В пошуках національних першоджерел. Михайло грушевський про давнє минуле східних словян.

(З книги: Україна Incognita / За загальною ред. Л.Івшиної. – К., 2002. – С.47-50).

Кожен видатний історик органічно поєднує у своїй творчості, по-перше, ве­личезну кількість історичних джерел, що їх він залучає до аналізу проб­лемминулого та розглядає з високим ступенем наукової культури, і, по-друге, здатність синтезувати колосальний фактичний матеріал, володіти мистец­твомстворення узагальнюючої теорії, яка б пояснювала загадки давнини і бу­лабновим кроком уперед у нескінченному процесі пізнання.

Найвидатніший історик України XX століття Михайло Сергійович Грушевський був саме таким ученим. Звісно, да­леко не на всі запитання, які ставила перед ним та його сучасниками історична наука, Грушевський зміг дати абсо­лютну відповідь. Для нас найбільш цінною є методологія Грушевського, його прагнення дивитись на актуальні проб­леми минулого також і з точки зору філософа (недарма ве­ликого вченого не раз ще за життя називали історіософом, та й сам він це не заперечував!) але, звичайно, виключно на грунті ретельно перевірених джерел. Такий підхід має особливу вагу зараз, коли внаслідок зниження загальної культури історичних досліджень стало навіть "престиж­ним" створювати химерні псевдонаукові конструкції, не підкріплені фактами.

Спектр інтересів Грушевського-історика надзвичайно широкий. Але була одна проблема, яка хвилювала його практично все життя - від ранньої праці "Нарис іс­торії Київської землі" (початок 90-х років) аж до смерті. Саме підхід вченого до розв’язання цієї проблеми був головною причиною того, чому його знаменита "Історія України-Руси" була під якнайсуворішою забороною в радянські часи. Йдеться про історичний розвиток державності східних слов’ян та про спадщину Київської Руси.

Відомо, що у XIX столітті в російській історіографії панувала (і мала величез­ний вплив на сприйняття минулого слов’ян українськими істориками) так звана "общерусская концепция", яка була обгрунтована М. Карамзіним, М. Погодіним та В. Ключевським і, згідно з якою, і Київська Русь, і Московське царство однако­вою мірою були державами виключно російського народу. Ця теорія, свідомо чи підсвідомо, слугувала науковим доказом унікальної здатності до державотворен­ня лише росіян (з усіх східнослов’янських народів), і, крім того, піддавала сумніву доцільність окремого вивчення української історії, а в інтерпретації шовіністів - існування українського народу взагалі.

Грушевський був не першим із українських вчених, хто піддав аргументованій критиці концепцію "общерусской истории". Ще в 30-ті роки XIX ст. відомий істо­рик та етнограф, друг Миколи Гоголя Михайло Максимович вступив у публічну по­леміку з М. Погодіним, категорично спростувавши твердження останнього, які зводились до того, що після зруйнування Києва Батиєм усі південні землі Ки­ївської Русі цілком знелюдніли і тому подальше існування тамтешнього народу в державних формах було неможливим, населення відійшло на Північний Схід, в орбіту Москви, та й попередня основа творен­ня колишньої Київської держави - ті ж самі ро­сіяни... Максимович слушно вказував, що мас­штаби відходу корінного населення з Києва після вторгнення Батия дуже й дуже перебільше­ні Погодіним.

Отже, Грушевський мав гідного попередника. Проте саме він протягом багатьох десятиліть - і в "Нарисі історії українського народу" (1906, 1911 р. р.), і в ряді статей (насамперед у праці "Звичайна схема "руської" історії й спроба раці­онального укладу історії східного слов’янства", 1904), і, в першу чергу, у праці життя - "Історії України-Руси" створював нову історіософську концепцію державного розвитку українського народу - на противагу "общерусской". Для Михайла Сергійовича принциповим бу­ло одне: український народ починаючи з IV-V століть н. е. (коли вже можна прос­тежити певні історичні джерела) постійно жив на своїй споконвічній землі, нікуди звідси не відходив і тому та ж Київська Русь - продукт його історичної творчості. Даючи відповідь послідовникам "погодінської" теорії, Грушевський писав: "обще­русской" історії не може бути, як немає "общерусской" народності. Може бути іс­торія всіх "руських народностей", якщо комусь хочеться їх так називати, або істо­рія східного слов’янства. Вона і має стати на місце теперішньої "руської історії".

З цього логічно випливало ще одне важливе для історика положення: правонас­тупником давньоруської держави може бути лише "українсько-руська народність" як така, що створила Київську Русь. Що ж до співвідношення подальшого ходу української та російської історії, то розвиток кожного з цих двох народів слід вивчати окремо, в його "генетичній спадкоємності від першоджерел і дотепер". Саме ці погляди М. Грушевського (не меншою мірою, ніж його діяльність на чолі Центральної Ради) були піддані прокляттю та засудженню радянськими історика­ми (бо і В. Мавродін, і Б. Рибаков, і Б. Греков працювали, по суті, в руслі карамзінсько-погодінської теорії) і були приводом для оголошення історика "українським буржуазним націоналістом" та "прислужником реакції".

Ось як узагальнює М. Грушевський свої багаторічні студії з ранньої історії схід­ного слов’янства: "Як в лінгвістичному, так і в психофізичному відношенні відок­ремлення народностей української, білоруської та великоруської виходить за межі історії. Виходячи зі своєї прабатьківщини, ці групи племен, які вже там були позна­чені певними відмінностями, потрапляли в різні фізичні, економічні та культурні умови, в різне етнографічне середовище. Так, великоруська народність формуєть­ся переважно на фінському ґрунті, білоруська - у близькому спілкуванні з литов­ською групою, українська - в одвічному сусідстві з тюрками". І далі: "Найголовні­ші діалектні групи у слов’ян беруть свій початок, без сумніву, ще з праслов’янської доби. Але мовою, хоча вона слугує найбільш яскравим та істотним показником на­ціональної окремішності, справа не обмежується. Український етнічний тип від­різняється від своїх найближчих родичів - великоросів та білорусів -...і рисами психофізичними, які проявляються у народному характері, психології, складі сімейних та суспільних відносин. У сфері фольклору та етнографії, формах при­ватного й суспільного побуту українська народність закарбована багатьма харак­терними особливостями..." ("Нарис історії українського народу").

Виходячи з основоположної тези: "Розселення українських племен на їхній те­перішній території співпадає з початком їхнього історичного життя", Грушев­ський створює чітку історіософську концепцію України. Свого часу цю концепцію ґрунтовно проаналізував іноземний член НАН України Омелян Прицак. Він від­значав, що для Грушевського визначальними були три чинники історичного про­цесу в Україні: населення, територія та держава. Складна взаємодія цих чинників у їх нерозривному взаємозв’язку і впливала вирішальним чином на політичний, економічний та духовний розвиток українського народу. Професор О. Прицак на­водить такі слова Грушевського, з яких видно, в чому ж великий українець вбачав специфічність національної історії: "Боротьба із степом протягом віків абсорбува­ла енергію народу, його вищих верств і правительств... Маючи небезпечного воро­га на цілій полуденно-східній граничній лінії, українські політичні організації не спроможні були удержатися, коли з тилу на лінії північно-західній сформували­ся якісь міцніші політичні організми. Політичний упадок потягнув за собою оста­точне абсорбування чужеродними суспільними верствами всього, що становило Ще національні засоби, а народні маси в кінці відповіли на се масовою реакцією, народними війнами, що ще на кілька століть збирають усі сили, всю енергію наро­ду, поки обезсилений він не спускає байдуже рук".

Але один із головних фундаторів нашої державності був далекий від історично­го песимізму. Тим більшої ваги набуває нагальна потреба національного єдності, яка ґрунтується не в останню чергу на ідеї суспільної солідарності та гармонійної справедливості. Як практичному політику та лідеру української держави в 1917-1918 рр. Грушевському не судилося досягти успіху. Але його заслуги перед українським народом нетлінні. Саме він перший розкрив українцям найбільш фун­даментальні закони національної історії, створив "історичний паспорт" нашої землі - "Історію України-Руси", присвятив життя пошукам історичних першодже­рел українства.

 

 

Балушок В.Г. Коли ж народився український народ // Дзеркало тижня, № 15. -2005.

 

Патріотична версія проголошує народження українського етносу ще до епохи Київської Русі. Найрадикальніші відносять цю подію до часів трипільської культури, коли ще й слов’ян як окремої спільноти не існувало. Поміркованіші, лідерами яких є Ярослав Дашкевич та Леонід Залізняк, намагаються витримати принцип науковості і доводять, що український етнос виник у середині І тис. н. е. Лідером протилежного угруповання виступає Петро Толочко, який, назвавши "давньоруську народність" такими розпливчастими термінами, як "відносно єдина східнослов’янська спільність" та "давньоруська етнокультурна спільність", продовжує вкладати в них старий зміст та доводити, що український народ виник аж після монгольського завоювання, яке, мовляв, привело до відокремлення України від решти Русі. Смію твердити, що обидві версії однаково далекі від дійсного стану речей. Взагалі ж унікальність української ситуації, коли патріотичні й антиукраїнські сили перебувають у стані певної рівноваги, дає можливість справді по-науковому дослідити проблему походження українського народу.

Об’єктивна версія українського етногенезу, знову ж таки об’єктивно, вигідна українцям, оскільки вони, складаючи в Україні більшість, і досі перебувають на становищі утисненої меншості. Всі ці умови, необхідні для виникнення українського народу, з’являються на теренах України лише напередодні утворення Київської Русі. Тоді завершилося заселення більшості її земель слов’янами, які асимілювали місцеве населення (переважно скіфо-сарматів і, менше, фракійців, германців, тюрків та ін.). Асимілюючи це населення й переймаючи його культуру, слов’яни — вихідці з правобережного Полісся, засвоїли тисячолітній культурний спадок тутешніх жителів і в такий спосіб пристосувалися до умов Лісостепу та Степу, які є основними ландшафтними зонами України. А напередодні утворення Київської Русі ці слов’янські племена об’єднуються не тільки торговими шляхами, а й у рамках спочатку переддержавного (племінний союз на чолі з дулібами, яких змінили поляни), а потім і власне державного утворення (держава Руська Земля зі столицею в Києві). (На жаль, із виникненням Київської Русі це державне об’єднання розчинилося у величезній новоутвореній державі).

На час утворення Київської Русі на землях України складається етнокультурна спільність слов’янського населення, до якої входили відомі з літопису племінні етноси полян, уличів, тиверців, волинян (можливо, також дулібів і бужан, якщо це не попередники волинян) і частково деревлян, сіверян та південних дреговичів. Це слов’янське населення відрізнялося від слов’ян у Білорусі й Росії за системами землеробства (тут дво- і трипілля, там підсіка), знаряддями (тут плуг, там соха), житлами (тут заглиблена в землю будівля з обмазаними глиною стінами, там зрубне наземне житло), ремеслами (використання на півдні коноплі, а на півночі льону, різні традиції в металургії, широке вживання на північних лісових теренах дерева як сировини тощо). Це ж слід сказати відносно одягу, харчування, особистої гігієни та інших сфер матеріальної культури. Відомий з літопису київський пантеон князя Володимира складали боги слов’ян з території України, на Півночі існував інший язичницький пантеон. Дослідження мовознавців виявили, що основні риси української мови теж складаються в ХІ—ХІІІ ст. От ці етнокультурні відмінності слов’янського населення України від слов’ян на теренах Росії і Білорусі й послужили підставою для виникнення в подальшому осібної етнічної самосвідомості.

Перші прояви такої самосвідомості у слов’янського населення України фіксуються в "Повісті врємєнних літ" у формі етноцентричного зображення полян, що показані найкультурнішими і протиставлені слов’янам на землях Росії й Білорусі, яких прирівняно до звірів (про них сказано, що вони "якоже всякий звір"). Цей етноцентричний стереотип київський літописець поширює й на інші протоукраїнські племінні етноси (за винятком сіверян і деревлян), яких теж визнано за "своїх". Разом з тим вказана самосвідомість ще була набагато слабшою за самосвідомість окремих племінних етносів, не існувало і спільної самоназви.

Розгортання в ХІ—ХІІ ст. удільної роздробленості спричинило виникнення на основі колишніх племен нових етносів, які відповідали основним землям-князівствам, що виступали фактично незалежними державами. Такими "землями" на території України були: Руська (складалася з Київського і Переяславського князівств), Володимирська (Волинська), Галицька, Чернігівська, невелика Болохівська, а також південні райони Турівської та західні райони Сіверської земель. Відповідно, тут фіксуються такі земельні етноси: русь, володимирці (волинці), галичани, чернігівці, невелика спільнота болохівців, а також південна частина турівців і західна частина сіверян (севрюків).

Самосвідомості земельних етносів проявлялися у відповідних етнонімах, відмінних від етносів сусідніх земель інтересах, взаємної ворожості і частих війнах між ними, етноцентризмі, тобто вихвалянні всього свого на противагу сусідам. Існування земельних етносів є закономірним для епохи феодальної роздробленості і спостерігалося практично в усіх європейських країнах — Франції, Німеччині, Італії, Польщі та інших. Так званої ж "давньоруської народності", яка займала величезну територію, в ранньому середньовіччі просто не могло існувати, з огляду на нерозвиненість шляхів сполучень і мереж комунікацій, малу територіальну мобільність більшості населення, тенденцію до натурально-господарської замкнутості та політичну роздробленість.

Але з децентралізацією Давньої Русі у ході феодальної роздробленості, умови для формування на території України єдиного слов’янського етносу, що склалися раніше, знову починають проявлятися. В результаті, в останній чверті ХІІ ст. тут формується нова політична спільність у формі суперництва галицько-волинських і чернігівських князів за Київ, яка і об’єднала всю Південну Русь. Північні й північно-східні землі Русі — Полоцька, Новгородська, Ростово-Суздальська — відособлюються від Києва і формують власні політичні спільності. З виникненням на землях Південної Русі окремої етнополітичної спільноти, її територію охоплює єдина мережа комунікацій, пов’язана з місцевим державним життям. З’являється загальнопівденноруська етнічна еліта, яка формує у південноруського населення, що раніше поділялося на земельні етноси, усвідомлення того, що воно є єдиним народом, тобто спільну етнічну самосвідомість. В результаті, у кінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. серед мешканців усіх тутешніх земель поширюється єдина самоназва "русь" (у множині) і "русин" (в однині). (До цього це була назва лише жителів середньонаддніпрянської Руської землі. Жителі ж інших давньоруських земель мали власні етноніми, і "руссю" їх називали лише при стиканні з чужинцями з-поза меж усієї Давньої Русі.) Така етнонімічна модель була типовою для Давньої Русі — України (пор.: "мордва" — "мордвин", "литва" — "литвин", "чудь" — "чудин" і т. д.).

На північно-східних землях топонім "Русь", а також похідний від нього етнонім розповсюджується, витісняючи місцеві земельні назви, пізніше, з кінця ХІІІ ст., але вже у формі "русские", що утворена за зовсім іншою, нетиповою моделлю. "Русин" (як і "литвин", "мордвин", "німчин", "волошин" і т. д.) з самого початку виступало субстантивом, означаючи особу. "Русский" же спочатку було атрибутивом, позначаючи належність людини "руському" князю, і лише згодом перетворилося на субстантив. У цей час етнонім "русь" ("русин" фіксується і в Білорусі, але жителі України її мешканців називали "литвою" (і "литвин" в однині), тобто підлеглі Литви, яка захопила тоді ці землі) відрізняє таким чином, від себе.

Поява єдиної самоназви на всіх південноруських землях у кінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. свідчить про завершення формування тут єдиного етносу. Те, що цей етнонім дійсно закріпився серед населення Південної Русі, засвідчується його повсюдним вживанням у середовищі зовсім різних соціальних верств на всіх її землях, починаючи з цього часу. Етнонім "русь" ("русин", пізніше "русини") зберігався як єдина самоназва всього українського населення аж до ХVIII ст. На західноукраїнських землях він побутував до першої половини — середини ХХ ст. Збереження однієї й тієї ж самоназви впродовж цього часу свідчить про збереження і однієї етнічності, одного й того ж етносу. Таким чином, народ, який виник на землях Південної Русі в кінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. є саме українським, але він тоді мав іншу назву (самоназва "українці" з’являється як регіональна назва населення козацької України лише в кінці XVII ст., загальноукраїнською ж вона стає у XIX – першій половині ХХ ст.

Після монгольського завоювання український народ не міг утворитись (як твердять прихильники "спільної колиски), оскільки територія України, опинившись у складі кількох держав (Литви, Польщі, Угорщини, Молдови, а з 1503 р. і Московії), які анексували її землі, виявилася розрізаною їх кордонами на кілька частин. Причому якщо Галичина, Волинь і Наддніпрянські землі об’єдналися, хоч і ненадовго, за Люблінською унією 1569 р., то Буковина та Закарпаття залишалися відрізаними від решти України аж до ХХ ст. Єдність території, без чого етнос не може утворитися, виявилася зруйнованою, етнічна еліта ж, що формує етнічну самосвідомість, дуже ослабла, а в деяких регіонах практично зникла. І якби український народ не сформувався раніше, він за умов такого роз’єднання вже не міг би утворитися. Якраз існування єдиного українського етносу породжувало тенденцію до об’єднання роз’єднаних після монгольського завоювання українських земель, яка постійно пробивала собі шлях упродовж століть, незважаючи на несприятливі для цього умови.

 

 

Залізняк Л. Походження українського народу. Аналіз концепцій. Походження українців за даними сучасної етнології. // Дзеркало тижня, 2007. - № 24. (Уривки)

 

Національна історія є стрижнем національної свідомості, на основі якої формується модерна українська нація. Отже відсутність чітких уявлень про час та обставини появи суб’єкта української національної історії гальмують формування національної свідомості українців, що, в свою чергу, стримує формування сучасної української нації. У наш час три головні концепції україногенези змагаються між собою за прихильність громадян незалежної України: аматорсько-романтична трипільська, пострадянська пізньосередньовічна та ранньосередньовічна, яку з середини ХІХ ст. розвивають українські історики, мовники, етнологи. Головною перешкодою на шляху затвердження правдивої версії походження українців, яка базувалася б не на аматорських фантазіях чи політичних спекуляціях, а на наукових аргументах, є її зайва політизація.

Пояснюється це тим, що проблема етногенезу східних слов’ян безпосередньо торкається гострого політичного питання легітимності приєднання українців та білорусів з їхніми етнічними землями до Російської імперії. Одна справа, якщо це було добровільне возз’єднання в одне ціле частин колись єдиного давньоруського етносу, інша – коли сталося загарбання імперською Москвою земель окремих своєрідних народів. Ці далекі від науки аспекти зазначеної проблематики призвели до її глибокої політизації.

Історія змагань за спадщину княжого Києва. Ключовою проблемою історії східного слов’янства є культурно-історична спадщина Київської Русі, яка стала головним об’єктом геополітичних амбіцій правителів держав, що постали на її руїнах. Державницькі традиції княжого Києва поширились далеко за межі Південної Русі-України і у пізньому середньовіччі суттєво впливали не лише на становлення державних інститутів Великого Київського князівства чи козацької держави Богдана Хмельницького, але й на формування князівства Литовського та Московського царства. Реальна чи вигадана спадщина легендарних київських князів не тільки легітимізувала саме існування молодих державних утворень пізньосередньовічної Східної Європи (Литва, Московське царство), але й давала привід для експансії в багаті краї Південної Русі-України. Це пояснює тривалість і гостроту дискусії за право на київську спадщину.

У ХІХ ст. "співець Російської імперії" М.Карамзін у своїй белетризованій "Истории государства Российского" сміливо трансформує етнонім "руський" в "российский" і безапеляційно називає Володимира Святого "князем российским", його дружину "российским воинством", а всіх південних русичів разом з киянами Х ст. просто "россиянами". Інший російський історик М.Погодін пробує обґрунтувати надто сміливі етнологічні погляди свого попередника, який проголосив мешканців княжого Києва росіянами. За М.Погодіним (1856) великороси спочатку мешкали у Подніпров’ї. Саме вони заснували княжий Київ, і державу Русь, але після погрому татарами Південної Русі 1240 р. відійшли на Верхню Волгу, де побудували Московську державу. Малороси нібито прийшли у спустошене татарами Середнє Подніпров’я з Волині та Прикарпаття лише у пізньому середньовіччі, тобто у ХIV-XV ст. Таким чином, культурно-історичний спадок Київської Русі, як і династичне право на її землі, за М.Погодіним, нібито повністю належало великоросам та їх правителям – московським Рюриковичам.

Оприлюднення концепції М.Погодіна різко загострило дискусію за київську спадщину між українськими та російськими інтелектуалами. Протягом наступних 50-ти років у ній брали участь практично всі провідні історики, етнографи, мовознавці з обох сторін, зокрема з української це М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич, О.Потебня, А.Кримський та ін. Їхні аргументи були настільки переконливі, що на бік "южан" поступово переходять російські колеги К.Кавелін, О.Пипін, О.Пресняков та ін. На їхню думку Київська Русь не могла бути заснована росіянами, бо на час її постання в ІХ ст. великоруська гілка східних слов’ян ще взагалі не існувала.

Варто навести маловідомі широкому загалу міркування російського історика К.Кавеліна з праці “Мысли и заметки о русской истории" (Кавелин, 1897). Хоча ця праця вперше вийшла друком ще 1866 р. офіційні історики Російської імперії та Радянського Союзу, фактично, ігнорували її. На думку відомого російського історика М.Покровського, це пояснюється невідповідністю думок К.Кавеліна офіційній імперській історичній концепції. Говорячи про етногенез росіян останній стверджує: “…Мы прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем первую нашу летопись, которая писалась во всяком случае не позже ХІ в. Составитель ее знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени; называет северо-западные отрасли того же племени; кривичей (белоруссов).., но замечательно, что великоруссов он вовсе не знает. На восток от западных русских племен, где теперь живут великоруссы, обитают по летописи, финские племена… Где же были тогда великоруссы? О них в перечислении племен, живших в теперешней России, не упоминается ни слова… Из его совершенного умолчания следует заключить, что в то время этой... ветви русского племени еще не существовало. С другой стороны, мы знаем, что колонизация финского востока началась с ХІІ века. Таким образом, мы имеем все основания предполагать, что великоруссы образовались в особую ветвь не ранее ХІ века… Спрашивается, что же такое великоруссы?.. Восточная отрасль русского племени образовалась частью из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов… Обрусевшие финские племена внесли новую кровь, новые физиологические элементы в младшую ветвь русского племени… В образовании великорусской ветви, ее расселении и обрусении финнов состоит, интимная, внутренняя история русского народа".

В решті решт, навіть такий офіційний історик царської Росії як В.Ключевський визнав, що великорос вперше вийшов на арену історії лише в особі Андрія Боголюбського. Тобто сталося це лише у ХІІ ст., а значить як княжий Київ, так і держава Русь Х ст. аж ніяк не могла бути результатом творчості російського народу, якого на той час ще не існувало. "Историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли", - пише інший росіянин О.Пипін. Лідер російської історичної науки 20-30-х рр. ХХ ст. М.Покровський також визнавав "Київську Русь Малоросією, тобто Україною".

Отже самі російські історики ще у ХІХ ст. відходять від офіційної імперської концепції етнічної історії Східної Європи, за якою фундаторами Київської Русі були росіяни. Усі ці радикальні зрушення в поглядах провідних російських істориків сталися завдяки зусиллям згаданих видатних українських вчених другої половини ХІХ - початку ХХ ст., які переконливо показали праукраїнську етнічну суть Південної Русі ІХ-ХІІІ ст. Вагомий внесок у формулювання і рішення цієї проблеми зробив М.Грушевський (1898), який генетично пов’язав українців з ранньосередньовічними антами ІV-VI ст.

Середнє Подніпров’я на час постання держави Русь вже було заселено українцями на середньовічному етапі розвитку. Цей етнічний принцип був покладений в основу історії східного слов’янства, засадничі принципи якої викладені в статті М.Грушевського 1904 р., що підвела підсумок тривалій дискусії за київську історичну спадщину. Дослідник переконливо показав, що "Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська – другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ віку... Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності" (Грушевський, 1904). А раз "Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської", то остання, очевидно постала раніше Київської Русі, і за М.Грушевським походить від антів ІV-VI ст.

Внесок в розробку ранньосередньовічної версії україногенези зробило кілька поколінь українських істориків, археологів, етнографів, антропологів – М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич, М.Грушевський, Ф.Вовк, В.Петров (1992), М.Брайчевський (1995, 2000), М.Чубатий (1963), Я.Дашкевич (1993), Я.Ісаєвич (1995), В.Баран (1998а, 1998б), Л.Залізняк (1994-2006), С.Сегеда (2001), В.Балушок (2005) та ін. Концепція спирається на потужне лінгвістичне підґрунтя, створене працями О.Потебні, А.Кримського, І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького, Ю.Шевельова, В.Русанівського, Г.Півторака (1993), В.Німчука, О.Тараненка та ін. (Історія української мови, 1996). Позиція цих дослідників базується на розгалуженій системі фактів та аргументів, створених кількома поколіннями вчених протягом останніх півтори сотні років.

Вже на початок ХХ ст. пріоритетне право українців на культурно-історичну спадщину княжого Києва в тій чи іншій мірі визнали не тільки українські, але й значна частина російських вчених. До них належать К.Кавелін, О.Пипін, О.Пресняков, М.Любавський, М.Покровський, П.Струве.

Давньоруська народність Нову повоєнну версію походження східних слов’ян сформулював В.Мавродін (1947), концепція давньоруської народності (ДРН) якого, попри нищівну критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у пріснопам’ятних тезах 1954 р. "Про святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією". Її суть полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували не українці чи росіяни, а нібито представники окремого східнослов’янського етносу – давньоруської народності. Остання була розчленована внаслідок окупації території Русі татарами, Литвою та Польщею. Так, зі злої волі сусідів з уламків давньоруської народності у пізньому середньовіччі постали росіяни, українці та білоруси. Мрією цих братніх східнослов’янські народів, що виникли внаслідок агресії сусідів, було возз’єднання в єдиній державі.

В історичній науці сучасної України з цього приводу думки розділилися. Частина старшої генерації українських медієвістів лишається на старих позиціях радянської концепції існування на Русі окремого східнослов’янського етносу – давньоруської народності (П.П.Толочко, 2005). Дехто з дослідників середнього покоління (О.П.Моця, Ю.В.Павленко, О.П.Толочко) не заперечує існування ДРН, але розуміє під цим терміном не окремий етнос, а культурно-політичну єдність, яка реалізувалася в державі Русь (Ruthenica, 2002, с. 87-90). Така точка зору, на думку автора цих рядків (Залізняк, 2003, с.87), фактично, є формою визнання контраргументів супротивників самого факту існування ДРН, тобто запереченням самої концепції ДРН. Адже остання виникла саме як етнологічна конструкція, про що свідчить її назва (народність). Якщо народності не було, а була держава Русь (в чому і раніше ніхто не сумнівався), то друга категорія вчених по суті відкидає саму можливість існування ДРН, як окремого східнослов’янського етносу.

До числа варіацій на тему ДРН фактично належать і останні праці етнолога В.Г.Балушка (2004, 2005), який дійшов висновку про народження українців у кінці ХІІ –початку ХІІІ ст. Якщо український народ з’явився на світ лише напередодні татарської навали, то хто населяв княжий Київ та Південну Русь у Х-ХІІ ст.? Двохсотрічна історіографія передбачає три можливі варіанти відповіді на це питання: 1) великороси; 2) давньоукраїнці; 3) давньоруська народність. В.Балушок заперечує перші дві версії відповіді, а значить лишається третя – все та ж давньоруська народність. Отже, версія народження українців на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. В.Балушка, бажає він того чи ні, фактично, передбачає існування до ХІІІ ст. на землях Південної Русі міфічної, на думку більшості сучасних дослідників, давньоруської народності.

Раптова поява вісім сторіч тому на землях Південної Русі українців фактично, свідчить про зміну населення в регіоні, що не фіксується ні письмовими, ні археологічними, ні антропологічними джерелами. Виходить Володимир Мономах ще не був українцем, а його онуки українізувалися. Ніщо не свідчить, що в княжих Києві, Чернігові, Переяславі, Володимирі та Галичі на початку ХІІ ст. мешкав один народ, а вже у кінці цього ж сторіччя – інший, а саме українці. Якщо ж останні були прямими генетичними спадкоємцями своїх попередників на цих землях, то часом народження українського етносу слід вважати не рубіж ХІІ-ХІІІ ст., а час появи на історичній арені цих попередників, не зважаючи на те, що вони користувалися етнонімом "руські", а не "українці". Адже середньовічні народи нерідко змінювали етноніми. Ляхи стали поляками, волохи – румунами, московіти – росіянами, а руські – українцями. Якщо на початку ХІІІ ст., на думку В.Балушка, формування українців завершилося, то очевидно почалося воно раніше. Безперервність етнокультурного розвитку на етнічних українських землях від антів та склавинів V-VII ст. через Південну Русь, козацьку Україну до сучасних українців переконливо свідчить про їх народження саме в ранньому середньовіччі.

Проблема давньоруської народності не є суто науковим питанням. Вона безпосередньо впливає на широке коло політичних проблем не тільки України, але й усієї Східної Європи. Без її вирішення неможливо з’ясувати справжній час появи на історичній арені українців, росіян, білорусів. А без цього концепція історії Східної Європи лишається незавершеною.