Першими ректорами були Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович.

Іов Борецький, родом із села Бірча (Галичина), навчався в Острозькій, Краківській, Замойській академіях, викладав у Львівській братській школі. Був гарячим прихильником поширення освіти серед народу. Вважав, що саме від освіти залежить суспільний прогрес. Свою педагогічну, просвітницьку, письменницьку діяльність він підпорядкував вирішенню найголовнішої проблеми – пробудженню національної свідомості українців, захисту православної церкви, визволенню від іноземного гніту. Ректорував у 1615-1619 роках. З 1619 року Борецький-настоятель Михайлівського Золотоверхого монастиря, у 1620 році обраний митрополитом Київським.

Мелетій Смотрицький ректорував у 1619-1620 роках. Родом з с. Смотрич (Поділля), син першого ректора Острозької школи Герасима Смотрицького. Навчався в Острозі й Волинській Академії. Слухав лекції в Лейпцизькому, Нюрнберзькому університетах. Мав ступінь доктора філософії й медицини. Письменник-полеміст, автор знаменитого "Треноса", автор "Граматики словенської", яку Ломоносов називав "вратами ученості".

Касіян Сакович походив із с. Потеличі на Галичині. Навчався в Краківській та Замойській академіях. Знав багато мов, володів поетичною майстерністю. Його "Вірші на жалостний потреб… Сагайдачного" є взірцем поетичного мистецтва того часу. Відомий Сакович і як автор підручників з філософії для братських шкіл.

Повний курс навчання тривав 12 років. Вивчали "сім вільних наук", згодом додаючи інші дисципліни. Курс навчання поділявся на вісім класів. Вищим ступенем навчання була школа риторики й поетики (цикл гуманітарних наук), дворічна школа філософії, чотирирічна школа богослов’я.

Вивчали книжну українську мову, церковно-слов’янську, грецьку, латинську й польську мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків з Західною Європою почали вивчати німецьку, французьку, староєврейську мови. (Про методи заохочення до освіти в академії див. Додатки).

В академії навчалися переважно вихідці з Лівобережжя, але й були студенти з Правобережної України, Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов’янських країн, Молдавії. Академія була світським демократичним всестановим навчальним закладом. У ній навчалися діти духовенства, козаків, селян, міщан. Для бідних студентів при академії існувала бурса (див. Додатки). В академії також зародився український театр (шкільні драми). Академія мала свої філії в Ніжині, Білгороді, Вінниці, Кременці, Чернігові, Переяславі.

Києво-Могилянська академія поступово стає також й центром науки. Викладачі проводили публічні наукові виступи, самостійно розробляли проблеми логіки, психології, семіотики, медицини. Бібліотека академії у XVII ст. налічувала 12 тис. томів. Наукові зв’язки підтримувалися з науково-освітніми центрами Кракова, Магдебурга, Константинополя. Деякі студенти одночасно навчалися в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччині.

Вихованці Києво-Могилянської академії поширювали освіту й на російські землі, у яких за свідоцтвом чужинців, навіть серед вищої верстви-боярства траплялися люди неписьменні. Вони засідали в Боярській думі, в найвищий установі, що вирішувала державні справи. На науку дивились як на "породження ворога людського – д’явола". Західної науки й культури боялись, навіть склалося прислів’я: "Кто по латыни научился, тот с правого пути совратился".

Освіченій людині в Московії було дуже важко. Наприклад, Максим Грек, людина високої західної освіти через свою освіченість просидів 20 років у в’язниці. Не дивно, що після того, як Борис Годунов послав 30 молодих хлопців навчатися за кордон, повернувся лише один. Навіть Петро I скаржився, що священики в писемності мало вміють, їх треба посилати до Києва, в школи. Але для того, щоб не витрачати часу, Петро I, почавши реформаторську діяльність, призначив велику грошову допомогу викладачам та студентам Києво-Могилянської академії за допомогу щодо розповсюдження освіти на московських землях. Тому поширюється таке явище, як культурні емігранти. Серед них 21 з 23 ректорів Московської слов’яно-греко-латинської академії. 30 українських вчених, художників, музикантів переїхали працювати учителями, редакторами, перекладачами, єпископами, митрополитами, дорадниками Петра I. Серед культурних емігрантів були: Е. Славінецький, С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович.

Епіфаній Славінецький – один з найбільших учених того часу. Автор греко-слов’яно-латинського Лексикону, автор словника малозрозумілих слів у Св. Письмі, став викладачем у патріаршій школі.

Симеон Полоцький – вихованець і діяч Києво-Могилянської Академії. Думка виховання сильно захоплювала С.Полоцького і він багато разів повертався до неї у своїх проповідях. Якості батьків, на його думку, не переходять на дітей по крові, все залежить від перших освітніх звичок. Але чому, ставив у проповідях він запитання, у безсумнівно добрих і чесних батьків бувають погані діти? Симеон приписував це надмірності батьківської любові і відповідав що, якщо добрі батьки не дають своїм чадам належного покарання, а пускають їх поводити себе за забаганками їхньої юності, якщо не ображають їх пояснювальними словами, не завдають їм болю, то від благих батьків з’явиться злий плід. Тому він погрожував позбавленням царствія Божого тим батькам, які не завдають ран на плечі непутящих дітей своїх. Полоцький закликав не шкодувати жезлів, пригощати дітей морально виправним биттям.

Про себе С.Полоцький писав: "Ума излишком, аже негде девати - купи кто хочет! А я рад продати!". Покупцем став цар Олексій Михайлович, який призначив його учителем царських дітей (Олексія, Федора, царівни Софії). У 1664 році Полоцький переїхав до Москви. Став засновником Слов’яно-греко-латинської Академії.

Дмитро Туптало – визначався проповідницьким хистом, автор "Четій і Міней"- збірки життєописів святих. Став ростовським митрополитом. По смерті московський Синод визнав його святим.

Степан Яворський – вихованець і вчитель Київської Академії, спеціалізувався в теології і філософії. Його освіченість, ораторське мистецтво й великі організаційні здібності зацікавили царя Петра I, який у 1700 році призначає його єпископом рязанським. Трактат Славінецького "Про душу" вважався найбільш оригінальним курсом психології, який коли-небудь читався в Києво-Могилянській Академії.

Феофан Прокопович – син київського купця, викладач поетики, ректор Києво-Могилянської Академії, автор історичної драми "Володимир", у 1717 році став дорадником Петра I.

Після Полтавської битви (1709) академія зазнала репресій. За законодавчим актом 1720 року була започаткована цензура і фактично заборонялась українська мова. Почалася доба русифікації. Був виданий наказ про переведення викладання в Києво-Могилянській Академії російською мовою:"1. Усмотря, что в Академии Киевской не только студенты, но и ученики не наблюдают правил правописания, росийскому языку свойственного, но и сами учителя исполнению сией должности, которая во всех языках и науках, во всем ученом свете поставляется первым основанием, служащих к познанию оных не соответствуют.

2. Многие студенты, учившиеся богословию и философии, во время производства их в священне чины являються вовче неисправными в чтении по церковным книгам.

Указом предписано ректору и префектам, дабы они неусыпное возимели попечение о непременном и неупустительном наблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания. Наконец, внушить учащимся, что если они и за сим подтверждением не будут наблюдать всего того, что выше предписано, то имеют быть исключены из духовного ведомства и отошлются в светскую команду, дабы бесплодно времени им данного на приобретение просвещения не теряли ".

Українське друкарство зазнало переслідувань. На західноукраїнських землях освіту перевели на німецьку мову, на Правобережжі освітою керував єзуїтський орден. Влада уніфікувала московську мову у виданнях, призначених для України. Києво-Могилянська Академія втратила свій статус, а у 1817 році припинила своє існування.

Університет "Києво-Могилянська Академія "(УКМА) було відновлено у 1991 році розпорядженням Голови Верховної Ради України "Про відродження Києво-Могилянської Академії на її історичній території як незалежного вищого навчального закладу України". Гаслом відкриття був афоризм: "Народ, який думає вперед на один рік, вирощує хліб; народ, який думає вперед на десять років, вирощує сад; народ, який думає вперед на сто років, вирощує молоде покоління".

(Більш детально про Києво-Могилянську академію та її вихованців див.: Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. – К., 2003. – 184с.).

Таким чином, розвиток освіти на українських землях сприяв збереженню національних рис в культурі, української православної традиції, етнонаціональній консолідації, становленні громадянського суспільства.

 

 

ДОДАТКИ

 

В ті часи про навчання в початкових школах був популярним вірш:

 

Ой, як мене мати дала до школи,

Ой, дізнав я тяжкої неволі.

Казав мені бакаляр: говори "аз",

А як я не вимовив, гоп мене раз.

Крикнув же він другий раз: говори "буки",

Іще я не вимовив, вже впав в його руки.

Крикнув потім третій раз: говори "віде",

Уже його рука по чуприні їде.

А як казав знову: говори "живіте".

Тепер його, хлопці, на лавку кладіте.

Ой, просив я і молився,

Ні випроситися мені, ні вимолитися.

Ах, ти мій учителю, ах, ти мій крілю,

Опусти мене цей раз, бо вже я млію!

Тридцять раз я омлів і тридцять ожив.

А він щораз лучше руки доложив.

Пішов я додому та й татові кажу:

Так мене учитель збив, що я ледве лажу.

Ще я собі гіршого лиха набавив,

Що учитель не добив, то тато доправив…

 

(З книги: Історія української культури/ За загал. ред. Крип’якевича./-К., 1994.- С. 121.)