Початковий етап виникнення журналістики в Україні. Перші періодичні видання

“Gazette de Leopol” – перша тижнева газета в Україні. Періодичні ви­дання французькою, німецькою й польською мовами у Львові, їх зміст, орієнтація, видавці. “Харьковский еженедельник” та його характерис­тика. Культурне середовище в Харкові та умови, що склалися тут для розвитку журналістики

Перша газета в Україні, як і перша книга, з’явилася у Львові. 9 липня 1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою ”Kuryer Lwowski”. Проте дане видання не належить до власне періодичної преси, а являє собою одноденний листок (листівку, летючку), випущену з нагоди інтронізації львівського греко-католицького єпископа Льва Шептицького.

Архівні джерела зберегли звістку, хоча й не залишили для дослідників жо­дного номера газети “Avertissement” (“Повідомлення”, “Вісті”), яку почав ви­давати у Львові книгодрукар Антон Піллер відразу після приєднання Гали­чини до Австрії в 1772 році. Та оскільки робив він це свавільно, без належ­ного дозволу влади, то львівський окружний уряд 11 січня 1774 року виніс ухвалу про заборону цього видання.

Першою газетою в Україні, що відповідала нашим нинішнім уявленням про подібного роду періодичні видання, була “Gazette de Leopol” (“Львівська газета”), яка виходила у Львові французькою мовою впродовж усього 1776 року. Дана газета була тижневиком, хоча виходила й не суворо регулярно. Але однаково за рік з’явилося 52 числа газети. Вона мала формат 23 на 18 см. та об’єм 4 сторінки. До окремих чисел (таких усього 15) випускалися додатки по 2 – 4 сторінки формату газети. Вони були двох типів: “Supplements” (“Новини”) і “Les annonces” (“Оголошення”); у додатках першого типу міс­тилися повідомлення й новини, такі ж, як і в основній частині газети, другий тип додатків друкував різного роду рекламні оголошення й об’яви.

У заголовку газети був зображений герб Австрії (двоголовий орел) з кві­тами по боках. Гаслом газети було латинське висловлювання “Sub umbra alarum tuarum” (у затінку твоїх крил), що, написане на стрічці, утримував орел у своїх лапах.

Видавалася газета в друкарні знайомого нам Антона Піллера. Про її вида­вця і власника ширше невідомо, знаємо лише його прізвище – Оссуді (Ossoudi)[12]. Правдоподібно припустити, що походив він з львівського шляхет­ського гуртка, який ще в 1774 році звертався до центрального австрійського уряду за дозволом видавати газету.

За приклад і взірець львівському журналістові правила столична “Gazette de Vienne” (“Віденська газета”, 1759 – 1788), яка в свою чергу була “французькою сестрою” упривілейованої німецькомовної газети “Wiener Diarium”, попередниці урядового видання “Wiener Zeitung”.

“Gazette de Leopol” за головне своє завдання мала всебічне інформування своїх читачів про політичні новини в країнах Європи. Повідомлення з прива­тного життя трапляються рідко. Число повідомлень у кожному числі газети в залежності від обсягу новин могло коливатися від двох до десяти. Географія повідомлень охоплювала весь тодішній культурний світ. Вони нагадують га­зетні телеграми або хронікерські новини в сучасних часописах. Найбільш імовірне джерело походження повідомлень – передруки з тогочасних фран­цузьких або переклади з німецьких газет.

Перше число починалося відразу інформаційним повідомленням і не міс­тило програми видання чи звернення до читачів. Але в додатку до першого числа “Газети”, що має назву “Прилюдні оголошення з міста Львова та його околиць з дня 1 січня 1776 року”, на самому початку друкувався виклад за­вдань видання та запрошення до співробітництва в ньому зацікавлених осіб. “Цей листок має служити до інформування громадянства про все, що стане­ться цікавого в місті і в його околиці, – писав видавець. – Та ми не зможемо зробити його цікавим без участі самого громадянства. В його передовсім ін­тересі лежить надсилкою нам документів і матеріалів причинятися до його складання. […] Отже запрошуємо кожного подавати всі думки, що їх він уважає гідними уваги. Ми обов’язуємося скористати з них і знайомити з ними публіку”[13]. Далі в цьому тексті містилося запрошення подавати об’яви (тобто, рекламні оголошення), адресоване до широкої, розмаїтої публіки. Митці, ремісники та купці могли поінформувати читачів газети про нові ви­находи, корисні відкриття, цікаві та приємні предмети свого мистецтва. Вла­сники майна могли через газету оголосити про його продаж. Мандрівники – відшукати супутника для майбутньої подорожі. Безробітні – знайти роботу. Духовні установи – оголосити про теологічні акти, що мають відбутися в їх стінах. У зверненні до вельмож містилася пропозиція інформувати публіку через газету про всі незвичайні події, що відбуваються в їхніх родинах.

Газета мала своє рекламне бюро, розміщене в центрі міста на площі проти митної контори. Його діяльність була істотною складовою діяльності ви­дання: майже в кожному числі друкувалося доволі приватних оголошень і об’яв.

Місцева інформація та повідомлення з українського життя в Російській ім­перії становлять особливий інтерес. Повідомлень зі Львова налічується 12. Найцікавіше з них у № 5 являє собою опис Львівських контрактів того часу. Решта містить описи різноманітних святкових подій, як наприклад, іменин цісаря Йосифа II (№ 13 від 28 березня) чи коронації образу Матері Божої (до­даток до № 20 від 16 травня).

Усього три повідомлення стосувалося життя Великої України. Перше з нихз Москви інформувало про призначення графа Румянцева генерал-губернато­ром України (№ 2 від 12 січня). Друге – про перенесення ним своєї резиденції з Глухова до Києва (№ 4 від 24 січня). Третє являло собою розгорнутий нарис про плавання на Чорному морі й освоювання його узбережжя Росією для тор­гівлі (№ 40 від 3 жовтня).

Мала газета й бібліографічний відділ, що складався з оповісток друкаря А. Піллера про книжки, які надходили на продаж у його книгарні. Покупцям пропонувалися книжки найрізноманітнішого змісту переважно французькою, а також латинською, німецькою та польською мовами.

Видання “Gazette de Leopol” мало велике значення для етапу становлення журналістики в Україні. Тижневик подав взірець часопису, зорієнтованого на традиції преси європейських столиць, інформував місцеву читаючу публіку (зрозуміло, це було в переважній більшості шляхетство) про події в світі та в своєму ближчому довкіллі. Часопис прищеплював у суспільній свідомості смак до читання періодики, створював передумови для появи нових періоди­чних видань.

І вони не забарилися з’явитися. Наприкінці XVIII - на початку XIX століть на теренах України виходять періодичні видання французькою, німецькою, польською, угорською та румунською мовами.

1783 року німець Іван Фрідріх Шіц почав видавати у Львові тижневик польською мовою “Pismo uwiadamijace Galicyi”, що виходив півроку: з липня до грудня включно. Від січня 1784 року назва цієї газети змінюється на таку: “Lwowskie pismo uwiadamijace”, а її власницею стає пані Піллерова, дружина відомого нам книгодрукаря; дане видання проіснувало цілий рік. Ця сама жінка відзначилася ще двома важливими видавничими ініціативами: 1786 року вона почала видавати німецькою й польською мовами газету “Львівські тижневі новини”, відповідно – “Lemberger wochentliche Anzeigen” i “Lwowski tygodniowe wiadomosci”, періодичністю два рази на тиждень. І якщо видання польського варіанту довелося зупинити через рік, то газета німецькою мовою проіснувала до 1795 року.

У 1796 – 1811 роках у Львові виходила німецькою мовою газета “Lemberger k. k. privilegirtes Intelligentz-Blatt” (Львівський цісарсько-королів­ський привілейований листок для інтеліґенції).

Провідна ознака перелічених періодичних видань – їхня цілковита націо­нальна індиферентність. Інформація, пропонована ними відзначається нейт­ральністю щодо проблем національного життя, має цілковито космополітич­ний характер. Даний висновок стосується й польської преси, хоча традиції національного патріотизму серед поляків були розвинені значно дужче, ніж серед інших народів Австрії, включаючи й український.

Тож не дивно, що невдовзі у Львові почала виходити перша газета, яку вже не лише за мовою, але й за духом і характером слід вважати польською газе­тою. Йдеться про часопис “Dziennik patriotycznych politykow” (Щоденник па­тріотичних політиків), що видавався у вересні 1792 – червні 1793 років і від квітня 1794 до березня 1798 років. У перший рік періодичність видання га­зети складала один раз на тиждень, у 1793 році газета виходила раз на 3 – 4 дні, а після перерви, у другий період свого існування, стала виходити щодня. Відтак дана газета – перший щоденний часопис в Україні. Видавцем газети був о. Михайло Гарасевич, українець за походженням.

У Львові вперше в Україні почав видаватися й журнал. Це був ілюстрова­ний літературно-науковий місячник, що виходив з січня по червень 1795 року польською мовою з довгою назвою – “Zbior pism ciekawych, sluzacy do poznania roznych narodow i krajow, wyjety z dziennikow i innych dziel peryodycznych” (Зібрання творів цікавих, що служать для пізнання різних на­родів і країв, вийнятих з щоденних та інших періодичних видань). У шести числах журналу представлені матеріали з історії, географії, фізики, вихо­вання; майже всі вони перекладені з французьких часописів того часу.

У Львові зародилася й галузева журналістика в Україні. У 1801 році тут починає виходити журнал з правознавства “Annales Jurisprudentiae” (Право­знавчі анали) (існував до 1811 р.), а в 1803 р. – журнал з воєнних наук “Militarische Zeitschrift” (Військовий журнал).

У 1811 році у Львові починає виходити “Gazeta Lwowska” (Львівська га­зета), якій судилося стати найтривалішим періодичним виданням України. Вона існувала до 1939 року, певний час мала й німецький паралельний варі­ант – “Lemberger Zeitung”.

Датою народження журналістики в підросійській Україні є 1812 рік, коли в Харкові з 4 травня до 20 липня існувала газета під назвою “Харьковский еженедельник”. Вийшло усього 12 чисел. Друкувався великий як на ті часи тираж – 600 примірників. З’являлася вона щосуботи в обсязі 1 - 1,5 друкова­ного аркуша. Передплата для Харкова дорівнювала 10 крб. на рік, а з переси­лкою – 12.

Видавцем газети був університетський книгар Ланґнер, а редактором – професор Карл Нельдехен, німець з Берліна, запрошений для викладання в Харківському університеті сільськогосподарських наук ще першим попечи­телем Харківської навчальної округи графом С. О. Потоцьким. Його сучас­ник і співвітчизник професор Христофор Роммель у спогадах про своє пере­бування в Харкові залишив кілька слів про свого колегу:

“До списку німців додам ще одну групу. Політичну економію читав Ланг, родом шваб, який думав наробити чудес своїм розв’язанням політичних і со­ціальних питань. Рейт, учений, філософськи освічений і дещо фантастичний історик, був відомий своєю історією Франції. Нельдехен, професор сільсь­кого господарства, приїхав з Берліна і, не знаючи нічого про жирні ґрунти України, з перших же лекцій викликав сміх студентів своїм ученням про під­живленням навозом; потім мало-помалу за допомогою своєї дружини польки, зайнявсявласне економією”[14](Підкреслено автором. – І. М.).

“Харьковский еженедельник” виник з бажання задовольнити запити про­мисловості й торгівлі. У відповідності до своїх наукових інтересів К. Нельдехен вміщував у своїй газеті переважно матеріали з господарського життя, давав сільськогосподарські поради.

“Предметом цих листків, –писав редактор у вступному слові, – є загально­корисні знання економії і технології, засновані на досвіді славних мужів, та­кож важливі комерційні повідомлення і наостанок предмети, що служать для приємної бесіди, як-от: невеликі вірші, анекдоти та под.”(“ХЕ”, 4 травня 1812). Первісно часопис мав відділи економії, технології, комерції й суміші.

З матеріалів газети привертають увагу статті про спосіб очищення прогірк­лої олії, про новий спосіб полірування сталі та скла, велика розвідка самого К. Нельдехена під довгою назвою “Про причини, чому в багатьох від при­роди дуже родючих країнах господар не отримує від свого домоведення того достатку, який він міг би отримувати”. Як бачимо, цілі газети лежали цілком у площині завдань Філотехнічного товариства, створеного В. Н. Каразіним в 1811 році.

З самого початку, проте, відчувався брак знайомства редактора з українсь­ким та російським життям. Уже в рукописі першого числа газети, поданого до цензурного комітету, було знайдено багато граматичних помилок та стилі­стичних огріхів. Відчувалася властива німцям затеоретизованість пропонова­них читачам матеріалів, відірваність їх від практичних потреб тодішнього життя.

Аби надати газеті більшої популярності, видавець Ланґнер уніс зміни в її програму, замість торгових бюлетенів став друкувати звіти про діяльність Харківського добродійного товариства, вміщувати статті з історії та есте­тики. Так, у газеті з’явлася перекладна стаття Ф. Шіллера “Про призначення ліричної поезії”. Вона свідчила про інтерес харківських читачів до творчості видатного німецького поета та про захоплення романтичним напрямком, який він представляв.

У всіх числах газети друкувалася з продовженням велика розвідка “Про стан російської армії в часи Катерини ІІ”, яка навіть не була закінчена у зв’язку з припиненням видання. П. Я. Лещенко, дослідник історії харківської преси початку ХІХ століття, припускає, що цю статтю написав професор університету Г. Успенський, автор монографії “Про стан збройних сил Росії часів Петра Великого”[15].

До редаґування газети були залучені викладачі й студенти університету В.Маслович, Я. Матес. У відділі суміші стали друкуватися вірші та епіграми згаданого В. Масловича.

Становить інтерес для сучасного дослідника й відділ об’яв, який дає цікаві матеріали для характеристики приватного життя тодішнього громадянства. У цьому ж відділі друкувалися метеорологічні спостереження магістра уні­верситету Комлишинського за термометром, гідрометром і барометром.

Широко висвітлювалася на сторінках “Харьковского еженедельника” тор­гівля в місті, а також ярмаркові товари й ціни на них в інших містах України й Росії. В оголошеннях повідомлялося про громадські заходи, які провадив відомий уже тоді Г. Квітка з добродійною метою. З інших приватних об’яв дізнаємося про відкриття нових навчальних закладів, про вчителів, що шука­ють учнів для репетиторства, про різні концерти, продаж нерухомості та ін.

Дана газета була першою ластівкою[16]. Вона не користувалася достатньою підтримкою громадськості й мала лише 25 передплатників. Через три місяці при прямому втручанні столичної цензури вона припинила своє існування. Справа в тому, що “Харьковский еженедельник” почав виходити з дозволу губернської, а не столичної влади, і згодом цензурному комітетові універси­тету було зауважено, що він не повинен був без ухвали вищого начальства дозволяти видання цієї газети.Час тоді був важкий – французьке військо просувалося до Москви; у Росії розпочалася фінансова криза; це не дозво­лило ініціативі німецького професора пустити глибші корені й мати більш поважні наслідки в історії української журналістики.

Але на цьому ентузіазм харківської творчої інтеліґенції не вичах. К. Нельдехен проклав дорогу й показав взірець. Отож через чотири роки в Харкові з’явилися відразу два журнали “Харьковский Демокрит” і “Украинский вестник”, що закріпили й розвинули успіх газети-первістка, стали тими виданнями, які засвідчили поважність намірів і глибину можли­востей харківських журналістів.

У підросійській Україні журналістика виникла в Харкові, тому що саме тут склалися найкращі передумови для цього.

Епоха імператора Олександра Першого, що царював у 1801 – 1825 роках, була видатним періодом в історії Росії. Він прийшов на царський престол з твердим наміром і далі європеїзувати Росію, перенести сюди дух освіти й ци­вілізованості, який у добу Просвітництва оволодів Європою.

Варто відзначити хоча б два напрямки в діяльності молодого царя: адмініс­тративний і освітній. Перший було зреалізовано заснуванням у Росії на са­мому початку його правління міністерств, що усталило спеціалізацію в ро­боті державного апарату. Другий було зреалізовано в реформуванні освітньої діяльності держави, запровадженні нових університетів і створенні навколо них навчальних округів.

Допомагало Олександру Першому в розробці програми реформування Ро­сії освічене дворянство. Найяскравішим його представником був Василь На­зарович Каразін (1773 – 1842), який переконав молодого царя в потребі й можливості відкрити в глибоко провінційному на той час Харкові Імператор­ський університет. Можна сказати, що ця подія була кульмінаційною в історії цього міста, а наука зробила з Харковом те, що торгівля з Нижнім Новгоро­дом і Одесою. Університет запрацював з вересня 1804 року, хоча його офі­ційне відкриття відбулося 28 січня 1805 року.

Заснування університетів і запровадження навчальних округів супрово­джувалося й реформуванням друкарської й книговидавничої справи. Був прийнятий “Устав про цензуру 1804 року”, у відповідності з яким з професо­рів і магістрів при університетах утворювалися цензурні комітети, що пере­бували в їхньому безпосередньому віданні. Кожен комітет розглядав книги і твори, що виходили в усіх друкарнях даної навчальної округи. Ці ж цензурні комітети мали повноваження розглядати й допускати до друку періодичні видання та альманахи.

Перший устав університету, затверджений 5 листопада 1805 року, пере­дбачав: “Університет має друкарню і власну цензуру для всіх творів, що ви­даються його членами і в його окрузі друкуються, а також для книжок, що виписуються ним для власного використання з чужих країв”. Цензурний ко­мітет засновувався з деканів усіх відділень, а лекторами цензури оголошува­лись усі професори, ад’юнкти й магістри.

Щоправда, контроль за цензурою й обігом друкованої продукції “Циркуляром про заснування Міністерства поліції” (1811) було покладено на це нове міністерство, але все одно права наукової еліти в справі організації цензури залишалися істотними.

Харків завдяки університетові перетворився на великий культурний центр. У 1803 році на прохання Попечителя Харківської навчальної округи і кура­тора університету гр. С. О. Потоцького підбором професорів для роботи в цьому вищому навчальному закладі займався сам Й. В. Ґете. За його реко­мендацією до Харкова приїжджають на працю професори Ж.-Б. Шад, Х. Роммель, К. Нельдехен, Ф. Делявінь, Ф. Пільгер та багато інших. За свідчен­нями Д. І. Багалія та Д. П. Міллера, авторів знаменитої праці “Історія міста Харкова за 250 років його існування” (1912), “з 47 викладачів Харківського університету за перше десятиліття іноземців було 29; більш за все дала Німе­ччина (18 душ), потім Слов’янські землі (7) і Франція (4)”[17]. У 1827 році Й. В. Ґете був обраний почесним членом Ради Харківського університету за спри­яння в його розбудові в період становлення.

Поруч з іноземцями активно скликалися до Харкова професори з уже дію­чих вищих навчальних закладів Росії. У зв’язку з нашою темою варто відзна­чити передусім філологів. З огляду на фах вони вже не могли бути інозем­цями.

Першим ректором Харківського університету, що обіймав цю посаду з 1804 по 1811 рік, був видатний учений-філолог, дійсний член Російської Академії наук (з 1802) Іван Степанович Рижський. Він народився в м. Ризі в сім’ї священника, навчався в Псковській та Троїцько-Сергіївській семінаріях; деякий час працював в останній викладачем риторики, поезії та історії. 1785 року переїхав до Петербурґа й став професором Кадетського гірничого кор­пусу. З цієї посади він і був запрошений до Харківського університету, де по­вною мірою розквітнув його талант. Він викладав словесність, логіку, рито­рику та інші філологічні дисципліни. Тут написав свої головні праці “Вступ у коло словесності” (1806) та “Наука віршування” (1811); допрацював і видав нове видання написаної раніше книги “Спроба риторики” (СПб, 1796; 2 вид. Х., 1805). Хоча він уже помер на час розквіту харківської журналістики, але його діяльність справила глибокий вплив на освічену публіку і ще довго за­лишалася відчутною.

Другою людиною, яка безпосередньо вплинула на виникнення журналіс­тики в Харкові, був Іван Овсійович Срезневський (1770 – 1820), батько знаменитого мовознавця-славіста, академіка Петербурзької АН (з 1851) Із­маїла Срезневського (1812 – 1880). Іван Срезневський – відомий поет-класи­цист і науковець. Він був запрошений до Харківського університету в 1813 році на посаду професора красномовства, поезії і слов’янських мов з Яросла­вля, де працював у Демидівському училищі вищих наук.

З’явившись у Харкові, Іван Срезневський приніс сюди культ літературної творчості, плекання талантів, виховання письменників-початківців. Він був відомий як ориґінальний автор класицистичних од та епіґрам і перекладач творів Овідія, Горація, старозавітної реліґійної лірики (Псалмів та Книги пі­сень). Він прищеплював студентам потяг до творчості, смак до розуміння лі­тературних явищ і теоретичних проблем естетики, а відтак цілком природно ідея видання журналів зароджується в середовищі його учнів.

Формування культурного середовища в Харкові того часу ще недостатньо досліджене і залишається вдячним полем для прикладання зусиль наших на­уковців, журналістів і письменників. Але можна і слід все ж зробити попере­дні накреслення, необхідні для повнішого бачення історії преси.

У 1812 році до числа студентів Харківського університету був зарахований Євграф Філомафітський (1790 - 1831)[18]. Уродженець села Малахово Ярослав­ської губернії він у 1810 – 1812 роках навчався в Демидівському училищі вищих наук, але визнав за краще продовжити освіту в Харкові. 1812 року він перевівся в університет, закінчив його 1819 року і був запрошений викладати в ньому. Успішно зробив наукову кар’єру і в 1826 році зайняв посаду профе­сора загальної історії, географії і статистики.

1816 року був запрошений у Харківський університет для викладання літе­ратури, географії й статистики Розумник Ґонорський (1791 – 1819)[19] – випус­кник Петербургського педагогічного інституту, де він вчився в 1810 – 1813 роках. Після його закінчення він вчителював у Новому Осколі, а з 1814 року став харків’янином, поновив навчання, ставши студентом університету, який закінчив із званням кандидата.

У цей час навчався в Харківському університеті Орест Сомов (1793 – 1833) – відомий у майбутнрьому російський письменник, близький до кіл декабри­стів. Будучи уродженцем м. Вовчанська він здобув вищу освіту в Харкові і в 1818 році відправився в Петербурґ. Славу йому принесли твори з української тематики.

У 1817 році в списках студентів Харківського університету, опублікованих у журналі “Украинский вестник” (1817, № 10, с. 68), знаходимо ім’я Петра Гулака-Артемовського (1790 – 1865) – у майбутньому знаменитого українсь­кого поета, професора університету, що обіймав у ньому посади декана істо­рико-філологічного факультету з 1828 року та ректора з 1841 року (на цій по­саді він перебував до виходу у відставку в 1849 році). Закінчивши раніше (1813) Київську духовну академію і кілька років провчителювавши в різних приватних пансіонах, П. Гулак-Артемовський приїздить до Харкова і в 27 років знову стає студентом. Він продемонстрував в університеті такий рівень знань і зрілість, що вже через рік став викладачем на спеціально створеній для нього першій в Росії кафедрі польської мови.

І, нарешті, Василь Маслович (1793 – 1841) – видавець “Харьковского Де­мокрита”, харків’янин з походження, що в 1816 році закінчив Харківський університет і теж відправився з нього до Петербурґа на пошуки столичних принад і кар’єри.

З відомих культурних діячів у Харкові склалося щось на зразок літерату­рно-наукового об’єднання, відомого під назвою “Общество эпикурейцев” чи “Шайка рифмачей”. Слід мати на увазі, що різного роду гуртки на початку ХІХ століття були не просто популярними, але й модними, до них охоче збиралися зацікавлені особи, що обмінювалися думками, читали й обговорювали літературні твори й наукові новини. Такий гурток склався і в Харкові.

Якщо додати до цього юнацького товариства значно старшого за віком (але на той час не за літературним досвідом) Григорія Квітку (1778 – 1843), то можна уявити картину харківського культурного життя того часу. Голов­не ядро активних діячів складала молодь 1790 – 1793 років народження (тобто юнаків по 23 – 26 років), запалених ідеєю творчості, праці на користь культурного піднесення рідного краю, духовного розвитку своєї батьків­щини. Вони працювали під благословенням старшого покоління, представле­ного головним чином професором Іваном Срезневським, письменником Гри­горієм Квіткою та неспокійним засланцем у родовий маєток село Кручик Ва­силем Каразіним, який часто навідувався в Харків у справах заснованого ним недавно Філотехнічного товариства.

“Харків стосовно України порівнюють з Афінами, якими були вони по від­ношенню до інших міст Греції”, – співчутливо цитують “Украинский жур­нал” 1824 року Д. І. Багалій і Д. П. Міллер, вважаючи, що таке порівняння занадто сміливе, але все ж відповідає реальному значенню Харкова в розви­тку культури й освіти в Україні[20].

У такому середовищі й виникає ідея творення журналістики в цьому місті, відчуття готовності до подібного заходу місцевого громадянства і достатно­сті для реалізації задуму творчих сил. Розгадка таємниці первісно високого професійного рівня харківської преси 1810 – 1820-х років полягає в її тісному зв’язку з університетом. За її творення беруться високоосвічені люди, які, незважаючи на провінційний статус рядового губернського міста, підносять журналістику в ньому до рівня кращих російських видань того часу.

 

Частина друга