Тема 4. Українська культура XIV – першої пол. XVII ст. Поширення ідей гуманізму

Великий вплив на розвиток культури в Україні цього періоду мали тісні культурні зв’язки зі слов’янськими народами. Світ і людина розглядалися в межах релігійного світогляду, але вже без середньовічного аскетизму, догматизму та канонічності, притаманних творам живопису і скульптури. У цей період зароджується народнопоетичний жанр історичних пісень та дум, що складають героїчний епос України і свідчать про високу духовну культуру.

Однією з характерних рис українською культури початку XVI ст. стає Відродження, ознаками якого були:

- яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення;

- поширення ідей гуманізму;

- розвиток мережі освітніх закладів;

- розвиток друкарської справи, усної народної творчості на основі давньоруських фольклорних традицій;

- розвиток архітектури, ооразотворчого мистецтва, що грунтуватися на традиціях давньоруської епохи з одночасною кристалізацією національних рис;

- виникнення в архітектурі та живопису світських сюжетів;

- розвиток скульптури і архітектури як елементів оздоблення, а також для надгробків знаменитих шляхтичів, католиків і православних.

Релігійне життя. З XIV ст. українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського. Цей період виявився більш сприятливим для розвитку української культури. Литовські князі не вмішувалися в існуючі порядки, залишали при владі місцевих князів та користувалися українською (руською) мовою, яка стала мовою державного діловодства, дипломатії та приватного листування на території Великого Литовського Князівства. Деякі литовські князі приймали православ’я і споріднювалися з українськими та білоруськими князями.

Однак з другої половини XIV ст. після прилучення Литви з усіма українськими землями до Польщі, культура зазнає польського впливу. Московська держава в цей час, щоб заволодіти всіма східнослов’янськими землями оголошує себе спадкоємицею Києва, а після завоювання Константинополя турками (1453р.) – спадкоємицею Візантії (теорія третього "Риму"). Для України це означало, з одного боку: латинізація та спольщення, а з другого – омосковлення.

Великою перешкодою розвитку української культури в цей час була також і боротьба з татарською ордою. Уряди Литви, Польщі не мали можливості, та й сили обороняти "окраїнні" землі. Оплотом оборони українських земель, а також і проти колоніального гніту польської шляхти та покатоличення православного населення стали українські козаки та діяльність братств.

Ідеї Гуманізму та Реформації, які проникали в Україну, сприяли поширенню освіти, науки та пробудженню інтересу до української мови та культури, яка продовжувала традиції Київської доби щодо релігійного характеру. Віра в ті часи була не лише основою світосприйняття, а й складовою самої культури, ознакою належності людини до тієї або іншої культури.

Україні на історичній карті Європи випало бути зоною зустрічі двох світів: візантійсько-православного і європейсько-католицького. Це був період протистояння двох різновидностей християнської релігії в Україні. Православна релігія здебільшого іменувалась як "руська" (українська) віра. Державною в межах Речі Посполитої була католицька. Тому відданість православ’ю виключала польського підданця з громадського і суспільного життя. Він позбавлявся економічних і політичних привілеїв, не мав можливості захищати себе перед судом, православних ремісників в ряді міст звільняли із цехів.

Внаслідок поступової перемоги Польщі з її розвиненою культурою першою пала Галичина, де поляки діставали земельні ділянки, що призвело до спольщення українських боярських родів. У Львові "русини" не мали права мешкати на головних вулицях, а споконвічна українська людність була загнана на передмістя.

Трагедією було і те, що у свідомість широких мас народу твердо входили поняття "вищості" і "нижчості". "Вищості"- польської культури й мови та католицької церкви, а "нижчості" української мови та православної віри. Поняттю "лях", "католик" протиставлялись поняття "русин", "глупий русин", "схизматик", що підтверджувало релігійний антагонізм. Також систематично підкреслювались терміни "хлоп", "хлопська" мова, "хлопська" віра.

Вищої державної посади могли отримати тільки католики. Католицькі єпископи засідали у вищій державній установі – сенаті. Православні ж єпископи не мали там жодного місця. Для католицького духовенства була відкрита дорога до європейських університетів і вищих шкіл. Для православного люду дорога до навчання відкривалася лише за умови переходу у католицтво. Поступово православна церква зубожила, поступаючись освітою перед католицькою, її література була обмежена до церковних богослужбових книг, які не мали високого інтелектуального рівня. Йшло систематичне переслідування Української Православної церкви, нищення церковно-національних цінностей і святинь минулого, приниження престижу православної церкви, викликання сорому за приналежність до православної церкви.

До боротьби за піднесення православної церкви виступили собори, а також церковні братства. Вони виступали проти польської католицької пропаганди, проти національного й релігійного обмежування українців, проти неморального життя духовенства.

В той час в Україну проникали ідеї Гуманізму та Реформації з Європи через українську інтелігенцію, котрій вдавалося отримати освіту в польських і західноєвропейських університетах. Гуманістичні та просвітницькі ідеї знаменували собою становлення нових відносин в Європі. На противагу феодальній ідеології, в основі якої був бог, гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, на її утвердженні в сьогоденному світі, на пошуках людського щастя, яке гуманісти вбачали в свободі особистості, в справедливому суспільному ладі.

Коло інтересів гуманістів було широким: класичні мови, філософія, яка "селян робить городянами, дикунів – сумирними, варварів – ученими, самих людей - богами", етика, психологія, естетика, література, поезія, історія й природничі науки. Набуваючи ерудиції, розвиваючи світську освіту та культуру, гуманісти досягли вивільнення інтелектуальної діяльності з-під влади церкви, що було найважливішим досягненням доби Відродження. Понад усе вони цінували розум і доброчесність, а також освіченість, свободу особистості, людську гідність.

Однак історичне становище українського народу, найголовнішим завданням якого була організація патріотів на боротьбу за визволення батьківщини з-під іноземного панування, покатоличення, ополячення призвело до того, що Гуманізм не відіграв вирішальної ролі в національно-культурному житті України. Ідеям визвольної боротьби більше відповідали ідеї Реформації. Реформація – це був релігійний рух проти папсько-римської церкви, який починався як церковна реформа, але поступово перетворився на боротьбу з ним. Реформація призвела навіть к релігійним війнам за свободу совісті. В Україні поширення гуманістичних та реформаторських ідей зумовлювали визвольні рухи XVI – XVII ст.

Розвиток літератури. Друкарська справа. Епохальний винахід друку німцем Гутенбергом у 1450 р. і поширений на всі країни Західної Європи з’явився у XV ст. в найбільших слов’янських містах Празі та Кракові, а згодом на початку XVI ст. на білоруських, українських та литовських землях.

Перша слов’янська книга була надрукована глаголицею у Венеції у 1483 р., кирилицею у 1491р. у Кракові: " Часослов " і " Октоїх " (книжки для церковного вжитку). Вони були надруковані в першій друкарні, де виготовляли книги із застосуванням слов’янського кириличного шрифту, засновником якої був Швайпольт Фіоль. Чому слов’янські книжки друкувались саме у Кракові дослідники сперечаються. Одні вважають, що саме в Кракові в той час жив фахівець з виготовлення шрифтів Рудольф Борсдорф, а інші через те, що у Кракові проживала група українців східного обряду, яка і замовляла релігійні книжки. Ці книжки протистояли покатоличенню православного населення, тому після їх виходу друкарню закрили, книги конфіскували, а видавця шукали покарати за єретицтво.

Якщо говорити про початки друкарства у слов’янських народів, то перші друки з’явились у Білорусі. Першодрукарем тут став Франциск Скорина. Після студій у Краківському та Падуанському університетах, де здобув вчене звання доктора медичних наук, у 1517 р. в Празі надрукував першу книжку " Псалтир ", а потім 22-видання Біблії в перекладі на білоруську, яку в ті часи розуміли в Україні і користувалися.

Точна дата початку друкарства на українських землях не відома, але першим друкарем офіційно вважається Іван Федоров, а першою друкарською українською книгою його львівський "Апостол " 1574 р. Дискусії відбуваються і з приводу самої постаті Івана Федорова (Федоровича), бо ніяких відомостей про той час до заснування друкарської справи про нього не має. В церковних книжках про народження дітей дослідники знайшли 120 Іванів Федорових, тому хто саме з них з’явився до Москви і заснував друкарню за наказом Івана Грозного не відомо. В 1564 р. він видрукував московський "Апостол ", а у 1565р. для церковних потреб " Часовник " (малоформатний збірник молитов). В цій справі його супроводжував друг та помічник з українських земель Петро Мстиславець.

Друкарська справа в ті часи вважалась д’явольською справою, чарами, тому натовп підпалив друкарню, а друкарі втекли, рятуючи свої життя в Білорусь до гетьмана Григорія Хоткевича, який виділив їм наділ землі і велів займатись землеробством. Але не в цьому бачив своє покликання великий просвітитель. Пізніше у післямові до львівського Апостола він напише: "…не лічило мені вік свій проводити за плугом чи сіючи зерно, бо замість плуга я володію мистецтвом знарядь для праці руками, а замість житніх зерен маю розсівати по світу зерна духовні…".

У 1573 році, сплативши податок у Львові Іван Федоров відкриває власну друкарню та друкує український першодрук - Апостол 1574 р. Деякі дослідники нагадують, що ще за століття до Івана Федорова у Львові існувала друкарня. Багатий львівський міщанин Степан Дропан подарував церкві св.Онуфрія і монастиреві при церкві свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм 1469 р. Тому, на думку цих дослідників, Іван Федоров відновив друкарську справу у Львові. У 1574 р. був надрукований " Буквар ", один з примірників якого було відкрито у 1953 р. та придбано до колекції українських стародруків бібліотекою Гарвардського Університету.

Фінансові труднощі змусили Федорова продати друкарню і переїхати в Острог на Волині, де під опікою князя Острозького була надрукована знаменита Острозька Біблія 1581 р. В 1583 р. першодрукар помирає.

Серед пам’яток перекладної літератури з болгарської мови на слов’яно-руську найвизначнішою є " Пересопницьке євангеліє " (1556-1561рр.). Книга має виняткове мистецьке оформлення, вважається найкращим зразком староукраїнської мови. Рукопис виготовлено на пергаменті з уживанням чорного чорнила та кіновару. Усі 482 аркуші оправлено в дубові дошки, обгорнуті зеленим оксамитом. На ньому складають присягу на вірність українському народові президенти України. (Більш детально див. додатки).

В кінці XVI ст. виникла полемічна література. Полеміку розпочав польський єзуїт, письменник, лідер воюючого католицизму Петро Скарга своїм твором "Про єдність церкви божої під єдиним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення". Основна ідея твору полягала в поясненні необхідності об’єднання на основах латинського вчення під зверхністю римського папи і польського короля, порвати з руською вірою, порвати з національними традиціями. Автор стверджував, що філософія та всі інші науки можуть розвиватись тільки в грецькій або латинській мові, а слов’яно-руська мова до наук непридатна, бо це мова мужиків. Розпочалась гостра літературна полеміка.

У відповідь з гострим полемічним твором " Ключ царства небесного " у 1587 р. виступив ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. Автор закликав український та білоруські народи піднятися на захист національних традицій.

Полемічним трактатом "Тренос" (Плач України) 1610 р. був відомий і його син Мелетій Смотрицький. Твір написаний польською мовою, розкриває становище православних українців та білорусів, які потерпали від національно-релігійних утисків. (Див. додатки). Книгу конфіскували й спалили, а автора розшукували для покарання за "єресь". Щоб врятувати життя автор змушений був відмовитися від свого твору. Пізніше М.Смотрицький видав " Граматику слов’янську " (" врата ученості " за М.Ломоносовим), яка буде єдиним підручником в освітніх закладах аж до XIX ст.

З історично-мемуарної прози найбільш відомим є "Завіщання" Василя Загоровського, брацлавського каштеляна, який у 1577 р. потрапив у татарський полон і написав для своїх дітей: "…щоб росли в страсі перед Богом; щоб в раду з невірними не входили; на дорогу несправедливих не ступали; на стільці губителів не сідали…". Твір продовжив гуманістично-моральні настанови дітям літератури княжих часів. Помираючи в полоні Василь Загоровський призначив на церкву, шпиталь і переписування книг великі гроші.

Живопис. Образотворче мистецтвов цей період досягає значних вершин. Залишалась києво-руська особливість монументалізму візантики, серед технік залишається фреска, яку поступово витісняє іконопис.

Польські королі (XIV- XVст.) доручали "руським" майстрам розписувати фресками найголовніші храми Польщі, тому маємо український вплив міст Кракова, Сандомира, Любліна, Вислиці. Серед сюжетів: "Різдво Богородиці", "Зняття з хреста", "Юрій Змієборець", "Успіння", "Тайна вечеря", "Поцілунок іуди", образи воїнів разом з образами пророків. У фресковий розпис проникали народні й світські мотиви, пов’язані з раннім Ренесансом, втілювалася думка про мужнє переборення труднощів, про стійкість переконань та несхибність життєвої позиції, виражалися народні естетичні та етичні ідеали, уявлення про високу гідність людини, про її велику цінність. Поступово закладалися основи розвитку в майбутньому нового гуманістичного мислення.

У створенні образів сцен фрескового ансамблю українські майстри спиралися на народне світосприйняття, весь живописний цикл мав в собі демократичну тенденцію, на відміну від традиційного західного вираження монастирської аскетизованості та догматичної "правильності". Українські майстри демонстрували художню індивідуальність, яка виражалась в особливій віртуозності і досконалості в передачі рис обличчя, складок одягу, аксесуарів.

До кращих зразків тогочасного фрескового малярства відносяться сюжети-композиції "Різдва Христового" й "Успіння Богородиці", до яких введено побутові та краєвидні мотиви стінопису Кирилівської церкви в Києві XIV ст., Вірменської церкви у Львові XIV ст. Живопис розписів відзначався колористичною насиченістю, пафосом руху, психологічною експресією. В постатях поступово намічається на відміну від плоскої візантики передача об’ємності форм.

Твори монументального живопису XIV середини XVI ст. були присвячені релігійній тематиці, проте поступово в розписи цього часу проникають народні і світські мотиви. Іконопис також відходить від візантійських, традицій, збагачується сценами з побуту, красою реального світу людини, елементами народного мистецтва. У багатьох іконах помітне тяжіння авторів до відображення життєвих прототипів. Через релігійни образи втілювались виплекані в народі морально-етичні ідеали, високі прагнення добра, свободи, глибокі душевні почуття, поетичні поривання. Прикладом такого сюжету є ікона "Благовіщення" (1579), виконанамайстром Федусько із Самбора.

Географія пам’яток, які зберегли монументальний живопис охоплює лише західну частину українських земель та Закарпаття. Це фрескові ансамблі в храмах Луцька, Хотина, Холма. Аналогічна ситуація характерна для станкового живопису. На жаль, твори іконопису залишились лише в західній частині України - у Галичині, на території Лемківщини та Бойківщини. Східні області і центр України втратили майже всю художню спадщину іконопису. Станковий живопис цього періоду відбивав у собі характерні риси монументального живопису. Проте технічні засоби зображення, відхід від візантійських канонів, епічний вплив — усе це сприяло визріванню і народженню в іконі реалістичних тенденцій. В обличчах богоматері сміливо впроваджувалася тенденція змалювання етнічного типу української жінки, національна специфіка кольорів одягу, особливо на народній іконі Поділля, Волині, Галичини, Придніпров’я.

Характерною рисою українського іконопису стає ліричність, коли ікона вбирала в себе думки, почуття, високі емоції своїх сучасників.Святі на іконах мають вільні рухи, стають більш земними, а на народній іконі схожими на сучасників майстра. Особливо виділяється постать Петра Ратенського з Волині, який, переїхавши до Москви, стане засновником московської школи іконопису. Серед улюблених сюжетів українських ікон – Одигітрія, святий Микола, Воскресіння, Стрітення.

Починаючи з другої половини XIV ст., в мистецтві України провідне місце поступово займає портрет. На складання його стильових, образних, технічних характеристик великий вплив мав іконопис та європейська ренесансна культура. Найбільш поширеними проявами цього жанру були три види портретів:

- донаторські (від лат. donator - дарувальник), на яких зображували будівничих храму (з моделлю будівлі в руках, або замовників якого-небудь скульптурного чи живописного твору); донаторами були також люди, які безкорисно вкладали гроші в культуру;

- надтрунні зображення, які ще цілком виконувалися в дусі ікони;

- парадні портрети, що виникли з початку XVII ст., у яких зображувалася людина на повний зріст на тлі колони, коштовних драпіровок або на тлі палацу чи вишуканого пейзажу; подібний портрет можна назвати "репрезентативним", тобто таким, який представляв людину та її соціальне становище (прикладом представницького портрету може бути "Портрет Олександра Корнякта (сина)" - кінець 20-х років XVII ст.).

Таким чином, основні культурні здобутки українського народу в XIV - першій половині XVII ст. дають підставу охарактеризувати їх як етап розвитку самобутніх рис, тісно пов’язаних з гуманістичними ренесансними ідеями.

Архітектура. На розвиток архітектури XIV ст. істотно вплинуло запровадження в деяких містах Магдебурзького права. Це сприяло зростанню міст, розвитку їх самоврядування, будівництву замків і фортець, які зводилися в середньовічному дусі. Одночасно в архітектуру проникають елементи ренесансного стилю. Посилене укріплення міст було пов’язане з військово-політичною ситуацією того часу, нападами феодалів один на одного, численними набігами татар та частими війнами. Велика кількість замків і фортець була побудована на Поділлі, Волині, Галичині (Кам’янець-Подільський, Луцьк, Володимир-Волинський, Острог, Львів, Хотин та ін.).

В оборонній архітектурі застосовували нові способи будівництва. Виноходом тих часів були бастіонні укріплення. Нових обрисів набули Луцький замок, замок в Острозі, Кам’янець-Подільська фортеця. Риси оборонної споруди застосовували і в будівництві палаців. Культові споруди також набували вигляду фортець (Шаргородська синагога, церква-замок у Сутківцях на Поділлі).

Міста давньосхідної України були укріплені здебільшого дерев’яними спорудами, земляними насипами, валами та ровами (Брацлав, Умань, Черкаси, Чернігів та ін.). Найбільший розвиток в архітектурі другої половини XVI - початку XVII ст. набуває стиль Пізнього Ренесансу. До найвідоміших споруд, побудованих у цьому стилі, можна віднести архітектурні пам’ятки Львова: Високий замок, будинок Гепнера "Чорна кам’яниця" (1570), вежа, побудована на кошти грецького купця і мецената Корнякта, та ін. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Петро Барбон, Войтех Капінос. Ренесансні риси в архітектурі каплиць Боїмів та Камп’янів це розкішне різблення, у якому поєднуються біблійні сюжети, реалістичні зображення- портрети, витончені орнаменти з виноградних грон і квітів. (Особливості архітектури на український землях будуть розглядатися окремо).

З розвитком архітектури пов’язаний розквіт скульптури. Скульптурні зображення застосовували як оздоблення архітектурних споруд. Шедеврами українського мистецтва є скульптурні різблення львівських каплиць Камп’янів та Боїмів. Наприклад, святі Петро та Павло на фасаді каплиці Боїмів, які витесані з червоного угорського мармуру. Автор Генрих Горст.

Скульптурний портрет в ті часи використовували як надгробок. Такими скульптурами є надгробки, Олександра-Ванька Лагодовського з церкви в Уневі (Західна Україна), 1573 р., Адама Кіселя (1653). Надгробок Ганни Синявської, 1574 р. мав вигляд лежачої постаті, ніби охопленої раптовим сном. В ньому підкреслювалася мужня перемога над смертю, про яку нагадує лише напис. Поза спокійна, голова підперта рукою. Ганна Синявська померла в молодому віці через пологи. Тому автор, ймовірно Герман Гутте, продемонстрував ідеал фізичної краси, здорової плоті людини, гармонійний образ, зпоетизований одягом. Лінії складок підлягають законам декоративного ритму: їм властивий своєрідний пластичний вираз, почерпнутий з джерел іконописного мистецтва.

В 1579 році було встановлено в Києво-Печерскій лаврі надгробок князя К.Острозького: одягнений у рицарський обладунок князь ніби відпочивав на ложі. У Львові - це нагробок для Юрія Боїма з дружиною та дітьми й онуками у каплиці Боїмів майстра Галуша Пфістера. Матеріалами служив угорський червоний або коричневий мармур, сірий пісковик, а для постатей найчастіше використовували світлий алебастр. Замовниками нагробків, що визначалися громіздкими, пишно декорованими формами, були вища магнатерія, духовентсво, а згодом і середня шляхта.

Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася з м’яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Але це саме скульптура, оскільки вона передає об’ємність зображених в повний зріст фігур з портретними подробицями їх зовнішності, переважно одягнутих у рицарські доспіхи і ніби в невимушених позах – підперши рукою голову чи піднявши вгору коліно. Більш поетичними і ліричними є композиції надгробков жінок та рано померлих дітей.

Надгробок Адама Кіселя (1653, Покровська церква села Низкиничі Волинської області) – це поколінна постать в обладунку, роміщена в неглибокій ніші з важким барочним обрамленням. В ньому проявлена тенденція героїзації постаті. (Більш детально про А.Киселя та див. Додаток)

Разом з погребальною скульптурою починає розвиватися ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком є фігура архангела Михаїла, що перемагає сатану, яку виконано в драматичних, характерних для піздньої готики традиціях. Сам архангел вже втілює собою взірець ренесансної мрії про досконалу людину. Ця композиція прикрашала будівлю королівського арсеналу у Львові. Ймовірно створена львівським ливарником Каспаром Франковичем. Автор постаті ймовірно Й.Пфістер.

Зразки ліпної скульптури прикрашали не лише численні львівські костели, а й вулиці міста, наприклад, скульптурна група " Хрещення " кінця XVI ст. на розі львівського будинку на площі Ринок, 23.

Зберігалася й традиція дерев’яного різьбярства. Наприклад, дерев’яні скульптурки ангелів. Високим рівнем виділяється скульптура " Ангел з мандоліною ". Це кругла скульптура, яка є складною за змістом. Образ гуманістичного ідеалу доби, з прагненям гармонії та щирої людяності. Почуття гідності, усвідомлення внутрішньої свободи. В скульптурі відбито піднесену духовну атмосферу, що мала місце на українських землях перших десятиліть XVII ст. Витончена постать видовжених пропорцій була покрита позолотою, а голова й руки поліхромовані. Популярними залишаються різблення іконостасів.

 

 

Контрольні питання та завдання

1. Перелічить особливості культури українських земель XIV – перша пол. XVII ст.
2. Назвіть українські першодруки.
3. Що Ви можете розповісти про особливості релігійного життя цього періоду?
4. Полемічна література.
5. Про які особливості живопису та скульптури Ви можете згадати?

 

ДОДАТКИ

Про Пересопницьке Євангеліє

(З книги: Зінченко А. Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561 рр.: Традиція, епоха, творці. – К., 2011).

Пересопницьке Євангеліє – це кодекс, в якому подано повний переклад канонічного Євангелія з церковнослов’янської українською книжною мовою. Його творці відгукнулися на актуальну духовно-культурну потребу свого часу: укласти книгу зрозумілою мовою "для науки люду християнського". Переклади Святого Письма на живу народну мову – чи не найголовніша ідея, яку зреалізувала Реформація.

Пересопницьке Євангеліє було традиційним богослужбовим виданням, в якому відбилися прикметні риси національного зростання та загальноєвропейські соціокультурні процеси. Воно є своєрідним дзеркалом культури, бо є важливим історико-лінгвістичним джерелом, документально засвідчує розвиток мови, мистецтва виготовлення книги, книжкового розпису та графіки. Безцінним є нотатки і коментарі переписувачів, записи, зроблені на полях. Це дало можливість визначити писців та замовників, інформацію про те, що спонукало до написання, для кого книга призначена. Записи фіксують історію побутування книги, обставини зберігання й дарування. Творцями були архімандрит Пересопницького монастиря Григорій й писець Михайло Василєвич. Фундаторами були волинські князі – Анастасія Юріївна Заславська-Ольшанська та князі Чорторийські – Іван Федорович та донька Анастасії Юріївни Євдокія.

Виробництво пергаменту було трудомістким. Висушені або засолені шкури спочатку розмочували. Потім їх обробляли золою, далі спеціальним шкребком видаляли рештки м’яса й волосяного покрову. Потім обробляли вапном, натягували на раму, просушували, вигладжували пемзою, щоб одержати рівну й гладку поверхню та втирали крейду для знежирювання. Після обробки шкіра твердне й перетворюється на пергамент. Далі з великого шматка вирізали однакові листи, які потім складали вдвоє. Розміри залежали від бажання замовника. Аркуші складали в зошити.

Рукопис Пересопницького Євангелія складається з 63 зошитів, переважно по вісім аркушів. Всього 482 аркуші. Використано два типи аркушів: білий тонкий, високої якості та жовтий цупкий. Вага кодексу 9 кг 300 г. Під час виготовлення Євангелія сторінки лінували традиційним способом, обережно проводячи тонкі лінії голкою або по гостреною дерев’яною скіпкою за допомогою рамки з туго натягненими на неї нитками. Книги тоді писали пташиними перами: гусячими або лебединими.

Особливо яскравий вигляд рукописній книзі надавали різнобарвні мініатюри та позолота в малюнках, заставках, орнаментах. Для виготовлення золотого тла використовували листове або сусальне золото, яке накладали на проклеєний ґрунт. Тексти Пересопницького Євангелія писані чорнилом різних кольорів: темно-коричневим та майже чорним. Передмова писана золотом. Про працю переписувачів дають уяву мініатюри, які вміщені в манускрипт і, на яких зображені євангелісти: Матвій, Лука, Іван, Марко. Вони сидять на стільці, перед ними невисокий стіл, на якому писарське приладдя. Запис робили на колінах. Переписували книгу довго. За день переписувач встигав написати 700 літер. Євангеліє почали писати в с. Дворець біля Заслава (сучасний Ізяслав, районний центр Хмельницької області) 15 серпня 1556 р., а завершили у Пересопницькому монастирі 29 серпня 1561 р.

Почерк Пересопницького Євангелія – складова мистецького оздоблення книги – приваблює своєю вишуканою красою. У рослинних оздобах пересопницький художник поєднав здобутки мистецтва Ренесансу з багатьма традиціями місцевої народної творчості і на цій основі створив декоративні прикраси, які стали вершиною мистецтва книжкової орнаментики. Використання в орнаментиці Євангелія персонажів античної міфології амурів з крилами є виразною ознакою ренесансних впливів на майстрів-мінітюаристів.

У 2008 році Київська Митрополія Української Православної церкви спільно з Національною Академією наук України приступили до реалізацїї проекту факсимільного відтворення Пересопницького Євангелія. Для збереження раритетності його було вирішено видати обмеженим накладом – 1000 примірників. Для відтворення повно кольорових сторінок використано папір, який за тактильними властивостями і фактурою подібний до пергаменту. Виготовлявся він в Швеції за окремим замовленням. Було розроблено спеціальну технологію відтворення тексту, оскільки частина аркушів була пошкоджена грибком та вологою.

Факсимільні та перекладні видання кодексу є знаковими явищами українського соціокультурного процесу, які засвідчують тяглість національної культурної традиції. Вони дають можливість сучасному читачеві ознайомитися з видатною пам’яткою української історії та культури.

 

Мелетій Смотрицький "Тренос" або "Плач" України над відступниками, що "покинули нещасну матір, церкву православну на сором, ганьбу й поневіряння".

 

(З книги: Історія української культури. – За заг. ред. І.Крип’якевича – К., 1994. – С.249):

 

"Мої руки в кайданах, на шиї ярмо, на ногах заліза ланцюг, довкола стану, двогострий меч над головою, під ногами безодня, звідусіль плач та острах та гонитва люта"… "Народи всього світу, збирайтеся і послухайте моєї мови. Довідайтеся, чим я була і великим дивом дивуйтеся. Нині глум людям – була я прекрасна мов зірниця на сході, мов місяць гарна, одиначка в неньки моєї, чиста мов голубка, людям і янголам навдивовижу… Породила я діточок, згодувала їх і до розуму довела, а вони мене відцуралися, на сором та ганьбу віддали… У день і вночі плачу, і сльози як річні потоки, котяться по моїм обличчі, й нема кому потішити мене – всі повтікали від мене…"

Православні вважали "Тренос" своєю улюбленою книжкою, полишали дітям як дорогу спадщину, веліли класти з собою в могилу.

 

 

АДАМ КИСІЛЬ (1600-1653) – український магнат, політичний діяч Речі Посполитої. Походив із старовинного волинського старовинного роду. Власник великих маєтків в Україні. Здобувши гарну освіту, відзначився у війнах з Османською імперією, Московією, Швецією. Відомий як захисник православної віри, мав посади чернігівського та київського каштеляна та воєводи. Намагався знайти компромісні рішення у відносинах між Польщею та Гетьманщиною, прагнув досягти порозуміння між обома сторонами наданням привілеїв козацтву і зрівнянням його у правах із польською шляхтою. Його толерантна позиція викликала безпідставні звинувачення на його адресу з обох сторін. Похований у родинній церкві в Низкиничах на Волині.

(Історія України: А – Я: енциклопедичний довідник. – К., 2008. – С.512)