Видатні українські архітектори

КОВНІР Степан (1695-1786) – народився в с. Гвоздів (нині село Васильківського району Київської області). Будівельної справи навчився в Києво-Печерській лаврі. Основні споруди збудовані у Києві в стилі бароко: Ковнірський корпус (1744-45), дзвіниці на Дальніх (1754-61) та Ближніх (1759-63) печерах Києво-Печерської лаври, дзвіниця Київського Братського Богоявленського монастиря (1756-59), яка була зруйнована в 1935р. Кловський палац (1752-56) за проектами Шеделя, в м.Васильків церкву Антонія та Федосія, в Китаївській Свято-Троїцькій пустині Свято-Троїцьку церкву(1763-67). Підготував школу майстрів-каменярів. Похований у м.Києві.

 

(Енциклопедія історії України: У 8 т. – К., 2007. – Т.4. – С.390-391)

 

ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ Іван (1713-1785) – народився в м.Київ у родині київських міщан, що походила з міста Бар. Навчався в Київській академії в класах живопису. Представник українського бароко. Стиль відповідав традиційній для народної культури пластичності, національній орнаментиці та багатоколірності. Перша його робота в Києві (1748-49) - складна система гідротехнічних споруд самоточного водогону із павільйоном-ротондою, басейном і водограєм "Самсон" на Подолі. Творчість архітектора вирізняє особливе пластичне бачення архітектурного образу споруди із врахуванням ландшафту. Серед відомих робіт: однобаневі та трибаневі церкви – надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750-60) та Покровська церква (1766) у Києві; хрещаті однобаневі баштоподібні церкви – церква в с. Лемеші (село Козелецького району Чернігівської області), церква Миколи Набережного у Києві (1772), дзвіниця Петропавлівського монастиря в Києві (1761-63). З його ім’ям пов’язують будівництво Полкової канцелярії (1756-57) та церкви Різдва Богородиці в с. Козелець. Останнім творінням майстра став корпус академічної бурси для учнів Київської академії на березі Дніпра. Похований у м. Києві біля улюбленої ним церкви Богородиці Пирогощі (нинні район сучасної Контрактової площі, біля Замкової гори).

(Енциклопедія історії України: У 8 т. – К., 2007. – Т.2. – С.201-202)

 

 

ГОРОДЕЦЬКИЙ Владислав (1863-1930) – народився в с.Шелудьки на Поділлі. Родина польського шляхетного роду належала до категорії збіднілих. Навчався в Одесі в реальному училищі при євангелічній лютеранській церкві св.Павла. Особливі здібності проявив у малюванні, кресленні та нарисній геометрії. Отримав відзнаку ради Імператорської академії мистецтв за учнівський малюнок та місце для навчання в Сант-Петербурзькій Академії мистецтв. Отримавши диплом художника з правом здійснювати забудови приїхав до Києва на початку 90-х XIX ст. Поєднував традиції античності, середньовіччя, класицизму, романтизму, створюючи стиль - модерн. Був зорієнтований на вишуканий, витончений смак. Його замовниками були відомі на той час М.Мерінг-власник нерухомості, Й.Кімайєр – меблевий фабрикант, Л.Бендерський – купець першої гільдії.

Відомим та модним архітектором стає після замовлення братами Потоцькими побудови павільйонів до Київської сільськогосподарської та промислової виставки 1897 р. Протягом 1897-1899 рр. спорудив Міський музей старовини і мистецтв (нині Національний художній музей). Споруда збудована у стилі класицизму за проектом московського архітектора П.Бойцова.

У 1898-1902 у стилі східноазійської архітектури збудував Караїмську кенафу, під час будівництва якої були застосовані нові на той час матеріали – бетон і залізобетон. Зовні та всередині споруда оздоблена витонченими примхливими візерунками в мавританському стилі. У 1899-1909 рр. на пожертви польської громади збудував католицький костьол св.Миколая (нині Будинок органної та камерної музики) в готичному стилі (неоготика).

У власному будинку, збудованому на вул.Банковій, який отримав назву як будинок з химерами поєднав елементи еклектики, модерну та анімалістичної скульптури. Будинок має фантастичний вигляд. На даху жирафи, носороги, леви, крокодили, удави, навіть, жаби. Екзотично під морське дно оформлені внутрішні покої. На вул. Банкову будинок має три поверхи, а на театр Соловйова – шість.

Окрасою Печери – невеликого поселення на березі південного Бугу збудований мавзолей Потоцьких, на камені якого викарбовано ім’я архітектора та дата - 1904 р. Після революції змушений був виїхати до Варшави. Останні роки життя жив в Тегерані, де в 1930 році помер.

 

(Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності. – К., 2007. – С. 120-123)

БЕКЕТОВ Олексій (1863-1941) – народився у м.Харків. Навчався в реальному училищі, після закінчення якого став студентом Петербурзької Академії художеств. Його дипломний проект курортного залу на березі моря відзначили золотою медаллю, а Олексій Бекетов отримав звання художника 1 ступеня. Повернувшись до Харкова, виграв конкурс на будівництво Комерційного училища. Будинок (1889-91) був спроектований у формі літери "П". Крім учбових кімнат передбачалася бібліотека-читальня та музей товарознавства. Фасад і актова зала спроектовані у стилі Відродження (нині це головний корпус Харківської юридичної академії ім. Ярослава Мудрого). Наступним вдалим проектом був будинок Публічної бібліотеки на 1,5 млн. томів, де передбачалося створення нумізматичного музею і портретної галереї видатних людей. Другий поверх – для проведення концертів на 600 слухачів. За нього Бекетов отримав звання академіка архітектури.

На початку ХХ ст. прискореними темпами зводилися банківські споруди. У 1895 р. отримав замовлення на спорудження Харківського земельного банку. Найбільшою спорудою архітектора став будинок Харківських судових установ (1899). Це була квадратна споруда з двома внутрішніми двориками, чудовим внутрішнім оздобленням приміщень в стилі Ренесансу. За шаблонами та малюнками Бекетова були виконані й меблі. Із завершенням спорудження навколо розпочалося облаштування прилеглої території газонами і фонтанами. Мешканцям Харкова це місце дуже подобалося, тому вони відразу почали влаштовувати там пікніки з самоварами і закусками.

Творча спадщина архітектора тільки в Харкові налічує понад 50 споруд. За його проектами будувалися споруди в Катеринославі, Ростові-на-Дону, Сімферополі, Новочеркаську. В Катеринославі (нині Дніпропетровськ) в стилі модерн створюється Будинок управління Катеринінської залізниці, головний фасад якого оздоблений. Пілонами, ризалітами, гербом міста. Новим типом споруд був Народний театр в Сімферополі на 2400 місць, із чудовим інтер’єром і акустикою.

У 1911-1913 рр. збудував Будинок Харківського медичного товариства, 1907-1912 рр. приміщення для Вищих жіночих курсів (корпус Сільськогосподарського інституту), 1914-1916 рр. будинок Комерційного інституту, 1933 р. в стилі класицизму проектує Палац техніки Південних залізниць, але він не був реалізований. Помер архітектор в 1941 році у Харкові.

 

(Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності. – К., 2007. – С. 31-34)

АЛЬОШИН Павло (1881-1961) – народився у Києві. Навчався в рисувальній школі М.Мурашка, у 1899 р. вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів. Перший проект – будинок торговельного товариства Бажанова в Санкт-Петербурзі. Ескізи розробляли Реріх та Врубель. Це була найсучасніша споруда із застосуванням залізобетону, водяного опалення, спеціально спроектованих та вбудованих меблів – чудових зразків декоративно-прикладного мистецтва.

Повернувшись до Києва у 1903 р., розпочав плідну новаторську роботу по розбудові Києва як міста ХХ ст. До здобутків його творчості відноситься спроектований за стилем "московський ампір" Педагогічний музей (нині будинок Учителя), будинок Ольгінської жіночої гімназії в традиціях класицизму (нині однин з будинків НАН України). В стилі середньовічного замку, з архітектурним оздобленням у романському стилі, спроектований будинок Ковалевського на Липках.

В 1913 році вступив до Петербурзької академії мистецтв. Переосмислення здобутих знань, поїздки до Італії, Франції, Англії, Туреччини сприяли виробленню уяви про головні засади національного стилю. Згодом ці ідеї були втілені під час проектування Будинку купецького зібрання у Києві, у створенні й оздобленні парадної зали на 2 тис. і театру на 750 місць (нині це будинок Національної філармонії).

У 1917-18 рр. архітектор м. Мурманська. З 1918 року – київський губернський архітектор. Працював над розробкою 15 проектів єдиної трудової школи для сіл Київської губернії. В 1929 р. приступив до проектування Діпроміста в Харкові. Завдання було: створити містечко для працівників Харківського тракторного заводу, яке було здійснене частково.

В 30-х роках в умовах розгортання ідеологічних кампаній створював проекти в дусі класицизму. Це споруди Інституту ботаніки, Інституту фізики АН УРСР, ряд житлових будинків. Після війни зусилля були спрямовані на реконструкцію Києва. У 1945-49 займався переплануванням Маріїнського палацу під потреби приймальні Верховної Ради УРСР, брав участь у проекті забудови та реконструкції Хрещатика. Ним була запропонована ідея облицювання будинків керамічною плиткою. Як давній прихильник національного колориту у спорудах, архітектор сподівався на суттєве покращення їх естетики.

У 1946 р. отримав звання доктора архітектури, займав посаду віце-президента Академії архітектури УРСР. Мешкав у будинку на вул. Житомирська, 17, який сам спроектував. Студенти в дні радянських свят, крокуючи вздовж його будинку вигукували: "Хай живе академік архітектури Павло Федотович Альошин!" Він вітав їх поклоном.

Помер архітектор у 1961 році, похований на Лук’янівському цвинтарі.

 

 

(Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності. – К., 2007. – С. 9-14)

 

 

ТЕМА 8. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ XIX СТ.

 

Революційно-демократична та націоналістична концепції культури. Шевченко, Франко, Леся Українка, Грабовський, Коцюбинський були не тільки видатними українськими письменниками, а й відомими громадсько-політичними діячами, теоретиками культури. Їх перу належить низка праць, у яких подається широка панорама розвитку культури українського народу на тлі світових культурних процесів XIX – поч. XX ст.

Для революційно-демократичної концепції українських гуманістів характерна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в майбутнє українського народу. Наприклад, І.Франко вважав духовну культуру найважливішим чинником усякого розквіту людської цивілізації, найкращим її мірилом.

Головною рисою революційно-демократичної концепції культури було утвердження ідеї про самоцінність кожної національної культури та необхідність взаємозв’язків різних народів. Функціонування духовних цінностей інших народів у національній культурі розглядалось як одна з основних умов її успішного розвитку, яка здатна вивести національну культуру на широкий шлях міжнародного спілкування, приєднати її до скарбниці світової культури.

Культурні діячі послідовно захищали у змісті культури пріоритет науки над різними ідеологічними системами. Наприклад, І.Франко, перекладаючи працю Енгельса "Анти-Дюрінг" пропустив міста, де йшлося про неподільну владу мас, державу диктатури пролетаріату. Це було пов’язано з тим, що українські гуманісти виступали за з’єднання культури з життям простого народу, за її спрямування на шлях служіння загальнолюдським цінностям: демократії і соціальному прогресу.

В розробку науково-теоретичних проблем культурного процесу вагомий внесок зробив Михайло Драгоманов (1841-1895) історик, філософ, політик і політолог, культуролог, літературознавець, фольклорист, критик і журналіст. Все життя залишався вірним загальнолюдським ідеалам, обстоював надважливість і первинність гуманістичних принципів, в тому числі і в політиці. Драгоманов вірив у духовний поступ людства, загальний прогрес, в широку можливості вдосконалення людини. Сам постійно і наполегливо вчився, бо вважав, що прогрес залежить від безперервного розумового розвитку.

На думку Драгоманова, людство має організовуватися не за державами, а за націями, бо людини взагалі, на його думку не буває. Кожна людина пов’язана з своєю нацією, без якої неможливе об’єднання людей в органічні спільності. Він доказував, що загальнолюдське і національне – поняття нерозривно пов’язані та взаємозумовлені. Національне органічно пов’язане з життям усього людства, з загальнолюдським, а духовний розвиток людства в цілому здійснюється через розвиток національних культур.

Як просвітитель Драгоманов виступав за розумне співжиття націй, за внесення певного контролю в міжнаціональні відносини та взаємодопомогу націй в боротьбі за визволення. Був закоханий в Україну, тому в радянські часи вважався "націоналістом". Драгоманов намагався об’єднати українську інтелігенцію в єдиний потік, доказуючи, що політичні розбіжності не так важливі, як важливо єднання всіх всередині української нації в ім’я загальної національної автономії.

В роботі: " Чудацькі думки про українську національну справу " робить висновок, який фактично стає гаслом гуманізації кінця XX ст., що треба осмислити культуру України в європейському контексті, з орієнтацією на вселюдські цінності. "вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру і закон і послужитися цим рухом, інакше той рух піде проти нас, розчавить нас". Актуальність ідеї Драгоманова полягає в тому, що сьогодні, в умовах глобалізації українцям треба усвідомити себе як світову націю, яка приймає виклик часу, тоді є шанс, що загроза деградації інтелектуального ракурсу нас обмине.

Подальший розвиток української культурологічної думки пов’язаний з постаттю Михайла Грушевського (1866-1934). Історик, академік, визначний суспільно-політичний діяч, перший президент УНР (1917-1918). М.Грушевський активно розробляв "українську ідею" ("Хто такі українці і чого вони хочуть"), завдяки якій українська культура не є провінційною, не є вторинною, а є однією з найстаріших культур в світі (прапредків вів від трипільської культури на основі теорії "автохтонності").

Грушевський критикував Драгоманова за його "прив’язаніє" до російської культури та дуже скромними вимогами для українства. Серед думок Грушевського: "Український народ так довго, протягом століть, віддавав свої сили, здібності, капітали на службу російському народу, що гадки про його осібні інтереси, про життя для самого себе, готові здаватися бунтарськими багатьом. Українці різних політичних поглядів мають порозумітись та знайти між собою середній термін своїх спеціальних та національних домагань", які є актуальними і сьогодні.

Разом з революційно-демократичною в ті ж часи поступово розвивалась націоналістична концепція культури. Теоретичні засади розроблялись Миколою Міхновським (1873-1924) та Дмитром Донцовим (1883-1973).

Якщо Драгоманов, Франко, Леся Українка та інші представники української інтелігенції формували свої теоретичні висновки на необхідності виховання любові до всіх слов’янських народів, то Донцов у своєї книзі " Націоналізм " називає це "сентиментальною любов’ю до неньки України, враховуючи чужу силу на рідній землі. Тому, на його думку, потрібен войовничий дух, примат сили, а не рабський мозок та рабське серце української інтелігенції. Потрібна людина нового духу, бо лише культура, яка зміцнює волю нації до життя, до влади має право називатись національною. А все, що стає на перешкоді в ній духу нації належить до антикультури, антицінностей. Найголовнішим завданням є засвоєння драматичного, вольового світогляду сильних народів-володарів, оскільки без такого світогляду ми всі залишаємось нацією пригніченою, провінцією".

Націоналісти називали революціонерів-демократів лжепатріотами, які не злазять з печей:

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона,

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська – фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти!

На думку дослідників, націоналістична концепція Міхновського була ближче до екстремістської, бо в своїх " Десяти заповідях ", він стверджував, що "всі люди твої брати, але москалі, поляки, мад’яри та жиди - це вороги українського народу. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів. Усюди і завжди вживай української мови…". Але націоналістична концепція в державі, де весь інтелігентний прошарок нації мав російську освіту, вмів спілкуватись тільки російською, не могла бути привабливою.

Основними етапами українського національно-культурного відродження були:

- академічний, або шляхетський – етап збирання культурної спадщини (кінець XVIII – 40 роки XIX ст.);

- українофільський, або культурницький (народницький) етап (1840-1880рр.);

- політичний, або модерністський (1880-1914 рр.).

Література. Український романтизм. Рух слов’янського відродження Європи підштовхнув до появи великої кількості літературних творів українською мовою. Нова доба української літератури почалась з "Енеїди" Котляревського (1798). Головною передумовою, з якої починається нова доба української літератури була народна творчість – жартівлива література, в стилі якої була написана "Енеїда". Тобто героїчно-комічна поема, на зразок модних на той час французьких та німецьких комедій. Це була історія мандрівки троянців, що після загибелі Трої втекли під проводом Енея, королівського роду, та після різних блукань опинилися в Італії, де створили собі нову батьківщину, що дала початок римській державі. Цю загальновідому тему Котляревський описав по своєму. З троянців він робить козаків, з грецько-римських богів – українських дрібних панів, і всі деталі показує в площині повсякденного українського життя. Основна ідея показати симпатії та щирі почуття зневаженому народові, виступити проти кріпосницького гніту, засудити соціальну несправедливість.

" Вічною книгою української незалежності " називали книгу " Історія Русів ". Автор невідомий. Він послідовно розвиває думку, що політично-національна та культурна історія України має свою власну традицію від найдавніших часів. Довгий час книга поширювалась в рукописах, бо вважалась за нелегальний твір як ворожа російському урядові. В Москві була видана у 1846 році тому, що до 1847 року українські книжки ще видавались. Після арешту у 1847 році Кирило-Мефодіївського товариства українська література була заборонена. Але українські діячі обходили цензуру.

Для літератури XIX ст. характерною була поява українського романтизму. Літературна течія була загальноєвропейською, однак в кожній національній літературі мала свою специфіку. Спільними ознаками були: релігійність, фантастика, фольклор. Український романтизм був зацікавлений народною поезією, народним побутом, малодослідженим героїчним минулим. Основними сюжетами були: боротьба з турками, татарами, поляками. Поети оспівували героя-козака – мужнього захисника батьківщини. Осередком поетів-романтиків був Харківський університет.

Одним з лідерів поетів-романтиків був Микола Костомаров (1817-1885) історик та письменник, автор фундаментальних праць з історії України, а також ліричних поезій, балад, історичних драм та повістей. Народився у травні 1817 р. у Воронезькій губернії у неодружених батьків, мати-кріпачка. Через три місяці батьки одружились, мати стала вільною, але син офіційно вважався кріпаком. Батько, розуміючи потребу доброї освіти, відправляє вчитися його у московський пансіон. Офіційно всиновити Костомарова не встигає, бо був вбитий власними кріпаками.

У1833 році Микола складає іспити і потрапляє до Харківського університету, де захоплюється поезією, історією, фольклором, вдається до інтенсивної самоосвіти, особливо, вивченню європейських мов. Німецьку опанував за два з половиною місяці, в оригіналі читав Гете та Шіллера.

У 1840 році витримав іспит на магістра, взявся писати дисертацію на тему: "О причинах и характере унии в Западной России". Захист заборонили, знайшовши крамолу, а міністр народної освіти Уваров наказав примірники тексту спалити, але дозволив взяти іншу тему. Костомаров не здається і захищає дисертацію "Об историческом значении русской народной поезии".

Під час пробудження національної самосвідомості захопився романтичною філософією. Він намагався започаткувати в українській літературі жанр історичної драми.

Викладав історію в Київській гімназії. Після виступу з лекцією в Київському університеті відразу був одноголосно обраний університетською радою професором кафедри історії. За сміливість та патріотизм студенти після лекцій на руках виносили свого викладача до екіпажу. Історія України в період національно-культурного відродження була особливо популярною. (Приклади романтичних поезій М.Костомарова див. Додатки).

Серед українських романтиків і Тарас Шевченко (1814-1861), збірка поезій, якого під назвою " Кобзар " стала другим епохальним твором української літератури після "Енеїди" Котляревського. (Про особливе призначення поета див. Додатки.) Значну роль у піднесенні національної свідомості відігравали талановиті українські літератори: Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, О. Духнович, П. Куліш, М. Гоголь та ін.

У другій половині XIX ст. в літературі сформувався реалістичний напрям, представниками якого були Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка та ін. літератори, які в своїх творах відображали гострі соціальні і психологічні проблеми українського суспільства.

Освіта. Всі школи XIX ст. були російськими. Користуватися рідною мовою було заборонено. В підручниках говорилося виключно про життя, звичаї, історію та мистецтво російського народу. Про минуле, традиції та звичаї українського народу не згадувалося.

Система приходських та повітових училищ, гімназій, приватних пансіонатів нерідко не працювала: при училищах були директор, учитель, наглядач, проте учнів не було. Переведення монастирів на державні дотації позбавили і церкву можливості вчити сільських дітей. Школи оживали лише під час відвідин урядових осіб. Чиновники дбали передусім про те, щоб вивіска на школі з двоглавим орлом мала "належний малюнок ", щоб школа була побілена на випадок приїзду перевіряючого чиновника, книги були новенькими, щоб на стінах висіли правила, розклади та інструкції.

Діти української еліти могли вчитися тільки в школах та університетах Санкт-Петербурга та Москви. Представники освіченого громадянства робили спроби впровадження в школу української мови як мови викладової. Почали з’являтися недільні школи, в яких викладання велось українською мовою. Фундаторами таких шкіл ставала університетська молодь з числа революційних демократів. Допомагали також члени руху "хлопоманів" – 60-х років, основне завдання яких було працювати для добра народу. Надання елементарної освіти українською мовою вони бачили необхідним чинником національного самоусвідомлення.

З’являються перші шкільні підручники: "Буквар южнорусській" Т.Шевченка, Кулішева "Граматика", яка була одночасно книжкою для читання і підручником арифметики, "Українська абетка" Миколи Гатцука.

Після розгрому поліцією у 1860 р. таємного гуртка студентів у Харківському університеті, влада наказала недільні школи закрити. Завершив справу валуєвський указ 1863 р., в якому стверджувалося, що ніякої української мови не було, не має, і бути не може. Наступним Емським указом був заборонений ввіз українських книжок з-за кордону, видавництво українських творів, заборонялися українські вистави, навіть слова при нотах. Деяка відлига відбулася за Олександра III, який переглянув Емський указ, дозволивши друкувати українські словники. На п’єси та пісні, які не були заборонені цензурою видавали дозвіл місцеві органи російської адміністрації.

Вища освіта. Серед вищих шкіл, які користувалися автономією виділявся Харківський університет. Його відкриття у 1801 році є заслугою високо освіченого дворянина-поміщика Василя Каразіна. Він поряд Сковороди, Котляревського, Квітки-Основ’яненко та ін. увійшов до історії українського культурного процесу - як архітектор відродження.

Василь Каразін походив з сім’ї емігранта, але сам себе вважав українцем.Будучи дорадником царя, він написав проект реорганізації системи освіти в імперії. Конверт без підпису поклав на столі в імператорському кабінеті. Олександр зацікавився, розшукав автора, наблизив до себе.

Університет мав чотири факультети: історико-філологічний, юридичний, фізико-математичний, медичний. За 50 років Харківський університет підготував близько 3 тис. фахівців з різних галузей знань.

Каразін запросив відомих на той час людей викладачами в університет. Серед них були Гете, Лаплас. За рекомендацією Гете - філософа Шада. На викладання математики з Петербурга запросив Осиповського, який читав лекції з математики та небесної механіки на рівні найкращих світових досягнень. Враховуючи, що підручників не було, він сам перекладав книжки закордонних математиків. Його курси диференційного, інтегрального та варіаційного числень були унікальними в Російський імперії.

Першим ректором університету став Іван Рижський. А з 1813 року ректором стає Осиповський, при якому ворожнеча між "руськими" та "німцями" набула іншого вигляду. Почалася ворожнеча між математиками-природознавцями та філософами-гуманітаріями. Осиповський філософію розглядав як фантазію, часто демонстрував до неї свою зневагу. Почалися переслідування філософів. Шад змушений був покинути Росію. Університет лишився провідного філософа.

Помста не примусила себе довго чекати. Осиповський висунув молодого студента-математика Остроградського на отримання кандидатського ступеня. Філософи запротестували, бо він не слухав курсу філософії, а тому не розуміється в законі Божому. Ректор почав учня захищати, пояснюючи, що студенти не слухають філософії тому, що із оної нічого не розуміють, а вивчати слова на пам’ять не мають бажання. Але на посаді міністра освіти було призначено князя Голіцина, який видав циркуляр, що святе письмо є засадовим стосовно викладання всіх дисциплін! А вивчалося воно в ті часи в курсі філософії. Справа завершилася тим, що Остроградському ступеня не дали. Він поїхав у Париж, де був оцінений дуже високо, а повернувся в Санкт-Петербург, не в Харків. Став і професором, і академіком, та разом з Чебишевим заснував власну математичну школу. В конфлікті обидві сторони програли, виграло невігластво.

Харківський університет мав широку автономію на зразок західноєвропейських університетів. Він мав шкільний округ – 249 середніх та нижчих шкіл. Університет мав право друкувати власні періодичні видання та наукові праці. Мав право цензури всіх книг. Фактично було створено територіальне міністерство освіти. В університеті виходив "Украинский Вестник" російською мовою з яскраво визначеним українським профілем, де послідовно вживалися поняття – Україна, український, а не Малоросія, малоросійський. Університет став колискою національно-культурного відродження XIX ст.

У 1834 році був заснований Київський університет. Формально це був російський університет, призначений для освіти поляків після придушення польського повстання 1830-31 рр., та закриття багатьох польських шкіл. В університеті мали право вчитися й українці Київської, Волинської та Подільської губерній. До складу університету входили 2 факультети: філософський та юридичний. У 1834 році університет налічував 60 студентів. Першим ректором був романтик, філософ, ботанік, історик літератури, етнограф (збирав та видавав народні пісні) Михайло Максимович (1804 -1873).

Вже з дитинства вчителі, через пристрасть до збирання флори, маленького хлопчика охрестили "професором". Жага пізнання таємниць природи робила його одержимим. Блискуча кар’єра у Московському університеті: у 29 років – доктор біологічних наук, у 30 стає ректором Київського університету. Захоплювався романтичною літературою, філософією. Любив казати: "Сповнений загадок і таємниць світ потребує інтуїтивно-емоційного, ірраціонального пізнання, надто коли ж йдеться про безмежно складний, суперечливий, внутрішньо безконечний світ людини…"

Або: "В серці міститься переконання; від теплоти почуття воно залежить; і тільки в союзі з цією теплотою світло розуму дає іскри і полум’я живого знання. Душа своїм почуттям проникає в найнепрозоріші глибини буття, в таємниці життя, недоступні для самого розуму…".

Так склалися обставини, що викладаючи в університеті російську словесність, захопився україністикою, історією, фольклором. Результатом досліджень стає збірка "Малоросійських пісень". Тому саме з Максимовича починається українська фольклористика як наука. Він проаналізував особливості українських пісень у порівнянні з російськими. Михайло Максимович був найкращим знавцем історії Києва. Він обходив усі його найпотаємніші кутки, пагорби, оглянув та дослідив пам’ятки старовини. Був чудовим гідом для своїх друзів, серед яких був і Олександр Пушкін. "Дурість, варварство та невігластво не поважає минулого, плазуючи лише перед теперішнім" – полюбляли говорити обоє.

У 37 років через хворобу змушений був піти на пенсію. Оселився у невеличкому будинку, продовжував писати наукові статті, проникнуті благородним патріотичним почуттям. Коли зрозумів, що жити залишилось недовго, зробив останні розпорядження, замовив домовину, показав місце для могили і помер. На пам’ятнику написали: "Пом’яну дні древнія… В твореннях рук твоїх поучался".

Деякі дослідники називають Михайла Максимовича патріархом науки того часу. Його праці сприяли згодом зародженню історико-філологічної школи Київського університету. Головним висновком його робіт була думка про те, що українська мова – це самостійна мова. Максимович перший подав усі найвиразніші прикмети української мови.

Після реформи освіти 1864 року відбулася уніфікація навчання. Всі школи почали працювати за єдиним планом та програмою. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, закон божий. В кінці століття в Україні налічувалося 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл. Всі разом вони могли охопити освітою лише 30% дітей.

Особливості шлюбно-сімейних стосунків. Характерним для XIX ст. було також становлення системи жіночої освіти. Після революційного виступу декабристів піднявся рівень громадянської самоосвіти жінок. Дослідники звертають увагу на те, що саме декабризм збудив у жінок мужність, енергію, розкрив кращі душевні якості жінок, невичерпний запас любові і співчуття до жертв насилля. Поступово в боротьбі з офіційними владними структурами та стереотипними уявленнями про місце жінки в сім’ї та в суспільстві формувався новий жіночий тип. Жінки поруч з чоловіками брали участь у страйках, були членами молодіжних радикальних гуртків. Їх, так само, як і чоловіків притягали до політичних процесів, відправляли на заслання та у в’язниці. Стають популярними ідеї жіночої емансипації. Було відкрито жіночу гімназію в Києві в 1859 році. Завдяки положенню про жіночі училища дівчатка усіх верств населення отримали можливість мати освіту. Українські жінки повернули давньоруську традицію опікуватися організацією недільних шкіл. Серед фундаторок Христина Алчевська, яка навчила грамоті тисячі жінок.

Ідею надання освіти жінкам підхопили інститути шляхетних дівчат, жіночі гімназії, єпархіальні школи. Головним було релігійне виховання, шляхетна поведінка, скромність, великодушність, фізичне виховання, розвиток педагогічних здібностей. Рукоділля, домоводство, господарські роботи були обов’язковими серед освітніх дисциплін. Для формування правильних стосунків з представниками чоловічої статі, на бали жіночих гімназій запрошували кадетів, вихованців чоловічих гімназій.

Велика кількість жінок, отримав середню освіту, прагнули вищої. Вони відвідували відкриті публічні лекції, їздили вчитися за кордон, опановували чоловічі професії перекладача, журналіста, продавця, бібліотекаря, ставали лікарями. Піднесення промисловості вимагало нових робочих рук, тому участь жінок у трудовій діяльності стала необхідною.

Для XIX ст. був характерний розвиток капіталістичних відносин, які сприяли розпаду великої сім’ї, відокремлення подружніх пар. Найбільшої ваги набувають економічні основи шлюбу, урізноманітнюються форми укладання шлюбних угод. Шлюбна угода передбачала наявність посагу, який трансформувався в приданок.

Шлюбно-сімейні стосунки мали регіональні особливості. На Східному Поділлі дотримувалися традиційної угоди. Батьки молодих збиралися на змовини, які іноді поєднувалися з заручинами та супроводжувалися святковим обідом. Важливим було й виявлення матеріального становища молодої, наявність в неї землі. На Волині більше уваги звертали на посаг, бо за звичаєвим правом не обов’язково було наділяти в цьому регіоні молоду землею. В районах, підпорядкованих Австро-Угорщині пріоритет мало землекористування. Одружитися з безземельною вважалося взяти шлюб на вітер. Молодь не брала участь в таких змовинах, бо йшлося більше не про любов, а про землю.

Місцем спілкування молоді стають ярмарки, куди привозили дорослих синів та дочок на виданні, а також виготовлені ними речі. Товар слугував характеристикою претендента на шлюб. Працелюбство та господарські навички були основними критеріями шлюбного партнера.

 

 

ДОДАТКИ

Микола Костомаров (1817 – 1885) Уривки з поеми "Брат з сестрою" (Іван-да-Марья).

 

Зажурилась Україна,

Що недобра їй година:

Наступають орди ханські,

Палять села християнські,

Палять села із церквами,

Топчуть ниви із хлібами,

Мир хрещений марно гублять:

Одних топлять, других рублять…

 

Взяли Київ у неділю –

Попсовали, попалили.

Брали срібло, брали злото,

Брали сукні і форботи…

 

У ті пори на Подолі

Жив міщанин у добрій долі;

Мав він хату й господиньку,

Мав він хлопчика й дівчинку.

Злі татари набігали,

Мужа й жону зарубали,

Мале дівча полонили,

Тільки хлопця не вловили…

 

Взяли Йвася-сиротину

Добрі люди на чужину,

Запорозькі товарищі

Повезли його до Січі…

Виховали на славу,

На козацьку одвагу;

Що козаченька такого

Нема в Січі ні одного…

 

Раз поїхав Івасенько

У Бендери та на ярмарок.

А в Бендерах та на ринку

Продає татарин дівку.

Івасенько приглядає,

Християнку примічає.

Став дівчину торгувати;

Татарюга став казати:

"Сія дівка не наймичка,

Пригожая, як панночка,

Молодая, як травиця,

Рум’яная, як зірниця,

Із далекої чужини,

З козацької України".

Івась гроші одміряє,

Дівчиноньку викупляє

І приводить на домівку

Чорноброву українку.

 

Стоїть бранка край порога;

Сидить Івась в кінці стола;

Плаче бранка сльозами,

Мовить козак словами:

"Не плач, бранко, не плач, красна!

Твоя доля не безщасна.

Не на поругу для себе

Визволив я, бранко, тебе!

Візьму тебе за дружину,

Звінчаємось в неділю.

Бо, як на тебе зоглядаю,

Отця й неньку споминаю!"

Добре козак промовляв,

Тільки роду не спитав.

У суботу змовлялись,

А в неділю звінчались –

Тоді роду питали.

"Я з Києва Петрівна

По батькові Іванівна;

На Подолі хату мали.

Злі татари набігали,

Отця й неньку погубили,

Мене, малу, полонили,

А маленький брат зостався

Та не знаю, де дівався?"

 

Як Івась те зачуває,

Свою долю проклинає:

"Чи се ж Бог нас покарав,