Тема 6. Функціональні стилі української мови

Поняття функціонального стилю

Стиль(франц. style, від лат. stilus, stylus – спочатку загострена паличка для письма, згодом – манера письма) – різновид, видозміна літературної мови; манера мовного вираження у різних сферах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування; мистецтво слова.

Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й будує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стаття, наказ керівника установи, протокол, написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.

Функціонуючи у різних сферах сусп. життя, мова набуває типових стильових ознак. Ці колективно усвідомлені різновиди мови, що об’єднують мовні одиниці за їх функціональним призначенням у певні структури, становлять систему функціональних (або структурно-функціональних) стилів. Кількість і структура останніх залежить від ваги літературної мови в державному, політичному, науковому, культурному житті нації.

Староукраїнська книжна мова послуговувалась конфесійним стилем, епістолярним стилем, діловим та літописним стилем. Сучасні науковий і публіцистичний стилі сформувалися у кін. 19 – на поч. 20 ст. Розрізняють такі основні функціональні стилі сучасної української літературної мови:

- розмовний,

- публіцистичний,

- науковий,

- офіційно-діловий,

- художній,

- конфесійний.

Деякі дослідники виділяють також епістолярний стиль, ораторський та деякі інші стилі, однак диференційні ознаки цих стилів перекриваються ознаками більш узагальнених структурно-функціональних стилів (офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного).

В основі функціональної стильової диференціації мови лежать як позамовні, так і власне мовні структурні ознаки. Функціональні стилі розрізняються кількісними показниками вживаних мовно-структурних одиниць, а також функціями, які вони виконують у конкретних текстах.

Експресивні стилі в сучасному розумінні – це використання таких засобів мови, які або викликають у співрозмовників почуття піднесеності, урочистості, співвідносне з високим стилем, або становлять нейтральну інформацію, звичне спілкування (порівняйте – середній стиль, нейтральний стиль) чи орієнтовані на досягнення ефекту іронії, зневаги (порівняйте – низький стиль).

Три експресивні стилі властиві кожній національній мові, але на кожному відтинку історичного розвитку вони набувають характерних ознак, змінюючи свою природу. Колишні експресивні стилі, що були власне структурно-функціональними стилями, перестали існувати у 18 ст. По-різному відбувалася взаємодія функціональних та експресивних стилів в історії української літературної мови. У староукраїнській писемній традиції високий, середній і низький стилі репрезентували фактично різні мови (слов’яно-українська, книжна українська і «проста») залежно від того, чи перекладалася церковна канонічна література, чи створювалися тексти повчального змісту, ділові або художні твори. На відміну від давньої традиції, коли з поняттями високого, середнього і низького стилів співвідносилися відповідні теми, в новій українській літературній мові для висвітлення будь-якої теми придатні засоби всіх експресивних стилів. Старослов’янізми, первісно належачи до високого стилю, активно використовуються як засіб створення зниженої, іронічної мови. Контрастне звучання старослов’янізмів характерне для поезії Т.Шевченка. Книжна лексика в розмовній мові часто надає їй гумористичного забарвлення. Функціональні та експресивні стилі належать до об’єктивних стилів. Крім них існують суб’єктивні, індивідуальні стилі.

Вивчення мовостилю як певної структур, цілісності, на відміну від опису стилістичних засобів української мови, розпочалося у 50 – 60-і pp. ХХ ст. До того часу стилістичні явища вивчалися у практичному плані, як додаткова характеристика лексичних, фразеологічних, граматичних явищ, як засіб урізноманітнення, шліфування мови, вироблення загальнолітературних норм (праці мовознавців 20 – 30-х pp. ХХ ст. О.Курило, І.Огієнка, М.Гладкого, Б.Ткаченка, О.Синявського, С.Смеречинського). На практиці об’єднувалися завдання стилістики та культури мови, або пуризму. Окремі розвідки мовознавців стосуються вивчення індивідуальних стилів письменників. У 50 – 60-х pp. ХХ ст. кількість цих праць помітно зростає, але водночас увагу дослідників привертають і нехудожні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний).

Опис структури функціональних стилів української мови, розкриття їх ознак у діахронному аспекті, обґрунтування системи стилів української літературної мови пов’язуються з утвердженням теоретичної стилістики та історії літературної мови. У класифікаціях функціональних стилів української літературної мови наявні кількісні, а також термінологічні відмінності, проте дослідники сходяться на тому, що стильова система сучасної української літературної мови охоплює названі вище шість її основних різновидів. У 60 – 80-і pp. ХХ ст. увагу дослідників привертають усні стилі української літературної мови, серед них – розмовний стиль, для якого усна форма є визначальною, а також взаємодія усних і писемних, художнього та публіцистичного стилів.

Кожна доба наукового пізнання вносить свої нюанси у визначення та розуміння стилів. Від практичного підходу (стиль – це досконале, мистецьке володіння мовою), від характерного для мовознавства 50 – 60-х pp. ХХ ст. тлумачення стилю як принципу відбору й комбінації мовних засобів дослідники приходять до наголошення функціонального аспекту мовних одиниць у конкретних (усних і писемних) текстах. Психологічний аспект вивчення мови зумовлює й відповідне розуміння стилю: це різновид творчої мовної діяльності, тип мовомислення, мовної поведінки в різних ситуаціях спілкування. Отже, акцент переноситься із статичної на динамічну модель стилю, тобто на людину, яка і породжує, і сприймає стильові різновиди мови.

 

Розмовний стиль

 

Розмовний стиль – це такий різновид функціонального стилю української мови, який використовується у всіх сферах мовлення. Основна його функція – забезпечення потреб людей у побутовому спілкуванні. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побуті, у сім’ї, на виробництві. Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Розмовний стиль мови має такі підстилі:

· офіційно-побутовий;

· неофіційно-побутовий.

Основні ознаки розмовного стилю:

· непідготовленість, спонтанність мовлення;

· діалогічність (полілогічність);

· експресивність мовлення;

· наявність невербальних засобів спілкування.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

· безпосередня участь у спілкування;

· усна форма спілкування;

· неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

· невимушеність спілкування;

· непідготовленість до спілкування (неформальне);

· використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

· використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

· емоційні реакції;

· потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

· емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

· суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

· прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

· часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

· фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки тощо);

· заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

 

Науковий стиль

 

Науковий стиль – це функціональний різновид української мови, який обслуговує різні галузі науки, техніки й виробництва. Реалізується в монографіях, наукових статтях, дисертаціях, доповідях, лекціях, навчальному процесі, науково-технічній та науково-популярній літературі. Основною формою реалізації наукового стилю є писемна мова. Основним комунікативним завданням спілкування в науковій сфері є висловлення наукових понять та висновків.

Основні функції стилю:

· пізнавальна;

· інформативна;

· доказова.

Науковий стиль мови має такі підстилі:

· власне науковий;

· науково-навчальний;

· науково-популярний.

Основні ознаки наукового стилю:

· узагальненість, абстрагованість, логічний характер тексту;

· смислова точність;

· інформативна насиченість;

· об’єктивність викладу;

· відсутність образу;

· прихована емоційність.

Основні лексичні засоби:

· широке використання абстрактної лексики;

· широке вживання термінів;

Основні морфологічні засоби:

· іменний характер мовлення;

· активне використання відносних прикметників;

· функціонування атрибутивно-іменникових словосполучень (виконавчий лист, дисциплінарне стягнення);

· позачасове, абстраговане значення дієслів;

· мінімальне використання таких форм дієслів, що безпосередньо вказують на особу мовця;

· широке використання іменників з абстрактним значенням;

· активне вживання сполучників та прийменників, у ролі яких виступають повнозначні слова.

Основні синтаксичні засоби:

· широке вживання пасивних конструкцій;

· вживання простих поширених і складнопідрядних речень;

· вживання безособових речень різних типів

· обмежене використання номінативних речень;

· широке використання вставних слів, словосполучень, речень.

Тексти наукового стилю мають чітку структуру: тричленну побудову, до якої входять вступ, основна частина та висновки. Обов’язковим елементом наукових текстів є наявність формул, рівнянь, таблиць, схем, цитат, ілюстрацій.

 

Публіцистичний стиль

 

Публіцистичний стиль – це такий різновид функціонального стилю, який пов’язаний із суспільно-політичною сферою комунікації. Реалізується у газетних і журнальних статтях на політично і суспільно значущі теми, у виступах на мітингах, зборах, телебаченні і радіо. Провідною характеристикою публіцистичного стилю є поєднання експресії та стандартизації. Так, якщо основною метою є інформації є збудження інтересу до неї, то на перший план виступає експресія. Стандартизованість з певних причин може переходити у мовні штампи.

Основні функції стилю:

· інформативна;

· експресивна.

Публіцистичний стиль мови має такі підстилі:

· власне публіцистичний;

· інформаційний;

· агітаційний.

Основні лексичні засоби:

· вживання лексем, які мають специфічне стилістичне забарвлення;

· використання публіцистичної фразеології, за допомогою якої швидко і точно подається інформація;

· широке вживання термінів у переносному значенні (політичний спектакль);

· вживання варваризмів і екзотизмів;

· використання великої кількості неологізмів;

· поєднання нейтральних та стилістично забарвлених засобів.

Основні морфологічні засоби:

· вживання однини іменників у значенні множини (українець завжди прагне);

· вживання множинної форми іменників, що не піддаються лічбі (настрої, пошуки, свободи);

· частотність імперативної форми дієслів;

· використання наказового способу як засобу активізації уваги співбесідника;

· частотність використання заперечних часток з метою підсилення вираженої думки.

Основні синтаксичні засоби:

· використання експресивних конструкцій;

· розчленування тексту;

· інверсія.

 

Художній стиль

 

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення та поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

· найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

· поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

· естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

· експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

· зображальність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

· відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

· визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

· наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

· використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

· запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

· уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

· поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

· широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

· повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами та жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Офіційно-діловий стиль

 

Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок та ін. Основна функція офіційно-ділового стилю – інформативна (повідомлення). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Власне, функція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення.

Офіційно-діловий стиль мови має такі підстилі:

1. законодавчий (закони, укази, статути, постанови);

2. дипломатичний (міжнародні угоди – конвенції, повідомлення – комюніке, звернення – ноти, протоколи);

3. адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти).

Основні ознаки офіційно-ділового стилю:

· документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа);

· стабільність (довго зберігає традиційні форми);

· стислість, компактність вигляду, економне використання мовних засобів;

· чіткість;

· висока стандартизація вислову;

· сувора регламентація тексту;

· тенденція до стилістичної однорідності тексту, до використання тільки нейтральних та книжних елементів;

· широке використання термінології, номенклатурних назв, наявність особливої лексики і фразеології;

· вживання складноскорочених слів і абревіатур.

Основні лексичні засоби:

· широке використання суспільно-політичної і адміністративно-канцелярської термінології;

· специфічна фразеологія (на зразок порушити питання, подати пропозицію);

· відсутність емоційно-експресивної лексики і будь-якої мовної індивідуальності автора, обмежена синонімія, наявність безособових і наказових форм дієслів;

· чітко регламентоване розміщення і будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних висловів (тому в діловому спілкуванні прийнято частіше користуватися готовими бланками).

Основні морфологічні засоби:

· іменний характер стилю;

· функціонування атрибутивно-іменникових словосполучень (виконавчий лист, дисциплінарне стягнення);

· активне використання відносних прикметників;

· вживання іменників на позначення посад, звань можливе лише у чоловічому роді (позивач Ольховська, свідок Лісова);

· широке використання віддієслівних іменників (правопорушення, виконання);

· числівники пишуться цифрами за винятком грошових документів;

· переважне вживання інфінітивів порівняно з іншими дієслівними формами.

Основні синтаксичні засоби:

· імперативне мовлення, що передбачає наступні обов’язкові дії адресата;

· розповідний характер викладу;

· прямий порядок слів у реченні;

· велика кількість пасивних конструкцій;

· переважне використання непрямої мови;

· слабка індивідуалізація стилю.

Крім мовних норм, офіційно-діловий стиль має і текстові норми. Оскільки будь-який документ можна розглядати як сукупність реквізитів – постійних елементів змісту.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Поняття функціонального стилю.

2. Розмовний стиль.

3. Науковий стиль.

4. Публіцистичний стиль.

5. Художній стиль.

6. Офіційно-діловий стиль.

 

ТЕМА 7. КУЛЬТУРА МОВИ

 

Поняття культури мови

 

Культура мови– дотримання усталених мовних норм усної та писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови – окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наук, критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами культури мови єстилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів) та стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Головним завдання культури мови виступає виховання навичок літературного спілкування, пропаганда та засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичного оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька культура мови характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Наприклад, помилково вживають вислови добро пожалувати замість ласкаво просимо, підписка газет замість передплата газет, дякувати його замість дякувати йому; неправильно наголошують слова: рóблю, пи'шу, підéмо зам. роблю', пишý, пíдемо. Ознакою низької культури мови є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м’яка вимова шиплячих, коли вимовляють «дуп» замість «дуб» або «чьому», «шчьо» замість «чому», «що».

Культур мови оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності, майстерності мовця у використанні лексичних, граматичних синонімів, у доборі варіантів висловлюваннятощо. Існують, окрема, синтаксичні засоби увиразнення ораторської мови – риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають оратор. стилеві емоційності, невимушеності, жвавості. Висока культура мови означає володіння стилістичним багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної та писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні – це бідність думки. Культура мови безпосередньо пов’язана зі станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культура мови полягає, зокрема, у досягненні діалектної рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними та теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної й писемної мови.

Культура усної мови – це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови.

Культура мови – категорія оцінна, але індивідуальні смаки та уподобання мають ґрунтуватися на суспільній мовній практиці. Основи культури мови закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культур. спілкування носіїв мови. Індивідивідуальна робота над культурою мови триває протягом усього свідомого життя мовця.

Виховання культури мови – це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. У широкому розумінні культура мови передбачає високий рівень національно-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації.

Культура мови як соціолінгвістична, етнопсихолінгвістична дисципліна залежить від мовної політики, суспільних функцій мови, поширення престижу літературної мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації..

Культуромовний підхід до літературної писемної практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, П.Білецький-Носенко та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед інших мов. Культура української мови утверджувалася завдяки таким працям, як «Грамматика малороссийскаго нарЂчія» О. П. Павловського (1818), дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського та ін. Становленню лекс. норм укр. мови сприяв «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 – 09).

З 20-х pp. ХХ ст. активне обговорення питань нормалізації української мови супроводжувалося появою перекладних термінологічних словників, практичних курсів української мови, посібників з культури мови, серед яких праці О.Курило, М.Сулими, С.Смеречинського, М.Гладкого, Є.Плужника, В.Підмогильного. Аналізові літературних норм української мови було присвячено збірник «Культура української мови» (1931). Загальнолітературна норма утверджувалася в працях І.Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літ. мови, обґрунтовував специфіку синтаксичної, лексичної, правописної норми тощо. Кодифікації літ. норм у 30 – 40-і pp. ХХ ст. сприяло видання праці «Норми української літературної мови» О.Синявського (1931). Унормування української літературної мови в післявоєнний період ґрунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормативних словників сучасної української мови.

Діяльність наук, і письменницької громадськості в галузі культури мови активізувалася у 60 – 80-і pp. ХХ ст. 1963 у Києві відбулася республіканська конференція з питань культури мови, на якій вчителі та письменники висловили тривогу про стан викладання української мови в школах, про звуження функцій української мови в республіці, а отже, й про загальне зниження культури мови. Громад, резонанс мали виступи й культуромовна діяльність письменників М.Рильського, К.Гордієнка, О.Ільченка, Б.Антоненка-Давидовича, М.Шумила, П.Панча, О.Кундзіча, Д.Білоуса, мовознавців М.Жовтобрюха, В.Русанівського, М.Пилинського, В.Коптілова, А.Коваль та ін. Поширенню орфоепічних норм сучасної української мови сприяли «Словник наголосів української літературної мови» (1959) та «Орфоепічний словник» (1984) М. Погрібного, словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973). Лексичні та граматичні норми української мови розглядалися у працях Є.Чак.

1972 в Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні АН УРСР створено відділ культури мови (тепер цей відділ в Інституті української мови НАН України), з 1967 видається зб. «Культура слова». Протягом 70 – 80-х pp. ХХ ст. культура мови постійно пропагується через засоби масової інформації (радіожурнал «Слово про слово», з 1989 – «Слово», телепередачі «Живе слово», «Культура української мови», з 1990 – «Говоримо українською»). Активізувалася діяльність у галузі культура мови на сторінках газет і журналів, особливо в зв’язку з прийнятим у 1989 Законом УРСР «Про мови в Українській РСР». Про культуру мови дбає Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка.

У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати міру вживання іншомовних слів, неологізмів, взагалі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна, далека від живомовної практики. Тому культуромовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літ. мови для того, щоб уникати суб’єктивних заборонних правил. Увага громадськості до культури мови визначається загальним рівнем розвитку національної культури.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

Культура людського спілкування – це частка загальної моральної культури особистості. Відсутність культури спілкування – свідчення бездуховності людини. Ще мудрий Езоп довів, що наше слово – це і найкраще, що є в розпорядженні людини і найгірше, чим вона володіє. Сьогодні проблема культури спілкування набуває, як ніколи, великого значення. Відбувається становлення України як самостійної держави, інтенсивно розвиваються міжнародні та міжособистісні зв’язки з різними країнами світу. З огляду на це визначальною стає для нашого суспільства проблема вміння спілкуватись як на офіційному, діловому, так і на чисто побутовому рівнях.

Культура і мистецтво спілкування не самоціль, а дорогоцінний здобуток людини. Це засіб духовного розвитку і вдосконалення особистості, яка прагне до відчуття власної гідності.

Набуття людиною навичок культури спілкування розв’яже чимало проблему міжособистісних, міжнаціональних взаємостосунках, а також у суспільстві в цілому.

7.2. Особливості ділового спілкування

 

Ділове спілкування визначається як специфічна форма контактів і взаємодії людей, які представляють не лише самих себе, а й свої організації. Воно включає обмін інформацією, пропозиціями, вимогами, поглядами, мотивацією з метою розв’язання конкретних проблем як всередині організації, так і за її межами, а також укладення контрактів, договорів, угод чи встановлення інших відносин між підприємствами, фірмами, організаціями.

Ділове спілкування на відміну від його інших видів має свої особливості, а саме:

• наявність певного офіційного статусу об’єктів;

• спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів та підтримку зв’язків між представниками взаємозацікавлених організацій;

• відповідність певним загальновизнаним і загальноприйнятим правилам;

• передбачуваність ділових контактів, які попередньо плануються, визначається їх мета, зміст і можливі наслідки;

• конструктивність характеру взаємовідносин, їх спрямування на розв’язання конкретних завдань, досягнення певної мети, як правило, не виходячи за рамки певного кола;

• взаємоузгодженість рішень, домовленість та подальша організація взаємодії партнерів;

• значущість кожного партнера як особистості;

• безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що бентежать їх внутрішній світ.

Людина, яка спрямовує інформацію (комунікатор), і людина, яка її приймає (реципієнт), у діловому спілкуванні постійно міняються місцями, завдяки чому у людей, що спілкуються, має бути однакове розуміння не тільки значень, а й змісту слів.

Ефективне ділове спілкування – це не стільки обмін значеннями, скільки обмін думками. Більше того, це пошук спільного рішення.

Усне мовлення – це слухове сприймання певної інформації.
За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо. В усному мовленні вживається побутова й діалектна лексика, слова розмовно-просторічного характеру, своєрідні фразеологізми.

Синтаксична будова усної мови характеризується тим, що в ній здебільшого вживаються прості речення, часто – неповні. У складних реченнях переважає сурядність. Зв’язок речень переважно безсполучниковий. Рідко вживаються дієприкметникові й дієприслівникові звороти. Речення усної мови часто не вкладаються в звичайні синтаксичні рамки.

За характером спілкування усне мовлення – діалогічне, має ряд лексичних особливостей.

В усному мовлення широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності.

Звичайна сфера застосування усного мовлення – бесіда, розмова.

Усні виступи, доповіді, звіти, лекції являють собою проміжну форму між усною і писемною формами літературної мови. Це складний вид усного мовлення, ніж розмовний, бо тут все-таки обмеженіше використовуються допоміжні засоби (жести, інтонація).

Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав, що «мовна культура – це живодавній корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу».

Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в обладнання усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільності чи недоцільності того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку.

До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

• точність у формулюванні думки, не двозначність;

• логічність;
• стильність;
• відповідність між змістом і мовними засобами;
• відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;
• відповідність між мовними засобами та стилем викладу;
• вживання сталих словосполучень;
• різноманітність мовних засобів;
• нешаблонність у побутові висловлювання;
• доречність;
• виразність дикції;
• відповідність інтонації мовлене вій ситуації.

Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми і чутті мови. Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, воно наближається до мовлення писемного.

Наради стали невід’ємною частиною нашого життя. Їх проводять для вирішення виробничих питань на підприємствах та в установах, організаціях.
Нарази є одним з найефективніших способів обговорення актуальних питань і прийняття рішення у всіх сферах громадського і політичного життя.

Залежно від мети і завдань, які потрібно вирішити, ділові наради поділяються на проблемні, інструктивні та оперативні.

Проблемні наради проводять у невеликому колі спеціалістів або компетентних осіб для того, щоб знайти оптимальне управлінське вирішення обговорюваних питань. Схема вирішення таких питань містить доповідь, запитання до доповіді, обговорення доповіді, вироблення загального рішення, прийняття голосуванням присутніх.

Інструктивні наради організовують безпосередньо управлінці з метою доведення до працівників загального завдання, передачі розпоряджень, необхідних відомостей по управлінській вертикалі чи горизонталі, залежно від фахового рівня виконавців.

Оперативні наради скликають для отримання інформацій про поточний стан справ за схемою вертикального розпорядку інформації. Особливості оперативних нарад є їх проведення у точно визначені дні й години, що дає змогу учасникам планувати свою діяльність. Позапланові оперативні наради спричиняють неритмічність виконання їх учасниками прямих обов’язків і тому проводяться в надзвичайних ситуаціях.

Наради корисні лише тоді, коли вони добре організовані, досягають визначеної мети і дають можливість зекономити робочий час.

 

Публічний виступ – це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

1) громадсько-політичні промови, (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);

2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукової дискусії);

3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).

Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету – проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії.

Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташу