Тема 1. Ранні форми культур на українських землях

 

Культурне освоєння навколишнього середовища починається з появою людини та її трудовою діяльністю. Тривалий процес походження та розвитку людини називається антропогенезом (від грец. – людина, розвиток). Проблеми антропогенезу є предметом дослідження археології, антропології, філософії, культурології. Як свідчить археологія, антропогенез в Україні відбувався відповідно до тих самих стадій розвитку людини, що й в інших регіонах Землі.

Проблема походження людини на сьогодні залишається делікатною та дискусійною. Дослідники не мають остаточної думки щодо проблем походження та розселення людських істот. Людина виникла на одній частині земної кулі та поступово її заселяла, чи на різних частинах одночасно. Так само це стосується й території походження. Ймовірніше прабатьківщиною людства були території Кенії, Передньої та Південно-Східної Азії, Танзанії, Ефіопії звідки первісні люди приблизно 1 млн. років тому почали мігрувати до Європи.

Першою формою людського співжиття було первісне суспільство. За найновішими даними воно виникло на Землі понад 2 млн років тому й існувало в окремих районах до 5-4 тис. до н. е. Періодизація історії первісного суспільства - це складна й остаточно не розв’язана наукова проблема. Першу кла­сичну періодизацію первісної історії людства зробив відомий американський вчений Морган (1818-1881 рр.). Він розділив її на дикість, варвар­ство і цивілізацію. Перші два періоди - дикість і варварство - належать, за його теорією, до первісного ладу. Протягом періоду дикості людина поступово виділилася з тваринного світу, почала привласнювати готові продукти природи, створювала перші знаряддя праці, добувала вогонь. Тут виникли зародки виробничих відносин, які у своєму розвитку пройшли дві стадії (епохи): привласнюю­чого і відтворюючого господарства. У цей період зароджуються такі фор­ми людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво, традиції тощо.

Значна частина дослідників сьогодні підтримує точку зору про існування деяких людських підвидів. Згідно радіаційної версії походження людини, людські істоти могли з’являтися неодноразово. Деякі вчені не виключають, що 9 млн. років тому першими предками сучасної людини могли бути гігантопітеки (людиноподібні мавпи). Більшість дослідників вважають, що найдавнішими прапредками людини були австралопітеки (5,5 – 1 млн. років тому). Їх знайдено в Південній, Східній та Центральній Африці.

Первісний період був найдовшим в історії людства (1 млн. - 10 тис. до н.е.), тому вчені поділили його на періоди в залежності від матеріалу з якого виготовляли знаряддя праці. Кам’яний вік ділився на давній (палеоліт), середній (мезоліт), новий кам’яний (неоліт), мідно-кам’яний (енеоліт). Після цього були бронзовий та залізний віки.

Найдавнішою пам’яткою первісних людей в Україні вважається поселення біля с. Королеве в Закарпатті, яке вважається пам’яткою шельської культури, датується близько 1 млн. років тому. Археологи виявили численні кам’яні знаряддя праці: ручні рубила, гостроконечники, скребла, ножі, але кісток найдавніших мешканців не знайдено й досі. Дослідники припускають, що це були архантропи або пітекантропи -"людина прямоходяча" (Homo erectus) (1 млн. – 150 тис. до н. е.), які прийшли на територію Європи з Африки через Балкани й Центральну Європу, або через Кавказ на початку доби зледеніння. Пітекантропи не будували жител, бо постійно пересувалися, шукаючи їжу. Для них було характерним використання вогню, хоча вони ще не вміли його добувати, та виготовлення знарядь праці оббиванням каменю. Найбільш придатним для цього був кремінь, бо унаслідок удару від нього відщеплювалися тонкі та гострі частинки, якими можна було колоти, різати, шкребти. Дерев’яних знарядь праці не збереглося. Харчувалися плодами, пагонами, корінцями рослин, а також полювали на оленів, антилоп, коней, биків, слонів, носорогів.

На зміну пітекантропам прийшла людина типу палеоантропа (неандерталь­ця), яку назвали "людина вміла" (Ноmо habilis), що сталося 150 - 35 тис. років тому. На Україні виявлено до 200 стоянок, в тому числі і рештки людей. Особливо багато їх в печерах гірського Криму, в Закарпатті, Подністров’ї, на Житомирщині (Лука-Врублевецька). Це пам’ятки ашельської культури. В місцевостях, де не було печер, неандертальці споруджували житла, які мали округлу форму, викладалися з кісток мамонтів або каміння. Накривали гіллям та шкурами тварин. Неандертальці оволоділи вмінням добувати вогонь, користувалися одягом, мали знаряддя праці: гостроконечники та скребла. Знайдені й поховання неандертальців, в ямах. Деякі дослідники вважають їх тупіковою гілкою, через те, що вони поїдали один одного, та не витримали конкуренції з більш соціально організованими кроманьйонцями, які витіснили неандертальців на гірші території, де ті й вимерли.

Близько 40 тис. років тому палеоантроп поступився місцем людині сучасного фізичного типу - "людині розумній" (Ноmо sapiens), яку назвали кроманьйонцем (печера Кроманьон у Франції). На думку шведського природознавця, основоположника сучасної систематики рослинного і тваринного світу Карла Ліннея (1707—1788) відмінність між видами пояснюється збільшенням загальної маси мозку, ускладненням структурної будови самого мозку. Об’єм головного мозку пітекантропа становив приблизно 900 см³, неандертальця 1350 см³. У обох цих видів головний мозок мав примітивну структуру за своєю будовою: лобні долі невеличкі, значна маса голов­ного мозку знаходилась у потиличній частині.

Ноmо sapiens характеризується висо­ким розвитком головного мозку, його складною структурною будо­вою та значним збільшенням у ньому найпрогресивніших ділянок - тім’яних, вискових і особливо лобних долей. Середній об’єм мозку становив за підрахунками вчених 1450-1550 см³. Великі розміри і вага головного мозку людини, на думку дослідників, розумної були зумовлені її трудовою діяльністю, яка спрямо­вувалась на виготовлення і використання штучних знарядь праці, необхідних для забезпечення їжею та для захисту від ворогів, що, у свою чергу, пробуджувало творчі функції мозку до прискореного, могутнього й унікального прогресу в процесі розвитку матеріальної й духовної культури первісного суспільства.

Кроманьйонці мали расові розбіжності. Більшість дослідників вважають кроманьйонців європеоїдами. Гримальдійців (знахідка в гроті Гримальді в Італії) вчені відносять до прапредків негроїдів. А синантропів (Китай, печера Джоукоудянь) прапредками монголоїдів. Кроманьйонці виготовляли скребачки для обробки шкури, різці для роботи з кісткою, ножі, верхів’я списів з кременю, голки та шила з кістки й рогу. Поступово приручили тварин. Кроманьйонці вірили в потойбічне життя, тіла померлих посипали червоною вохрою, що була символом крові та життя. В Україні найбільш відомі Мізинська стоянка на Чернігівщині та Кирилівська в Києві, як культура Мадлен. Були знайдені жіночі статуетки, в яких виразно підкреслені ознаки жіночості. Таку пластику дослідники називають "палеолітичними Венерами". Ймовірно це означало богиню родючості, роду чи еросу.

Відомі також Азільська культура, Тарденуазька культура. В Україні знайдені пам’ятки в Криму, Одесі, в Запорізької області – Кам’яна Могила. Серед неолітичних культур ямково-гребінцева, лінійно-стрічкова, Буго-Дністровська, а також культура Боян та ін. В Україні відомі кількасот стоянок.

На зміну першій формі існування людського суспільства – первісному стаду – прийшла родова община, відбулася племінна організація суспільства. Родинні зв’язки велися по материнській лінії (матріархат). З часом зростає роль парної сім’ї. Найдавнішими заняттями були мисливство й збиральництво (привласнююче господарство). Почали зароджуватися перші форми релігії: фетишизм, анімізм, тотемізм, магія.

В цей час почали складатися умови для зародження мистецтва, що піднесло лю­дину над тваринним світом, стало новим знаряддям пізнання природи, зміцнило соціальні зв’язки у первісному суспільстві. На думку вчених, лише в процесі трудової діяльності людина вчилась образно мислити і створювати художні твори, що прискорювало інтелектуальний розвиток первісного суспільства, давало змогу втілювати знання.

Малюнки складалися з елементів графіки у вигляді прямих чи хвилястих ліній, а згодом зображень тварин з динамікою їх рухів. Найбільш відомими місцями, де знайдено такі малюн­ки, є печера Ляско на півдні Франції, Альтамирська печера на півночі Іспанії, Капова печера на Нижньому Уралі в Росії, Кам’яна Могила на півдні України. За своїм сюжетом печерні малюнки нагадують жанрові сцени, тема яких - життя тварин або полювання на них. Найдавнішим предме­том палеолітичного мистецтва з елементами графіки, на думку українського дослідника М. Чмихова (1953-1994), є частина ребра бика, знайденого у Франції. На ньому зображені довгі глибокі паралельні лінії, які перетинають короткі пара­лельні лінії, що утворюють в місцях перетину начебто кути, зигзаги з прямокутними зубцями.

В Україні першими зразками мистецтва є кістки тварин, прикрашені прокресленим лініями. На мамонтових лопатках зображували тварину, по боках - різні прямі й криві лінії. Пізніше такі малюнки виконані або одним кольором (монохромні), або кількома (поліхромні). Так, розпис червоною вох­рою зберігся на лопатці та двох щелепах мамонта (Мізин) і на черепі мамонта (Межиріч), прокреслені композиції - на мамонтових бивнях (Межиріч, Кирилівська стоянка в Києві), різні риски та ямки, розташовані в певному порядку на виробах із кістки, рогу, каменю. На Мізинській стоянці знайдено кістяні пластинки з орнаментом (меандр, кути, "ялинки"), а також два браслети: один зроблено у вигляді широ­кої пластинки, вирізаної з мамонтового бивня та орнаментованої зиг­загом та меандром, інший - із п’яти дужок-пластинок, укритих ряда­ми різьблених похилених ліній, що утворюють шеврони. На згаданих палеолітичних стоянках в Україні виявлено також кістяні статуетки жінки, тварин, прикрашені геометричним орнаментом. Жіночі статуетки пов’язують із культом прародительки, інші - з мисливською магією.

Первісне мистецтво було тісно пов’язане з магічними обрядами, що справлялися у культових приміщеннях або святилищах - рукотворних чи природних, до яких, на думку відомих археологів В. Даниленка і М. Чмихова, відносять Кам’яну Могилу поблизу с.Терпіння Мелітопольського райо­ну Запорізької області. Гроти Кам’яної Могили, починаючи з пізнього палеоліту, використовувались як приміщення для релігійних обрядів, розмальовані зображеннями тварин великих розмірів - турів, мамонтів. Підраховано, що у гротах Кам’яної Могили виявлено більше тисячі малюнків різного часу, на яких зображе­но 15 видів тварин. Ці настінні малюнки пофарбовані й займають великі площі. Фігури виконано як у реалістичній, так і в схематичній манері. Більшість зображень тварин оточена рядами вертикальних насічок, округлими ямками, крапками, що імітують рани від списів. Отже, виходя­чи із сюжетів цих зображень, дослідники стверджують, що вони пов’язані з мис­ливською магією.

Аналогічний сюжет має композиція зображених тварин у Печері Чак­луна, яка входить до пам’яток Кам’яної Могили. Відмінність лише в тому, що серед зображень мамонтів, биків, печерних левів, носорогів трапля­ються образи людей, які виконують магічні обряди. На думку дослідників, діапазон ритуальних зображень і предметів зі стоянок пізнього палеоліту, відкритих у різних районах Землі, у тому числі й в Україні, досить широкий і свідчить про зародження уявлень перших людей про природу й людське суспільство.

Первісна релігія пов’язана з великою кількістю тотемів. Тотемізм - це віра в існування тісного зв’язку між людиною або якоюсь родовою групою та її тотемом - певним видом тварин, інколи рослин. Рід носив ім’я свого тотему, і члени роду вірили, що походять від спільних з ним предків, мають з ним кровну спорідненість. Тотемові не поклонялися. Його вважали "батьком", "старшим братом", який допомагає людям цього роду. Тотем необхідно було оберігати. Тотемізм був своєрідним ідеологічним відображенням зв’язку роду з його природним середовищем.

В Україні, на думку вчених, тотемними символами були ритуальні предмети зі стоянок пізнього палеоліту (Мізин, Кам’яна Могила, Костен­ки І та ін.) у вигляді статуеток жінки, пташки. Пізніше склалися уявлення про тотемів-птахів, плазунів, земноводних, а також тотемів-яєць й ікринок Такими тотемами були рибоподібна плитка з Кам’яної Могили, яка мала риси жіночої фігури, два яйцеподібних предме­ти з бивня мамонта, що закінчувалися гострими шипами, тотеми - "гуділки" на зразок відповідного символу австралійських аборигенів.

Фетишизм - це віра в надприродні можливості неживих предметів, які здатні допомагати людині. Фетишем могли бути камінь, кістка, зуб, дерево, окремі знаряддя праці, спеціально виготовлений культовий предмет (талісман). Фетишизація предметів, які завжди носили із собою у вигляді талісмана, мала на меті привласни­ти й використати приховане в них духовне начало. Раціональне світосприйняття первісної людини породжувало в ній віру, що ці пред­мети, як і їхнє зображення, здатні задовольнити всі її прагнення. Так формувалося фетишистське ставлення людини до навколишніх предметів і малюнків. Життєздатність фетишизму зберігається донині. В сучасній культурі, багатьох релігіях практикується звертання до ікон, книг, талісманів, скульптур і архітектурних споруд зі сподіванням на їхню надприродну силу і допомогу в екстремальній ситуації.

Магія - віра в здатність людини особливим чином впливати на інших людей, тварин, явища природи. Не маючи достатнього інтелекту, не розуміючи змісту і взаємозв’язку явищ природи, первісні люди вва­жали, що за допомогою особливих слів та дій можна вилікуватися, викликати дощ, вітер, провести вдале полювання, рибалку.

На думку вчених, магія де в чому схожа на науку, тому що намагається, як і наука, встановити причинно-наслідкові зв’язки у природних процесах, у суспільному житті, при­стосувати потреби людини до реальних обставин життя, формулює правила, норми і знання, яких варто сумлінно дотримуватись шляхом магічних дій для досягнення бажаного результату. Магія відкривала людині владу над світом. Допомагала синтезувати знання. Але, і наука, і магія намагаються допомогти людині, хоча активізують зусилля на різних рівнях свідомості: інтелекту (надсвідомості) та глибинної психіки (підсвідомості).

Магічні вірування, як і в первісному суспільстві, поширені й актуальні сьогодні. На них є попит у певних верств населення. Сучасні магічні вірування ви­являються у вигляді астрологічних прогнозів, тематичних телевізійних та радіопередач, виданні спеціалізованої літератури, покладанні на силу прикмет, заклинань, наговорів.

Анімізм - віра в існування надприродних істот, що містяться в будь-яких тілах, "душах" або діють самостійно ("духи"): від anima - "душа", animus - "дух". У науковий обіг цей термін вперше запровадив ви­датний англійський вчений, дослідник первісної культури Тейлор (1832-1917). Він під анімізмом розумів віру в духовні істоти, в існування людських душ, не відокремлених від тіла й безсмертних. Анімістичні вірування у первісних людей були дуже поширеними. Вони вважали всю природу одухотвореною. Первісні люди були переконані, що вони складаються з двох частин - тіла і душі, яка перебуває в усіх частинах тіла, а також, що душа має здатність покидати тіло тимчасово, на­приклад, під час сну, або назавжди - зі смертю.

Первісні люди вірили, що після смерті людини її душа не вмирає і може приносити користь або горе людям. Щоб душа померлого була вдоволена, їй облаштовували відповідно анімістичним уявленням зручну домівку. У неї до небіжчика клали прикраси, зброю, знаряддя праці, інші особисті речі, їжу, а згодом дружину, тварин, рабів та ін. У папуасів донині існує звичай з’їдати мозок померлої рідної людини, щоб після смерті обидві душі, а з часом душі усієї рідні "мог­ли зустрітися на тому світі".

Характерним явищем для первісної культури було встановлення табу – заборони будь-яких дій, нічим не мотивованих, без пояснення. Дослідники пояснюють, що головною рисою первісної культури було підтримувати почуття страху. Поступово відбувалося перетворювання низьких форм соціальних відносин на культуру більш високого рівня. Наприклад, табу встановлювали на кровні зв’язки, на канібалізм, некрофагію, дівчат до 10 років, тобто асоціальні дії з точки зору первісної культури. Ті племена та соціальні групи, які такі табу встановлювали суттєво покращували якість життя.

Особливості культурної еволюції (соціалізації) у первісному суспільстві. Біологи-еволюціоністи, антропологи, етнографи вважають, що виживання гомінідів як біологічного роду зумовила зміна поведінки самця людини (самець тварини не добуває для самки та її дітей їжу) і поклала початок соціалізіції або культурної еволюції. Тому людина сьогодні розглядається як результат природної та культурної еволюції. Важливою залишається проблема вивчення сім’ї. Зв’язок між самцем і самкою з дитиною відрізняється від біологічного, статевого. Він ґрунтується вже на засвоєній поведінці, бо виникають зв’язки: чоловік-жінка, мати-діти, діти-батьки. Таким чином, формуються соціум, а соціальні зв’язки поступово стають моральними.

Первісне суспільство мало вирішити дві проблеми – харчову та статеву. На думку багатьох дослідників, розподіл обов’язків між чоловіком та жінкою відбувся в період культури збирачів та мисливців. Жінки збирали рослинну їжу, чоловіки полювали та рибалили. Пошук їжі вимагав постійного пресування та встановлював жорстоку залежність між кількістю мешканців та розміром освоєння території. Це зумовлювало обмеження чисельності людської популяції. Коли їжі не вистачало, її переставали давати старим людям, потому найменшим дівчаткам, а потім хлопчикам. В голодні періоди їжа залишалась тим, хто її добував. Тому умертвіння дітей було характерною особливістю поведінки збирачів та мисливців. З появою землеробства чисельність популяцій почала збільшуватись, зникає необхідність міграцій.

Найбільш ранньою формою міжстатевих стосунків, на думку дослідників, є проміскуїтет (загальний, змішаний). Спочатку статеві стосунки були невпорядкованими, не існувало статевих заборон. Поступово відбувалося приборкання статевого інстинкту за допомогою сексуальних табу на інцест (сексуальні стосунки з кровними родичами) та регуляція статевого спілкування. Заборона на статеве спілкування під час підготовки до полювання, період полювання, пізніше в період сезонних польових робіт, зумовило розподіл на жіночу та чоловічу половину роду. Вільні від табу проміжки часу перетворювалися на сексуальні оргії. Табу призвело до виникнення звичаїв, які породили міжродовий та міжплемінний (екзогамний) шлюб. Через те, що статеве обмеження існувало серед кровних родичів, чоловіки могли скористатися жінкою іншого роду. Так само жінки в період сільськогосподарських робіт чоловіком-чужаком.

Основними соціальними структурами первісного суспільства були рід та первісна община. Рід – це група людей, які були пов’язаними кровними стосунками за материнською чи батьківською лінією. Були консолідованими забороною внутрішньородових шлюбів. Характеризувалися спільними релігійними обрядами, спільним кладовищем, успадкуванням майна померлих членів, обов’язком допомоги та захисту, правом обирати та зміщувати своїх вождів та ін.

Первісна община – це локалізована частина роду, що продовжувала жити разом з прийшлими до неї по шлюбу чоловіками чи дружинами членів роду. Для ранньої стадії первіснообщинного ладу характерним є дуально-родовий шлюб (груповий), у якому існували обов’язки забезпечення харчування та виховання дітей. Це був союз двох родів. Діти виховувались родовою комуною. Дітей годували та виховували люди похилого віку. До 10-12 років, і хлопчики, і дівчатка жили на половині матері. Після досягнення статевого дозрівання дівчатка йшли в стан жінок, а хлопці в стан неодружених чоловіків.

Перехід з категорії підлітків у категорію дорослих людей супроводжувався проведенням ініціацій (посвята–обряд), які мали господарський характер. Вони проходили у вигляді релігійного обряду, тому супроводжувались співами, ритуальними танцями. У хлопчиків ініціація включала засвоєння знань та вмінь потрібних для воїна та мисливця, а у дівчат для ведення домашнього господарства. Ініціації були формою перевірки фізичних та духовних якостей підлітка, які необхідні для дорослого життя. (Більш детально див.: Кравець В.П. Історія гендерної педагогіки. Навчальний посібник. – Тернопіль, 2005).

Поява надлишків продуктів (особиста власність, яка виникала під час розподілу здобичі) призвела до дарообміну. Чоловік міг дарувати надлишок жінці, так само як і вона чоловіку. Доки існував дарообмін, існували стосунки між чоловіком і жінкою. Так поступово з’явився парний шлюб, який з часом перетворився на моногамію (єдиношлюбність, але як союз для збереження майна). Була встановлена влада чоловіка, батька.

Образотворче мистецтво родоплемінної общини, як свідчать архео­логічні пам’ятки, - це кругла скульптура і рельєф. З’являються графічні зображення тварин, рідше рослин і людей. Наскальні малюнки з великою експресією та реалістичністю зображують тварин і людей, мисливські та воєнні сцени, релігійні сюжети, танці. Зароджується пісенне, танцюваль­не й інструментальне мистецтво. Рано виникли й музичні інструменти. Це ударні пристрої з двох кісток, дрючків, натягнутої шкіри, найпростіші щипкові інструменти, прототипом яких, мабуть, була тятива лука, різні сурми, сопілки, гуділки тощо. Одним із найдавніших видів мис­тецтва були танці. Первісні люди танцювали колективно, дуже образно відтворюючи сцени полювання, рибальства, воєнних дій, статевих стосунків, поклоніння силам природи та ін. З розвитком мислення і мови починає зароджуватися усна народна творчість у формі міфів, переказів, казок, загадок, приказок, оповідань про походження й будову світу, люди­ни, про явища природи, стосунки між членами спільноти.

Усна народна творчість була проявом найбільшого ефекту в поєднанні емоцій, творчої уяви й інтелекту первісних людей. Враховуючи низький рівень тодішнього інтелекту й абстрактного мислення, вона несла максимально можливу інформацію про навколишній світ в образному вигляді, а там, де для пов­ноти картини не вистачало фактів чи знань, усна народна творчість про­понувала зрозумілу для деякої частини первісних людей фантастичну версію реальності. Усна народна творчість, таким чином, стала підвалиною усієї духовної культури людства, у тому числі релігії, мистецтва, літератури, науки, знань.

У первісних людей формувалися також деякі практичні знання з меди­цини, фармакології, токсикології, які давали їм можливість лікувати пере­ломи, вивихи, рани, нариви, отруйні укуси. Крім того, первісні люди за­кладають елементи знань лічби, вимірювання відстаней, обліку часу. Великі відстані вимірювали днями шляху, менші - польотом стріли або списа, ще менші - довжиною різних частин людського тіла: ступні, ліктя, пальця. Звідси назви мір довжини, що збереглися в багатьох мовах: українській - лікоть, англійській - фут і дюйм тощо. Час довго обчислювали лише порівняно великими відрізками, пов’язаними з положенням небесних тіл або з при­родно-господарськими сезонами.

Поступово відбувся перехід від привласнюючого господарства до відтворюючого з виникненням на Сході землеробства та скотарства. Дослідники це називають неолітичною революцією.

Однією з ранніх форм культури в період епохи енеоліту була трипільська культура. Одні дослідники датують її 4 - 3 тис. до н. е., інші: 5 - 3 тис. до н. е. Назва походить від назви с. Трипілля на Київщині, де чеський археолог Вікентій Хвойко виявив рештки життєдіяльності давніх хліборобів. Територія України не належить до регіонів, де виникли землеробство та скотарство. На думку дослідників протягом 8-6 тисячоліть місцеві мисливці переймали навики землеробської діяльності від мешканців Центральної Європи, а ті запозичували їх від переселенців із Передньої Азії.

Цікавою гіпотезою є припущення московського шумеролога А. Кіфішина, яке він зробив після дослідження надписів "Кам’яної могили" біля Мелітополя (7-3 тис. до н. е.) про існування на території Південно-Східної України протошумерської цивілізації. Згідно розшифрованих надписів жителі цієї території вели астрономічні спостереження, мали писемність, знали секрети плавки металів, колісницю, плуг. Це може означати, що населення цієї території вже займалося землеробством. Деякі дослідники територію приазовських степів називають шумерською Араттою (так називали шумери свою прабатьківщину). За припущеннями дослідників, через зменшення родючості земель, або через похолодання та з’єднання Чорного моря з водами Світового океану, територія була залита чорноморсько-азовськими водами (один з варіантів легенди про Всесвітній потоп). Населення змушено було шукати інші родючі землі.

Значна кількість дослідників стверджують, що численні археологічні знахідки свідчать про прихід трипільців на землі України з Нижнього Подунав’я близько 7 тис. років тому. Вони опанували поступово величезні простори Лісостепу України від Дністра до Дніпра та досягли територій Волині та Степового Причорномор’я. Висловлюється припущення, що трипільська культура поєднала представників кількох антропологічних та мовних груп Європи. Більшість дослідників відносять трипільців до середземноморського антропологічного типу.

Трипільці були землеробами, вирощували хліб, використовували волів, знали колесо, були вмілими ремісниками, вели астрономічні спостереження, мали свій календар, буквено-звукове письмо, зналися на металургії, жили у великих поселеннях, які називають – протомістами у двоповерхових глиняних будинках. Поселення інколи сягали до 400 га. Одним з найбільших в Україні – Майданецьке поселення на Черкащині. Житло будували десятьма концентричними колами. Переселялись, шукаючи родючі землі, свої житла спалювали.

Трипільці виготовляли глиняний посуд в спеціальних гончарних печах, потім розфарбовували орнаментом чорного або червоного кольору. На малюнках були овали та півовали із зображенням сонця та води, а також використовували гребінцевий орнамент. Мали домотканий одяг, а ткацькі верстати виготовляли з глиняними деталями. Жили трипільці сім’ями, об’єднувалися в племена. Поклонялися жінці, про що свідчить велика кількість жіночих статуеток. Символом сили був бик, а вічності – змія. Мали загадковий ритуальний сосуд, який охрестили "біноклем", навколо якого не вщухають дискусії. Одні вважають, що його використовували під час сівби, інші стверджують, що це весільний ритуальний сосуд, вінчальний шлюбний символ. Його знаходили у кожній розкопаній оселі.

Існують й різні гіпотези з приводу зникнення трипільської культури. Одні вважають, що культура зникла через чергове похолодання, інші через асиміляцію з кочовими племенами, які підкорили трипільські території. Войовничі кочові скотарські племена принесли з собою вміння обробляти залізо.

Залізний вік в Україні пов’язаний з культурою кіммерійців. На думку більшості дослідників – це іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у Причорноморські степи в 9 ст. до н.е. й панував упродовж двох століть. Кіммерійці не мали писемності, тому відомості про них дослідники черпали з писемних джерел ассирійців та греків. Перша писемна згадка про Україну пов’язана з кіммерійцями. Гомер у своєї "Одисеї" північне узбережжя Чорного моря називає землею кіммерійців. Більш детально життя кіммерійців описав "батько історії" Геродот. Це був кочовий народ, який не будував жител, займався скотарством, конярством, об’єднувався у племена та племінні союзи, на чолі стояв цар-вождь. На озброєнні мали: лук, стріли, списи, залізні мечі та кинджали. Ховали своїх померлих у курганах. В орнаментиці мали одинарні та концентричні кола, різноманітні спіралі, ромбічні фігури, а також чотирипроменевий знак із вписаним у нього колом на круглій платівці, який дослідники вважають кіммерійською емблемою. Ймовірно символізує солярну ідею, пов’язану з предметами спорядження коня – зооморфної іпостасі Сонця в міфологічних уявленнях усіх народів. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських племен в 7 ст. до н. е.

Скіфи так само були іраномовними кочівниками, основу господарства яких було конярство. Вони залишили велику кількість могил-курганів, які облаштовували як підземні житла. В могилу клали вбитих дружину, слуг, коней. Через це дослідники стверджують, що вони вірили в потойбічне життя. Більшість скіфських курганів знайдено в Нижньому Подніпров’ї.

Скіфи залишили кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин. Фігури тварин мали охороняти їх володарів від бід. Скіфські уявлення про Всесвіт схожі до індоіранської. Всесвіт мав форму квадрата. Чотири сторони Всесвіту чатували божества - "охоронці світу". Мистецькі вироби були з кістки, рога, бронзи, срібла, золота. Велику кількість виробів були грецьких майстрів. Наприклад, знаменита золота скіфська пектораль з Товстої Могили (Дніпропетровська область). На пекторалі зображені два світи: потойбічний (хаос) у вигляді боротьби тварин та світ людей (космос) у вигляді ритуального дійства – шиття одягу з овчини (золоте руно), а також рослинний орнамент Світового дерева.

Геродот, описавши Скіфію, подає 4 групи скіфів: царські, кочові, орачі та землероби. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочовики мешкали у степах Подніпров’я, орачі в Лісостеповій зоні, а хлібороби – на Лівобережжі. Більшість дослідників притримуються думки, що справжніми скіфами були царські та кочові, а орачі та землероби були корінним населенням, яке від скіфів після захоплення отримало назву – скіфи, залишивши традицію обробляти землю.

Культура скіфів мала воєнізований характер. Вони поклонялися мечу, який називався акінак, встромляли його в купу хмизу, проводили біля нього ритуальні дії, приносили йому жертву. Війна була для них збагаченням та джерелом слави. Скіфія занепала під тиском сарматів у 3 ст. до н. е. Деякі дослідники вважають, що однією з причин загибелі Скіфії була втрата воїнами-скіфами функції відтворення роду через постійне перебування у сідлі. Інші стверджують, що причинами занепаду було погіршення природних умов (висихання степів, збідніння трав’яного покриву внаслідок тривалого витолочування стадами худоби), занепад господарського життя через жорстоке використання Лісостепу. Тому скіфи відійшли на південь до Криму.

Сармати – це споріднені зі скіфами іраномовні кочовики з Приуральсько-Поволзьких степів. Сарматами їх називали греки та римляни. Ймовірно, в перекладі, оперезаний мечем. Життя та побут сарматів були подібними до скіфського. Говорили, за Геродотом, зіпсованою скіфською мовою. Мали культи меча, вогню, коней. Сармати були переважно кінними воїнами, тому їхні мечі були довгі, щоб зручно було рубати з коня. Володарювали сармати у Причорноморських степах 600 років. Сарматія занепала під навалою германських племен – готів та тюркомовних кочовиків – гунів.

Позитивно вплинули на розвиток культури племен, які заселяли територію України, переселення (колонізація) греків на територію Північного Причорномор’я. Вони створили міста-держави (поліси): Ольвію, Тиру, Пантікапей, Кафу, Херсонес та інші. Духовна культура, мистецтво та релігія відповідали античній традиції. Греки залишили після себе велику кількість написів, вирізьблених на кам’яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди, а також надписів графіті на уламках посуду. Це дало можливість дослідникам стверджувати про важливість освіти в культурному житті античних міст Причорномор’я. Розвивалася наука, література, музика, театр, скульптура, архітектура.

На території України в період з 3 ст. до н. е. по 13 ст. н. е. мешкали тюркомовні народи: авари, болгари, хозари, печеніги, половці, які руйнували та асимілювали матеріальну та духовну культуру місцевого населення, але несли розвинені агротехнології, ремесла, технології обробки металів, ювелірне мистецтво.

Давні слов’яни. Протягом тривалого часу на українських землях формувалася праслов’янська культура. З одного боку, на основі традиції автохтонного етносу, з другого за рахунок зв’язків із сусідніми народами. Дослідники стверджують, що про початок праслов’янської історії можна говорити після виділення з індоєвропейської спільноти германо-балто-слов’янської групи на межі 3 та 2 тис. до н. е.

Проблема походження слов’ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. В історіографії існує чимало припущень відносно прабатьківщини слов’ян та походження їх культури. Одні вважають доказом походження "Повість врем’яних літ" Нестора, який писав, що "по довгих же часах сілислов’яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці". Ця концепція дістала назву дунайської і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія.

Інші дослідники підтримали польських вчених Ю. Костишевського та М. Рудницького, які пов’язують походження слов’ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існували на території Польщі. Ця концепція дістала назву вісло-одерської теорії.

Матеріали археологічних розкопок засвідчують, що стародавні слов’яни, починаючи з часу їх виділення з індоєвропейської групи і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місця свого про­живання. Тому важко окреслити й межі регіону, на якому проживали стародавні слов’яни на тому чи іншому етапі свого розвитку. Тому визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, прак­тично не можливо.

Першими, хто залишив відомості про наших предків, були римські історики Тацит, Пліній, Птоломей, грецькі й арабські філософи, пізніше німецькі, польські, шведські купці та мандрівни­ки.

Поселення старо­давніх слов’ян густо покривали величезну територію, їх географія охоплювала землі від верхів’я Дніпра і Прип’яті на півночі до Балканського півострова на півдні; потім від верхів’я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби і Заале на заході. Виявилося, що пам’ят­ки колочинської, пеньківської та празької культур перехрещуються у Подніпров’ї на Київщині.

Суттєві зміни в історії давніх слов’ян приходять в І тис. н.е. Це пов’язано з їхнім великими розселенням, що стало вагомим фактором у формуванні етнокультурної та політичної карти слов’янських народів на території Центральної та Східної Європи. Найяскравіше творчий геній давніх слов’ян на території України виявися в зарубинецькій (II ст.до н.е, - II ст. н.е.) та черняхівській (II-V ст. н.е.) культурах, які відкрив В.Хвойко упродовж 1899 – 1901 років на Київщині біля с. Зарубинці та с. Черняхове.

Основними категоріями пам’яток зарубинецької культури є поселення та могильники. Житла будувались з дерева, обмазувалися глиною. Чіткої забудови поселення не мали, будувалися безсистемно, біля річок. Займалися землеробством та скотарством, користувалися дерев’яним ралом, були ремісниками, знали виплавку заліза, ковальську справу, мали ткацький верстат, виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд робили з місцевої ч