Українська держава гетьмана Скоропатського

29 квітня 1918 p-відбувся Всеукраїнський хліборобський з'їзд. Він проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Він видає "Грамоту до всього українського народу", в якій повідомлялося про розпуск Центральної Ради, проголошувалась українська держава замість УНР, відновлювалось право приватної власності, свобода торгівлі, підприємництва. Одночасно законом "Про тимчасовий державний устрій України" законодавча, виконавча та судова влади зосереджувалися в руках гетьмана, затверджувався новий державний прапор - синьо-жовтий.

У внутрішній політиці головним було аграрне питання. Створена Вища земська комісія на чолі з гетьманом підготувала законопроект, за яким великі землеволодіння мали обов'язково викуповуватися й розподілятися між селянами - максимально по і 25 десятин на кожного. Але цей законопроект не | вдалося здійснити.

Було налагоджено роботу Міністерства фінансів, збалансовано державний бюджет, зміцнено національну валюту, яка забезпечувалась природними багатствами і цукром.

Нова влада діяла звичними для дореволюційних часів репресивними методами, які дали певний результат. В Україні запрацював адміністративний апарат, який намагався навести елементарний порядок в суспільстві. Розпочалося створення національної армії та морського флоту. Запрацювали залізниці, поштово-телеграфний зв'язок, було заборонено страйки, встановлено 12-годинний робочий день.

16 жовтня було видано Універсал про відродження козацтва як соціальної бази режиму і армії. Почалась організація добровільних дружин для охорони законності та правопорядку.

Водночас, становище трудящих значно погіршилося. Власники фабрик і заводів, намагаючись ліквідувати здобутки робітників періоду революції, застосовували так звані локаути - зупиняли підприємства, а потім наймали слухняну й дешеву робочу силу.

Колишні власники заводів і фабрик, поміщики намагалися за підтримки гетьманських властей та німецько-австрійських військ повернути втрачене майно. Селяни не бажали віддавати конфісковані у великих землевласників землю та реманент і розгорнули велику партизанську війну, палили маєтки, чинили збройний опір.

Проти гетьманату виступала і більшість українських політичних партій.

Позиції гетьманату помітно послабились, основними причинами цього були:

· Залежність гетьмана і його уряду від німецько-австрійських військ.

· Орієнтація П. Скоропадського у внутрішній політиці на поміщиків та великих промисловців.

· Опозиція до гетьманського уряду робітників, селянства, національної інтелігенції, багатьох партій.

· Розгортання збройної боротьби проти гетьманського режиму та австро-німецьких військ.

 

Запровадження християнства на Русі

Після смерті Святослава (972 р.) між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши Великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання та ще потім за князювання його сина Ярослава Київська Русь досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку. Князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого історики виділяють у другий період історії Київської Русі (978— 1054 pp.).
За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднав до Києва східнослов'янські племінні князівства й союзи племен: хорватів і дулібів (981 p.), в'ятичів (982 p.), радимичів (984 р.) та ін. Видатний політик і адміністратор Володимир здійснив серію реформ. Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни, а в 988 p., переконавшись у віджилості старої віри, запровадив на Русі християнство. Близько 988 р. великий князь провів адміністративну реформу, позбавивши влади місцеву знать (князьків) і замінивши їх великокняжими посадниками, своїми синами й наближеними боярами. Наприкінці життя проти Володимира повстали сини. Під час лаштування походу на Новгород проти Ярослава Володимир раптово помер 15 липня 1015 р. Князя поховано у зведеній за його велінням Десятинній церкві.
Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської держави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив його офіційно релігією в Київській державі.

Як свідчить літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався із царівною. Християнство прийняло також його найближче оточення.
Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя.
Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного і культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

 

Літопис Самовидця

Літопис Самовидця — козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького.

Літопис Самовидця складається зі вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, та двох головних частин:

· перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

· друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. У 1920-их pp. низка авторів дійшли висновку, що автором Літопису Самовидця найвірогідніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист,Федір Кандиба, полковник корсунський та ін.

Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші — це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького (1878), перевидане Інститутом історії АН УРСР (1971, Дзира Я.) і «Harvard Series in Ukrainian Studies» (1972).

 

Україна в повоєнні роки (1945-1955)

Перехід до мирного життя

За надзвичайно важких, суперечливих умов відбувався процес повернення республіки до мирного життя. Страхітливі рани війни давалися взнаки повсюдно. Та найважчими були людські втрати. Від рук загарбників загинуло не менше 7 млн. синів і дочок народу України.

Складним і суперечливим був процес подолання наслідків війни під час повернення до мирного життя. Об'єктивно війна сприяла зміцненню адміністративно-командної системи, стрижнем якої залишилася комуністична партія.Партія постійно прагнула, щоб забезпечити свій тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя, розставляти комуністів на відповідальні його ділянки. Дедалі більше вона віддавала перевагу в кадровій політиці своїм довіреним особам — комуністам. І незрідка це шкодило суспільним інтересам: розколювало народ на "чистих" і "нечистих", перешкоджало службовому просуванню компетентних, ділових, але безпартійних людей.

У повному обсязі поновили державну діяльність органи радянської влади. Водночас було скасовано систему управління воєнного часу. Відповідно до потреб відбудови здійснювалася реорганізація органів управління промисловістю та сільським господарством. Припинили діяльність ряд наркоматів воєнної промисловості. Натомість було утворено нові — машинобудування, приладобудування тощо.

Підприємства і установи переходили на нормальний режим праці: поновлювалися 8-годинний робочий день, профспілкові відпустки для робітників та службовців, формально скасовувалася понаднормова неоплачувана праця. Проте вже з кінця 40-х років у державних установах запроваджено, по суті, цілодобовий режим праці. Зроблено це було на догоду Сталіну, який, страждаючи від безсоння, тішив себе нічними телефонними дзвінками до підлеглих, або викликав їх до себе.

Коштів, які змогла виділити за тих скрутних умов держава на відбудову промисловості України, вочевидь не вистачало. Певне значення у зв'язку з цим мало матеріально-технічне співробітництво республіки з іншими регіонами країни. Насамперед відбудовувалися палив-но-енергетична база, залізничний транспорт, машинобудування. На кінець 1946 р. переведення економіки на випуск мирної продукції в основному було завершено.

Успіх відбудови залежав від розв'язання проблеми робочої сили. При загальному скороченні на третину чисельності населення республіки значно зменшилась кількість працездатних. Промислово-виробничого персоналу в 1946 р. було вдвоє менше порівняно з 1941 р.

У перші повоєнні роки широко провадилися примусові трудові мобілізації робочої сили, головним чином з сільської місцевості, для використання у відбудовних роботах. Крім того, багато молодих робітників підготовлено для різних галузей промисловості через систему ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання, а також безпосередньо на виробництві. Завдяки цим заходам надзвичайно складну проблему робочої сили було в цілому розв'язано. Хоча професійний рівень робітництва у цілому був невисокий.

 

АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ

Античні міста Північного Причорномор’я — міста-держави, засновані греками в 7 — 5 століттях до н. е. на узбережжі Чорного моря в межах сучасної території України.

Головною причиною колонізації була примусова еміграція частини вільного населення з рабовласницьких держав Греції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та з метрополії, зокрема з Афін.

Ніконій

Назва міста походить, можливо, від імені Ойкіста.

Розташовувалося воно на лівому березі Дністровського лиману, поблизу сучасного с. Роксолани.

Заснований переселенцями з Іонії в останній третині 6 ст. до н. е., Ніконій являв собою невеликий поліс що складався із власне міста і близько десятка лівобережних сільських поселень із землянковою забудовою. Основу економіки становило землеробство. Основним платіжним засобом на внутрішньому ринку Ніконія були істрійські мідні литі монети.

В 6 — першій половині 5 ст. дон. е. забудовувався землянковими житлами, які згодом змінювалися будинками звичайного грецького типу.

На другу половину 5-4 ст. до н. е. припадає розквіт міста, коли, зокрема, зводяться оборонні споруди.

Близько третьої чверті 4 ст. дон. е. Ніконій занепадає. В 3-2 ст. до н. е. занепад посилюється, а з нашестями гелатів та інших варварських племен місто остаточно гине.

Тіра
Назва міста походить від грецької назви Дністра — Тірас. Місцерозташування залишків Тіри — околиця сучасного Білгорода-Дністровського Одеської області.

В розвитку Тіри виділяють два основні періоди: еллінський (від заснування міста до середини першого століття до нашої ери) і римський (середина 1 ст. до н. е. — 70-ті роки 4 ст.), які розділяє гетська навала під проводом Буребісти.

Час першого розвитку починається з 5-го ст. до н. е. і триває до 3-го ст. до н. е.

Тіра карбувала власну монету з кінця 2-го ст. дон. е. і до 70-х років 1 ст. до н. е. можливо входила до складу Понтійської держави Мітрідата Євпатора.

За римськогоімператора Доміціана увійшла до складу Нижньої Мезії; з 2 ст. дон. е. в Тірі розміщуються підрозділи 5 Македонського і 11 Клавдієвого легіонів.

В середині 3 ст. н. е. Тіра виходить із провінції Нижня Мезія, й римський гарнізон залишає місто. Тоді воно зазнає руйнування готами.

Населення Тіри займалося посередницькою торгівлею, сільським господарством, скотоводством, міншою мірою — ремеслами.

Борисфеніда
Назва походить від грецької назви Дніпра — Борисфен.

Грецьке поселення на півострові (нині острів) Березань, найраніша в Північному Причорномор'ї айпокія, заснована грецькими переселенцями у другій половині 7-го ст. до н. е.

В 1 половині 6-го ст. до н. е. на берегах Березанського лиману виникають численні невеликі поселення, котрі становили сільську округу Борисфеніди.

Остання існує й у 5 ст. до н. е., а з кінця 4 ст. до н. е. життя в ній завмирає на тривалий час і відроджується лише в 1 ст. н. е.
Починаючи з останньої чверті 7 ст. до н. е. Борисфеніда входила до складу Ольвійської держави й загинула разом з Ольвією.

 

Ольвія
Ольвія — давньогрецькою мовою означає -"щаслива".

Розташована на правому березі Південнобузького лиману.

Рельєф місцевості зумовив форму міста у вигляді неправильного трикутника.

В історії міста й держави простежуються два великі періоди.

Перший період охоплює час від заснування тут колонії до середини 1 ст. до н. е. Забудована в другій половині 4 ст. до н. е. однокамерними землянками та напівземлянками, в 5 ст. до н. е. Ольвія набуває звичайного для старогрецького міста вигляду. В 5 ст. до н. е. в ній, за Геродотом, уже існували укріплення та палац скіфського царя Скіла.

Житлові споруди Ольвії — звичайно одноповерхові з підвалами. Відкрито залишки агори (площі, навколо якої зосереджувалися торгові ряди, будинки суду, магістратури.

Деякий час Ольвія входила до Афінського морського союзу. Мала розвинуті торгівельні та культурні зв'язки, мала свої гроші — спочатку це були литі «дельфінчики», трохи пізніше аси, а з середини 5 ст. до н. е. карбує звичайні для античного світу монети.

 

Близько середини 1 ст. до н. е. Ольвія потрапляє в залежність від скіфських або сарматських царів, проте незабаром звільняється.
В середині 2 ст. до н. е. місто увійшло до складу римської провінції Нижня Мезія.

2 ст. — перша половина 3 ст. н. е. стали періодом найвищого розвитку Ольвії римської доби.

В 40-і й потім 70-ті роки 3 ст. н. е. Ольвія зазнає навал готів. Життя в місті остаточно завмирає не пізніше 2-ї четверті 4 ст. н. е.

Херсонес Таврійський

Назва походить від грецького слова «півострів».

Руїни міста розташовані на околиці сучасного Севастополя.

Херсонес заснований у 422—421 році до н. е. вихідцями з Гераклеї Понтійської.

Розквіт держави припадає на кінець 4-3 ст.до н. е.

Це одне з трьох великих античних північнопричорноморських міст, які дожили до пізнього середньовіччя.

 

Наприкінці 4 ст. до н. е. Херсонес підкорив Керкінітіду, заснував нове місто — Калос Лімен. Тоді до складу Херсонеської держави увійшло узбережжя практично всього Західного Криму.

У 179 році до н. е. Херсонес уклав угоду з царем Понтійської держави Фарнаком I про «дружбу». Однак уже в середині 2 ст. до н. е. Північно-Західний Крим опинився під владою скіфів. У боротьбі проти них Херсонес звернувся по допомогу до Мітрідата VI Євпатора. Під час його походів на скіфів (110—108 рр. до н. е.) Херсонес було звільнено від скіфської залежності. Але після цього місто потрапляє під зверхність Боспорської держави, якої позбавляється за поміччю Риму лише в другій половині 1 ст. н. е.