Походження українського народу.

Походження українського народу.

Проблема походження українців і нині не є цілком дослідженою і продовжує викликати гострі дискусії, тим більше, що вона пов'язана з іншою маловивченою проблемою — походженням слов'ян. Тим часом є можливість окреслити принаймні головні етапи й чинники формування українського народу:

Деякі дослідники вважають, що це були племена трипільської культури (4000—2000 pp. до н. е.). У тій самій ролі виступають і деякі пізніші культури, насамперед шнурової кераміки (бойових сокир), котрі існували у 2-й пол. III — першій половині II тис. до н. е. на широкому терені Центральної Європи.

Пізніше виникає тшинецько-комарівська культура, яку вже можна назвати праслов'янською. Вона існувала на тій же приблизно території, що і трипільська, а також частково на землях сучасних Південної Білорусі та Східної Польщі у XV—XI ст. до н. е. У цей час праслов'яни починають відокремлюватися від масиву індоєвропейців, зароджується слов'янська мова. Варто відзначити, що слов'янські мови, до яких належить і українська, становлять одну з груп індоєвропейської мовної сім'ї — однієї з найдавніших і найпоширеніших у світі.

У подальшому на базі тшинецьких племен сформувалася лужицька культура (1300—400 pp. до н. е.), яка базувалася, головним чином, на території сучасної Польщі. На основі тшинецько-комарівських племен сформувалася білогрудівська культура (XI—X ст. до н. е.), яка охоплювала територію Правобережної України. Пізніше (X—VIII ст. до н. е.) тут, насамперед у Середній Наддніпрянщині, існувала чорноліська культура, яка вже, безперечно, була праслов'янською. Саме з цього часу все виразніше визначається майбутній поділ слов'янського світу на дві частини: західну та східну, причому розвиток останньої проходив під значним впливом іраномовних кочовиків степів Північного Причорномор'я. У ході боротьби проти кіммерійців праслов'яни чорноліського часу створили союз племен між Дніпром та Бугом, який отримав назву сколотського. Сколоти пізніше увійшли до складу Скіфії і зазнали сильного впливу з боку скіфів.

Після падіння Скіфії та зникнення лужицької культури виникають уже суто слов'янські культури, насамперед зарубинецька (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), яка охоплювала терен від Прип'яті до Дністра, а також переворська (пшеворська) (II ст. до н. е. — V ст. н. е.), що займала територію Західної України, Польщі й частково Словаччини. Далі йде черняхівська культура (II—V ст.), яка хоч і є поліетнічною (у ній присутні й кельти, й сармати), але провідним був слов'янський елемент. Ряд істориків пов'язує носіїв черняхівської культури з антами, що започаткували на території України перше державне утворення. На думку Михайла Грушевського, яку підтримують і сучасні провідні спеціалісти, наприклад проф. Леонід Залізняк, з IV ст. н. е. вже можна говорити про українців. Пізніше йде процес розвитку русько (русинсько)-української народності, ядром якої були названі в «Повісті минулих літ» поляни, деревляни, волиняни та інші союзи племен, що локалізуються на території України. В часи імперії, яку називають Київською Руссю, в її межах відбувається процес подальшого розвитку української народності, яка зазнає відчутного тюркського впливу. Дещо пізніше формується білоруська народність під сильним впливом балтського елементу, а також великоросійська — під впливом фінно-угорських племен (меря, мурома, мещора і т. д.). Так звана давньоруська народність є не більше, ніж міфом, створеним з виключно політичних міркувань у московському Кремлі в сталінські часи.

Отже, такі князівства, як Київське, Чернігівське, Галицько-Волинське та інші, що локалізуються на землях сучасної України, а часом і дещо за них виходять, є державами русинів-українців, у той час як, скажімо, Полоцьке князівство є державою білорусів, а Владимиро-Суздальське чи Рязанське — державами росіян.

Подальший розвиток української народності у зв'язку з тривалим періодом її бездержавного існування ішов суперечливо, процес формування сучасної української нації затягнувся. Тим часом українська нація протягом XIX—XX ст. була сформована. Додамо, що слово «Україна», тобто «країна», вперше з'являється в писемних джерелах від 1187 р. стосовно Київщини. З плином часу воно поступово витісняє давніший термін «Русь», причому особливо це помітним стало з часу Національно-визвольної війни 1648—1658 pp. і відродження незалежної Української держави — Гетьманщини. Після перейменування волею Петра І Московії на Росію цей процес значно пришвидшився, колишні русини чи руси (руські) змінюють свою самоназву на іншу (українці), подібно як колишні римляни стали італійцями, а валахи — румунами. Цей процес у цілому завершився на початку XX ст. Прикметно, що Іван Франко, який підкреслював свою належність до українців, писав у вірші: «Я русин єсть».

 

Культура Київської Русі

Характерні ознаки та особливості розвитку культури

— Переважаючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому поєднувалися витвори майстрів різ­них культурних сфер - архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Культура мала служити церкві (абсолютне переважання в мистецтві біблійних сюжетів, у літерату­рі - релігійної проблематики, в архітектурі - культових споруд). У княжу добу саме церк­ва була одним із найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.

— Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів. Хрис­тиянство сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах життя суспільства, і в культурі зокрема: у літературі жанри - священні книги («Остромирове Євангеліє»), середина XI ст.), житія (« Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Фе одосі я Печерського»), пропо ­ віді («Слова» Кирила Туровськог о, твори митрополита Кирила Смолятича, перша половина 12ст.), повчання («Повчання» Володимира Мономаха, перша половина XII ст.). У 1187 р. з'являється «Слово о полку Ігоревім», в якому виявилися глибинні давньоруські осно­ви, що не мало аналогів ні у візантійській, ні в європейській літературі. Оригінальними літературними творами були «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, перша давньоруська енциклопедія «Ізборнік» (1073); у живописі - писання ікон, що насліду­вали візантійські зразки, але все частіше трапляються світські сюжети, зображення ре­альних людей, побутових сцен (фрески Софії Київської зображують життя княжого дво­ру - воєнні вправи, лови, вистави скоморохів та ін.), перші вітчизняні живописці - Гри­горій і Аліпій (Алімпій), кінець XI - початок XII ст. Поступово формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська; в архітекту­рі - візантійський стиль зодчества, техніка цегляної та кам'яної кладки: (перші мону­ментальні споруди - Десятинна церква в Києві (X ст.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031 - 1036). Своєрідний перехідний рубіж - Софійський собор у Києві (1037), у якому вже яскраво проступають слов'янські традиції. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи: київська, галицька, переяславська. У церковному будівництві широ­ко використовувався візантійський досвід створення фресок і мозаїк, який удосконалю­ють руські майстри (мозаїка - зображення Богородиці Оранти на куполі Софії Київської, 177 кольорових відтінків на золотистому тлі; у створенні мозаїк Михайлівського Золото­верхого монастиря брав участь Аліпій).

— Існуванпя на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для ство­рення місцевої самобутньої культури. Візантійський вплив на розвиток культури Русі був значним, але не вирішальним. Усе візантійське «ослов'янювалося» - творчо переосмислю­валося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

— Швидке піднесення культури, виникнення нових культурних явищ. Поширювалася і мала високий рівень розвитку, особливо за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, освіта (існування відповідних навчальних закладів для різних груп населення): палацова школа (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя; школи книжного вчення» (для підготовки священиків); світські (приватні) школи домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення). При монастирях, храмах і князівських дворах засновувалися бібліотеки (книгозбірня Ярослава Мудрого при Софійському соборі, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильовича, ченця Григорія). Книги активно переписували і поширювали по Русі дослідники вважають, що книжковий фонд Русі був щонайменше 130 - 140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Наприкінці X - на початку XI ст. на Русі виник самобутній літературний жанр - літописання (1037 - 1039 - перший давньоруський літописний звід). Вершиною літописних традицій є «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. До нас дійшло майже 1500 літописних писків. Розвивалася правова "культура. У' східних слов'ян було спочатку звичаєве усне право у формі звича їв і традицій. За Ярослава Мудрого з'явилося перше писане зведення законів Київської Русі «Руська правда».

 

 

Кревська унія

Кре́вська у́нія 1385 року — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь).

Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи (з династії Андегавенов) і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.

Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.

Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави (див. Городельська унія 1413). У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію

Люблінська унія

Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia - союз)- угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула на розвиток історичних подій, а саме на об'єднання Литви з Польщею у 1569 р. (укладення Люблін­ської унії). Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі (розпочав роботу в січні 1569 у м. Люблін), який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі.

Причини укладення унії сторонами

Польща здавна прагнула підкорити собі Велике князівство Литовське, об'єднати дві держави під владою одного монарха.

Литва, знекровлена Лівонською війною (1558 - 1583) з Московською державою, праг­нула полегшити свої воєнні тяготи, мати союзника для боротьби з супротивником. Литов­ська шляхта прагнула одержати такі самі привілеї, які мали польські шляхтичі.

З української сторони в унії були зацікавлені шляхтичі, які бажали в об'єднаній державі краще налагодити оборону від турецько-татарських набігів і покласти край збройним нападам на польсько-українському прикордонні; також унія надавала можливість поліпшити торгівлю з країнами Західної Європи, адже торгові шляхи пролягали через Польщу. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мусило ввійти до складу Польської держави, на чолі якої мав стояти один володар і,спільний сейм, а в Литві залишалися власні адміністрація і судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме привілеї, сприятиме процвітанню конкурентної польської провід-: верстви, литовські, українські, білоруські магнати, які брали участь у переговорах князь В.К. Острозький, Г. Ходкевич, Є. Волович, К. Радзивілл та ін.), спробували відійти польського варіанту об'єднання. А щоб остаточно зірвати роботу сейму, таємно залиши- Люблін. Але Польща, спираючись на українську шляхту, домоглася свого. Литовська егація була вимушена повернутися.

1 липня 1569 р. було юридично закріплено появу нової держави - Речі Посполитої, дно з унією: обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути 'м, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта одержувала право володіти землями будь-якій частині держави. Литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишної державності - печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишала- руська мова, а правовою основою - Литовські статути. Найдовше проти унії виступали; українські магнати О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький і К. Вишневецький, і не бажали позбавлятися своїх привілеїв та православної віри. Українська ж шляхта усз егоїстичні вузькостанові інтереси за порівняно невисоку ціну (зрівняння у правах польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови офіційному діловодстві) всупереч українським магнатам не тільки не противилася, с й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі '. Люблінська унія відкрила новий етап у житті українських земель. Наслідки унії для України: а) позитивні - у межах однієї держави об'єдналася більшість українських земель, що сприяло культурному і політичному згуртуванню українського народу, створювало передумови для перетворення його на націю; у Речі Посполитій запорізьке козацтво активно долучалося до політичного життя і швидко стало самостійною політичною силою; в Україні розширилася мережа навчальних закладів, поширився вплив культури Західної Європи; б) негативні - згодом зросли повинності й податки для селян міщан; українське населення зазнавало національно-релігійних утисків; відбувалася полонізація українських князів і шляхти - українське суспільство втрачало свою політичну еліту, національні традиції й культуру; українці потерпали від сваволі шляхти і коронного польського війська; Польська держава не змогла захистити українські землі від турецько- тарської агресії.

 

Берестейська унія

З моменту розколу християнської церкви 1054 р. на православну і католицьку ідея (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що можлива лише за відмови Папи Римського від ієрархічної першості в християнській і, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи, икінці XVI ст. рух за унію мав уже доволі тривалу історію (1274 – унія в Ліоні; 1439 - у Флоренції). Після укладання Люблінської унії 1569 р. популярність ідей уніатства і Посполитій посилилася. У Польщі щодо унії церков не було одностайності. Одні али проти будь-якого об'єднання, інші (а їх була більшість на чолі з королем) не за­вали можливості унії. Проте польським можновладцям не потрібна була авторитетна українська церква, рівна в правах із польською. Тому об'єднання церков вони розуміли навернення до католицизму.

Україні, розуміючи складність ситуації, в якій опинилася рідна церква, православне вище духівництво, шляхта і магнати дедалі більше схилялися до ідеї об'єднання мо-католицькою церквою. Через цю унію вони сподівалися досягти єдності українського народу. Тому що тільки справжня рівність у правах православної і католицької ов у католицькій Польщі могла б покласти край переслідуванню православних (адже я про збереження традиційного грецького обряду й мови богослужіння). Крім того, переходу Української православної церкви під зверхність Папи Римського відпала б а боротьби із зазіханнями Московського патріархату. Восени 1595 р. двоє з найбільших поборників унії серед православних єпископів Іпатій Потій та Кирило Туровський вирушили до Рима шукати визнання програми «33 пункти, складеної українсько-білоруськими єпископами (основні ідеї: поступки католикам з догматичних питань; захист інтересів православної церкви; заборона перехрещувати людей за католицьким обрядом, перетворювати православні церкви і монастирі на католицькі, порушувати усталений порядок призначення на вищі церковні посади; обговорення збереження православних обрядів, церемоній, богослужінь і свят; відстоювання гарантій майнових прав духівництва і допущення його верхівки до польського сенату і Коронного Трибуналу). Відбулася зустріч посланців з Папою Римським та офіційна церемонія возз'єднання єпископів з католицькою церквою. Остаточні рішення щодо унії мав винести церковний собор, призначений на б жовтня 1596 р. у м. Бересті (нині в Білорусі). До Берестейського собору готувалися не тільки прихильники унії, але й її супротивники, дійшовши згоди навіть щодо спільного засідання, кожна із сторін 8 жовтня 1596 р.рзпочала свій окремий собор. Прихильники унії (вищі церковні ієрархи, частина магнатів і шляхти, частина міщан) зібралися у Бересті в церкві Се. Миколая; затвердили рішення про утворення уніатської (греко-католицької) церкви за умов: визнання верховенства Папи Римського, католицької догматики про походження Духа Святого від Бога-Отця і Бога-Сина; збереження візантійського (православного) обряду, свят, таїнств, особливостей храмового будів­ництва, іконопису, церковного співу, юліанського календаря, церковнослов'янської мови богослужінь; греко-католицьке духівництво, як і католицьке, звільнялося від сплати по­датків; уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади; греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Противники унії (парафіяльні священики, селяни, церковні братства) зібралися в Бе­ресті у палаці князя К. Острозького. Засудили унію і вЛадик-відступників.

Унаслідок Берестейської унії (підтриманої і визнаної чинною польським королем Сигізмундом III) православна церква в Україні, попри велику кількість прихильників, зали­шилася поза законом. Противники унії висловили твердий намір усіма силами боротися проти неї.

 

 

Історіографія Хмельниччини

Перші концептуальні підходи до висвітлення історії України середини XVII ст. були закладені вже у роботах польських хроністів і придворних істориків — И.Пасторія. В.Каховського, С.Твардовського, де було відбито погляди польської влади на козацько-селянську "ребелію" в Україні.

У витоків формування поглядів на ті процеси та події з українського боку стояли відомі козацькі літописці — анонімний автор " Літопису Самовидця", Самійло Величко та Григорій Граб'янка.

Кінць XVIII - початку XIX ст. трактат "Історія Русів"(автор невідомий. У загальнюючі праці вітчизняної історії Д.Бантишем-Каменським "История Малой России от водворения в ней словян и до уничтожения гетманства" (М., 1822) та М.Маркевичем "История Малороссии" (М„ 1842-45, т. 1-5,).

Науково-критичний підхід до вивчення визвольних змагань українського народу середини XVII ст. та життя і діяльності їхнього козацького вождя започаткував М.Костомаров, опублікувавши в 1857 р. монографію "Богдан Хмельницький". Її поява спровокувала публікацію М.Максимовичем серії історико-публіцистичних творів "Листи про Богдана Хмельницького", в яких учений-енциклопедист вказав на певні недоречності та фактичні помилки, виявлені в роботі Костомарова. Крім того, Максимович вніс в історичну науку цілу низку нових уявлень про хід Визвольної війни, її причини та передумови.

На серйозність соціальних протиріч у таборі повсталих звертав акцентовану увагу й В.Антонович у своїх історичних працях "История малорусского казачества" (К., 1882) та "Бесіди про часи козацькі на Україні" (Чернівці. 1897).

Надзвичайно багатий фактологічний матеріал, що стосується революційних подій 1648-1657 рр., мітиться у фундаментальному творі Михайла Грушевського "Історія України-Руси" (Київ. 1927, 1931, 1932, т.8; т.9, ч.1-2; репринт. вид. — К.. 1996-1997). Події середини XVII ст.. які вчений називає "Хмельниччиною" війною", у творі по суті займають самостійне місце.

На принципово інших позиціях при висвітленні історії Української революції середини XVII ст. стояв основоположник елітаристської школи в українській історіографії В.Липинський.

Історіософські підходи Липинського до оцінок доби знайшли свій розвиток у ранніх дослідженнях І.Крип'якевича, з-поміж котрих особливо виділяються опубліковані в 1920-х роках "Студії над державою Богдана Хмельницького

Значним вкладом у дослідження історії Визвольної війни стала монографія Федіра Шевченка "Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст." (К., 1959). У ній автор розглянув різні аспекти політики гетьманського уряду Хмельницького, вперше в радянській історіографії проаналізував їх з позицій історичної обумовленості конкретними, відомими на гой час, обставинами, способом мислення та світоглядом її творців.

Фундаментальністю підходів до аналізу матеріалу відзначається і монографічне дослідження В.Голобуцького "Дипломатическая история Освободительной войньї украинского народа 1648-1654 гг." (К., 1962).

Від середини 1960-х років інтерес до історії Визвольної війни помітно згас. Нова ж хвиля зацікавлення піднімається наприкінці 1980-х років у перебігу під-готовки до відзначення 500-ліття від часу виникнення українського козацтва та досягає свого піку, вочевидь, напередодні святкування 350-ліття від дня початку Національно-визвольної війни. У цей час в Україні було опубліковано цілий ряд збірників наукових праць, зокрема: "Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку", Київ-Черкаси, 1991-2002, вип. 1-7), "Доба Богдана Хмельницького" (К., 1995), "Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво" (К., 1998) та багато інших. У них було вміщено змістовні праці В.Смолія, В.С'тепанкова, Ю.Мицика, Л.Мельника, О.Гуржія, В.Борисенка, І.Стороженка, В.Горобця, Я.Федорука, Т.Чухліб, А. Гурбика та інших дослідників, котрі висвітлювали різноманітні аспекти визвольних змагань українського народу, що охоплювали сфери військової історії, дипломатії, державного будівництва, трансформації соціально-економічних відносин тощо. У цей час домінуючими стають підходи до подій 1640-1650-х років не лише як до вибуху соціального та національного невдоволення, а й прояву державотворчого потенціалу українського народу.

Першими ж в сучасній українській історіографії аргументовано обгрунтували такий погляд на важливу проблему відомі українські історики В.Смолій та В.Степанков. З-під їхнього пера упродовж 1990-х років вийшли у світ такі фундаментальні дослідження як: "У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу XVII ст." (К„ 1992), "Правобережна Україна у другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст.: проблема державотворення" (К., 1993), "Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет" (К„ 1995; друге вил,: К., 1998), "Українська державна ідея ХУІІ-ХУІП ст.: проблема формування, еволюції, реалізації" (К., 1997), "Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.)" (К„ 1999). У них автори переконливо заперечили існуючу концепцію Визвольної війни, що штучно обривала її верхню межу 1654 р., тобто часом укладення українсько-російського союзу, аргументували необхідність розгляду соціально- політичних процесів, що мали місце на українських землях у другій половині 1650 - середині 1670-х років також у контексті розвитку та

Березневі статті 1654 року.

Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "Березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні

1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі сатті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:

1. стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме

через них вносити податки до царської казни;

2. стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;

3. стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання";

4. стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;

5. стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з

іншими державами, крім Туреччини і Польщі;

6. стаття 6 - затвердження маєтків київського метрополита;

7. стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;

8. стаття 8 - надіслання російських військ на польский кордон;

9. стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у

статті другій, та рядовим козакам;

10. стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським

Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;

11. стаття 11 - забезпечення порохом і провіянтом козацький залог у

фортеці Кодан і у Запорізькій Січі.

Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська

(реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір

зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.

Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654

року видав українським послам жалувані грамоти:

12. про прийняття України до складу російської держави, підтверження прав

і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і

посилку гетьману військової печатки;

13. про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і

всього Війська Запорізького;

14. про передачу Чигиронського староства на гетьианську булаву.

 

В цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях", але не увійшли у "Березневі статті". Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків, тощо. "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд

перекладів, чорнеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.

 

Договір передбачав збереження недоторканими суспільного ладу України і попереднього порядку управління і суду та прав, привілеїв і вольностей. Главою України залишався виборний гетьман, проте вимагалось повідомляти царю про результати виборів та присягати йому на “підданство і вірність” і отримувати від нього клейноди – символи гетьманської влади. ”Статті Б.Хмельницького” містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, натомість Україна зобов`язувалась повідомляти царський уряд про ці зв`язки, щоб вони йому не зашкодили. Однак, царський уряд обмежив це право, - підтверджуючи обов`язок України повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з ворожою Росії метою, та заборонив вести переговори з Польщею і Туреччиною без відома і дозволу царя; а Жалувана грамота наказувала гетьману і Війську Запорізькому надавати військову допомогу Росії у боротьбі з її ворогами. Україна, як і бажала, отримала право мати власне військо у 60 тис. реєстрових козаків, але вирішення питання про плату за військову службу було відкладено до з`ясування фінансового стану України, а до того військо отримувало жалування з царської казни. Україна мала сплачувати у царську скарбницю податки, які збирали місцеві урядовці і передавали російським урядовцям; тобто, фінансові справи залишались у віданні України. “Березневі статті” підтвердили колишні права і вольності українських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, а також право на оплату посадових осіб апарату управління і суду. Головним положенням Переяславського договору була обіцянка царя захищати Україну від посягань Польщі. Тож основне завдання народно-визвольної війни було вирішене – Україна вийшла з-під влади Польщі та увійшла у союз з Росією як незалежна держава з козацьким устроєм.

 

Документи, укладені під час українсько-московських переговорів 1654 р., встановлювали міждержавні взаємини, що не обмежували незалежності України. Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України і Московії у своєрідну конфедерацію Адже договір між двома державами загалом був рівноправним і (за умов дотримання) взаємовигідним. Водночас він був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.

 

Значення українсько-московського договору 1654 р.

Попри недосконалість і недовговічність, українсько-московський договір 1654 р. протягом XVII – XVIII ст. розглядався українцями як найпереконливіший доказ суверенності України.

Він дав змогу цілком зберегти самостійність щойно створеної Української гетьманської держави.

Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти Речі Посполитої, а отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою.

У міжнародних відносинах договір засвідчував право України на відокремлення від Польщі.

Договір був також виявом міжнародного визнання самостійності Української держави, недоторканності встановленої системи соціально-економічних відносин.

Постать Ю.Немирича

Спадщина Богдана була в руках ще однієї, не менш колоритної особистості першого покоління гетьманської старшини — Юрія Немирича. На відміну від більшості представників козацької еліти епохи Хмельниччини, Немирич походив із старовинного магнатського роду, одного з найбагатших у Речі Посполитій. На початку XVII ст. родина Немиричів навернулася на протестантизм. В умовах постійної боротьби з католиками за сфери впливу заможні протестантські родини прагнули дати своїм дітям найкращу на той час освіту. Розпочавши навчання в социніанській академії в Ракові (Польща), молодий Немирич поповнив багаж знань в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа та Парижа. Навчаючись у Сорбонні, він захистив і опублікував дисертацію магістра права, присвячену порівнянню політичних і юридичних систем Речі Посполитої та Московської держави. Перу Немирича належать також кілька теологічних трактатів, зокрема надрукований у Парижі «Опис і виклад духовного арсеналу християн». Ця людина по праву може бути названа першим українським гуманістом, попередником великого Сковороди.

 

Закінчивши «свої університети», молодий і амбітний магнат повернувся на батьківщину і відразу ж очолив протестантську шляхту Київщини. Козацьку революцію, як і більшість представників магнатерії, він сприйняв насторожено, проте гучні перемоги повстанців змусили Немирича, як і Адама Киселя — лідера православної антикозацької «партії», шукати компромісу з цією новою політичною силою. Певне, усвідомлюючи, що сонце Речі Посполитої двох народів хилиться до заходу, 1657 р. Юрій Немирич зробив безпрецедентний в очах сучасників крок — він переїхав до Чигирина під протекцію Хмельницького і прийняв «руську» віру — православ’я, релігію своїх предків. Знатність і багатство гарантували йому блискучу кар’єру в гетьманській старшині. Немирич відразу ж дістав чин полковника, а після смерті Хмельницького, завдяки своїй фундаментальній освіченості, став генеральним писарем — правою рукою Івана Виговського. Часи Виговського і Немирича були зенітом утвердження Гетьманщини, піком її бойової та політичної слави.

 

 

Жердівські статті 1659 р.

Жердівські статті - проект нової міждержавної угоди, запропо­нованої представниками козацької старшини російській стороні в жовтні 1659 р. після проголошення гетьманом Ю.Хмельницького, що передбачав фактично повну незалежність Гетьманщини і зве­дення до мінімуму її залежності від Москви.

Основні положення:

- Спадковість привілеїв і вольностей, наданих московським урядом Б.Хмельницькому у 1654р.

- заборона розміщувати московських воєвод в інших українських містах крім Києва;

- заборона гетьману звертатися з листами від імені Війська Запорзького без відома всієї старшини, власноручного гетьманського підпису і печатки. (Метою цього положення був захист гетьманської влади від звинувачень у «зраді» з боку бутівників і авантюристів)

- Гетьману мають підкорятися усі полки з обох боків Дніпра;

- Право Війська Запорозького обирати гетьманом того, хто йому подобається, без будь-якого стороннього втручання і тиску, новообраний гетьман сам направляє послів до царя по затвердження;

- Проголошення верховенства влади полковників в усіх українських містах

- Право гетьмана без будь-яких обмежень приймати іноземних послів;

- Усе населення Війська Запорозького відтепер і назавжди перебуває у підпорядкуванні гетьмана й підлягає його суду

- Будь-які угоди із сусідніми Війську Запорозькому державами, і особ­ливо Польщею, Швецією і Кримським ханством, повинні укладатися в присутності комісара від Війська, який повинен мати право голосу й участі в переговорах

- Підтверджувалися усі «права и вольности и наданя», отримані усіма вер­ствами, духовними і світськими з часів руських князів і польських королів

- Запровадження загальної амністії без будь-яких обмежень

- Підлеглість київського митрополита з усіма його церквами, монасти­рями і духовенством константинопольському патріарху

- Київський митрополит мав обиратися духовенством і козацькою стар­шиною

- Вільне існування шкіл з будь-якою мовою навчання і заснування мо­настирів на обох берегах Дніпра.

Отже, із запропонованого урядом Ю. Хмельницького проекту договору з царем напрошується висновок, що козацька еліта воліла й надалі перебувати під протекцією династії Романових, однак умови цієї протекції не мали виходити за межі середньовічної васальної залежності, причому — доволі м'якої форми, фактично номінального васалітету.

Однак офіційна Москва з цього приводу мала принципово інші міркування. Під час попередньої зустрічі представника гетьманського уряду Петра Дорошенка з царським представником князем Олексієм Трубецьким останній відмовився навіть обговорювати Жердівський проект.

 

 

Гадяцький трактат