Київська Держава За часів Володимира Святославича(980-1015)

Володимир Великий (980–1015рр.) –один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він, використавши міжусобну боротьбу за владу двох своїх братів – Олега і Ярополка, заручившись підтримкою варязької дружини, в 980 р. став великим київським князем.

Князювання Володимир розпочав з того, що посадив намісниками своїх дружинників у багатьох містах Руської землі. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: у 982 р. – підкорив остаточно в’ятичів, у 984 р. – радимичів, походом 981 р. повернув Перемишль і Червенські міста, відновив західні кордони Русі. В 988 р. Володимир провів адміністративну реформу, за якою вождів племінних об’єднань замінили в різних містах держави сини Великого князя. Цим самим було знищено сепаратизм племінної верхівки і забезпечено єдність Русі. В результаті реформи зміцніла система державної влади на місцях.

За Володимира завершився процес формування державної території. Київська Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного і Азовського морів. Велику увагу князь Володимир приділяв захисту рубежів держави від нападу степових кочівників, особливо печенігів з півдня. Він почав будувати нові міста (порубіжні) і заселяти їх сильними і вправними воїнами. Наприкінці Х ст. створив величезну і складну систему валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від ворогів.

Християнство стало офіційною державною релігією на Русі з 988 р. після хрещення Володимира Великого, яке відбулося в Херсонесі. Християнство, по-перше, зміцнило міжнародний авторитет Київської Русі, по-друге, вивело Київську Русь в число передових європейських країн, по-третє, сприяло розширенню економічних і культурних зв’язків, по-четверте, стимулювало розвиток писемності, літератури, архітектури, мистецтва, по-п’яте, сприяло об’єднанню населення Київської Русі під проводом єдиного князя, намісника Бога на землі.

Отже, князя Володимира можна назвати першим реформатором на Русі (крім адміністративної, він провів і судову реформу). За його правління родоплемінне суспільство стало переростати в ранньофеодальне.

Запорозька Січ у ХVІІ ст.

Найбільш рішуче і послідовно з іноземними загарбниками боролося запорозьке козацтво. Особливо активно діяли січовики, коли Кіш очолював Іван Сірко. 3 його іменем пов'язані героїчні сторінки історії Запорозької Січі. Від 1652 р. вона знаходилася на річці Чортомлик. Підвладна їй територія сягала великих розмірів і охоплювала сучасні Кіровоградську, Запорізьку та Дніпропетровську області. Після 1667 р. Кіш був підпорядкований Польщі і Росії. Як і раніше, козаки, крім військової справи, займалися скотарством, торгівлею і рибальством. Землеробство було розвинене слабо. Керівну роль на Січі відігравала старшина, яку козаки періодично переобирали. Тільки Іван Сірко мав честь протягом кількох років очолювати Кіш.

Не здобувши перемоги над запорожцями у відкритому бою, кримський хан вирішив підступно напасти на Січ вночі й перебити козаків. Різдвяної ночі 1675 p., коли січове товариство після святкування спало в ' куренях, 15-тисячний загін татар і яничарів оточив Січ і тихо пробрався на її територію. Та один козак помітив їх і подав пострілом сигнал тривоги. Ворогів було перебито, а Січ врятовано.

Козаки вирішили не лишатись у боргу перед ординцями. Зібравши 10 тисяч сміливців, Сірко перейшов Сиваш, захопивши ряд великих міст і звільнивши з неволі полонених, козаки повернулися на Січ. A y вересні 1675 р. Сірко написав листа ханові, вякому розповів про причини свого «візиту», що змусив Гірея тікати з Бахчисарая в гори.

Дізнавшись про цей похід, султан Магомет IV зажадав від запорожців, щоб вони, як і Петро Дорошенко, визнали над собою владу Туреччини, і надіслав на Січ фірман (указ) з наказом козакам підкоритися його волі і стати його васалами. Фірман розпочинався претензійним і пишним титулом: «Я сам, султан султанів, государ государів, який роздав корони монархам всього світу, я тінь бога на землі, султан і падишах Білого і Чорного морів, Румелії, Анатолії, Караманії і багатьох інших земель, завойованих зброєю моїх благородних предків, а також придбаних вогненним мечем і переможною шаблею моєї августійшої величності».

У відповідь на таке зухвальство козаки написали султанові принизливого для нього і сповненого гумору та сарказму листа. У ньому, зокрема, говорилося: «Ти, султан, проклятого чорта брат і товариш! Самого Люципера онук, турецький кухар, вавилонський слюсар, македонський колесник, єгипетський свинопас, олександрійський козолуп, кам'янецький кат, подільський злодіюка... Heбудеш їй годен синів християнських під собою мати, а твого війська ми не боїмося і будемо землею і водою битися з тобою, нехрещений лоб!»

8.3. Україна у роки великої вітчизняної війни (1941-1944)

Ввечері 21 червня 1941 р. німецькі війська, що розташовувались уздовж кордонів СРСР, одержали сигнал до початку здійснення плану «Барбаросса» - плану нападу на Радянський Союз.

22 червня 1941 р. о 3-й годині 30 хвилин війська вермахту завдали могутнього артилерійсько-мінометного удару по радянській території. За кілька хвилин танкові та моторизовані частини гітлерівської армії перетнули кордон СРСР. На Україні їм протистояли армії Київського особливого військового округу (КОВО), перетвореного на Південно-Західний фронт (командуючий - генерал-полковник М. Кирпонос) і Одеського військового округу (ОдВО), перейменованого у Південний фронт (командуючий - генерал I. Тюленєв).

3 23 червня п'ять днів і ночей точилися танкові бої на лінії Луцьк - Броди - Рівне - Дубно. Це була перша і найбільша танкова битва початку війни. 3 обох сторін у ній взяло участь близько 2 тис. танків. Втративши значну частину бойової техніки, війська Південно-Західного фронту вимушені були відступити.

Після загарбання фашистськими військами всієї України, її територія була поділена на чотири частини:

- по-перше, землі Східної Галичини (у складі Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей) були приєднані до генерал-губернаторства Польщі під назвою Дистрикт «Галичина»;

- з більшої частини українських земель був утворений Райхскомісаріат «Україна», до якого увійшли Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська, Житомирська області, північні райони Тернопільської, Вінницької, східні райони Миколаївської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Сумської, Дніпропетровської і Кримської областей, а також південні території Білорусії та РРФСР;

- райони Чернігівщини, Сумщини, Харківщини та Донбасу, як прифронтові, підпорядковувались безпосередньо військовому командуванню;

- нарешті,Чернівецька,Ізмаїльська,Одеська,південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до Румунії під назвою «Трансністрія».

Слово о полку Ігоревім»

Слово о полку — відома пам'ятка літератури Київської Русі, героїчна поема кінця XII ст, одна з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури. В основі сюжету - невдалий похід руських князів на половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича в 1185 році. «Слово» було написано в кінці XII століття, невдовзі після описуваної події (часто датується тим же 1185 роком, рідше 1-2 роками пізніше). Перейнятий мотивами слов'янської народної поезії з елементами язичницької міфології, за своїм художнім мови та літературної значущості «Слово» стоїть у ряді найбільших досягнень середньовічного епосу.

В епілозі твору князь Ігор іде до церкви Пирогощої «країни заради» — «страни ради». Твір присвячено «землі Трояні» (назва — образ України) і її військовому оплоту — військовим дружинам — «стадам лебединців», «галицім стадам», «копіям» та «дівицям», які перейшли за Дунай. Князь Ігор йшов до Дону, щоб там «копіє приломити» — «відновити кордон землі на річці Дон» та «пошукати града Тьмуторокані». Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалий і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 році об'єднані дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за те що ставили особисте над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна[2], який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави — славяни). Після описів готування до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слова…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої — Державної Богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві та Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

9,2 Національна революція 1648-1676 — породжений українськими реаліями раннього Нового часу складний політичний процес, що поєднував у собі, під гаслами захисту православ'я, прав і свобод Війська Запорозького й народу України, боротьбу за національне визволення, масовий соціальний протест і збройні форми громадянського протистояння та супроводжувався кардинальними змінами всіх сфер і рівнів життєдіяльності суспільства. Типологічно споріднений із масштабними суспільно-політичними рухами в низці країн Центральної і Західної Європи, які вступали в період створення національних держав і вироблення якісно відмінної від середньовічної системи соціальних відносин.

На різних етапах еволюції історичної думки в Україні та за її межами в наукових концепціях щодо ідентифікації подій середини — 2-ї половини 17 ст. застосовувалися такі терміни, як «Хмельниччина», «козацьке повстання», «руська ребелія», «загальнонародне повстання», «національне повстання»; «козацька війна», «громадянська (домова) війна», «велика війна 1648–1654 рр.», «польсько-козацька війна», «селянська» війна, «визвольна війна», «національно-визвольна війна»; «козацька революція», «національна революція», «національно-визвольна революція», «українська революція», «велика українська революція» тощо. Однак більшість із запропонованих понять відображає лише певний сегмент цього багатоаспектного явища, не проникаючи в його глибинну сутність.

Причини й передумови революції

Національна революція була спричинена комплексом суперечностей політичного, соціального, економічного та духовно-культурного характеру, що нагромадилися на середину 17 ст. в суспільному житті Речі Посполитої, у складі якої після Люблінської унії 1569 опинилася переважна більшість етнічних українських земель. Польська еліта намагалася запобігти відродженню українського державного життя. Із цією метою не визнавала «руський політичний народ» рівноправним із польським і литовським, всіляко сприяла покатоличенню й полонізації його аристократії та шляхти. Проводився курс на ліквідацію православ'я й утвердження католицизму. Нехтування прав більшості українців викликало спротив, чому значною мірою сприяв лавиноподібний процес розвитку національної свідомості. У 1620—30-ті рр. в суспільно-політичній думці чіткіше окреслюється усвідомлення українцями себе як окремішньої від сусідніх етнічної спільноти. Водночас починає виразніше проступати національна суть релігійних конфліктів і національного мотивування козацьких повстань, відбувалося піднесення національних інтересів, осмислення їх значущості в житті як окремої особи, так і соціального стану, суспільства в цілому.Загострювалися суперечності і в соціально-економічній сфері. Еліта Речі Посполитої відмовилася визнати «лицарські» права і привілеї козацтва, а з 1638 намагалася ліквідувати його як стан. Інтенсивний розвиток фільваркового господарства призвів до неухильного зростання в західних, центральних і північних регіонах України панщини (3—6 днів на тиждень), повинностей і податків, обезземелення селян, їх закріпачення. Крайніх меж досягли зловживання орендарів (серед останніх доволі виразним був іноетнічний елемент). У 1630—40-х рр. почастішали спроби поширити кріпацтво й фільваркове господарство на південні і східні регіони, більшість населення яких складали ще відносно вільні селяни та козаки, готові померти, захищаючи свої права й свободи.