Тема 7. Особливості архітектури України X – XX ст.

Історичний процес розквіту архітектурного мистецтва в Україні розвивався в тих самих загальних формах, що і в Європі. Починаючи з X ст. європейське мистецтво переживає спільні для всіх європейців періоди загальних мистецьких форм, які в історії мистецтва називаються стилями. Ці стилі в європейських народів змінюються однаково, але стиль відповідної доби може в одних народів виявитися трохи раніше, або трохи пізніше, але на 100 років один народ не випереджує другий.

Всі європейські стилі, починаючи з романського, зароджувалися в італійців, або французів, потім їх переймали відразу, або трохи згодом інші народи, оживлювали прикметами національного генія, причому ці прикмети переходили від одного стилю до іншого. Так створювалось національне мистецтво. Розвиток архітектури в Україні відзначається поєднанням впливу різноманітних стилів з формуванням національних традицій.

В Україні всі собори й церкви за яким би стилем не забудовувались мали слов’янську особливість: три куполи на одній осі.

Візантійський стиль відповідає добі заснування європейських держав. (Див. Культуру Київської Русі).

Романський стиль: доба феодалізму. В Україні більше характерним був візантійсько-романський стиль до XV ст. Осередками найбільшого будівельного руху були Київ та Чернігів. Всі стилі відповідали головним ідеям та світогляду, якими жило суспільство його доби. Забудови Києво-руської доби в загальній масі наближались до квадрату, а пізніше видовжувались у напрямку схід-захід. Поєднала в собі візантійсько-романські елементи церква св. Миколи у Львові. Церкви на Буковині, Галичині, будувались з елементами візантійського відродження та готики.

Романський стиль – це стиль максимально аристократичний. Творцями мистецьких цінностей були феодальні аристократи. Архітектори, скульптори, художники – здебільшого з числа духовного лицарства, а життя зосереджувалося у феодальних замках, тому найхарактернішими забудовами були лицарські замки, фортеці, а для духовних феодалів – церкви, фортеці, монастирі. В Україні у XIV-XV ст. розпочинається оборонно-замкове будівництво. Навіть будови релігійного культу пристосовувались до оборонних цілей і будувалися з грубими мурами, вежами й бійницями (стрільницями). Наприклад, як церква-замок в Сутківцях на Поділлі, 1476 р.

Візантійське мистецтво поступово втрачало свій зміст, тому українські митці шукали стиків із західноєвропейськими течіями. Але в церковному будівництві ці західні зразки не могли перейматися без усіляких змін через релігійні різниці, тому запозичувалися переважно форми цивільного будівництва Європи, перетворюючи й пристосовуючи їх до своїх обрядових потреб і побутових особливостей. Ще лишались будови візантійського, візантійсько-романського стилів, і вже з’являлись будови готичні.

Готичний стиль відповідав добі розвою міст в Україні XV-XVI ст. Найбільше готичних забудов (назва походить від германського племені – готи) мав Львів, який переймає першість в архітектурному мистецтві у Києва та Чернігова. Але готичний Львів був знищений під час пожеж (залишалася традиція дерев’яного будівництва) та перебудов. Збереглась одна єдина пам’ятка готичного Львову – Кафедральний (Латинський) собор (1360-1493). Готичний стиль був мало характерний для українських земель, тому що у період інтенсивних забудов міст (XV ст.) готика в європейських країнах вже ставала історією. Деякі римо-католицькі церкви в Перемишлі, в Кам’янець-Подільському зберігали готичні елементи аж до кінця XVII ст. Готичні риси зберегли деякі замки, збудовані в цей період. Наприклад, в Хотині, в Острозі, Кам’янці-Подільському.

Ренесанс, заснований в Італії в XV ст. означав відродження класичності античної архітектури. В Україні – це доба другої половини XVI - поч. XVII ст. Якщо в добу готики в Україні працювало багато німецьких майстрів, то в добу ренесансу переважно італійці зі Швейцарії та Венеціанської республіки. Вони вступали в місцеві цехи і діставали місцеві прізвища, за якими вони нам відомі: Петро Італієць, Петро Красовський, Петро Барбона, Павло Римлянин та ін.

Ренесанс – це заснування модерної держави. Життя зосереджується навколо модерного панства, що бере в свої руки політичну владу, стають популярними ідеї світського життя. В мистецькій творчості це проявляється в будівництві пишних палаццо (князівських, козацьких старшин та гетьманів палат), їх оздобі. Будуються пишні, світським мистецтвом перейняті ренесансові церкви. Культурні діячі збираються навколо князів-меценатів. Залишаються й елементи оборонних споруд. Такі забудови називали оборонні палаци. Культові споруди в цей час також ще зберігали міцні мури з вежами-бастіонами. Наприклад, Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом, Успенський Почаївський монастир. До оборони пристосовувалися й окремі храми, як П’ятницька церква у Львові, Успенська церква А.Киселя в с. Низкиничі на Волині.

Ренесанс замість гостро лучного стилю готики дав зрівноважені, впорядковані композиції зі спокійними, логічно продуманими й чистими формами, почерпнутими з античної архітектури. Тому для ренесансних забудов характерні: портали, капітелі з волютами, пілястри, аттики.

Портал – це архітектурно відокремлений вхід у будинок. Капітель – верхня частина колони з волютами. Волюта – завитки у вигляді спіралі. Пілястра – виступ в стіні у вигляді вбудованого чотирьокутнього стовпа, обробленого у формі колон. Аттик – стіна, яка збудована над карнизом, завершуючим споруду.

Найвищими досягненнями українського ренесансу з характерними ренесансними лоджіями, порталами та капітелями: вежа й дім Корнякта (65 метрів – архітектор Петро Барбона, кошти львівського вельможі Корнякта); Братська (Успенська) церква (львівський архітектор італійського походження Павло Римлянин), Чорна кам’яниця (архітектор Петро Красовський для міщанки Софії Ганель, 1577 р.), каплиця Трьох святителів (архітектор ймовірно Андрій Підлісний).

Італійці наближали архітектуру до знаменитої італійської школи архітектора Палладіо. Але деталі й різьба, яка виконувалась місцевими майстрами, надавала ренесансовим спорудам типові українські форми. Найбільш поширеними сюжетами орнаментальної різьби на спорудах були лоза та квіти. Тому наступний стиль бароко в Україні отримав назву українського бароко.

Бароко – в італійській мові означає химерний, чудернацький. Архітектурним спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Наприклад, Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври, брама Заборовського в Києві, Михайлівська церква Видубицького монастиря, митрополичий будинок Софії Київської та ін.

У добу бароко центрами мистецтва стають королівські, імперські, та

інших монархів резиденції й відповідними ідеями звеличування монархів переймалася і мистецька творчість. В Україні кінець XVII – початок XVIII ст. стали другою після княжих часів добою розвитку українського мистецтва, "золотим віком" української культури: ренесансно-бароковим (козацьким) типом культури.

Козацькі собори на відміну від давньоруських чи іноземних не мають чітко вираженого фасаду, однакові з чотирьох боків, тобто повернуті одночасно до всіх сторін світу. Спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі та просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. В цьому полягав ірраціоналізм барокового світовідчуття. Стіни охайно білилися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки. Елементи мідного покриття фарбували переважно в зелений або синій колір, вкривали позолотою. Шедеврами козацького бароко були споруди Преображенського собору Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684-1692), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1709), Покровський у Харкові (1689), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684), церква Катерини в Чернігові (1716), Преображенська церква в Великих Сорочинцях Данила Апостола, Ілінська церква в Суботові (1653).

Протягом 90-х років XVII ст. під без посереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва "мазепинське бароко". Основна характеристика: відмова від первісного демократизму козацького бароко та втілення в архітектурі величі авторитарного гетьманського самодержавства. Мазепа збудував 14 споруд, біля 20 реставрував. Серед них: церква всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, Військово-Микільський собор Пустинно-Микільського монастиря в Києві, якій зруйнували у 1934 р., Богоявленський собор Братського монастиря в Києві, зруйнований у 1935 р., Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівська церква Видубицького монастиря та ін.

У середині XVIII ст. подальшим розвитком бароко стає рококо. Відрізняється від бароко головно декоративністю. На заміну важким і громіздким формам урочистого бароко приходить легша, делікатна, граціозна орнаментика ажурових прикрас. Архітектори, які працювали в Україні в ті часи намагалися поширити світські елементи в архітектурних спорудах, будували споруди в перехідних формах: бароко-рококо, рококо-класицизм. Наприклад, Андріївська церква у Києві (архітектор Растреллі), Маріїнський палац у Києві (архітектор Растреллі), собор св. Юра у Львові (архітектор Меретин), домініканські костьоли, дзвіниця Києво-Печерської лаври Шеделя, реставрація Кирилівської церкви Григоровича-Барського, дзвіниці Ковніра та ін.

Напрям класичності (взірцевості) приходить в кінці XVIII – початку XIX ст., як реакція проти бурхливого, напруженого стилю бароко. В основу класицизму покладено форми античної архітектури як ідеального (класичного) естетичного еталона. Основними компонентами були: симетрично-осьова композиція будівель, геометрично чітке й зручне планування приміщень. Провідний напрям – містобудівництво. Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні кольорової гами споруди, типові для бароко (блакитний з білим і золотим).

Зразками класичності є палати Розумовського в Яготині, Батурині, будівлі фабрик, заводів, вокзалів, банків, бірж та інших цивільних забудов. У класичному стилі збудовано головний корпус Київського університету (архітектор Беретті).

На початку XIX ст. характерним є стиль ампір (імперії), мав на меті увічнити непорушність імперії. Ампір виражався в монументальних формах римського зразка, широких гладких стінах, округлих колонах дорійського ордера.

Серед українських архітекторів того часу П. Ярославський (будинки на Харківщині, Сумщині), А. Меленський (міський архітектор Києва). Церковні споруди того часу на Херсонщині, Харківщині.

З середини XIX ст. модним стає еклектизм – суміш різних історичних архітектурних стилів не тільки в різних об’єктах, а й в одній забудові. Популярним стає віденський неоренесанс, в якому збудовані оперні театри в Києві, Одесі, Львові.

З початком XX ст. – модерн (сучасність). Для нього характерним є асиметричність планування, використання нових будівельних матеріалів, естетика ламаних та гнучких ліній. Це більшість житлових забудов старого Львову, будинок з "химерами" Городецького у Києві, Бесарабський критий ринок (архітектор Гай), міські житлові споруди вул. Соборної м. Вінниці та інших міст.

20-30-ті роки ХХ ст. в історію архітектури увійшли як час творчих пошуків стилю нової епохи – конструктивізму і функціоналізму. Прихильники конструктивізму відстоювали зверхність в архітектурі нових технічних можливостей, нових будівельних матеріалів і конструкцій. Прибічники функціоналізму працювали під гаслом "форма наслідує функції", віддаючи превагу призначенню споруди. Прикладом співіснування обох течій є діяльність видатного українського архітектора Альошина Павла Федотовича, який розумів, що ці течії – складові єдиного архітектурного процесу, тому намагався враховувати все корисне, але наполягаючи на першочерговому значенні національного колориту в створенні споруд.

Працюючи над різними проектами П. Альошин намагався бути вірним принципу: "Те, що не зручно, не може бути красивим". Тому він вимагав урахування кліматичних умов, де буде вестись будівництво, дотримання санітарно-технічних норм, уваги до деталей, на перший погляд другорядних: на якій висоті вставлені ручки дверей, який ухил сходів, чи зручно відкриваються вікна, чи естетично виглядає водозливна труба. Тому його проекти завжди відрізняла функціональна продуманість, підпорядкованість тій меті, заради якої будувалося приміщення.

Яскравим прикладом так званої "нової архітектури" – є проект "нового міста" в Харкові. За проектом "нове місто" було поділене на функціональні зони і мало 36 житлових комплексів. При кожному з цих комплексів споруджувалися будинки первісного обслуговування, з’єднані між собою галереями. У такий спосіб можна було б ходити до магазину, школи, дитсадка без верхнього одягу. Були запроектовані і будинки для одинаків, і для малосімейних, передбачено необхідну кількість зелених насаджень, враховувалося й майбутнє збільшення мешканців. До однієї з соціалістичних утопій належала ідея відсутності кухні як такої, замість неї – невелика ніша, щоб лише підігрівати їжу, адже громадяни соціалістичної держави мали б харчуватися в їдальнях та напівфабрикатами з кулінарії. Цей проект соціалістичного міста відтворити не вдалося, але пізніше цей задум знайшов своє продовження у спорудженні житлових масивів у великих містах.

Нововведенням 1930-х років, згодом масово поширеним у багатоповерховому будівництві, був плоский дах і галерея-лоджія, де можна було б колективно прогулюватись. Тоді вважалось, що квартири у великому місті повинні мати зручності: це квадратні або наближені до квадрату кімнати, квартира з просторим холом, коморами, природним освітленням у ванній і вбиральні, спеціальною холодною шафою на кухні для продуктів (холодильників тоді ще не було), підвальний поверх, де розташовані клуб, душові, колективна пральня. Але ці ідеї були реалізовані вже після війни, під час радянського будівництва.

В 1960 - 1980 рр. архітектура поступово позбавлялася еклектичних помпезних рис сталінських часів, ставала ближчою до західного конструктивізму. Однак, для неї ще були характерні стандартизація, уніфікація, примітивізм, особливо в масових забудовах. Реалізувати творчий потенціал можна було лише в індивідуальних проектах. Тому визначними спорудами стали: Палац "Україна" – архітектор Є. Маринченко; нові корпуси Київського національного університету – архітектори В. Ладний, В. Коломієць, В. Морозов; музично-драматичні театри в Сімферополі – архітектори С. Афзаметдінова, В. Юдін; цирк у Дніпропетровську – архітектори П. Нірінберг, С. Зубарьов та ін. споруди.

Замки та фортеці. Важливою для українських міст була проблема оборони. Місто складалося з фортеці (дитинця), що розміщалася по можливості на пагорбі або горі, де проживала феодальна аристократія. Під горою, чи пагорбом проживали ремісники, торговці, нижчі прошарки населення. В основі архітектури замків та фортець залишалися давні руські традиції, збагачені впливами Західної Європи. З ХIII ст. з’являється новий тип оборонних споруд – великі бойові башти. Старі замки перебудовуються, дерев’яні на замки з каменю і цегли. Для надійного захисту від артилерії, стінобитних машин будують високі товсті мури та бойові башти. При цьому обов’язково враховуються природні умови, пагорби, скелясті береги річок, малодоступні острови.

Територія замку оточувалась глибоким ровом, який у час небезпеки заповнювався водою. Єдиним входом служили в’їзні ворота. Вони проходили крізь башту, до якої підводився підйомний міст через рів. Вежі й мури нерідко завершувалися зубцями – мерлонами. В середині фортеці, у внутрішньому дворі стояли палаци князя, будинки бояр, храми, стайні, городні, в яких зберігалося майно, а під час нападу ховалися люди з найближчих поселень.

Намагаючись взяти під свій контроль важливий торговельний шлях по Дністру, князь Данило Галицький побудував перші кам’яні укріплення в Білгороді та Хотині. У цих спорудах, закладених на традиціях руського оборонного зодчества, простежуються й романо-готичні стильові риси. Хотинська -в Чернівецькій області на березі Дністра. Фортеця має чотири прямокутні та дві круглі вежі. На мурах прокладено бойовий обхід, що має вигляд критих галерей. Перед південним муром з в’їзною брамою міститься глибокий рів, через який перекидався підйомний міст. Другий міст наводився в бік двору через семиметровий рів. Внутрішній простір був розділений на дві частини: військовий двір, в якому знаходилися замкова каплиця, житловий корпус, колодязь та внутрішній княжий двір, де був палац.

Щоб зробити фортецю менш вразливою до ударів артилерії, хотинський замок реконструювали. Подвір’я замку підвищили майже на десять метрів, башти й стіни надбудували. Він набув кращого естетичного вигляду. Майстер-будівничий, вихований на традиціях галицької школи княжих часів, оздобив величезні площини мурів геометричним орнаментом з червоної цегли на тлі світло-сірих вапнякових мурів, мов вишиванням на полотні. Вони розгорнуті в сім смуг – нижні чотири з квадратів тричі вписані в один і є не що інше, як "вавилон" – символ будівельної мудрості. Горішні три смуги утворюють триступінчасті піраміди з хрестом на вершку, уособлюючи Голгофу – місце розп’яття Христа. Хотинська фортеця зазнала серйозних перебудов, під час яких сформувався архітектурно-художній комплекс, який існує до сьогодні.

Білгород-Дністровське укріплення займає високий пагорб на правому березі Дністровського лиману, відзначається суворою простотою, могутністю мурів та 35 башт (збереглось – 20). Перше укріплення на цьому місті звели грецькі колоністи, назвавши – Тіра. Розбудова та зміцнення цитаделі здійснювалась протягом XV – XVI ст. молдавськими господарями. Пізніше її вдосконалювали й реконструювали турки, назвавши Аккерман (Білий Камінь), в Білгород-Дністровський перейменували в 1944 році.

Фортеця Судак у Криму була збудована генуезцями на високій, неприступній з моря скелі у період з 1371 по 1469 роки. Вони були купцями, які володіли частиною узбережжя Криму протягом XIV – XV ст. Оборонний комплекс фортеці має назву Генуезької. Площа фортеці майже 30 гектарів. Двоярусна оборона мала стіни завтовшки до двох метрів і заввишки вісім-десять метрів, прямокутні вежі, чотирнадцять 15-метрових башт із зубчастим парапетом. Більшість з них названі на честь генуезьких консулів, які їх будували. На території зберігся давній храм. Спочатку це була мечеть, потім православний храм, католицький храм, знову мечеть, православна військова церква, німецька кірха, армяно-католицький храм. Релігійна орієнтація відповідала власникам.

Луцький замок, збудований князем Любартом Гедиміновичем у XIV ст., як державну столичну резиденцію останнього правителя Галицько-Волинського князівства, на місці дерев’яного замку. Був найбільшим на Волині. Мав вигляд модних в ті часи романських фортець з елементами готики. У плані нерегулярний трикутник, обмежений високими дванадцятиметровими стінами з трьома 27-метровими баштами, прикрашеними зубцями-мерлонами та в два-три ряди отворами бійницями та стрільницями. Одна башта була центральною, або в’їздною. А дві другі в кінці XIV на початку XV ст. перебудували, мерлони замурували, надбудували четверті поверхи, декорувавши високими аттиками з квадратними нішами.

В замковому дворі ще з давньоруських часів діяв собор Івана Богослова. В ній захоронені луцькі князі, єпископи, в тому числі й будівничий замку Дмитро-Любарт. Близькими до Луцького замку були замки Кременця і Бучача.

Давнє нерегулярне будівництво зберіг Острозький замок, який також був перебудований з дерев’яного на кам’яний. Оновлення середньовічних форм замку відбувалося на засадах ренесансного мистецтва. Конфігурацію укріплень обумовила Замкова гора. Від міста замок відокремлений глибоким ровом. Біля давнього рову розміщена Богоявленська церква. ЇЇ також пристосовано для оборони. Це хрещатобаневий, шестистовпний, триапсидний, п’ятиверхий храм, який є проміжною ланкою між давньоруським зодчеством та архітектурою XVI - XVII ст.

Під час модернізації укріплень була зведена Кругла башта. Внутрішній діаметр башти – 13 м, товщина стін – 3,5 м. Другий ярус завершують бійниці на кам’яних фігурних кронштейнах. Завершує споруду – аттик. Башта є унікальним зразком фортифікаційного мистецтва України й ренесансної традиції.

На південно-західному Поділлі найважливішою фортецею стала Кам’янецька, в яку входили замок та міські укріплення. Місто й замок збудовані ще в домонгольський період, нові укріплення в 70-х роках XIV ст. Будівництво здійснювалося князями Коріятовичами на скелястому півострові, утвореному омего подібною петлею р. Смотрич, чия долина являє собою каньйон глибиною 40 м. Стара фортеця захищає підхід до перешийку між півостровом та материком, де було розташовано місто. Між містом і замком через каньйон, що їх розділяв, був перекинутий дерев’яний міст, що опирався на кам’яні стовпи. Однією з найдосконаліших середньовічних оборонних систем вважаються гідротехнічні споруди Польської та Руської брам, які були розміщені по обидва боки скелястого перешийка. Їх основними складовими були укріплені кількома вежами в’їздні брами та шлюзи, що перетинали русло річки. В разі нападу ворогів спочатку перекривалися шлюзи Руської, а потім Польської брами, і каньйон повністю затоплювався водою. Цим виключалася можливість штурму острова з двох нижніх доріг. Третя-верхня по Замковому мосту захищалася підйомним мостом, надбрамною вежею, системою укріплень Міської брами та Вірменському бастіону, які розташовані на зручних для ведення обстрілу терасах. Через це майже неприступну (захоплювали лише два рази за всю історію існування) фортецю, як і місто називали Кам’яною Перлиною.

Другою за популярністю і відомістю фортеця після Кам’янця вважається Меджибізька на Хмельниччині, яка збудована на пагорбі між ріками Буг та Божок. Місто лежало на з’єднанні двох татарських шляхів: Чорного і Кучманського, тому тут було зведено мурований замок. Перші відомості про нього є за 1516 роком. За бурхливих козацько-польських воєн фортеця переходила з рук в руки: то до козаків, то до поляків, то до турків.

В XVI ст. замість дерев’яних збудували муровані укріплення. Замок має форму довгастого трикутника, який своїм гострим кінцем лежить між річками, в’їзд знаходиться в основі трикутника. Довжина фортеці – 130 м., ширина західної сторони – 85 м. З півночі зведено восьмикутну триповерхову башту, житлові приміщення. З північно-західного боку знаходиться невисока широка п’ятикутна (Лицарська) вежа з амбразурами замість вікон. Південний бік захищений Бугом та має кутову (Офіцерську) вежу складної конфігурації, яка складається з ромбовидної частини і чотирьох напівкруглих веж, що з’єднуються попарно з кожного боку. Зовнішні мури прорізано стрільницями.

В центрі замкового подвір’я стоїть храм, який спочатку був католицьким, мав риси готичної архітектури: видовжені вікна, склепіння з нервюрами. Від первісної церкви збереглася крипта під підлогою костелу. Потім його переробили на православний. Оборонний характер споруд прикрашений барочним фронтоном та високою покрівлею, що завершується вежею зі шпилем.

Володарі фортеці Сенявські влаштували в ній свою резиденцію з палацем. Збереглися білокам’яні портали та віконниці, а також ренесансна аркатура, що увінчувала фасад з фігурними аттиками. До в’їздної брами прибудовується великий п’ятипелюстковий у плані бастіон. Барбакан нарощено великою прямокутною зі скошеними кутами вежею, що підіймається над бастіоном. А найвищою спорудою замку була надбрамна кругла вежа, до якої добудували четвертий та п’ятий яруси.

Під час перетворення фортеці на палац майстри, застосували цеглу, в яку домішували вапняний розчин. Через це замок, який був зовні весь потинькований цим розчином, набув злегка рожевого кольору як яблуневий цвіт. Мальовничості їй надавали й великі наріжні брили вапняку, з яких виростав замок.

Воїни меджибізького гарнізону мешкали у двох кордергардіях, які були побудовані вздовж північного і східного фортечного муру в XVI ст. В’їздна вежа була перенесена (щоб не заважати бастіону) з південно-східного кутка фортеці до західну сторону муру, в 5 м від п’ятикутної вежі. В XVI ст. також з’явилася у південній куртині високо піднята над землею брама, призначена для приймання вантажів, які річками доправлялися сюди на човнах.

Наприкінці XVII сторіччя ззовні фортеці зводять могутні кам’яні контрфорси, що сягають третього поверху палацу. Для захисту фортечних мурів і палацу від гарматних ядер ззовні під ними створюють земляні насипи заввишки 4-5 метрів. Подвір’я фортеці стає просторим, усі будівлі довкола нього утворили один ансамбль.

У XIX ст. всі споруди перебудовано в поширеному тоді романтичному стилі. Стіни всіх будівель і фортечні мури покрили вапняним тиньком білої барви. Комплекс перетворився на білосніжний романтичний палац. За радянських часів у замку розмістили маслозавод.

Родиною Сенявських був збудований у XVI-XVIII ст. Бережанський замок у місті Бережани Тернопільської області в Галичині. Замок вважається найвизначнішою захисною спорудою епохи українського ренесансу. Його зведено італійськими майстрами за новоголландською системою Гийомом де Бопланом, як оборонно-житлову споруду. На відміну від інших замків збудований в глибокій заболоченій річковій долині на острові, утвореному двома рукавами річки Золота Липа. По периметру житлові будинки та бойові вежі. До замку вела оздоблена кам’яною різьбою в’їздна брама з перекидним ланцюговим мостом. Замок мав п’ятикутну форму з чотирма оборонними вежами. Внутрішнє подвір’я замку було влаштоване у формі італійського палацу. Підступи до замкових укріплень були захищені водою.

Подвір’я замку має форму нерівнобічного п’ятикутника, оточене палацовими й жилими корпусами з наріжними баштами різної форми. Назовні корпуси мають глухі стіни з бійницями в горішніх частинах, а в бік подвір’я – великі вікна та двоповерхові відкриті аркади – галереї. На замковому подвір’ї була побудована каплиця Святої Трійці в готичному стилі, яка була родинною усипальницею роду Сенявських. У XVII ст. були закладені додаткові бастіонні фортифікаційні укріплення навколо замкових валів. Потім замком володіли Потоцькі, пізніше став власністю Польської держави, радянської України, незалежної України. З 1999 р. Бережанський замок віднесено до переліку архітектурних об’єктів, які потребують відновлення.

Олеський замок заснований галицькими князями в XIII ст. на плато пагорба, який височить серед заплави р. Ліберця. Початково це було овальне в плані муроване з каменю укріплення з мурами заввишки 7-8 м, що повторювало природну форму пагорба. У XVII ст. Олеський замок відбудували в традиціях італійського Відродження. Було зведено надбрамну башту, каплицю, кілька корпусів помешкань, викопано й облаштовано колодязь – 42 м. Замковий двір прикрасили відкриті аркади, а входи в корпуси зробили у вигляді білокам’яних порталів ренесансної стилістики. В добу бароко на надбрамній башті та житлових корпусах влаштували високі барокові дахи. На поч. XVIII ст. мур був зміцнений могутніми контрфорсами. В 1975 році в замку відкрито філію Львівської галереї мистецтв.

Пам’яткою історії та архітектури XIII-XVII ст. є Невицький замок, збудований на пагорбі вулканічного походження висотою 120 м, на лівому березі р.Уж 12 км. від м. Ужгорода. Замок давав можливість контролювати транскарпатський шлях через Ужоцький перевал. У плані замок має неправильну форму. Ядро замку – овальний двір утворений 2 - поверховими мурованими корпусами. Над одним із приміщень 4 - ярусна башта.

Другу лінію оборони утворює вал, увінчаний кам’яною стіною та 4 вежі. Третя лінія оборони складає вал, під захистом якого стояли житлові та господарські споруди. Всі лінії оборони доповнювались ровами. В’їзд до замку був у вигляді 6-кутньої надбрамної башти, винесеної на зовні, від якої в середину замку веде утворений двома паралельними стінами коридор. Перед брамою – перекидний дерев’яний міст.

У XVII ст. замок був зруйнований. В 1923 році передано Ужгородському туристичному клубові, який ініціював реставрацію.

Одним з вдалих поєднань замку та палацу вважається Підгорецький замок, який розташований на високому пагорбі побудований у 1635-1640 рр. Службові приміщення утворювали квадратний двір з терасою, пристосованою до оборони. З трьох боків весь палац оточений глибоким ровом. З північного боку, зверненого до долини, палац-замок мав гарну терасу з балюстрадою і скульптурами, від двору – відкриті аркади-галереї. До замку в’їжджали через велику браму – портал з двома колонами. Брама була прикрашена різьбленням.

Замок був власністю Конецпольських, Собєських, Жевуських. Вацлав Жевуський зібрав у замку велику колекцію цінних картин, книг, зброї, меблів, було перевезено усе найцінніше з Олеського замку. Перед замком стояла парадна військова варта, декілька гармат. У палаці відбувались гучні забави, що тривали тижнями, на які з’їжджалася навколишня шляхта. Їх прикрашали феєрверки, військові паради та гарматні залпи. Тут були свій оркестр, театр, працювала друкарня. У замковому парку прогулювалися рідкісні птахи. Для численних гостей та їх слуг у XVIII ст. біля замку збудували корчму-заїзд з сонячним годинником на стіні.

Були в замку кармазинова кімната, а також китайський, золотий, дзеркальний, мозаїчний, зелений кабінети. Усі цінності, що зберігалися в кабінетах і залах, відповідали їх назвам. В замку знаходився арсенал, величезна бібліотека та архів. Радянська влада вивезла до Ленінграда дивовижні скульптури, які прикрашають тепер Літній Сад, а згодом в замку відкрили обласний санаторій для хворих на туберкульоз.

В 1940 р. замок було передано Львівському історичному музею. В 60-х рр. споруду було відреставровано, проте ні плафонів, ні мармурових підлог відновити не вдалось. 1997 р. розпорядженням Львівської держадміністрації замок передано Львівській галереї мистецтв. Того ж року був створений благодійний фонд відродження Підгорецького палацу. В фондах галереї збереглися твори мистецтва з палацу, що може допомогти відновленню споруди, в якій планується розмістити музейно-культурний центр.

Не менш цікавими були замки в Бучачі, Тернопільський замок, Мукачевський, Поморянський, Золочевський, Свіржський, замок Старе Село, Пнівський, Жванецький, Збаразький, Скала-Подільський, Сатанівський, Сидорівський та інші замки та фортеці українських земель.

 

Контрольні питання та завдання

 

1. Дайте загальну характеристику архітектурних стилів на українських землях.
2. Підготуйте доповіді про будівництво замків та фортець.
3. Про кого з українських архітекторів Ви можете розповісти?
4. Підготуйте презентації про визначні архітектурні споруди міст України.

 

ДОДАТКИ