Культура України в 16-17 ст.

Незважаючи на наявність досить значного прошарку високоосвічених людей, які були носіями гуманізму, передових реформаторських ідей і сприяли формуванню нової української світської інтелігенції, українському суспільству давався взнаки кризовий стан шкільної освіти, відсутність в Україні вищої школи.

Першим підручником у школах був буквар, зразки якого не дійшли до нас. За букварем йшов часослов, який був першою читанкою. Саме “Часослов”, виданий Святополком Фіолем у Кракові (1491) — перша слов’янська книжка, друкована І кирилицею. Про те, що вона призначалася для користування саме в Україні, свідчить наявність у виданні багатьох ознак живої української мови.

Першою слов’янською друкарнею в межах Литовського князівства була Віленська (1520), заснована визначним білоруським культурним діячем Франциском Скориною, що походив із Полоцька і був доктором медицини Падуанського університету. Протягом 1517—1519 рр. він видав у Празі низку біблійних книжок “руською мовою”, а також “Псалтир” — церковнослов’янською, які поряд з іншими виданнями славетного білоруса широко використовувалися в Україні. Першою друкованою книжкою на українських землях вважається “Апостол” (1574), надрукований у Львові Іваном Федоровим.

Голод в Україні в 1932-1933рр. та його трагічні наслідки

Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду.. Геноцидом українського народу визнали голодомор 1932—1933 рр.

Головною причиною голодомору 1932—1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в т. ч. зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини — 1 тис, щохвилини — 17. Середня тривалість життя українців у 1933 р. у чоловіків становила 7,3 року, а в жінок — 10,9 року.

Залишившись без хліба, селяни їли мишей, щурів та-горобців, кісткову муку і кору дерев. Відбувалися численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіскації збіжжя тривали, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Загалом у 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Трагедію українського села Й. Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу комуністичної ідеї.

Дорошенко Петро (1627 - 1698)

Громадський, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665-1676).

Місце народження – м. Чигирин.

Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою (по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкіною) була дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова.

Добре знав латинську і польську мови. Був полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648-1657). Виконував важливі доручення Б. Хмельницького, вів переговори з польським і шведським урядом. У 1665 році Петро Дорошенко був обраний Гетьманом Правобережної України. Багато зробив для стабілізації внутрішнього становища Правобережної України: провів військові, фінансові реформи тощо. 8 червня 1668 Дорошенка було проголошено гетьманом всієї України. Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній України тривало недовго. Восени 1669 він уклав союзний договір з Туреччиною. Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 між Б.Хмельницьким і турецьким султаном. Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. А 5 жовтня 1672 було укладено Бучацький мирний договір 1672. Дорошенко зрікся гетьманства. У 1679-1682 він був призначеним в’ятським. Останні роки життя Дорошенко провів у с. Ярополчому під Москвою, яке було віддано йому в володіння, де і помер у 1698 р.

23.2. Економічний та політичний розвиток в Україні в ІІ пол.. 19 ст.

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами кризовості у цей час були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного «селянського бунту»; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів. Скасування кріпосного права (19. 02. 1861р.), селянська реформа внесли істотні зміни в крайове становище селянства на Україні. Скасування кріпосного права вело за собою такі реформи:

1864р. – Судова реформа, Земська реформа

1874р. – Військова реформа

1876р. – Реформа міського самоврядування

кінець 70-х років – Шкільна реформа

Реформи 60 – 70-х років мали буржуазний характер, але залишали багато феодальних пережитків; створювали умови для розвитку нового ладу – капіталізму. Значно прискорюється промисловий переворот. Село стає для промисловості постачальником дешевої робочої сили, а з-за кордону йде приплив іноземного капіталу. Швидкими темпами розвивається залізнична мережа. В сільському господарстві широко застосовують механізацію, найману працю, вирощування зернових і технічних культур.

23.3. Індустріалізація України в 31-і роки

Проект всеосяжних докорінних економічних перетворень розробили у 1928 р. Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Першу п'ятирічку 1928—1933 рр., зі слів Й. Сталіна, виконали за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний, а з окремих видів продукції затвердженого обсягу виробництва в довоєнний час взагалі не було досягнуто.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політв'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.

Вже перший п'ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї неприйнятним. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. 6 Україні прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд. руб., призначених згідно з планом першої п'ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд. руб., тобто 18,3 %, що менше від будь-якого показника її частки, тоді як Росії призначалося 68 %, що набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд. руб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд. Найгіршим було | те, що з суми 1,2 млрд. руб. 78 % призначалось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн. населення), отже, для задоволення потреб Росії у вугіллі й металі. На решту території України (22,5 млн. осіб) припадало лише 22 % асигнувань на нове промислове будівництво.

24.1 Історичне значення Київської Русі

. Михайло Грушевський.у 1904 р. у статті «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» доводить, що Київська держава, право і культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Московська — другої, великоруської. Він зазначав, що «Київський період» перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський XIII ст., потім — в литовсько-польський XIV-XVI ст. Автор також підкреслює, що загальноросійської історії ніколи не існувало, бо не було загальноруської (тобто давньоруської) народності.

Щоб підкреслити походження України від Київської Русі, частина істориків вживає термін «Україна-Русь» (М. Грушевський, М. Аркас та ін.). У праці М.Грушевського «Нарис історії українського народу» прослідковується думка, що Київська Русь породила лише одну Україну. Таких самих поглядів дотримуються І. Крип'якевич, М. Брайчевський, В. Ричко та ін.

Слід підкреслити, що місцем формування українського народу були Подніпров'я, Лівобережжя та Прикарпаття, які становили основну частину території Київської Русі. Держава започаткована племенем полян, «основи основ» українського етносу. Роль столиці відігравав Київ, головне полянське місто. Назва «Русь» відносилася насамперед до Середнього Подніпров'я.Виходячи з аналізу територіально-лінгвістичних, етнічно-племінних та політичних рис, слід визначити Київську Русь як переважно українську державу, і Україна — її безумовна спадкоємиця. Тому спадщину Київської Русі не можна ототожнювати лише з Росією.

Московська держава виникла і формувалася пізніше, на основі північно-східних (не основоположних, не найважливіших) племен і князівств Київської Русі, а також земель фінських та інших племен (мері, мордва та ін.), тобто вона теж має безумовно спадкоємне (часткове) відношення до Київської Русі.

Україна на початку ХХ ст.

Початок XX ст. свідчив, що перебування України у складі царської Росії суттєво загальмувало і деформувало її соціально-економічний розвиток. Загальноєвропейські процеси індустріалізації відбувались тут повільніше, ніж у західноєвропейських країнах. До того ж рушійною силою цих процесів було некорінне (неукраїнське) населення.
На економічній ситуації в Наддніпрянській Україні першого десятиліття XX ст. відбилася глибока економічна криза 1900—1903 рр. і застій, що прийшов їй на зміну, який тривав до 1909 р. Підприємці і банкіри, прагнучи подолати кризу, почали створювати монополістичні об'єднання, за допомогою яких вони ділили ринки збуту продукції, регулювали ціни, об'єднували дрібні фірми і закривали збиткові заводи і фабрики. Найбільш поширеною формою монополій у початковий період були синдикати — угоди самостійних у виробничому відношенні власників підприємств про спільну реалізацію продукції через спільно організовану систему збуту.

У 1909—1914 рр. економічна криза і застій змінилися прискореним підйомом української промисловості. При цьому роль і місце України в економічному організмі Російської імперії не змінились. Економічне зростання охопило головним чином вугільно-металургійну промисловість Донецько-Криворізького регіону, де працювали 50 % всіх робітників промисловості України.
Як і раніше, на початку XX ст. царський уряд сприяв прогресу головним чином сировинних галузей народного господарства України і свідомо гальмував розвиток інших. Результатом цього стало те, що багато галузей промисловості, які були життєво важливі для українського суспільства, були у занепаді, і жителі України змушені були купувати російські або закордонні товари. Це спричиняло постійний відтік коштів з України.

24.3. Антифашистський рух опору на українських землях (1941-1944)

Антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з окупантами. В Україні він був представлений трьома політичними течіями:

– керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом;

– двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою і підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, в тому числі на українських теренах.

На початку війни ЦК ВКП(б) орієнтував партійні організації і органи радянської влади на широкевикористання досвіду громадянської війни, що в умовах нової тактики і стратегії війни було малоефективним. Так, 30 червня 1941 р. секретар ЦК КПУ Бурмистенко, звертаючись до партійного активу Києва, наголошував на якнайскорішому розгортанні руху Опору в тилу ворога, залучаючи до цього ветеранів Громадянської війни, передових робітників, молодь.Влітку 1942 р. тільки 30% партизанських загонів мали зв'язок з «Великою землею». Необхідно було створити масовий партизанський рух. який би відтягував на себе значні сили ворога, створював йому труднощі та перешкоди в тилу.

З цією метою 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створеноЦентральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) БілорусіїП.Пономаренком. Услід за цим стали створюватися республіканські й обласні штаби партизанського руху.

У травні 1942 р. виникає Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі зі Т.Строкачем.

25.1. Культура та вірування східних слов’ян

Стародавні слов'яни були люди ведичної культури, тому давньослов'янське релігію правильніше було б іменувати не язичництвом, а ведизмом. Слово "веди" - співзвучно современоому російській «відати», «знати». Це мирна релігія висококультурного народу, споріднена інших релігій ведичного кореня - Стародавній Індії та Ірану, Стародавньої Греції. Основними пам'ятками культури слов'янської давнини є священні пісні, оповіді, міфи, хоча більшість вчених вважають, що тексти давньослов'янських священних пісень, міфів загинули при християнізації Русі. У вітчизняній історичній науці навіть те небагато, що залишилося - Велесову книгу, переважно написану новгородськими жерцями не пізніше, IX ст., Вважають підробкою. 1До цих пір ведуться суперечки про сутність згадуються в літописах слов'янських богів. І тим не менше висловлена ​​думка, що найдавніший пласт слов'янських міфів зберігся краще грецьких, індійських чи біблійних. Причина тому - особливий шлях розвитку слов'янської культури. Міфічні оповіді інших народів спотворювалися при записі і обробці вже в найдавніше час. Слов'янський фольклор - це жива усна традиція, меншою мірою зазнали змін під впливом писемної культури.Скарби слов'янського фольклору - народні пісні, казки, билини, духовні вірші - починають інтенсивно збирати й записувати тільки в першій половині XIX ст.Велесова книга - пам'ятник складний і ємний. Вона дозволяє давня суперечка про походження слов'ян. Вона описує долі різних племен, які брали участь у слов'янському етногенезі. Велесова книга описує події міфічної і найдавнішої історії слов'ян кінця II тисячоліття до н.е. - Кінця I тисячоліття н.е.

25.2. Северин Наливайко (… - 1597)

Предводитель антифеодального крестьянско-казацкого восстания 1594—1596 гг. в Украине и Беларуси.

Место рождения – вероятно, город Гусятин (ныне Тернопольской области).

После смерти отца, убитого слугами польского магната О.Калиновского, жил в Остроге с матерью. Принимал участие в походах запорожцев против турок и крымских татар. Вернувшись со временем в Острог, поступил на службу сотником надворной хоругви к украинскому магнату Константину Острожскому. Был известен как талантливый военачальник. В 1594 году оставил службу и организовал на Брацлавщине отряд нереестровых казаков. В конце 1595 г. польское правительство поручило гетману С.Жолкевскому укротить восстание. Наливайко в апреле 1596 г. объединил свое войско с запорожцами во главе с Шаулой. Повстанческое войско отразило наступление поляков под Белой Церковью, но потом было вынуждено отступить на Левобережье. Вследствие неудачного для казаков Солоницкого боя часть казацкой старшины организовала заговор, захватила С.Наливайко, М.Шаулу и других руководителей восстания и 28 мая (7 июня) 1596 выдала их С.Жолкевскому. Несмотря на обещанную амнистию для повстанцев, Жолкевский убил большинство казаков. После пытки Наливайко был казнен в Варшаве.

25.3. Дисидентський рух в Україні.

Термін "дисиденти" був занесений із Заходу і вживався для позначення інако

думців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, посилення русифікації.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю. Зайцева, можна виокремити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисник, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним, був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами. Національно-культурницький напрям базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

Однією з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т.зв. самвидав. Однією з перших "самвидавних" публікацій, яка фактично започаткувала український дисидентський рух, був "Відкритий лист до ООН", що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.