Україна в умовах «Хрущовської відлиги 1953-1964»

Хрущовська "відлига" — назваперіоду в історії СРСР післясмерті Й. Сталіна (з 1953 по 1964-й рр.). Поняття "Хрущовська "відлига" пов’язане з перебуванням на посту першого секретаря ЦК КПРСМикитиХрущова (1953–1964 рр.) Цейперіодхарактеризувався зменшеннямполітичнихрепресій, вибірковоюреабілітацієюзасуджених та репресованиху сталінськічаси, частковоюлібералізацієюполітичногожиття, незначнимпослабленнямтоталітарноївлади.

Післясмерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. М. Хрущов, якийочоливкомуністичнупартію, взяв курс на реформуваннясталінського режиму. Зізміцненнямвлади М. Хрущова "відлига" почала асоціюватисьіззасудженням культу особи Й. Сталіна. На XX з’їзді КПРС в 1956 р. М. Хрущоввиголосивдоповідь з критикою культу особи Й. Сталіна і сталінськихрепресій. У зовнішнійполітиці СРСР булопроголошено курс на "мирнеспівіснування" з країнами Заходу. Новий курс підтрималапартійнаверхівка та службова номенклатура. У ці роки в системі ГУЛАГ у спалахуютьповстанняв’язнівпідантисталінськими лозунгами. Припиниласьпідготовкановихполітичнихпроцесів, почаласяліквідація ГУЛАГу. Чималополітв’язнівв СРСР, в т. ч. з Українизвільнили з місцьув’язнення та реабілітували. В цей час незначнопослабилась цензура, перш за все у мистецтві та літературі. Водночас у 1954–1956 рр. відбулась низка процесів над колишніми членами ОУН, щозакінчилисясмертнимивироками (КирилоОсьмак, Василь Охримович та ін.).

У 1954 р. до складу УРСР увійшовКрим, господарствоякогопіслямасовоїдепортаціїкримсько-татарського народу перебувало в занепаді.

Період "відлиги" тривавнедовго. Післямасовихантикомуністичнихвиступів 1953 р. у НДР, в Польщі у 1956 р. та післяпридушенняУгорськогоповстання 1956 р. партійнекерівництво СРСР, наляканеможливоюлібералізацієюполітичного режиму, почало активнийспротивпроцесамдесталінізації. Президія ЦК КПРС 19 грудня 1956 р. затвердила лист ЦК КПРС "Про посиленняполітичноїроботипартійнихорганізацій в масах і припиненнявилазокантирадянських, ворожихелементів". Як наслідок – зрослакількістьзасуджених за "контрреволюційнізлочини". У 1958 р. почала діяти постанова про "добровільний" вибір батьками мовинавчання у сферіосвіти.

У 1961 р. Хрущов почав новухвилюдесталінізації, кульмінацієюякоїстало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. В цейперіодз’явивсярух "шестидесятників", який став індикатором початку кризовихявищтоталітарноїсистеми в СРСР. Проте все щебудь-якеінакомисленняжорстококаралося. Зокрема, у травні 1961 р. Львівськийобласнийсуд засудив українськогописьменника Левка Лук'яненка до розстрілу. Письменниказвинуватили в тому, щовін "з 1957 р. виношувавідеювідриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводивнаклепи на теорію марксизму-ленінізму". Окрім Л. Лук’яненка суд винісвирокиіншимпредставникамнаціональносвідомоїінтелігенції – І.Кандибі (до 15 р.), С. Віруну (до 11 р.), В. Луцькову, О. Любовичу, І. Кіпішу та Й. Боровницькому (до 10 р. ув'язнення для кожного). Через 72 добиВерховний Суд заміниврозстріл Л. Лук’яненкана 15 років позбавленняволі. Іншіотрималитермінивід 7 до 15 роківпозбавленняволі.

ЗагаломполітикаХрущова буланепродуманою і суперечливою. Внаслідокекспериментів у сільськомугосподарствіпочаласяпродовольча криза. Освоєнняблизько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибіру, здійснюване в основному в УРСР, спричиниловичерпанняресурсів з України. Компартійнаверхівка на жовтневому пленумі ЦК КПРС у 1964 р. усунула М. Хрущовавідвлади.

Попри частковудесталінізацію командно-адміністративна система зберегласвоюсутність. Посилилосяпереслідуваласявіруючих, масовознищувалися церкви, відновилисьрепресіїпредставниківінтелігенції, зазнавалицькуваньколишніполітв’язні. У часиХрущоваУкраїна з її великими ресурсами та потужною паливно-енергетичною базою стала сировинним придатком радянськоїполітичної та економічноїсистеми.

 

53. Радянізація західних областей України

Відбудовчі роботи на визволених від гітлерівців західноукраїнських землях проводились відповідно до прийнятих постанов уряду України «Про заходи по відбудові та розвитку республіканської і місцевої промисловості м. Львова» (від 10 січня 1945 р.) та «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік» (від 7 травня 1945 p.). Крім того, у грудні 1944 р. при Раднаркомі УРСР було утворено Раду допомоги західним областям у відбудові та відродженні народного господарства краю. На подолання наслідків війни керівництво республіки спрямувало у Західну Україну значні кошти (тільки в 1944 р. в економіку регіону асигновано 10 млрдкрб) і матеріальні ресурси. За період 1946—1948 pp. на підприємства Львова прибуло 13,8 тис. робітників і майже 2 тис. працівників інженерно-технічних спеціальностей з усіх куточків СРСР.

Одночасно з процесом відбудови у возз'єднаних районах УРСР сталінський режим прагнув якнайшвидше здійснити соціалістичні перетворення, провести індустріалізацію, колективізацію, культурну революцію, створити умови для остаточного входження Західноукраїнського регіону до складу СРСР. При цьому кремлівське керівництво не зважало на ментальність західних українців, традиції та особливості господарювання в краї.

Закон про четвертий п'ятирічний план для західноукраїнських земель передбачав значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового розвитку, суттєві якісні зміни у галузях промисловості, традиційних для краю (нафтогазовій, лісопереробній), розвиток нових — машинобудівної, приладобудівної, металообробної галузей, перетворення Львова на великий індустріальний центр республіки. Тільки впродовж 1945—1946 pp. у Львові було відновлено і реконструйовано паровозоремонтний, велосипедний, електроламповий, приладобудівний заводи; збудовано автобусний, інструментальний, телеграфно-телефонної апаратури, сільськогосподарських машин та інші заводи. Чимало нових промислових об'єктів з'явилося у Дрогобицькій, Рівненській та Івано-Франківській областях. Усього в ході форсованої індустріалізації регіону, що супроводжувалась, так само як у Східній Україні, повільним розвитком легкої, харчової галузей промисловості, було відбудовано і споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств.

У роки четвертої п'ятирічки прискореними темпами йшла відбудова нафтової промисловості Прикарпаття. У 1950 р. поблизу м. Долина Івано-Франківської області геологи відкрили нафтове родовище. Значні поклади газу були розвідані у Дрогобицькій області. У 1947—1948 pp. відкрито перші робочі пласти у Львівсько-Волинському кам'яно-вугільному басейні.

Поряд із докорінною модернізацією економіки регіону певні заходи радянська влада спрямовувала і на розвиток освіти. У результаті на початку 1950-х pp. початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, а кількість учнів у 5—10 класах зросла майже утричі. Наприкінці першої повоєнної п'ятирічки в Західній Україні працювали 24 вищі навчальні заклади, де здобували освіту близько 34 тис. студентів. Проте розбудова мережі освітніх закладів була затьмарена русифікацією, носіями й провідниками якої стали десятки тисяч партійних працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи народної освіти, охорони здоров'я, культурно-освітніх установ, що прибули зі східних областей УРСР та інших республік СРСР. Уже на 1953 р. у переважній більшості ВНЗ Західної України навчальний процес відбувався російською мовою.

Колективізація сільського господарства західних областей УРСР відбувалася з нехтуванням принципів добровільності, численними порушеннями законності. Радикальні аграрні перетворення, розпочаті в 1944 p., набули апогею в 1948—1949 pp. Характерно, що процес примусової колективізації викликав невдоволення частини сільського населення і наражався на збройний опір УПА. Утім, шляхом обмеження міцних селянських господарств, репресивних заходів щодо середняків, які відмовлялися від вступу в колгоспи, «розкуркулювання», виселення у віддалені райони СРСР заможних селян та їхніх сімей (у період 1945—1950 pp. до Сибіру було депортовано близько 500 тис. осіб) до середини 1951 р. колгоспи західного регіону України об'єднували понад 95% селянських господарств.

 

54. З приходом до влади Брежнєва було згорнуто господарські реформи М.Хрущова. Прийнято рішення про ліквідацію раднаргоспів і відновлення галузевої системи управління промисловістю (через союзні та союзно-республіканські міністерства). На практиці це означало обмеження прав

республік і відновлення всевладдя Москви. З 1966р., з ініціативи М.Косигіна - Голови Ради Міністрів СРСР, починають запроваджуватися економічні методи управління промисловістю: підприємства переводять на госпрозрахунок, їм надається більше прав у вирушенні власних проблем, посилюється економічне стимулювання працівників. І хоча реформи не мали комплексного характеру, залишали недоторканою командно-адміністративну систему, вони викликали опір бюрократичного апарату. Не дивлячись на те, що в період реформування (1966-1970 рр.) були досягнуті високі показники: виробництво п/продукції в Україні зросло на 50%, національний доход - на 38%, реформи були згорнуті. Економіка країни продовжила екстенсивний шлях розвитку. З початку 70-х років почалося наростання спаду виробництва промислової продукції. Зниження рентабельності підприємств. Почав відчуватися дефіцит всього: палива, будівельних матеріалів, робочих рук та ін. Не знав дефіциту тільки ВПК (воєнно-промисловий комплекс), який розростався як ракова пухлина поглинаючи величезні кошти, яких потребувало н/г.

Продовжували наростати негативні явища в с/г. Створення штучних морів та ін. призвело до скорочення посівних площ більше ніж на 1 млн. га. Зростала чисельність адміністративного апарату, а чисельність сільських трударів скорочувалася. Молодь залишала село і виїжджала до міст, а в селі, при екстенсивному виробництві, не хватало робочих рук. До роботи в колгоспах почали залучати робітників і студентів, вчителів і школярів, військових та ін. Капіталовкладення в с/г зростали, але вони були малоефективними. Не допомогла і прийнята травневим пленумом (1982 р.) Продовольча програма. Колгоспно-радгоспна система господарювання ще раз засвідчила свою малоефективність.

 

Застій в економіці позначився на життєвому рівні населення. Зростаюча грошова маса не знаходила товарного покриття. Це призвело до тотальної нестачі товарів і продовольства. Черги в магазинах стали звичним явищем. Гострою залишалася житлова проблема. Черги на житло тривали до 10-15 років.

Незадовільним був рівень медичного обслуговування населення. Якщо за кількістю медперсоналу і лікарняних ліжок Україна займала 1 місце в світі, то якість надання мед. послуг була низькою. Був дефіцит сучасного мед. обладнання, ліків.

Будучи не спроможною створити комуністичний рай для всіх партійна номенклатура почала творити його для себе. Відгородившись від власного народу стіною привілеїв: спецмагазини, спецсанаторії, спецлікарні та ін. Щоб узаконити своє панівне становище в суспільстві в Конституцію СРСР і союзних республік було введено шосту статтю, якою КПРС проголошувалася керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства.

Соціально-політичне життя суспільства позначилося новою хвилею згортання демократії. Це викликало не тільки пасивне невдоволення, але й відкритий протест, особливо серед інтелігенції. Тих, хто погоджувався з пануючою ідеологією називали дисидентами, їх переслідували, кидали в тюрми, психіатричні лікарні. Серед відомих учасників дисидентського руху на Україні є В.Чорновіл, І.Дзюба, брати Горинь, В.Стус, В.Симоненко, Л.Лук'яненко та ін. Вони протестували проти зневажання людських прав, диктату Москви, виступали вільний розвиток національних відносин, мови, звичаїв.

В 70-х - 80-х роках різко посилюється русифікація України. Поштовх цим процесам було надано ще за часів Хрущова, коли батькам пропонувалося вибирати мову навчання для своїх дітей. Уже в 60-х роках різко скоротилася кількість україномовних шкіл, зменшилась кількість українських видань. Але процес тотальної русифікації у 60-х роках намагався стримати П.Шелест, що викликало негативну реакцію Москви, призвело до звинувачення його у націоналізмі і зняття з посади Першого секретаря ЦК КПУ.

В.Щербицький, який змінив його на цьому посту, міг би ввійти в історію як викінчений тип "малороса". Він послідовно користувався російською мовою, і навіть відмовився від терміна "український народ", вживаючи поняття "народ України".

Українська мова почала зникати із офіційного вжитку. Партійні і державні заходи проводяться російською мовою. Цією ж мовою видається наукова, публіцистична, художня література, навіть книжки для дітей і юнацтва. Якщо, наприклад, у 60-ті роки укр. мовою видавали понад 60% книжок, то в 1990 р. їх випустили в світ лише 20%.

В 1978р. вийшов "Брежнєвський циркуляр" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови та літератури, що ознаменувало собою початок нового наступу по русифікації народної освіти.

Це дало бажані наслідки. У кінці 70-х в обласних центрах республіки лишилося тільки 28%- шкіл з укр. мовою навчання та змішаних російсько-українських. У Донецьку взагалі не лишилося ні жодної.

У 1983 р. приймається "Андроповський указ" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах. Учителі, що викладають російську мову одержують 15% надбавку до заробітної плати. Застосовується практика звільнення учнів від вивчення укр. мови за заявою батьків.

Дійшло до того, що спілкування рідною мовою у повсякденному житті стало викликати підозру. Наприклад, один із свідків на процесі Василя Стуса стверджував, що він був націоналістом, оскільки завжди розмовляв укр. мовою. Українська культура опинилася в важкому стані.

Отже, головними причинами наростання кризових явищ в 70-х - першій мол.80-х років були:

- деформації у суспільно-політичному житті, відверте і ігнорування демократії з боку партійно -

державної номенклатури, прорахунки в її соціально-економічній та політичній діяльності;

- не усвідомлення керівництвом гостроти становища й невідкладності суспільних перемін;

- нерішучість в практичних справах породжували благодушність і самозаспокоєність, кричуще

розходження між словом і ділом.

Все це привело до кризового стану всіх сфер суспільного життя, зокрема, до зниження ефективності суспільного виробництва, відсутності зацікавленості в результатах праці, внаслідок зрівнялівки в її оплаті, падіння реальних доходів населення, духовного зубожіння, загострення економічних проблем, швидкого витіснення укр. мови, посилення ідеологічного диктату партапарату, розправи з інакомислячими.

70-ті - поч. 80-х років отримав назву застою. Насправді ж це був час неухильного сповзання країни, а отже, і всіх з'єднаних однією долею республік, у тяжку кризу.

 

Дисидентський рух

на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній системі» можна назвати націо­нально-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. У 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Ру-денко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба.

УГГ спробувала поєднати для більшої ефек­тивності опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. У статті «Наші завдання» правозахисний рух у середині 1978 р. ото­тожнював себе з національно-визвольним рухом.

На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації «Українського патріотично­го руху», так і у появі окремих осіб, які розповсюд­жували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учас­ників швидко проходила шлях від «національного ко­мунізму» до повного його заперечення. У національ­но-визвольному русі свідомо брали участь 2,5-4 тис. чоловік. Зрозуміло, що їм співчували десятки тисяч людей. їх вистачило, щоб підняти маси на активні вис­тупи в кінці 80-х років. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політич­них вимог. Тобто від «Спадщини* (Київ), «Руху* (Івано-Франківськ), товариства Лева (Львів), Товариства ук­раїнської мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ).

Дисидентський рух складався з трьох основних те­чій, що то розходились, то зливались.

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, реп­резентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УIT) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив пись­менник М. Руденко. До складу групи входили О. Берд­ник, IT. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандйба, М. Ма-ринович та ін., усього 37 чоловік. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаро­вим, Ю. Орловим та ін. УГГ мала на меті: ознайомлю­вати українське суспільство з Декларацією Прав Лю­дини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно - і лінгвоциду та насильницької руси­фікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці пред­ставників закордонної преси, вільного обміну інфор­мацією та ідеями.

Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпо­чати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Ук­раїнської Гельсінської групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті бороть­бу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за віднов­лення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестант­ських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна части­на цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку нале­жали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чо_ човіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського на­роду, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної про­грами. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Ук­раїні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналіз­му Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Скільки ж було дисидентів в Україні? У списку дисидентів 1960-1972 pp. відомого канадського дослідника української історії Б. Кравченка налічувалося 975 осіб.

Інші джерела також указують близько ти­сячі чоловік, які репрезентували усі регіони України. На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжна­родної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 чоловік, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%. Як бачимо, широкої підтримки у громадян республіки дисидентський рух не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів, спрямованих проти опозиціонерів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної части­ни суспільства; домінуванням у діяльності дисидентів різнобічної критики, відсутністю або ж нечисленні­стю конструктивних позитивних пропозицій та ін. Але, незважаючи на порівняно нечисленні свої ряди, диси­дентський рух був реальною моральною та ідеологіч­ною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалі­зовані і використані традиційні дисидентські лозун­ги: гласність, демократизація суспільного життя, пра­вова держава, відкрите суспільство та ін.

 

55. Перебудова почалася в СРСР у квітні 1985 р. її метою було виправити деформований соціалізм, вряту­вати систему, надати існуючому соціалізмові «людське обличчя». Почалися процеси демократизації суспіль­ства, активізація громадської думки, поліпшення еко­номічних показників тощо. Проте перебудова гальму­валась через спрощений командний підхід до реформування.

Стара система працювала й далі за інер­цією, не було узгодженої концепції реформування, за­надто вузьким було коло реформаторів у самій КПРС, а вузька соціальна база для проведення реформ не сприяла їх успіхам.

Проте перебудова залишається об'єктивно існую­чим історичним періодом з чіткими хронологічни­ми межами, тобто бід проголошення курсу на перебу­дову — до розпаду КПРС і СРСР.

Замість зміцнення СРСР перебудова привела його до розпаду.

На першому етапі перебудови була оприлюднена її стратегія: нове політичне мислення, радикальна еко­номічна реформа, демократизація всієї політичної структури.

Починалася перебудова з покращення інформова-ності населення країни. Відродився дореволюційний термін «гласність». Тоді підгласністю розуміли інфор­мацію, яка пробивалася через перепони офіційної цен­зури. Радянське суспільство за ступенем закритості набагато випереджало дореволюційне суспільство Ро­сійської імперії. Радянський тоталітарний режим від­значався мертвящою серйозністю свого офіціозу і полі­тичних доктрин.

У перші роки перебудови Україна залишалась під контролем консерваторів, яких очолював перший

секретар ЦК Компартії України Б. Щербицький. Республіка аж до 1989 p., поки М. Горбачов не зняв В. Щербицького з посади, була справжнім заповідни­ком застою.

Одним з перших гасел перебудови було «приско­рення». Малося на увазі прискорення темпів еконо­мічного розвитку. Гласність, яка почала висвітлювати і економічне життя України, давала інформацію, яка змушувала задумуватись навіть найбільших оптимістів. Масштаби економічної кризи України давали мало підстав для покращення життя і добробуту народу.

Командні методи керівництва економікою залиша­лися незмінними. Малося на увазі, що основні ідеї реформи управління економікою полягають у поєд­нанні централізованого директивного планування з на­данням підприємствам певної свободи. Про те, щоб замінити адміністративно-командний метод ринковим механізмом, не могло бути і мови.

Тим не менше перебудова управління економікою в Україні набула великих розмірів. Було ліквідовано 103 республіканських органи управління, управлінські функції центру були передані місцевим органам, підприємствам та об'єднанням. Було також ліквідо­вано 14 міністерств і відомств, 83 організації серед­ньої ланки. Були також реогрганізовані 1 500 під­приємств, цехів, дільниць та інших структурних під­розділів. Майже на 80 тис. чоловік скоротився управ­лінський аппарат.

Економіка України була зорієнтована Москвою в основному на виробництво засобів виробництва, до­бування сировини і палива. Відповідно, виробничі пла­ни для УРСР складалися теж у Москві. Тому за роки перебудови економічне становище України погіршу­валося дедалі більше.

Принизливість і небезпеку цілковитої залежності від Москви громадяни

України особливо гостро відчу­ли в 1986 p., коли 26 квітня сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС.

Радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим приховувало страшну небезпеку, яка нависла над мешканцями Києва і навколишньої тери­торії, що безпосередньо прилягала до Чорнобиля. Че­рез чотири дні, 1-го травня, в Києві, як завжди, пройшла святкова демонстрація, були влаштовані народні гуляння, а для дітей був проведений конкурс малюнку на ас­фальті. І це в той час, коли над містом особливо інтенсив­но розповсюджувалися радіоактивні викиди. Саме ж керівництво України вивезло своїх рідних і близьких з радіоактивно небезпечного Києва до Криму.

Тільки через дев'ять днів після катастрофи на Чорно­бильській АЕС про неї було оголошено офіційно. Страш­ні наслідки катастрофи не піддаються точній оцінці. Площа, яка постраждала від катастрофи, становить 1/12 території України. До зони обов'язкового відсе-лення потрапили 92, а до зони гарантованого державою добровільного відселення — 835 населених пунктів. Біля 1500 населених пунктів перебувають під пос­тійним радіоекологічним контролем. Особисту траге­дію переживають люди, які потрапили в зону дії раді­ації, їх здоров'я неухильно погіршується, десятки тисяч з них передчасно померли. Непередбачуваними є ката­строфічні наслідки Чорнобиля для генофонду нашого народу. Цілі покоління вже живуть, а наступні будуть жити, скалічені радіацією. Не отримали від держави належної допомоги і ліквідатори катастрофи.

Катастрофа на Чорнобильській АЕС стала своєрід­ним каталізатором, що прискорив процес здобуття не­залежності України.

Формувалася соціальна база перебудови, виникали і зміцнювалися неформальні організації. В Україні у 1987 р. були створені Український культурологічний клуб у Києві, «Товариство Лева» у Львові, «Народний союз сприяння перебудові» в Одесі. Явочним поряд­ком стали відбуватись мітинги, демонстрації, збори. Це був другий етап.

На третьому етапі зароджується багатопартійність в Україні. Була створена Українська демократична спілка, політизує свою діяльністьУкраїнська Гельсін­ська Спілка (УГС).

Поглиблення процесу перебудови було прискорено І з'їздом Рад СРСР. Під тиском громадськості в жовт­ні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом юри­дично закріплювався державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх на­родів, які проживали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування україн­ської мови як мови корінного народу. У відповідності з законом протягом п'яти років українська мова по­винна була замінити російську в діяльності держав­них установ.

Політичний плюралізм сприяв появі масових рухів та організацій. Восени 1989 р. у Києві відбувся уста­новчий з'їзд Народного руху України (НРУ), міцніє робітничий рух.

Цією активізацією низів суспільства ознаменувався четвертий етап перебудови.

П'ятий етап перебудови ознаменувався загострен­ням протиріч у суспільстві. Усе більш консерватив­ними стають керівники СРСР, усе більш рішуче вис­тупають за перебудову, як за зміну всього існуючого ладу, неформальні організації, нові українські полі­тичні партії, народні маси. У цей час (лютий — гру­день 1990 р.) відчутним став спад в економіці. Полі­тичне життя України набуває більш активних форм. Головною його подією стали березневі вибори 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради УРСР. У ново­му парламентіутворилась більшість (група 239) і опо­зиція — Народна рада (125 осіб). Парламентська опо­зиція з перших днів відіграла помітну роль у по­літичній сфері. Саме з її ініціативи 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний, сувере­нітет України. Опозиція влаштувала масові страйки восени того ж року. У результаті масової жовтневої голодовки студентів у 1990 р. змушений був піти у відставку голова уряду республіки В. Масол.

Одночасно з активізацією народних мас відбувається радикалізація політичних сил — партій і організацій. Так, НРУ на своєму з'їзді у жовтні 1990 р. висуває гас­ло: «Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження суверенітету України»,

Кінець перебудови припадає на грудень 1990 р. — серпень 1991 р. Це одночасно і шостий її етап. Ката­строфічним став спад виробництва. Для подолання кризових явищ були спроби зробити Україну неза­лежною.

 

56. Державотворчий процес в Україні

З проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, в який потрібно було досягтидокорінних перетвореньв усіх сферах життя, нового ступеня суспільного розвитку:

 в політичній сфері передбачалося перейти від тоталітарної системи до демократії;

 в економічній –від командно-директивної до ринкової економіки;

 в соціальній сфері – від «людини-гвинтика», яка неусипно контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної долі;

 у гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей;

 у міжнародній –від політики конфронтації радянських часів до інтеграції в міжнародне співтовариство.

Потрібно було здійснити рішучі кроки шляхом системного оновлення всіх сфер суспільного життя, прилучення українського народу до надбань сучасної цивілізації.

А це означало перехід від республіки з вкрай обмеженим суверенітетом до повної державної незалежності.

Для досягнення незалежності Україна обрала мирний, еволюційний шлях. До Конституції були внесені зміни: назву «Українська РСР» замінено на споконвічну назву «Україна». Реформувалися існуючі та створювалися нові державні органи.

В перші місяці незалежності в Україні склалася своєрідна політична ситуація.

Правляча Комуністична партія була позбавлена владних функцій: її діяльність була заборонена. Нова система державної влади ще не була створена – у центрі і на місцях утворився вакуум виконавчої влади.

Виникла гостра потреба в посиленні президентської влади. Тогочасну Конституцію було доповнено положенням про те, що «Президент є главою держави і главою виконавчої влади».

Як глава держави Президент України став гарантом національної безпеки, свободи громадян, державного суверенітету, додержання Конституції та законів. Він представляв державу у міжнародних зносинах, вживав заходи щодо забезпечення її обороноздатності та національної безпеки.

Для здійснення виконавчої влади був сформований уряд України – Кабінет Міністрів. Загальне керівництво його діяльністю здійснював Президент як глава виконавчої влади.

Поряд із Президентом Конституція передбачала і посаду Прем'єр-міністра, який безпосередньо керував діяльністю уряду.

В Україні реформувалися міністерства, створювалися такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо.

Таким чином, тогочасні закони передбачали тяжіння до сильної президентської влади, створюючи при цьому передумови для формування змішаної форми правління – президентсько-парламентської.

Верховна Рада приступила до творення нового законодавства.

В перші роки незалежності було прийнято низку важливих законів і постанов про права людини, реабілітацію жертв політичних репресій в Україні; про свободу совісті і діяльність релігійних організацій; про забезпечення прав національних меншин тощо.

Особливе місце відводилося формуванню власних Збройних Сил.

24 серпня 1991 р. було створене Міністерство оборони України. Збройні Сили формувались на базі військових формувань, що були розміщені на території України, а це – понад 700 тис. військовослужбовців.

Парламент України від імені народу виявив високу довіру всьому особовому складу військ, розташованих на українських землях. Військовослужбовці добровільно зробили свій вибір, присягнувши на вірність Україні.

Розбудова Збройних Сил базувалась на демократичних засадах. Воєнна доктрина держави, схвалена Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р. визнає, що Україна здійснює воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами своєї держави, відмов­ляється від застосування власних збройних сил для вирішення по­літичних питань на своїй території.

Воєнна доктрина нашої держави мас чітко виражений оборонний характер. У ній зазначено, що Україна не вбачає в жодній із сусідніх держав свого противника.

Розвал СРСР та крах комуністичної ідеології

Ро́зпад СРСР — процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в економіці (народному господарстві), соціальній структурі, громадській і політичній сфері Радянського Союзу, що призвели до припинення існування СРСР 26 грудня 1991 року.

Розпад СРСР привів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав.

З 1985 року Генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов і його прихильники почали політику перебудови; різко виросла політична активність народу, сформувалися масові, у тому числі радикальні і націоналістичні, рухи та організації. Спроби реформування системи управління призвели до поглиблення кризи в країні.

Загальна криза

Розпад СРСР відбувався на тлі загальної економічної, зовнішньополітичної та демографічної кризи. У 1989 році вперше офіційно оголошено про початок економічної кризи в СРСР (зростання економіки змінюється падінням).

У період 1989–1991 років доходить до максимуму головна проблема радянської економіки — хронічний товарний дефіцит — з вільного продажу зникають практично всі основні товари, крім хліба. Практично у всіх регіонах країни вводиться нормоване постачання у формі талонів.

На даний час серед істориків немає єдиного погляду на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти процесу розпаду СРСР. Серед можливих причин називають:

- відцентрові націоналістичні тенденції, властиві, на думку деяких авторів, кожній багатонаціональній країні і проявляються у вигляді міжнаціональних протиріч і бажання окремих народів самостійно розвивати свою культуру й економіку;

- авторитарний характер радянського суспільства, зокрема гоніння на церкву, переслідування КДБ дисидентів, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, заборона на спілкування з закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення альтернатив (особливо важливо для інтелігенції);

- зростаюче невдоволення населення через перебої з продовольством, особливо в епоху застою і Перебудову, і найнеобхіднішими товарами (холодильники, телевізори, туалетний папір і т. д.), заборони та обмеження (на розмір садової ділянки і т. д.), постійне відставання у рівні життя від розвинених країн Заходу;

- диспропорції екстенсивної економіки (характерні для всього часу існування СРСР), наслідком яких ставала постійна нестача товарів народного споживання, зростаюче технічне відставання у всіх сферах обробної промисловості (компенсувати яке в умовах екстенсивної економіки можна тільки високозатратними мобілізаційними заходами, комплекс таких заходів під загальною назвою "Прискорення "був прийнятий в 1987 році, але економічних можливостей виконати його вже не було);

- криза довіри до економічної системи: в 1960-1970-і рр.. головним способом боротьби з неминучим при плановій економіці дефіцитом товарів народного споживання була обрана ставка на масовість, простоту і дешевизну матеріалів, більшість підприємств працювали в три зміни, виробляли подібну продукцію з матеріалів невисокої якості. Кількісний план був єдиним способом оцінки ефективності підприємств, контроль якості був мінімізований. Результатом цього стало падіння якості вироблених в країні товарів народного споживання. Криза довіри до якості товарів ставав кризою довіри до всієї економічної системи в цілому;

- ряд техногенних катастроф (авіакатастрофи, чорнобильська катастрофа, крах «Адмірала Нахімова», вибухи газу тощо) і приховування інформації про них;

- невдалі спроби реформування радянської системи, що призвели до стагнації, а потім розвалу економіки, що спричинило за собою розвал політ