Періодичні наукові видання з журналістики

 

Структурі наук про журналістику відповідає і структура періодичних наукових видань. Доля часопису «Журналіст України». Журнал «Телекритика». Російські періодичні видання в галузі журналістики. Визначним центром фахових журналістських видань в Україні є Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. «Вісник Київського університету. Серія Журналістика», «Наукові записки Інституту журналістики», «Українське журналістикознавство», «Стиль і текст», «Українська журналістика в контексті світової», «Образ», «Журналістика».

Видання факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка: «Вісник Львівського університету. Серія Журналістика», «Наукові записки кафедри української преси», «Пресознавчі студії». Журнал «Медіакритика».

Науково-дослідний центр (НДЦ) періодики Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України, створений у 1993 р. М. М. Романюком. «Збірник праць Науково-дослідного центру періодики». Матеріали до енциклопедичного словника «Українська журналістика в іменах».

Журнал Одеського національного університету імені І. І. Мечникова «Діалог. Медіа-студії».

 

Тема третя

Методологічні особливості історії журналістики

Як галузі наукового пізнання

 

Історія журналістики як найдавніша медіа дисципліна. Особливості предмета визначають особливості методології його осмислення. Перша особливість предмета: величезні обсяги матеріалів. Розвиток науки може просуватися успішно по шляху звуження предмета та обмеження числа текстів, що пропонуються до вивчення. Друга особливість предмета: різновекторність і розмаїтість матеріалів і самих видань. Другийвисновок до створення історії української журналістики, зокрема до написання історії фахових видань, мають бути залучені не лише журналістикознавці, але й спеціалісти з інших галузей знання. Третя методологічна особливість історії журналістики полягає в тому, що, будучи цілком самодостатньою галуззю знання, вона може все ж повноцінно реалізуватися лише в суспільно-політичному контексті. Третійвисновок: історія журналістики інтердисциплінарна наука не лише за предметом свого дослідження (різновекторністю текстів та видань), але й за екстражурналістською ситуацією, у якій існує предмет вивчення і поза якою він не може бути правильно осмислений і зрозумілий. Журналістика як дискурс є головним предметом історії журналістики. Історія журналістики у вигляді методологічної засади потребує певної метапозиції, під якою розуміємо винесеність дослідницької (авторської) точки зору поза межі кожної окремої науки. Історія журналістики оперує переважно змістовим дискурсом конкретного твору.

 

Тема четверта

Методики наукової праці в галузі історії журналістики

 

Методика перша може бути названа методикою врахування зовнішніх чинників. Її сутність полягає в тому, що дослідник мусить передусім зорієнтуватися в суспільно-політичних обставинах виникнення й функціонування газети чи журналу. На сьогодні можна вважати усталеною думку про те, що журналістика як явище духовного життя й культури не наділена ні незалежністю, ні навіть автономністю від соціального буття певної країни, нації.

Друга методика може бути названа методикою пошуку класики. Сутність цього методу полягає в тому, що в досліджуваному джерелі необхідно шукати й віддавати перевагу класичним авторам і творам, тобто таким, які залишили найвидатніший слід в історії культури, науки, літератури, літературної критики, публіцистики, політичному житті. Сучасникові (а він є головний реципієнт чи споживач історичних праць) цікаво те, що зберігає свою актуальність і сьогодні, пережило свій час, залишилося як культурне надбання для нащадків. Такі надбання й пов’язані з іменами видатних дійових осіб історії.

Методика третя може бути названа методом пошуку резонансних матеріалів. Два способи дотримання цієї методики. Перша порада – шукати дискусії й полеміки. Друга порада – шукати найбільші матеріали або найактивніших авторів часопису. Стисло її можна було б ще назвати персональною методикою.

 

МОДУЛЬ ЧЕТВЕРТИЙ

 

ВИБРАНА ІСТОРІОГРАФІЯ НОВІТНІХ ПРАЦЬ

З ЖУРНАЛІСТИКОЗНАВСТВА

Тема перша

Катерина Серажим: журналістика як дискурс

 

Обмежене значення поняття «текст» і застосування для опису літературної мови в журналістиці «дускурсу» як поняття у якому з’єднуються екстралінгвістичні обставини виникнення тексту, сам текст і суспільні наслідки його функціонування. В українській науці про мас-медіа першою важливість вивчення журналістики як дискурсу зрозуміла Катерина Серажим, написавши про дане явище цікаве і глибоке дослідження «Дискурс як соціолінгвальне явище: Методологія, архітектоніка, варіативність» (К., 2002). Політичний дискурс у витлумаченні К. Серажим; три аспекти: аргументаційний, вербальний і жанровий.

 

Тема друга

Володимир Владимиров: журналістика як герменевтика

 

Книжки В. М. Владимирова «Журналістика, особа, суспільство: проблема розуміння» (К., 2003) узагальнила ідеї, висловлені в його попередніх працях. Походження і сутність герменевтики. Герменевтика як теорія і методологія опанування хаосом. Робота являє собою старанний виклад парадигми герменевтичного пізнання: від хаосу, незнання, до першорозуміння, інтерпретації інформації, засвоєння її одиничними особами, а потім і переходу до масового розуміння. Журналістика як головна галузь герменевтики, подолання хаосу й пізнання людиною світу.

Для журналістики В. М. Владимиров запропонував нове визначення, яке має заступити вживаний сьогодні синонім «засоби масової інформації», а саме: органи масового розуміння. Проблема функцій журналістики. Місія журналістики. Засади журналістики: принцип непорушної єдності об’єктивності й гуманізму.

 

Тема третя

Юрій Шаповал: історія журналістики

Чи історія в журналістиці

 

До книги «І в Україні святилось те слово…» (Львів, 2003) увійшло дві наукові монографії Ю. Шаповала, які виходили раніше окремо. Перша: «”Діло” (1880–1939 рр.): поступ української суспільної думки» (1999) і «“Літературно-науковий вісник” (1898–1932 рр.): творення державницької ідеології українства» (2000). Проте обидві монографії Ю. Шаповала, претендуючи на статус історії цих видань, насправді не є такими. Їх заголовки мають важливі уточнення головної назви і завдають дослідженню вектор: становлення української суспільної думки та творення державницької ідеології українства. Це робить дані праці дуже зручними для захисту: якби хто-небудь наважився говорити про брак у них тих чи інших елементів, то дуже легко було б пояснити їх відсутність своєрідним аспектом дослідження.

Перша особливість методу Ю. Шаповала – писати не історію журналістики, а історію української суспільно-політичної думки, відбитої в журналістиці. Друга особливість – це емпірична описовість предмета, тобто газетного матеріалу. Третя особливість – зосередженість на текстах без культурно-історичного тла.

Позиція, що її зайняв Ю. Шаповал у методології історії журналістики, зумовила ще однин негативний наслідок: відсутність інтересу до авторського складу призвела до того, що дослідник часом не цікавиться тим, про кого пише. Це четверта особливість його методології. Зрозуміло, що цінність певного явища в історії журналістики вимірюється тим, наскільки опубліковані в ньому свого часу тексти увійшли до скарбниці національних надбань: літератури, публіцистики, літературної критики, науки і т. д. Ми вимірюємо історію сучасністю. У Ю. Шаповала йде емпіричний опис без врахування значимості тих чи інших текстів з погляду сьогоднішнього дня.

Усі роботи страждають від надлишку публіцистичності у змістовому сприйнятті й у вербальному викладі (стилістиці). Це може розглядатися як п’ята особливість методології Ю. Шаповала.

Під цим кутом зору говорити, що Ю. Шаповал дав аналіз явищ слід обережно, розуміючи, що його монографії наближаються здебільшого до бібліографічного описового методу.

 

Тема четверта