Проблема утворення українського народу в історичній літературі

Проблема утворення українського народу в історичній літературі

Питання про окреме існування українського народу вперше в українській історіографії поставив М. А. Маркевич, автор „Історії Малоросії”, написаної на рубежі ХVІІІ − ХІХ століть. Маркевич розглядає великоросів як „молодших братів” українців, оскільки, на його думку, малоруський народ сформувався в незапам'ятні часи, а великоруський був утворений пізніше переселенцями з території України

Схожі погляди висловлював М. І. Костомаров. У своїй праці "Дві руські народності" він теж виходив з ідеї про неодночасність утворення українського й російського народів. На його думку, український народ існував уже в ІХ ст. Приблизно на таких же позиціях стояли й інші українські дослідники ХІХ ст. (Костомаров, Куліш, Драгоманов, Антонович, Грушевський)

Головною в концепції Грушевського є думка про те, що „общерусской” історії не було й не може бути, як нема „общерусской” народності. Може бути історія всіх „русских народностей”, або історія східного слов'янства. Початком історичних часів для українського народу Грушевський вважав V ст. н.е., наполягаючи на існуванні безпосередньої лінії етногенетичного розвитку від антів до XX ст. Предків українців, слід шукати не тільки в старожитностях Подніпров'я, залишених антами, а й на території Верхнього Подніпров'я й Волині, де відкриті численні поселення склавинів. Грушевський першим в історіографії представив український народ цілком сформованим ще за часів складання Київської держави, тобто в ІХ ст.

 

Переяславська Рада.

8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася генеральна військова рада, на якій були присутні представники різних верств українського населення (міщани, селяни, духовенство). На раді були при сутніми 12 полковників та 5 генеральних старшин на чолі з гетьманом. Не прибули 5 полковників та митрополит С. Косів. Не було на раді представників від Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств. На раді Б. Хмельницький запропонував прийняти підданство російського царя,часники ради підтримали його. Проте після цього виник конфлікт між царськими послами і козацькою старшиною. Присягаючи царю, старшина вимагала, щоб і посли присягнули від імені царя, що зберігатимуть вольності козацькі, не видаватимуть їх Польщі. Але посли відмовилися, пояснюючи, що цар — самодержець і нікому не присягає.У січні-лютому 1654 р. присягу прийняли у 177 містах і містечках. Всього у книгах присяги записано 127338 чол. У цілому народ віднісся до присяги схвально. Але відмовилися від присяги Уманський та Брацлавський полки на чолі з Іваном Богуном та Іваном Сірком,а також київський митрополит Косів.Документально рішення Переяславської Ради було закріплено так званими Березневими статтями (затверджені царем і Боярською думою в березні 1654 p.). Москва зобов'язувалася вступити у війну проти Польщі. Україна переходила «під руку» московського царя як самостійна держава на чолі з гетьманом, своїм політичним устроєм та територією. Реєстр установлювався в 60 тис. чол., козаки могли жити і судитись за своїми законами. Гетьман міг вступати у між народні відносини з іншими державами, крім Польщі і Туреччини. Гетьмана мало обирати військо і лише повідомляти про це царя. Збір податків залишався за українськими урядовцями, але вони повинні були передавати частину їх московським. Таким чином, суверенітет

Української держави частково обмежувався у міжнародній та фінансових сферах.

 

Україна в умовах незалежності

16.07.1990-Верховна Рада України(ВРУ) прийняла Декларацію про держ.суверенітет.

24.08.1991-ВРУ прийняла Акт проголошення незалежності.Актом стверджувалася самостійність України в межах її території.

1.12.1991-всеукраїнський референдум,в якому взяли участь 90% виборців.Вони підтвердили Акт проголошення незалежності.

28.06.1996-ВРУ прийняла Конституцію -основний закон України.

1992 р.- були затверджені Гімн, Прапор і малий герб України,проведена грошова реформа(деньги вошли в оборот в 1996)

6.12.1991-створена Українська Армія.

24.08.1991-перші президентські вибори-Л.М.Кравчук

 

Основні джерела та література з історії України

Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;
3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

+Найвідоміша л-ра:»Повість минулих літ»(1114р) написаний Нестором Літописцем; «Руська Правда» (1030ті роки)Ярослав Мудрий-перший звід законів Київської Русі;»Повчання дітям»(1097)Володимир Мономах; житія святих;Галицько-Волинський літопис(11-13 століття);Густинський літопис;літопис Самовидця;літопис Самійла Величка.

 

Кирило-Мефодіївське братство(1845-1847)

Українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 року у Києві.Його засновники: чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак, ад’юнкт Київського університету Микола Костомаров та студент цього ж університету Василь Білозерський. + Т.Шевченко, вчителі П.Куліш і Д.Пильчиков, студенти університету О.Навроцькийа,О.Маркович, І.Посяда, Г.Андрузький і О.Тулуб, поміщик М.Савич. Знак братства - перстень з написом «Св.Кирило і Мефодій, січень 1846».Товариство було малочисельним, обмеженим у своїй діяльності..Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Програмними документами Кирило-мефодіївців були "Книга буття українського народу", де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого ідейного попередника, а також «Статут Слов'янського братства св.Кирила і Мефодія».В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.Завдання товариства: побудова суспільства на засадах християнської моралі шляхом:створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

 

Унїверсали Центральної Ради(10 червня 1917-9 січня 1918)

УЦР видала 4 Універсали,що визначили етапи укр.держави від автономії до самостійності.

Універсали ЦР-грамоти прокламації,видавані укр.урядом для широкого загалу.

1 Універсал(10.06.1917р)-проголошення автономії України.автор І універсалу-В.Винниченко

умови універсалу:

-джерело влади в країні-народ

-управління здійснюєьься всенародними зборами

-в країні діють тільки закони прийняті всенарю зборами

ІІ Універсал(03.07.1917р.)-визнання УЦР Всеросійських установчих зборів

умови універсалу:

-поповнення ЦР представниками нац. меншин

-створення Генерального Секретаріату

-розробка закону про автономний устрій України

-формування укр війська

ІІІ Універсал(07.11.1917р.)-проголосив УНР, не розриваючи відносин з Росією

Умови універсалу:

-вся влада УЦР та Ген Сек

-скасування приватної власності на землю

-початок переговорів з Німеччиною

-демократичні свободи:мови,друку та ін

-8-годинний ролбочий день

-держ контроль виробництва

ІV Універсал(09.01.1918р.)-проголосив УНР самостійною суверенною державою,а Ген Сек-Радою Народних іыністрів

-проголошення миру з сусідніми державами

-влада належить народу

-жорстока критика політики більшовиків та боротьба з нею

-земельна реформа в інтересах селян

-контроль над торгівлею та банками

Директорія УНР.(14.11.1918-10.11.1920)

Створена представниками українських політичних партій, що об’єдналися у травні в Український національно-державний союз, вякості органу антигетьманського повстання для поновлення УНР. Директорія була урядом соціалістичного спрямування.склад директорії:-Володимир Виннеченко-Голова Директорії(14 Грудня 1918-13 Лютого 1919)-Симон Петлюра-Головний Отаман;Голова Директорії (13 Лютого 1918-10 Листопада 1920)-Федір Швець

-Панас Андрієвський

-Андрій Макаренко

-Євген Петрушевич

Відразу після зайняття Києва, Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Звільнення всіх гетьманських чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформ. 4 січня 1919 року українська гривня визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР.Значне піднесення економіки. Розширені міжнародні звязки. УНР визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав.

 

3,3.Періодизація Історії України.
І Етап--- перші державні утворення на території Північного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.);
ІІ Етап--- становлення і розвиток держави в Київській Русі (VI — початок XII ст.);
ІІІ Етап--- феодальна-роздробленість Русі (XII—XIV ст.);
IV Етап---суспільно-політичний лад в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.);
V Етап---формування Української національної держави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII - XVIIІ ст.
VI Етап---українські землі під владою Російської та Австрійської Імперій (кін.XVIIІ-поч. ХХ ст.)

VIІ Етап---Україна в Боротьбі за незалежність(1917-1921рр.)

VIІІ Етап---Україна між двома Світовими війнами(1921-1939рр.)

ІХ Етап---Україна в Роки Другої Світової Війни(1939-1945рр.)

Х Етап---Україна в повоєнний період, під владою СРСР(1945-1991рр.)

ХІ Етап---Україна Незалежна(з 1991-до сьогодні)

 

 

Видатні історики України.

Михайло Петрович Драгома́нов (1841 —1895) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення 1875р. за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (1889–1895).У студентські роки захопився історією стародавнього світу. Під керівництвом професора В. Я. Шульгіна підготував дисертацію на право читання лекцій в університеті «Імператор Тиберій», яку захистив у 1864.Працював учителем географії у 2-й Київській гімназії.1865 — прийнятий на посаду приват-доцента на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира. Читав лекції з історії Стародавнього Сходу, історії та історіографії Стародавньої Греції, історії Стародавнього Риму, Нової історії.

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (1866 — 1934,) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918). Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897–1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924–1931 роках очолював історичні установи ВУАН. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії.

Мико́ла Іва́нович Костома́ров (1817 † 1885) — видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч, етнопсихолог.

Після закінчення університету Костомаров пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку.Видаэ збірники «Українські балади» (1838) і «Гілка» (1840) під псевдонімом «Ієремія Галка». Тоді ж під впливом творчості Вільяма Шекспіра створює історичну драму «Сава Чалий» (1838) і трагедію «Переяславська ніч» (1841).

У ці роки Микола Іванович підтримував зв'язки з багатьма ліберальними та демократичними діячами, листувався з Олександром Герценом і регулярно друкувався в його альманасі «Колокол» (Лондон). На сторінках «Колокола» без цензурних обмежень Костомаров зміг опублікувати гострі історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь».Викладав у Петербурзькому університеті. 1862 року подав у відставку і більше до викладацької роботи не повертався.

 

Літопис Самійла Величка.

Наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози та козацької історіографії XVII–XVIIІ ст. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді — дуже знищений перший том, значно менше другий.Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис складається з 4 частин:

· перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — події1648–1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік.;

· друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки;

· у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.

Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848–1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I–IV.

 

 

Запорозька Січ у ХVІІ ст.

Найбільш рішуче і послідовно з іноземними загарбниками боролося запорозьке козацтво. Особливо активно діяли січовики, коли Кіш очолював Іван Сірко. 3 його іменем пов'язані героїчні сторінки історії Запорозької Січі. Від 1652 р. вона знаходилася на річці Чортомлик. Підвладна їй територія сягала великих розмірів і охоплювала сучасні Кіровоградську, Запорізьку та Дніпропетровську області. Після 1667 р. Кіш був підпорядкований Польщі і Росії. Як і раніше, козаки, крім військової справи, займалися скотарством, торгівлею і рибальством. Землеробство було розвинене слабо. Керівну роль на Січі відігравала старшина, яку козаки періодично переобирали. Тільки Іван Сірко мав честь протягом кількох років очолювати Кіш.

Не здобувши перемоги над запорожцями у відкритому бою, кримський хан вирішив підступно напасти на Січ вночі й перебити козаків. Різдвяної ночі 1675 p., коли січове товариство після святкування спало в ' куренях, 15-тисячний загін татар і яничарів оточив Січ і тихо пробрався на її територію. Та один козак помітив їх і подав пострілом сигнал тривоги. Ворогів було перебито, а Січ врятовано.

Козаки вирішили не лишатись у боргу перед ординцями. Зібравши 10 тисяч сміливців, Сірко перейшов Сиваш, захопивши ряд великих міст і звільнивши з неволі полонених, козаки повернулися на Січ. A y вересні 1675 р. Сірко написав листа ханові, вякому розповів про причини свого «візиту», що змусив Гірея тікати з Бахчисарая в гори.

Дізнавшись про цей похід, султан Магомет IV зажадав від запорожців, щоб вони, як і Петро Дорошенко, визнали над собою владу Туреччини, і надіслав на Січ фірман (указ) з наказом козакам підкоритися його волі і стати його васалами. Фірман розпочинався претензійним і пишним титулом: «Я сам, султан султанів, государ государів, який роздав корони монархам всього світу, я тінь бога на землі, султан і падишах Білого і Чорного морів, Румелії, Анатолії, Караманії і багатьох інших земель, завойованих зброєю моїх благородних предків, а також придбаних вогненним мечем і переможною шаблею моєї августійшої величності».

У відповідь на таке зухвальство козаки написали султанові принизливого для нього і сповненого гумору та сарказму листа. У ньому, зокрема, говорилося: «Ти, султан, проклятого чорта брат і товариш! Самого Люципера онук, турецький кухар, вавилонський слюсар, македонський колесник, єгипетський свинопас, олександрійський козолуп, кам'янецький кат, подільський злодіюка... Heбудеш їй годен синів християнських під собою мати, а твого війська ми не боїмося і будемо землею і водою битися з тобою, нехрещений лоб!»

8.3. Україна у роки великої вітчизняної війни (1941-1944)

Ввечері 21 червня 1941 р. німецькі війська, що розташовувались уздовж кордонів СРСР, одержали сигнал до початку здійснення плану «Барбаросса» - плану нападу на Радянський Союз.

22 червня 1941 р. о 3-й годині 30 хвилин війська вермахту завдали могутнього артилерійсько-мінометного удару по радянській території. За кілька хвилин танкові та моторизовані частини гітлерівської армії перетнули кордон СРСР. На Україні їм протистояли армії Київського особливого військового округу (КОВО), перетвореного на Південно-Західний фронт (командуючий - генерал-полковник М. Кирпонос) і Одеського військового округу (ОдВО), перейменованого у Південний фронт (командуючий - генерал I. Тюленєв).

3 23 червня п'ять днів і ночей точилися танкові бої на лінії Луцьк - Броди - Рівне - Дубно. Це була перша і найбільша танкова битва початку війни. 3 обох сторін у ній взяло участь близько 2 тис. танків. Втративши значну частину бойової техніки, війська Південно-Західного фронту вимушені були відступити.

Після загарбання фашистськими військами всієї України, її територія була поділена на чотири частини:

- по-перше, землі Східної Галичини (у складі Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей) були приєднані до генерал-губернаторства Польщі під назвою Дистрикт «Галичина»;

- з більшої частини українських земель був утворений Райхскомісаріат «Україна», до якого увійшли Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська, Житомирська області, північні райони Тернопільської, Вінницької, східні райони Миколаївської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Сумської, Дніпропетровської і Кримської областей, а також південні території Білорусії та РРФСР;

- райони Чернігівщини, Сумщини, Харківщини та Донбасу, як прифронтові, підпорядковувались безпосередньо військовому командуванню;

- нарешті,Чернівецька,Ізмаїльська,Одеська,південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до Румунії під назвою «Трансністрія».

Слово о полку Ігоревім»

Слово о полку — відома пам'ятка літератури Київської Русі, героїчна поема кінця XII ст, одна з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури. В основі сюжету - невдалий похід руських князів на половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича в 1185 році. «Слово» було написано в кінці XII століття, невдовзі після описуваної події (часто датується тим же 1185 роком, рідше 1-2 роками пізніше). Перейнятий мотивами слов'янської народної поезії з елементами язичницької міфології, за своїм художнім мови та літературної значущості «Слово» стоїть у ряді найбільших досягнень середньовічного епосу.

В епілозі твору князь Ігор іде до церкви Пирогощої «країни заради» — «страни ради». Твір присвячено «землі Трояні» (назва — образ України) і її військовому оплоту — військовим дружинам — «стадам лебединців», «галицім стадам», «копіям» та «дівицям», які перейшли за Дунай. Князь Ігор йшов до Дону, щоб там «копіє приломити» — «відновити кордон землі на річці Дон» та «пошукати града Тьмуторокані». Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалий і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 році об'єднані дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за те що ставили особисте над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна[2], який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави — славяни). Після описів готування до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слова…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої — Державної Богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві та Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

9,2 Національна революція 1648-1676 — породжений українськими реаліями раннього Нового часу складний політичний процес, що поєднував у собі, під гаслами захисту православ'я, прав і свобод Війська Запорозького й народу України, боротьбу за національне визволення, масовий соціальний протест і збройні форми громадянського протистояння та супроводжувався кардинальними змінами всіх сфер і рівнів життєдіяльності суспільства. Типологічно споріднений із масштабними суспільно-політичними рухами в низці країн Центральної і Західної Європи, які вступали в період створення національних держав і вироблення якісно відмінної від середньовічної системи соціальних відносин.

На різних етапах еволюції історичної думки в Україні та за її межами в наукових концепціях щодо ідентифікації подій середини — 2-ї половини 17 ст. застосовувалися такі терміни, як «Хмельниччина», «козацьке повстання», «руська ребелія», «загальнонародне повстання», «національне повстання»; «козацька війна», «громадянська (домова) війна», «велика війна 1648–1654 рр.», «польсько-козацька війна», «селянська» війна, «визвольна війна», «національно-визвольна війна»; «козацька революція», «національна революція», «національно-визвольна революція», «українська революція», «велика українська революція» тощо. Однак більшість із запропонованих понять відображає лише певний сегмент цього багатоаспектного явища, не проникаючи в його глибинну сутність.

Причини й передумови революції

Національна революція була спричинена комплексом суперечностей політичного, соціального, економічного та духовно-культурного характеру, що нагромадилися на середину 17 ст. в суспільному житті Речі Посполитої, у складі якої після Люблінської унії 1569 опинилася переважна більшість етнічних українських земель. Польська еліта намагалася запобігти відродженню українського державного життя. Із цією метою не визнавала «руський політичний народ» рівноправним із польським і литовським, всіляко сприяла покатоличенню й полонізації його аристократії та шляхти. Проводився курс на ліквідацію православ'я й утвердження католицизму. Нехтування прав більшості українців викликало спротив, чому значною мірою сприяв лавиноподібний процес розвитку національної свідомості. У 1620—30-ті рр. в суспільно-політичній думці чіткіше окреслюється усвідомлення українцями себе як окремішньої від сусідніх етнічної спільноти. Водночас починає виразніше проступати національна суть релігійних конфліктів і національного мотивування козацьких повстань, відбувалося піднесення національних інтересів, осмислення їх значущості в житті як окремої особи, так і соціального стану, суспільства в цілому.Загострювалися суперечності і в соціально-економічній сфері. Еліта Речі Посполитої відмовилася визнати «лицарські» права і привілеї козацтва, а з 1638 намагалася ліквідувати його як стан. Інтенсивний розвиток фільваркового господарства призвів до неухильного зростання в західних, центральних і північних регіонах України панщини (3—6 днів на тиждень), повинностей і податків, обезземелення селян, їх закріпачення. Крайніх меж досягли зловживання орендарів (серед останніх доволі виразним був іноетнічний елемент). У 1630—40-х рр. почастішали спроби поширити кріпацтво й фільваркове господарство на південні і східні регіони, більшість населення яких складали ще відносно вільні селяни та козаки, готові померти, захищаючи свої права й свободи.

 

Одразу після початку Першої світової війни українські землі перетворилися на театр бойових дій або прифронтову зону між російською армією та військами австро-німецького блоку. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт, до якого у 1916 р. додався ще й Румунський. У серпні – вересні 1914 р. російські війська, відбивши наступ австро-угорських армій, спрямували свій удар на Галичину. Ця операція отримала назву Галицька битва. У результаті цієї грандіозної битви російська армія оволоділа Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшла до Карпатських перевалів. Російські війська вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. людей, з яких 100 тис. потрапили в полон. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому.

Наступним успіхом російських військ стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті були взяті в полон ще 120 тис. австрійців і захоплені 400 гармат. На завойованій території російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» у житті населення краю. Так, у Галичині закривались українські школи та інші навчальні заклади, культурні організації, запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Почалось обернення греко-католиків у православ’я. Майже всіх представників української еліти, які залишилися в краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким вивезли вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми.

Російська окупація тривала до весни – літа 1915 р. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня – до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину й Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували Західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Наступ австро-німецької армії призупинився на лінії Кам’янець-Подільськ – Тернопіль – Кременець – Дубно.

Відступ російської армії супроводжувався новими погромами українства, депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялися репресій із боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков охарактеризував російську політику в Галичині «європейським скандалом».

Навесні 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О. Брусилова завдали несподіваного удару, який увійшов в історію як Брусиловський прорив. Російські війська розпочали наступ 22 травня 1916 р. і після нетривалої артпідготовки просунулися вздовж всього фронту вглиб на 80 – 120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн убитих і поранених, понад 400 тис. військовополонених. Російські війська втратили близько 500 тис. осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною цілий рік. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулася революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити внутрішнє становище країни, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом і новими жертвами. Контрудар австро-німецьких військ примусив російські війська залишити Галичину, відійти навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру (січень 1918 р.).

 

Нова економічна політика (НЕП) – економічна політика більшовиків в Україні в 1921 – 1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.

Причини НЕПу:

- глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики «воєнного комунізму»;
- спад революційної хвилі в Європі, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»;
- початок реалізації плану ГОЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії), який передбачав будівництво електростанцій, заводів в Україні.

Початок НЕПу – березень 1921 р. – рішення Х з’їзду Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б)) про перехід до нової економічної політики (НЕПу).

Заходи НЕПу

Сільське господарство

- заміна продрозкладки продподатком;
- дозвіл на оренду землі;
Промисловість

- продаж у приватну власність та передача в оренду дрібних та частину середніх підприємств;
- дозвіл на використання найманої праці;
Фінанси та торгівля

- поновлення вільної торгівлі;
- введення державних податків, плату за транспорт, комунальні послуги;
Результати НЕПу

- зростання господарської ініціативи, зацікавленості в результатах праці, продуктивності праці;
- швидкі темпи відбудови народного господарства;
- зростання життєвого рівня населення;
- конфлікт між ринковими відносинами та адміністративно-командною системою.

 

 

13,1 Походження слов'ян та їх розселення на території України Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження та етногенез якого до сьогодні остаточно не з'ясовано. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II—І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І—II ст. після Н. X., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група. Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали нестабільний характер: спільні воєнні заходи чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували Антському об'єднанню і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. Упродовж другої пол. V — сер. VI ст. політичну ситуацію в Європі багато в чому визначали відносини між Антським державним об'єднанням та Візантією. Особливо це виявилося у т.зв. Балканських війнах, які анти разом із близькими до них склавинами, вели за сфери впливу на Придунайській рівнині та на Балканах. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників із Центральної Азії — авари. Заснувавши в Трансільванії свою державу — Аварський каганат та підкоривши склавинів, вони розпочали наступ на антів, який завершився поразкою останніх. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося і з 602 р. вже не згадувалося давніми авторами. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень. До полян тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. У VII ст. всі вони почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді називали Руссю. Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Переважала перелогова система, використовувалися дво- і трипілля. Традиційним для праукраїнців було тваринництво. Розводили переважно велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней. Значну роль у господарстві відігравали ремесла, які поступово зосереджувалися у городищах, що переростали в міста. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка. Поширення набули ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри, виробництво прикрас тощо. Серед промислів виокремлювалися мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво. Певного рівня досягла торгівля, передусім зовнішня. Вивозили рабів, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозили вина, вироби зі скла, прикраси тощо. Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави — Київської Русі.

 

Іван Виговський

Прагнучи забезпечити спадковість верховної влади і тим вберегти державу від непотрібних потрясінь міжусобної боротьби, Б.Хмельницький ще за життя добився обрання новим гетьманом свого 16-річного сина Юрія. Але відразу після смерті Богдана на таємній нараді найвпливовіших полковників у Суботові було вирішено, що з огляду на юний вік та недосвідченість у державних справах Ю.Хмельницького функції гетьмана до його повноліття виконуватиме І.Виговський. А вже 21 жовтня 1657 р. на Генеральній козацькій раді в Корсуні останнього обрали повноправним гетьманом (1657—1659). Це рішення не тільки привело до скасування принципу спадковості гетьманства, який намагався впровадити Б.Хмельницький, а й стало одною з причин Руїни, відкривши шлях до старшинських міжусобиць.

Під Жовтими Водами І.Виговський потрапив у татарський полон, але був викуплений завдяки Б.Хмельницькому й аж до смерті гетьмана залишався його найближчим соратником. Займав посаду генерального писаря, брав участь у багатьох посольствах і виявився добрим дипломатом. З долею Української держави зв'язали свою військову й дипломатичну діяльність чотири брати Виговського, двоє з яких, козацькі полковники Данило й Василь, головами заплатили за вірність Україні, були замучені в царській неволі.

У головних напрямах політики І.Виговський ішов слідами Б.Хмельницького. Основне завдання вбачав у здобутті Україною повної незалежності. Було укладено союз зі Швецією, підготовлений ще за Б.Хмельницького, який передбачав утворення військово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України; відновлено стосунки із Кримом, розірвані, коли Україна погодилася на протекторат Москви; розпочато переговори з Польщею та Туреччиною. Свої відносини з Москвою Виговський намагався будувати на принципах рівноправності та невтручання у внутрішні справи України.

Початок громадянської війни