Реформа промисловості в Україні в 90-і

Формування внутрішнього ринку. На початку XX ст. прогресувала тенденція до нерівномірності розвитку регіонів України. Найбільш відсталим регіоном, де зберігалися залишки кріпацтва, було Лівобережжя. У цей період сформувалася певна спеціалізація промислових регіонів України. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і, до певної міри, Лівобережжя — цукрової. Ці осередки промислового виробництва з часом набули загально-російського значення, а частка промисловості України в загальному обсязі продукції всього народного господарства становила 48,2 %.

У 1913 р. тут вироблялося 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. На Україну в цей час припадало 20,2 % всієї продукції машинобудування (65 підприємств сільськогосподарського машинобудування давали майже 70 % загальноімперського виробництва сільськогосподарських знарядь) та металургійної промисловості Росії. Тривало підпорядкування української промисловості імперському центру. У 1913 р. на українську промисловість припадало 70 % видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Це певною мірою визначало характер розвитку економіки України в цілому: вона залишалася сільськогосподарським районом імперії, у селах якого проживало 80 % населення.

Важливу роль у завершенні формування внутрішнього ринку та зростання капіталістичного промислового виробництва мало шляхове будівництво. На території України першу залізницю Львів — Перемишль прокладено в 1861 р. До 1900 р. довжина залізничних колій в Україні становила 8417 км. Харківський і Луганський паровозобудівні заводи, що виникли наприкінці XIX ст., до 1900 p. випустили 233 паровози. Зростання промислового виробництва і розвиток мережі залізниць сприяв розширенню стаціонарної торгівлі, яка з 80-х років стала переважати. Ярмарки та базари поступаються місцем стаціонарній роздрібній мережі — крамничній і магазинній торгівлі. Число стаціонарних торгових установ збільшилося з 33,2 тис.у 1861 р. до 87 тис. у 1900 р. Зростає роль товарних бірж.

Розвиток ринкових відносин потребував створення стабільної державно-кредитної системи. У 1860 р. уряд Росії ліквідував старі дореформені банки і створив якісно новий Державний банк, на який покладалося завдання зміцнення грошової й кредитної систем. В Україні функціонувало три контори Державного банку — у Києві, Харкові й Одесі та 24 його відділення в інших містах, що здійснювали кредитування торгівлі, промисловості й сільського господарства. У 1897 р. банку було надано право самостійно здійснювати емісію грошей.

У 60—70-х роках формується мережа комерційних банків. У Росії перший акціонерний Комерційний банк засновано в Петербурзі в 1864 р. У 1868 р. було засновано Київський приватний комерційний банк і Харківський торговельний банк, у 1871 р. — Київський промисловий, у 1872 р. — Катеринославський комерційний з філіями в Полтаві та інші великі банки. У 1873 р. в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків, які використовували свої засоби як позичковий капітал та для надання позик під цінні папери або заставу товарів. Їхня діяльність характеризувалась розширенням операцій, викликаних великим попитом на кредити в умовах буму залізничного будівництва. Проте 1871 р. став для багатьох із них роком великих збитків, низьких дивідендів і великих списань безнадійних боргів, спричинених частковими банкрутствами. Потрібен був час, щоб акціонерні комерційні банки знову посіли належне місце у фінансово-кредитній системі.

У 80-х роках створено нові державні земельні банки: Селянський (1882) і Дворянський (1885). Державний Селянський банк підпорядковувся Міністерству фінансів і мав дев'ять філій в Україні. Його основна функція — надання довгострокових позик селянам під заставу землі, яку вони викупляли у поміщиків, на умовах оплати 7,5—8,5 % розміру кредиту щороку. Державний Дворянський банк мав в Україні сім філій, котрі надавали довгострокові позики потомственим дворянам-землевласникам.

Призупинення падіння курсу рубля і зміцнення національної валюти мало важливе значення для розвитку економіки. З цією метою у травні 1895 р. Державна рада своєю постановою відновила дозвіл угод у золотій валюті (заборонено наприкінці 1863 p.), а міністру фінансів надала право дозволяти приймання золотих монет для сплати податків, а також встановлювати й змінювати курс золотої монети за платежами в казну. Після того як постанову затвердив цар, вона набула сили закону, що фактично означало офіційне визнання золота як грошей. У січні 1897 р. Державна рада ухвалила закон "Про карбування й випуск в обіг золотих грошей", за яким дозволявся вільний обмін паперових кредитних рублів на золото за фактичним курсом. Монети з чистого золота карбували вартістю 5, 10, 15 рублів (імперіали), було встановлено фіксований курс кредитного рубля: 7 руб. 40 коп.за золотий напівімперіал номіналом 5 рублів. Один рубль прирівнювався до 0,77 г золота. У так званій миколаївській десятці чистого золота було 7,7 г (золотий паритет основних у той час валют був таким: 1 долар — 1,5 г, 1 фунт стерлінгів — 7,8 г, 1 франк — 0,29 г, 1 марка — 0,35 г). Державний банк мав виключне право емісії банкнот, які забезпечували державним золотим запасом і обмінювали на золото як і в провідних країнах світу. Це значно зміцнило фінансово-кредитну систему країни, що сприяло розвитку економіки, розширенню торгівлі та посиленню зовнішньоекономічних зв'язків.

Важливе значення в товаризації виробництва на селі мала столипінська аграрна реформа. Основний зміст указу 1910 р. полягав в утвердженні на селі приватної селянської власності, що передбачало спадкове володіння, купівлю-продаж та заставу землі. Метою було формування міцних селянських господарств фермерського типу. Цей процес і відбувався в реальному житті. В Україні (найбільше — на Правобережжі й Півдні) на хутори й відруби виселилося 226 тис. селянських господарств, або майже половина загального їх числа. Реформа сприяла розвитку аграрних відносин на селі, широкому застосуванню машин і добрив, а це зумовлювало зростання товарності сільського господарства.

З 1910 по 1913 р. посівні площі в українських губерніях зросли на 900 тис. десятин і загалом становили 22,9 млн десятин. Валовий збір зерна становив 1200 млн пудів (1913). Україна забезпечувала 40 % імпорту зернової продукції експортованою Російською імперією. Третину всієї продукції сільського господарства продавали на внутрішньому та зовнішньому ринках. Проте наявність 2 млн селян із середнім наділом 2 десятин (половина з них не мали ні коня, ні корови), 5 тис. поміщиків, які володіли в середньому 1600 десятинами (1914), зумовлювала невисоку середню врожайність — 9—10 ц/га, тримаючи українське село в постійній соціальній напруженості.

Велике значення в індустріалізації України мала протекціоністська політика російського уряду. Порівняно з 1868 р. у 1891 р. мита на чавун збільшились у 10 разів, гас — у 3, рейки — у 4,5, машини — у 8, паровози — у 4, на бавовняні тканини — у 2 рази. Сума мита в 1868 р. становила 17,6 % вартості товару, а в 1891 р. — 33 % вартості вивозу. Для порівняння: в Італії цей показник становив 18 %, у Франції — 9, у Німеччині — 8, у США — 30, в Бразилії він був вищим і становив 40 %.

Високі митні збори на імпортовані іноземні товари забезпечували внутрішній ринок для вітчизняної промисловості та сприяли її розвитку. Разом з тим така політика була спрямована на імпорт не товарів, а капіталів.

Отже, на початку XX ст. під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни в економічній сфері. Перетворення в аграрному секторі сприяли високому рівню концентрації землі, докорінному перерозподілу земельної власності (від становості до безстановості), застосуванню техніки, використанню вільнонайманої праці, поліпшенню структури посівів тощо. Ці зміни давали можливість Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, розпочалась індустріалізація економіки України. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався вищими порівняно із загальноімперськими темпами зростання, високим рівнем концентрації виробництва, значним впливом іноземного капіталу, структурною й територіальною диспропорційністю тощо. Внаслідок буржуазних реформ і завершення промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства.

 

60. Українці за кордоном. Причини та основні хвилі еміграції

У XX столітті мільйони українців покинули свою батьківщину в пошуках кращої долі на чужині. Багатьом довелося зробити це з соціально-економічних причин. Величезна кількість східних українців переселилося або було переселено в азіатську частину Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу, і їх не можна вважати емігрантами в загальноприйнятому сенсі цього слова. На противагу їм західні українці прямували на Захід у Новий Світ, де вони зіткнулися не тільки з незнайомою землею, але і з зовсім іншими політичними, економічними, соціальними і культурними умовами. Саме до них застосовується поняття «українські емігранти». Багато українців залишали свою землю також з політичних причин. Не бажаючи визнавати радянську владу, вони вважали за краще вигнання. Трудову і політичну еміграції склали три різних хвилі українців, яких і до наших днів прибиває до чужих берегів.

Перша хвиля: еміграція до1914 р
Українці, які емігрували до Нового Світу до 1914 р., В більшості намагалися поліпшити своє соціально-економічне становище, вкрай важке на батьківщині. До цієї мети вони йшли двома шляхами. Більшість прибувало до Сполучених Штатів, знаходячи роботу на ростущі як грибипісля дощу фабриках і шахтах у великих містах або їх околицях. В основному це були неодружені «парубки», що розраховували накопичити достатньо грошей, щоб повернутися в рідне село, придбати необхідну землю і завести господарство. Проте з часом перспективи життя в США ставали для багатьох більш привабливими, ніж повернення на батьківщину. Коли ж емігрувати стали і жінки-українки, почалося швидке зростання українських громад в багатьох міських центрах північного сходу Сполучених Штатів.
Іншою категорією перших українських емігрантів стали ті, хто залишив свої краї, маючи намір займатися сільським господарством у країнах, де земля була дешевою і доступною. З самого початку ці емігранти, зазвичай приїжджали цілими сім'ями, збиралися осісти на своїй новій батьківщині назавжди. Оскільки подібні землі, як правило, розташовувалися в незаселених районах, на зразок неосвоєною глибинки Бразилії чи Канади, цим емігрантам доводилося вступати у виснажливу боротьбу один на один з природою.

Еміграція в США
Окремі українці з'являлися в Америці ще задовго до того, як сюди нахлинула перша масова хвиля емігрантів на межі XIX-XX ст. Українські імена можна зустріти серед засновників колонії Джеймстаун у Вірджинії або серед учасників американської революції і громадянської війни. КолиРосія заснувала свої колонії на Алясці і в Каліфорнії, в числі їх мешканців були українські козаки і цивільні особи. Втім, поява в Америці перші національно свідомого українця зазвичай пов'язують з ім'ям Агапія Гончаренко православного священика з Київської губернії, людини революційнихпоглядів, особисто знайомого з Шевченком. У 1867 - 1872 рр.. ця оригінальна, авантюрного складу особистість редагувала газету «Вісник Аляски» першу американську газету, де публікувалися матеріали про Україну та її людей. Пізніше Гончаренко став дуже відомий у Каліфорнії, де спробував заснувати на початку XX ст. українську соціалістичну колонію. Інший досить колоритною постаттю був Микола Судзиловський-Руссель київський лікар і революціонер, що жив в 1880-і роки в Каліфорнії і згодом переїхав на Гаваї, де став президентом місцевого сенату. Він також намагався залучити українців на свою нову батьківщину. Однак перша велика група українських емігрантів у Сполучені Штати суттєво відрізнялася від своїх колоритних попередників. Це були в основному селяни Закарпаття та Лемківщини найзахідніших і найменш розвинених українських земель. Вісті про напівміфічному краї, що лежить далеко за морями, вперше донесли закарпатцям і лемкам їхні західні сусіди словаки, угорці та поляки. У 1877 р. випала можливість перевірити достовірність цих легенд. Вугільна компанія Пенсільванії, зіткнувшись зі страйками, вирішила використовувати як штрейкбрехерів дешеву робочу силу з найбідніших районів Австро-Угорської імперії. Коли агенти компанії пропонували молодим лемкам і закарпатцям підйомні на переїзд до Америки(з подальшим вирахуванням цих сум з платні), вони знайшли чимало охочих. А коли від тих, хто виїхав на заробітки стали приходити вражаючі грошові перекази і обнадійливі звістки (часто прикрашають агентами компаній), результат до Америки набув масового характеру. Подібно до своїх незліченних попередникам і послідовникам, молодь, що витримала довгий, виснажливий переїзд до Америки, незабаром починала розуміти, що ця країна не тільки надає великі можливості, але і вимагає напруженої роботи. Спочатку більшість новоприбулих влаштовувалося на шахтах і металургійних заводах Західної Пенсільванії, і цей район став осердям ранньої української еміграції. Інші знаходили роботу на фабриках Нью-Йорка, Нью-Джерсі, Коннектикуту, Огайо, Іллінойсу. Спочатку було дуже важко: колишні селяни стикалися з дивною, чужою землею і незрозумілою мовою; їх кидало в метушливий, незвичний і непривітний світ міст, де доводилося працювати в оточенні величезних і галасливих, постійно рухаються механізмів. До першої світової війни середній заробіток фабричного робітника чи шахтаря становив 1-2 долари за 9-10 годинний робочий день. Жити доводилося в перенаселених нічліжних будинках компаній чи мебльованих кімнатах. Оскільки метою перших емігрантів було накопичити кілька сотень доларів і швидше повернутися додому, вони обмежували себе навіть у найнеобхіднішому, витрачаючи мінімум грошей на одяг та їжу. Багатьом, щоправда, не вдавалося подолати поклик корчми. У цілому українські емігранти були економічно самодостатньою і законослухняною групою: у порівнянні з іншими емігрантськими громадами вони давали найменший відсоток людей, які потребували благодійності (0,04%) або звинувачувалися в порушенні закону (0,02%). У той же час останніх серед ірландців, наприклад, було 4%, німців-1, 8%, поляків-1%. Тимчасовий характер перебування перших емігрантів у США помітно позначилась на їх ставлення до американського суспільства: вони нехтували вивченням англійської мови, мало контактували з американцями, не прагнули до отримання американського громадянства, практично не цікавилися політичним життям Америки. Найбільшою мірою їхні інтереси були пов'язані з батьківщиною. Однак зі зростанням еміграції приходили зміни. Все більше емігрантів приймали рішення залишитися в Америці назавжди. До того ж у великих кількостях сюди стали прибувати жінки з Україною, хоча навіть в кінці 1905 р. вони становили лише 25-30% емігрантів. Зазвичай вони влаштовувалися прислугою в сім'ях українських чи польських євреїв. Пізніше багато знаходили роботу на швейних фабриках. З утворенням сімей, приїздом в США до чоловіків та їхнім батькам дружин і дітей життя українських громад увійшла в нормальну колію. Найбільш заповзятливі емігранти налагоджували всередині громад систему сервісу, відкриваючи невеликі бакалійні та м'ясні магазини, мебльовані кімнати. Найбільш прибутковою справою стало зміст питних закладів їх власники числилися серед найбагатших і найвпливовіших членів громад. Однак у цілому українці з усього розмаїття можливостей для заробітку вибирали ручна праця. Це й не дивно, оскільки ніяких інших навичок більшість з них не мали. Наприклад, в 1905 р., На піку еміграції, коли в США прибули 14,5 тис. українців, тільки семеро з них мали вищу освіту (четверо були священиками), 200 були кваліфікованими робітниками і ремісниками, решта селянами і некваліфікованими робітниками. Дуже небагато займалися фермерством, вимагали великих вкладень праці і капіталів. Виняток становили лише штундисти протестантськасекта, яка прибула зі Східної України в 1890-і роки і розселитися у Вірджинії і Північній Дакоті. Досить складно встановити точну чисельність українців у Сполучених Штатах перед першою світовою війною. Підрахунки ускладнює та обставина, що частина емігрантів неодноразово здійснювала поїздки між старою і новою батьківщиною. Оскільки багато українців не мали освіти, а рівень їхньої національної самосвідомості був низьким, американські імміграційні служби та переписувачі часто реєстрували їх за назвою держав, звідки вони прибували, австрійцями або угорцями. Деякі ототожнювали себе з більш відомими і сталими групами, наприклад зі словаками. Крім того, оскільки традиційною назвою західних українців було русини, їх часто називали росіянами, не особливо вникаючи в різницю. У будь-якому випадку більшість підрахунків сходиться в тому, що загальна кількість українців у Сполучених Штатах до 1914 р. становило 250-300 тис. чоловік. Приблизно половина з них була лемками та закарпатцями, які прибули в 1880-90-ті роки, інша половина складалася з галичан, у значних кількостях почали приїжджати в наступне десятиліття. Разом узяті вони представляли краплю в 25-мільйонному морі емігрантів, які прибули до США в 1861-1914 рр.. з усього світу.

Еміграція до Бразилії
Перший час Бразилія здавалася українцям найбільш привабливим місцем. У 1895 р., Коли в Галичині з'явилися агенти італійських пароплавних компаній, що обіцяли дешеві й родючі землі в Бразилії, почалася справжня «бразильська лихоманка». У шлях рушили близько 15 тис.безземельних селян, що мали дуже туманне уявлення про те, що за країна Бразилія й де вона знаходиться. Однак, прибувши сюди, замість обіцяного чорнозему вони отримали наділи в непрохідних джунглях на околицях Прудентополіс, штат Парана. Кинуті напризволяще, страждаючи від нездорового клімату, зіштовхуючись з вороже налаштованими індійцями і, що гірше за все, зовсім позбавлені медичної допомоги, багато хто вмирав незабаром після приїзду. Частина поверталася додому. Залишився, намагалися налагоджувати господарство в боротьбі з дикою природою. Однак, незважаючи на всі ці труднощі, мрія про дешеву землю продовжувала притягати галичан у Бразилію. Перед початком першої світової війни в штат Парана прибула нова хвиля українських емігрантів чисельністю в 15 - 20 тис. чоловік. Втім, коли стало широко відомо про більш сприятливих умовах у США і Канаді, еміграція в Бразилію різко скоротилася. У міжвоєнний період сюди переїхали всього 9 тис. чоловік, в основному з Волині. Після другої світової війни до них приєдналися ще 7 тис. Багато з них, правда, згодом перебралися до Північної Америки. В даний час українців у Бразилії налічується до 150 тис. Близько 80% з них живуть компактно в штаті Парана, в районі, іменованому «бразильської України». Центром українського життя є місто Прудентополіс. Найвпливовішою української інституцією в Бразилії є Українська католицька церква, яка налічує 17 парафій і 52 священика. Останнім часом серед тутешніх українців збільшується прошарок зайнятих убізнесі, освіті, інших сучасних професіях. Однак більшість бразильських українців, як і їхні предки-першопоселенці, залишаються бідними фермерами. Цей відносний застій робить їх унікальним явищем серед українців, що живуть в діаспорі. Обробляючи неплодоносние землі, не пробиваючись до приносить хороші доходи занять, живучи в нерозвинених, ізольованих регіонах, українські фермери відокремлені від передових секторів бразильської економіки. Вони продовжують жити в селах і будинках, що мало відрізняються від тих, в яких жили їхні попередники. Хоча 90% народилося вже в Бразилії, обмеженість контактів дозволила зберегти їм рідну мову. У багатьох відносинах їх сільські громади сильно нагадують галицькі «громади» минулого сторіччя.
Еміграція в Канаду
Якщо Бразилія розчарувала, то Канада згодом і після вкладення величезної праці перевершила всі очікування українських емігрантів. Її великі прерії швидко перетворилися на предмет жадання шукають землю селян з Галичини та Буковини. Першими українськими емігрантами в Канаді вважаються сміливі і заповзятливі Іван Пилипів та Василь Єленяк. У 1891 р. вони оселилися в Західній Канаді. Повернувшись до Галичини, Пилипів умовив шість сімей з рідного села Небилів переїхати до Канади. У результаті в 1892 р. «Небилівська група» заснувала перше постійне українське поселення в Една-Стар поблизу Едмонтона в канадській провінції Альберта. Однак масова еміграція українців в Канаду почалась багато в чому завдяки Йосипу Олеськіву професору-агроному, українських народників. Одержимий ідеєю поліпшення селянської долі, він приїхав до 1895 р. до Канади, щоб особисто дослідити умови тутешнього життя. Побачивши, які можливості надає селянам захід Канади, Олеськів опублікував цілу серію популярних брошур, що набули поширення, у яких відмовляв селян емігрувати в Бразилію і закликав переїжджати до Канади. Його зусилля були підтримані канадським урядом. Міністр внутрішніх справ Канади Кліффорд Сіфтон був вражений здатністю працьовитих українців освоювати дикі прерії: «Я думаю, що потужний селянин в баранячому кожусі, який народився на землі, який має за плечима десять поколінь предків-хліборобів, з потужною дружиною і півдюжиною дітей якраз те, що нам потрібно». З часом захоплені листи з Канади, що описували тутешнє життя в рожевих тонах, і підбадьорливі чутки, розпускається агентами пароплавних компаній, сприяли зростанню еміграції в прерії. Канада дійсно обіцяла багато. Земля прерій була родючою, хоча і вимагала тяжкої праці для обробки. Води вистачало всім. Дерево, настільки дороге в Старому Світі, було доступне в необмежених кількостях для будівництва та опалення. І клімат був майже таким же, як на батьківщині. Піклуючись про заселення безлюдних прерій, уряд продавало тутешні землі за символічною ціною 10 доларів за 160 акрів (64 га). Українцям дозволялося селитися компактно, тому на милі навколо їх сусідами були співвітчизники. Приваблювало й те, що політична система Канади була стабільною і демократичною, а суспільство та економікасучасними і прогресивними. Можливості, що надаються Канадою, були великі, однак для їх реалізації потрібні не менші зусилля. Емігранти, що прибували на чужину, майже або зовсім не мали грошей, не говорили по-англійськи і часто були неграмотні. Після довгого виснажливого шляху вони виявлялися посеред холодних незаселених безкрайніх рівнин. Першою і складним завданням ставало просте виживання. Щоб захиститися від холоду, будували однокімнатні примітивні халупи. Не маючи грошей і можливості засіяти ще не очищену землю, вони опинялися перед загрозою постійного голоду чи навіть смерті. У пошуках заробітків на найнеобхідніше чоловіки перетинали всю країну. Тим часом жінки, що залишилися на своїх ділянках, займалися благоустроєм житла, доглядали за дітьми і намагалися розчищати землю для посіву. Будучи не в змозі купити машини або хоча б тяглова худоба, емігранти виконували всю роботу вручну. Зазвичай проходило кілька років, перш ніж вдавалося зібрати перший урожай. Для того ж, щоб розчистити під засів всю ділянку, часто було потрібно 15 - 20 років виснажливої ​​праці. Стан справ погіршувався відкритої дискримінацією емігрантів. Хоча Сіфтон і деякі інші урядовці визнавали корисність емігрантів з України, багато канадців думали інакше. Вперше зіткнувшись з емігранти не англо-саксонського походження, населення Західної Канади запротестувало проти «навали брудних, неосвічених жебраків іноземців». Багато газет виступали проти «покидьків Європи», які могли завдати моральної та інтелектуальний збиток канадському суспільству, знизити його культурнийрівень. Те, що українці селилися компактними громадами, одягалися в традиційні вбрання, розмовляли на своїй мові і дотримувалися візантійської обрядовості, тільки розпалювало пристрасті. Незважаючи на ці труднощі, українські емігранти поступово освоювалися в Канаді. З часом вони підняли мільйони акрів земель. Широкі канадські рівнини засіяли їх акуратні білі хати та церкви з цибулинними куполами. Коли напередодні першої світової війни підскочили ціни на зерно, багато українців розбагатіли. Впевнено затверджувалася їх репутація як сумлінних, працьовитих господарів, і ворожість до них стала остигати. Канадцям довелося визнати вирішальну роль українських емігрантів у перетворенні безлюдних прерій в найбільш продуктивні в усьому світі житниці. До початку першої світової війни до Канади переїхали близько 170 тис. українців. Понад 85% оселилося в преріях. Які обрали місцем для життя місто в основному зосереджувалися в Вінніпезі, що перетворився на головний центр суспільного життя українських канадців. Якщо врахувати, що загальна чисельність населення заходу Канади становила в 1896 р. всього близько 200 тис., цілком очевидно, що українські емігранти не могли не зробити величезного впливу на життя цього регіону. І якщо б їх приплив не був перерваний першою світовою війною, він міг би стати найбільшою українською територією Канади.

Друга хвиля: міжвоєнний період
Потік українських емігрантів на Захід не висихав і в міжвоєнну добу. Однак цей період суттєво відрізнявся від довоєнного. До 1914 р. на Захід емігрувало понад 500 тис. українців, у міжвоєнний період лише близько 200 тис. Головною причиною спаду було безробіття в США і Канаді, викликана Великою депресією. Еміграція другого видно відрізнялася і своєї територіальної спрямованістю. Найбільш кращою метою емігрантів залишалася Канада. Проте погіршилася економічнаситуація в сільськогосподарських районах і посилювання імміграційної політики обмежили чисельність нових переселенців у міжвоєнний період 70-ма тисячами. Тепер емігранти вважали за краще селитися в містах Вінніпезі, Торонто, Монреалі, а не в преріях заходу. Ще більш радикально змінилася ситуація в США. Тут уроки Великої депресії імміграційна квота була сильно обмежена. У результаті в міжвоєнний період сюди переїхали тільки 10 тис. українців мізерна частка в порівнянні з тими сотнями тисяч, які наводнювали американські берега до 1914 р. Якщо деякі країни вже не відчували нестачі в дешевій робочій силі, то інші продовжували залучати іммігрантів. Відкрила їм свої двері Аргентина, потребувала заселенні великих територій та робочій силі для своїх зростаючих міст. Сюди перебралося близько 40 тис. українців. 30-40 тис. західних українців емігрували до Франції, де знайшли роботу на вугільних шахтах і заводах біля Меца, на півночі країни.
Українська політична еміграція
Мабуть, найбільш відмітною рисою міжвоєнного виходу з Україною була поява нового типу емігрантів політичних. Після поразки різних українських урядів у 1918 - 1920 рр.. десятки тисяч солдатів, офіцерів, урядовців і головним чином представників національної інтелігенції йшли разом з ними у вигнання. Спочатку їх кількість досягала 100 тис. чоловік. Однак у 1923 р., Коли стабілізувалася ситуація в Галичині, більшість західно-українських політичних емігрантів повернулося додому. Після цього українська політична еміграція складалася переважно з жителів окупованій Радами східній частині України і налічувала 40-50 тис. чоловік. Основною причиною еміграції цих людей були політичні переконання. Багато були військовими, однак значну частину становила національна інтелігенція. Сюди входили відомі діячі культури і науки чи люду, ще зовсім недавно займали відповідальні пости, болісно переживали свої політичні помилки, ідеалістично налаштовані, але ідеологічнонепримиренні. Для багатьох з них боротьба за досягнення незалежності Україна залишалася сенсом усього життя. Прагнучи бути ближче до своєї батьківщини, вони селилися в Польщі або Чехословаччини. Як і всі політичні емігранти, українці були розділені на безліч ворогували між собою фракцій. Прихильники різних урядів у вигнанні так захоплювалися зведенням рахунків, що нерідко велику провину за свої поразки покладали один на одного, а не на більшовиків. При цьому левову частку часу та сил вони витрачали на те, щоб зробити свою фракцію домінуючою у національно-визвольному русі. Деякі емігранти пускалися в політичні авантюри або йшли на співпрацю з іноземними урядами, надаючи їм послуги вельми сумнівної толку. Втім, маючи в своїх лавах чимало гідних, талановитих, чудово освічених людей, українці внесли в свій актив чимало корисного. Створивши численні наукові установи, цілу українську зарубіжну пресу, вони познайомили Західну Європу з українською проблемою. Досить високого рівня досягла в їхніх працях нова українська суспільно-політична думка. Доброю якістю відрізняються багато їх культурні досягнення, що тим більше вражає, якщо врахувати, в яких важких матеріальних і політичних умовах їм доводилося жити і працювати. Більшість політичних емігрантів зі Східної України покинуло батьківщину восени 1920 р., Коли армія Української Народної Республіки відійшла до Польщі. Близько 30 тис. біженців було інтерновано в різних таборах. Уряд у вигнанні, очолюване Симоном Петлюрою, знайшло притулок у Тарнові. Однак у 1923 р., Коли поляки перестали підтримувати Петлюру, Польща не могла більше утримувати біженців. Частина політемігрантів все ж залишилася тут, в основному на окупованій поляками Волині, більшість же перебралося до Чехословаччини. Чехословацький уряд взагалі гуманно відносилося до біженців, до того ж воно давало можливість українській молоді здобувати вищу освіту, тому Прага незабаром стала центром української політичної еміграції. Завдяки фінансовій підтримці чеського уряду були створені «Український Вільний університет» у Празі та «Українська Сільськогосподарська академія» у Подєбрадах. У міжвоєнний період вони випустили сотні фахівців. Одночасно українські наукові інститути були засновані в Берліні та Варшаві. З'явилися численні видавництва і газети. У вигнанні продовжували діяти різні ефемерні українські уряди. Частина петлюрівського уряду УНР залишалася у Варшаві, а сам Петлюра переїхав до Парижа, де ще досить активно діяла дипломатична місія УНР, очолювана Олександром Шульгіним. Тут Петлюра був убитий в 1926 р. євреєм Самуїлом Шварцбардом, якого українська еміграція вважала більшовицьким агентом (євреї зі свого боку вихваляли Шварцбарда як людину, що помстився за погроми часів громадянської війни). Гетьман Скоропадський і українські монархісти влаштувалися в Берліні. Сюди ж переїхав до 1923 р. Євген Петрушевич, після того як саморозпустилася західноукраїнське уряд. Пізніше в Берліні розміщувався якийсь час із штаб-квартирою ОУН Євген Коновалець. Українські соціалісти, очолювані Микитою Шаповалом, і ліберали на зразок Дмитра Дорошенка осіли в Празі. Як ми вже відзначали, емігранти зі Східної України внесли величезний внесок у розвиток української суспільно-політичної думки. Дмитро Донцов, який жив у Галичині, поклав початок ідеології українського інтегрального націоналізму, в той час як В'ячеслав Липинський у Відні розвивав свої оригінальні ідеї українського монархізму і консерватизму.
Політизація українців за кордоном
Драматичні події в Україні 1917-1920 років підвищили інтерес до її політичних проблем навіть у тій частині емігрантів, яка покинула батьківщину за мотивами економічного порядку. Цей інтерес заглибився, коли в 1920-ті роки їх ряди поповнилися політичними емігрантами. Усюди, де концентрувалися українці, стали виникати різноманітні політичні організації. Незабаром ідейна боротьба між ними досягла таких масштабів, що відсунула на другий план релігійні чвари, до цього займали українців. Першими організувалися соціалісти. Як ми знаємо, ще в 1907 р. в Канаді була створена марксистська група. Тоді ж у Нью-Йорку з'явився соціалістичний клуб «Гайдамаки». Його члени переслідували цілком конкретні цілі: підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці українських робітників, захист економічних інтересів фермерів. До цієї групи приєдналися також ті, хто був незадоволений засиллям священиків в українських громадах. Після першої світової війни під враженням успіхів модернізації та українізації в радянській Україні на тлі депресії, що охопила Захід, близько 1 тис. українців вступили в комуністичну партію Канади, склавши третина її членів. У 1918 р. українці, які дотримувалися прокомуністичних поглядів, але віддавали перевагу суто українські організації, утворили «Український трудовий союз». За 20 років він перетворився на найбільшу прокомуністичної організацію Канади, побудовану за етнічним принципом. Динамічний і добре організований союз вів активну пропаганду, віддаючи належне і культурно-просвітницькій роботі. До 1939 р. він налічував понад 10 тис. членів. Хоча прихильники комуністичної ідеї становили лише 5% українців Канади, їх вплив в українській громаді було досить значним.
В кінці 1920-х років почали виникати націоналістичні організації. Перебували вони восновному з емігрантів другої хвилі і проповідували ідеї української незалежності і безкомпромісного антикомунізму. Одними з перших створили свою організацію прихильники гетьмана Скоропадського. Будучи відданими послідовниками ідеї української монархії і прагнучи захопити українців духом козацтва, вони створили в 1924 р. у містах США та Канади цілу мережу відділень організації «Січ». Ця організація ніколи не була численною, проте могла похвалитися високою дисципліною. Восновному вона проводила військові навчання своїх членів, одягнених у привабливу форму, а деякі її курені навіть мали в своєму розпорядженні аероплани. Консервативнаідеологія цих українських монархістів припала до двору українському католицькому духовенству, надаємо їм істотну підтримку. Втім, значно більший вплив на українців за кордоном мало оунівське протягом націоналізму. За ініціативою Коновальця у всіх основних українських громадах Заходу створювалися прооунівську організації, що об'єднували емігрантів першої та другої хвилі, що жили в містах. Так, в кінці 1920-х - початку Зо-х років виникли «Українське національне об'єднання» (УНО) у Канаді та «Організація державного відродження України» (ОДВУ) у США. Організації такого типу з'явилися також у Франції та Аргентині. Їх численні члени сповідували ультранаціоналізм, проводили акції протесту проти гноблення їх співвітчизників у Польщі та Радянському Союзі, збирали кошти на діяльність ОУН. Більшість політично активних українців-емігрантів у міжвоєнний період належали або симпатизували саме націоналістичним організаціямрізного гатунку.
Асиміляція
Не всі емігранти так активно брали участь в українському політичному житті, значна їх частина взагалі втрачала інтерес до всього українського. Особливо сильний був процес асиміляції в США, де емігрантів систематично квапили переплавлятися в американському «тиглі». Відчуваючи постійне денаціоналізується тиск у школах і надивившись на нескінченні сварки всередині українських громад, багато молодих українців рішуче поривали зі своїми національними коренями. У Канаді, де українці жили більш замкнутими громадами, асиміляція була слабшою. Але навіть тут рівень національної самосвідомості наступних поколінь емігрантів залишав бажати кращого в порівнянні з першопоселенцями. Цілком очевидно, що вплив панівної культури на українців було абсолютно неминучим, де б вони не жили.