Валентина Галич: Олесь Гончар крізь призму журналістики

 

Книга В. М. Галич «Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор» (К., 2004) – синтетична з методологічного погляду; авторка обґрунтувала своє звернення до методів добору і систематизації матеріалу, порівняльно-історичного методу у контакті з типологічними дослідженнями, методу філологічного коментування тексту, статистичного й біографічного методу. Головна ж методологічна ідея – висвітлити публіцистичну діяльність Олеся Гончара на тлі суспільно-політичного життя України 30–90-х років ХХ століття – переконливо й досконало реалізована в книзі.

Головний предмет дослідження публіцистика, взята в аспекті проблемного методу. У проблематиці публіцистики Олеся Гончара авторка виділила такі структурні одиниці: задуми в публіцистичному дискурсі письменника, митець і влада, ментальність українського народу, молодь як майбутнє нації, митець і екологія, мотив війни та миру, слобожанський мотив. Зазвичай у письменницькій публіцистиці вагоме місце займає літературна критика. Ця особливість знайшла відображення в розділах «Новітні тенденції літературного процесу в оцінці Олеся Гончара» і «Провідні митці України як уособлення духовності її народу», де подані персоналії Шевченка, Гоголя, Яновського й Довженка.

Проблема використання архівних матеріалів. Публіцистика як екзотеричне явище й неможливість її вивчення за езотеричними текстами. Висвітлення жанрового розмаїття публіцистики О. Гончара.

Розділ, присвячений поетиці публіцистики Олеся Гончара, розв’язаний в ономастичному та інтертекстуальному просторі.

 

Тема п’ята

Борис Потятиник: семіоцентризм як

Інформаційна модель світобудови

 

Філософські аспекти сучасної науки про комунікацію. Книжка Б. Потятиника «Медіа: ключі до розуміння» (Львів, 2004) стала наслідком багаторічних студій автора над численними українськими та зарубіжними джерелами, результатом глибокого осмислення інформаційної й комунікаційної ситуації в світі.

Характеристика сучасних медіа: деперсоналізація, домінування телебачення, перетікання віртуальної картини в реальну дійсність, патогенний вплив медіа. Сучасна медіакритика прийшла до висновку, що катаклізми ХХ ст. поставили під сумнів основоположне твердження про те, що людина керується в своїй діяльності передусім раціонально зумовленими пошуками істини, добра, справедливості. З аналізу інформаційної ситуації останнього століття випливає семіоцентрична теорія Б. Потятиника.

Досі людство стояло на позиціях антропоцентричної концепції розвитку Всесвіту. Проте вона передбачає гіпотезу про існування природної межі і пов’язана з кінцевою метою. Ідеал або межа людської допитливості – знати все. Саме з огляду на близькість цієї мети можна спрогнозувати сповільнення темпів розвитку засобів масової комунікації. Тимчасом ми спостерігаємо протилежне – продовження алогічної з погляду людини ескалації інформаційних процесів.

Представники медіаекологічної школи прийшли до висновку, що інформаційне довкілля людини вже стало настільки активним і самодостатнім, що живе самостійним життям. За допомогою тексту людина звільнилася від залежності від природи, сформувала науки, мистецтва, які вивільнили її з-під влади природних сил. Але тепер людина поневолена текстом; має місце тотальна запрограмованість людини семіотичним середовищем.

Б. Потятиник запропонував перейти з антропоцентричної концепції у сфері інформації на семіоцентричну. Глобалізація під кутом зору цієї теорії – це експансія тексту. Якщо раніше наука говорила про біосферу (сферу життя), ноосферу (сферу розуму, поняття розроблене В. Вернадським, Тейяром де Шарденом, сформульоване філософом-бергсоніанцем Е. Леруа в 1927 р.), то тепер варто говорити про семіосферу (сферу інформації), у якій людина виступає як біологічний носій семіотичної системи, як записувальний, множильний і креативний пристрій.

Світом, тобто людською цивілізацією, завжди керували мегамашини, якщо під такими розуміти не перший, фізичний, рівень техніки, а складні механізми соціального управління. Серед соціальних мегамашин сьогодні найважливіше місце займає медіамашина, яка привчила людину покладатися на розповсюджувані «готові до вживання» уніфіковані інформаційні фабрикати. Здійснювана через масову комунікацію синхронія дій мільйонів і мільярдів людей взагалі є однією з передумов функціонування спільноти (нації, людства) як єдиного організму.

Медіа є плодом, який людство виносило в своєму лоні, але який людству не належить. Культура і цивілізація постають як низка проектів, що саморозгортаються, експлуатуючи людські й машинні ресурси.

 

Тема шоста

Елеонора Шестакова: слово естетичне і слово комунікаційне

 

Актуальність монографії Е. Г. Шестакової «Теоретические аспекты соотношения текстов художественной литературы и массовой коммуникации: специфика эстетической реальности Нового времени» (Донецк, 2005) полягає в спробі створити загальну теорію словесності Нового й новітнього часу, узагальнити й об’єднати принципово безкінечний ряд емпіричних даних, а також узгодити між собою численні філософські концепції, пов’язані з буттям слова в новітню епоху.

За Е. Г. Шестаковою, віддавна існують генетично відмінні типи словесності, але присутньою в людській культурі тривалий час виявлялася лише логоцентрична словесність, атрибутом якої є націленість на вищі, позачасові, вічні цінності, екзистенційно напружений і таємний зв’язок насамперед «я» з Абсолютом. Для другого типу словесності вона пропонує свій термін: це фактоцентрична словесність, атрибутом якої є спрямованість на сучасність, репрезентація в ній неофіційної культури приватної побутової людини. Ця людина дуже довго складала мовчазну більшість, була репрезентована лише усним мовленням і позбавлена права письма, а отже, і оприявнення в культурі. Тому Ж. Дерріда цей тип культури назвав phone.

Логоцентрична словесність стала підставою створення художньої літератури, а ширше – естетичного слова. Фактоцентрична словесність стала підставою для виникнення журналістики, а ширше – слова масової комунікації. Це сталося лише в ХVІІ ст.; як відомо, перші друковані газети дійшли до нас з 1609 року. За Е. Г. Шестаковою, говорити про присутність у світовій культурі в попередні епохи фактоцентричної словесності недоречно. Цілісність словесності Нового часу можна зрозуміти лише з погляду взаємодії мови літератури і журналістики. Література не інформує про дійсність, а узагальнює її в світлі авторського ідеалу.

Полеміка з Е. Шестаковою на ґрунті застосування синхронічного й діахронічного методів для опису структур та давності існування «суміжних полів».

 

Тема сьома

Степан Кость – історик західноукраїнської преси

Першої половини ХХ століття

 

Книжка С. А. Костя «Західноукраїнська преса першої половини ХХ ст. у всеукраїнському контексті (засади діяльності, періодизація, структура, особливості функціонування)» (Львів, 2006) підсумовує десятирічну працю автора в галузі вивчення історії української журналістики й виросла на ґрунті його попередніх книжок «Нариси з історії української військової преси» (Львів, 1998), «Нарисиз історії західноукраїнської преси першої половини ХХ ст. (Структура» (Львів, 2002, ч. 1–2).

Методологічні ідеї С. А. Костя. Журналістика не є самодостатнім і самостійним видом людської духовної діяльності. Вона цілком залежна від характеру суспільства, у якому функціонує. Розгляд методологічних ідей розвитку української журналістики – державності, соборності й боротьби.

Ідейно-концептуальні засади української журналістики: 1) злиття віри в Бога з прагненням до державності; 2) розуміння Галичини як «українського П’ємонту», тобто такого регіону, з якого повинне прийти національне визволення всієї України; 3) виховання національно свідомого «нового» українця, здатного стати на рішучу боротьбу за Українську державу; 4) орієнтація для майбутнього розвитку між Сходом і Заходом; 5) проблема вибору союзників у боротьбі й усвідомлення необхідності покладатися лише на власні сили й концентрувати їх для цієї мети; 6) засада чину, готовності до збройної боротьби за незалежність.

 

МОДУЛЬ П’ЯТИЙ