Тема 5. Освіта в Україні X – XVIII ст.

 

Освіта Києво-Руської держави. Важливими ознаками цивілізованості народу є власна писемність і освіта. Свідчень про поширення освіти на Русі в дохристиянські часи не має. Але відомостей про те, що в ті часи були писемні люди є чимало.

Писемність у дохристиянські часи вживається у різних сферах суспільного життя, передусім зовнішньополітичній, економічній, торгівельній, язичницькому культі. З договору Ігоря з греками 944р. відомо, що повноваження руських послів і купців підтверджували письмові грамоти, замість золотих і срібних печаток, як було раніше. Імператор Візантії Констянтин VII Багрянородний у своєму творі "Про церемонії візантійського двору" повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі у Константинополі супроводжували 12 перекладачів.

Про застосування писемності у язичницьких культах наводять приклади у своїх творах арабські мандрівники, письменники, німецькі єпископи.

Сучасні лінгвістичні дослідження містять незаперечні докази високого культурного розвитку слов’ян. Зокрема, доведено, що слова "писати", "читати", "письмо", "книга" спільні для всіх слов’янських мов і виникли ще до поділу загальнослов’янської мови (середина I тис.). Давні слов’яни використовували термін "урок" у значенні "усний договір" або "трудове навчання".

Розвиток освіти у Києво-руській державі ґрунтується на власних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло прийняття християнства у його східному, православному варіанті, що давало можливість проводити богослужіння рідною мовою, а шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого стало частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі.

Проникнення християнської культури, ускладнення політичного життя, розвиток торгівлі, удосконалення техніки вимагали більшої кількості освічених людей. Цього ж вимагали й завдання релігійно-просвітницького характеру. В Київській Русі утворюються три типи шкіл: палацова школа, яка утримувалась за кошти князя; школа "книжного вчення" для підготовки священників; світська (приватна) школа для домашнього навчання для купецького й ремісничого населення міст.

Школи організовувались за грецьким зразком. Програма античної елементарної (початкової) школи поєднувала інтелектуальне, музичне й фізичне навчання. Джерела не дають чіткої та повної інформації про зміст давньоруської шкільної освіти. Разом з тим відомо, що першим і головним ступенем навчання було читання. Більшість учнів приватних та церковних шкіл проходили лише цей клас. Другий ступінь освіти включав письмо й лічбу. Подальшим етапом було вивчення іноземних мов. Вивчали грецьку, яка була необхідна з огляду на тісні контакти з Візантією у політичній, церковній, культурній та торгівельній сферах.

Відносини з Західною Європою вимагали знання латинської мови, а у західних регіонах через контакти галицько-волинських володарів з Германською імперією – вивчали – німецьку.

Вступивши в склад Литовської держави Україна в загальнокультурному відношенні значно перевищувала Литву й Білорусь. Мова Києво-руської держави стала мовою державного діловодства, дипломатії та приватного листування на території Великого князівства Литовського. Нею був складений "Литовський статут" та інші законодавчі акти. У 1347 році польський король Казимир Великий видав "руською мовою" "Вислицький статут" (привілеї для польської шляхти). Королева Ядвига з походження угорська княжна, дружина короля Ягайла, любили читати "слов’янську біблію", а польський король Казимир Ягайлович більше вмів по-руські, ніж по-польськи. У бібліотеці короля Сігізмунда I (передостаннього у Ягайловичів) були 22 книги руською мовою і тільки одна польською.

Фундаторками шкіл в ті часи були багаті жінки, які опікувались освітою. В школах вивчали абетку, склади, потім переходили до читання богослужбових книг. Читання залишалось найголовнішим предметом навчання. В залежності від того, яку книгу читали, учні поділялись на групи: ті, що студіювали буквар – перша ступінь освіти, друга – Часослов, третя – Псалтир. Вчили також церковному співу, писання каліграфічним письмом (великими літерами). Це вміння було необхідно для переписування книг. З кінця XV ст. почали вчитись писати скорописом. Але навіть, коли вже з’явилось друкарське мистецтво по селах дяки ще переписували власноручно богослужбові книги. Скоропису вчилися ті, хто мали намір стати урядовцями в канцеляріях, де вже вимагалось скорого писання.

Освіта мала виключно церковно-релігійний характер. Більшість шкіл функціонували при церквах. Вчителі (дяки) мали назви магістр, бакалавр, дидаскал – молода людина, яка мала відпрацювавши декілька років при школі, стати священиком. Освіта давалася важко, навіть дозволялися фізичні покарання за небажання вчитися (див. Додатки).

Боротьба між православ’єм та католицтвом призвели й до конфронтації в освіті. З’явились католицькі школи, де вчилися на католиків. Центрами освіти залишались Львів та Київ. Закінчивши початкову школу випускники повинні були продовжувати освіту самостійно.

Розвиток освіти сприяв поширенню ренесансної культури в українських землях. Засновниками гуманістичної культури XV-XVI ст. вважаються Ю.Дрогобич, П.Русин, С.Оріховський, які набули освіту за кордоном і стали провідниками загальноєвропейського ренесансу.

Юрій Дрогобич, або Котермак походив з родини ремісника Михайла Котермака. На честь рідного міста взяв псевдонім Юрій з Дрогобича. Вчився в Краківському та Болонському університетах. Був першим українцем, який здобув ступінь доктора філософії та медицини. В 1481-1482 рр. був ректором Болонського Університету – на той час центру передових, гуманістичних течій у природознавстві та філософії. Повернувшись до Краківського університету читає лекції з медицини та астрономії. Серед його слухачів був знаменитий астроном Микола Коперник. Він перший з українців почав робити розтин людського тіла, щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх лікування. Деякі дослідники порівнюють Дрогобича з великим землепрохідцем Х.Колумбом. Як Колумб відкрив Америку, так Дрогобич відкрив українцям шлях в науку.

Павло Русин вчився в Краківському університеті, де одночасно викладав курс античної літератури. Він є першим поетом-гуманістом в українській літературі, засновником гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський вчився в Краківському, Віденському, Падуанському, Болонському університетах. В своїх публіцистичних творах піднімав питання про згуртування європейських народів проти турецької експансії. Оріховський – є одним з перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. Відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу. В Західній Європі його вважали "русинським Цицероном".

Поширенню освіти за національною, православною ознакою сприяли братські школи, навчання в яких проводилося рідною мовою. Перша братська школа було відкрита у Львові у 1585 році. На кошти Галшки Гулевичівни була відкрита братська школа у Києві 1615 року. У 1631 – Лаврська Петра Могили, які у 1632 році об’єднали в колегію. На початок XVII ст. братських шкіл налічувалося близько 30. Утримувалися школи коштом братств. Братські школи були народними. Вони відрізнялися від решти шкіл насамперед демократичними засадами, головною з яких була все становість – навчалися діти всіх станів й сироти.

Братський закон рівності й братолюбія братчики поширили й на школи. Бідність не була підставою для зневажливого або байдужого ставлення до школярів. "Багатії над убогими в школі нічим вищим не можуть бути, - стверджували Шкільні статути, - лише самою наукою, плоттю ж всі рівні". Вчителі зобов’язувалися "навчати й любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, котрі ходять по вулицях, просячи милостиню".

Великої ваги надавалося особистості учителя, під безпосереднім впливом якого, моральним і духовним, перебували учні. Учитель за вимогами Шкільних статутів мусив бути "благочестивим, розсудливим, смиренномудрим, лагідним, витриманим, на п’яницею, не блудником, не злостивим, не заздрісним, не сміхотворцем, не сріблолюбивим, не лихословом, не чародійником, не базікою, не посібником єресі. Турботливо навчати дітей корисним наукам і всьому являти собою взірець благих справ".

До моральних настанов, якими повинен був керуватися учитель, належало також виховувати в учнів повагу до батьків, свого народу, його історії, мови, традиції, віри, Церкви. Тобто, за задумом фундаторів, братські школи мусили протистояти духовній іновірній асиміляції української молоді, її полонізації.

За типом освіти школи були слов’яно-греко-латинськими. Після заяви полеміста Петра Скарги про те, що українська культура не має майбутнього, бо ґрунтується на слов’янській мові, а істинні знання й справжню культуру треба здобувати латиною, культурно-освітні діячі України стають на захист церковнослов’янської (слов’яно-руської) мови. Вона залучається до мови освіти й науки. Обов’язковому вивченню слов’янської мови зобов’язували Шкільні статути.

Одночасно поряд із слов’янською формується українська розмовна, як українська літературна (книжна). Залишається грецька та частково латинська.

У XVII ст. на українських землях відкривались козацькі школи, на кошти козацьких гетьманів та старшин, які повернули традицію Києво-руських князів опікуватись освітою. Чужинці, що відвідували українські землі свідчили, що українці "люди вчені", кохаються в науках та законах, гарні знавці риторики, логіки, всякої філософії. Всі козаки, за малим винятком грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок вміють читати, знають порядок служб церковних та церковні співи; священики навчають сиріт.

Організація вищої освіти. До XVI ст. на українських землях вищих шкіл не було, тому діти заможних родин продовжували освіту за кордоном. Для відродження української культури на засадах православ’я у 1576 році був створений культурно-освітній осередок в Острозі з ініціативи князя Констянтина Острозького, який не пізніше 1578 року заснував школу, по типу високих шкіл, на зразок західноєвропейських університетів. Велику суму коштів на розбудову академії надала племінниця острозького – княжна Галшка Гулевичівна. Програма школи передбачала початкову, середню освіту з елементами вищої. Згодом школа отримала назву - Острозька академія. Вивчали "сім вільних наук": граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику та астрономію, а також філософію, богослов’я, медицину. Унікальність та оригінальність цього вищого закладу освіти виявилися у тому, що тут уперше поєдналися два типи культур: візантійська і західноєвропейська.

Першим ректором був відомий громадський діяч, письменник-полеміст, поет Герасим Смотрицький. Викладачами були відомі в ті часи освітяни: Кирило Лукаріс грецький вчений та релігійний діяч, випускник Падуанської академії, згодом патріарх Константинопольський; математик та астроном – Ян Лятош.

Острозька школа виховала відомих діячів того часу: Мелетія та Степана Смотрицьких, Гавриїла Дорофеєвича, активного діяча осередку київських учених при Києво-Печерській лаврі, Петра Конашевича-Сагайдачного – гетьмана, полководця й політика, ймовірно, Іова Борецького – першого ректора Києво-Могилянської Академії. Після смерті князя Острозького у 1608 році Академія занепадає, за його наступників її перетворили на єзуїтську колегію.

XVII ст. репрезентує Києво-Могилянська академія. Виникненню Києво-Могилянської академії передував культурно-національний рух. Свідомі громадяни об’єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів українських земель. Центром освітянського руху стає Київ. До Києва потягнулись освітні діячі з різних земель, де польсько-католицький гніт став нестерпним. Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, гравери, книговидавці, художники. Просвітники гуртувались навколо друкарні Києво-Печерського монастиря під покровом архімандрита Єлисея Плетенецького. Серед активістів освітнього руху була й знатна киянка із шляхетного роду Волині Галшка Гулевичівна, яка 15 жовтня 1615 року віддарувала дарчу на свій дім з землею під Київську школу.

Велику підтримку школа отримала від гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича Сагайдачного. В 1620 році він вступає до Київського братства з всім військом. Помираючи в Києві від ран, заподіяних в Хотинській битві, Сагайдачний все своє майно й гроші заповів Київській, а також Львівський та Луцькій школам. Кияни поховали його на території школи, вшанували пам’ять віршами, складеними спільно з ректором Касіяном Саковичем. На честь гетьмана у глибині двора стоїть дерев’яний хрест, зведений як дань пам’яті.

Митрополит Петро Могила, об’єднавши київську та Лаврську школи у 1632 році заснував колегію, яка пізніше отримала статус академії. На честь Петра Могили стала іменуватися Києво-Могилянською.

Петро Могила (літературний псевдонім Євсевій Пімен) народився в сім’ї молдавського господаря Симеона і угорської князівни Маргарет. Здобув освіту у Львівській братській школі, слухав лекції в різних західноєвропейських університетах. З 1627 року Києво-Печерський архімандрит, а з 1632 – митрополит Київський та Галицький. Понад двадцять років стояв на чолі видавничої справи на українських землях. Високий літературний рівень творів самого Могили, в яких посідали гуманістичні ідеї – розкріпачення людського розуму, зацікавленість до самої людини, ставить його в ряд з найвизначнішими письменниками першої половини XVII ст. Унікальною пам’яткою є "Великий Требник" Петра Могили. Це енциклопедія обрядовості, пов’язаної не тільки з релігійним життям українців, а й своєрідна система обрядової культури, як обрядова психологія.

П.Могила намагався пробудити й підтримувати в народі інтерес до свого історичного минулого. Цьому сприяло друкування історичних праць, археологічні розкопки й реставрація древніх храмів. Так була розкопана Десятинна церква, повернена Софія православній митрополії. Своїм найбільшим здобутком вважав створення та підтримку Київської колегії. Помираючи у 1647 році, заповів колегії все своє майно, кошти й цінності, бібліотеку, свій митрополичий одяг, тканини для одягу студентів, просив берегти колегію.