Доба українізації 20-х років. Концепція мовно-культурної політики миколи скрипника

Протягом короткотривалої доби визвольних змагань змінився статус української мови і суттєво розширились сфери її використання. І хоча з перемогою Червоної Армії цей процес було уповільнено, він не міг не вплинути на мовно-культурну політику більшовиків, що прийшли до влади в Україні в кінці 1919 р.

У перші роки встановлення совєтської влади політика більшовиків у національному питанні була двоїстою. З одного боку, вони планували зберегти залежність України від Росії. З іншого боку, Ленін як досвідчений політик добре розумів, що для утвердження совєтської влади на Україні необхідно зробити поступки в національному питанні.

У 1919 р. в проекті постанови ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» Ленін писав: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. д.) на протязі століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами, ЦК РКП ставить в обов'язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню усіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури. Оскільки на ґрунті багатовікового гноблення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитися до них з найбільшою обережністю, протиставляючи їм слово товариського роз'яснення тотожності інтересів трудящих мас України і Росії. Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, перетворюючи її в знаряддя комуністичної освіти трудових мас. Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою» [20].

У постанові 1920 р. «Про запровадження української мови в школи й радянські установи» було підкреслено, що «українська мова як мова більшості населення України та мова російська як загальна союзна мають в УСРР загальнодержавне значення і їх треба вчити в усіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки» [21].

Близькі до Ленінових погляди з питань національного будівництва висловлював тоді й Сталін. У той час він також виступав проти обов'язкової державної мови, різко негативно відгукувався про «спроби закріпити панування великоруської нації» і закликав у травні 1921 р. перейти від гасел про національну рівноправність до заходів фактичного урівнювання націй [22]. Показовим у цьому зв'язку є такий фрагмент із заключного слова Сталіна на X з'їзді РКП(б) в 1921 р.: «Я маю записку про те, що ми, комуністи, буцімто насаджуємо білоруську національність штучно. Це неправильно, бо існує білоруська нація, у якої є своя мова, відмінна від російської, внаслідок чого підняти культуру білоруського народу можна тільки рідною йому мовою. Такі ж вислови лунали років п'ять тому про Україну, про українську націю. А недавно ще говорили, що українська республіка і українська нація – вигадка німців. Між тим зрозуміло, що українська нація існує, і розвиток її культури становить обов'язок комуністів. Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що якщо в містах України досі ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому Рига являла собою німецьке місто, але оскільки міста зростають коштом сіл, а село є хранителем національностей, то тепер Рига цілком латиське місто. Років п'ятдесят тому усі міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадяризовані. Те саме буде і з Білорусією, в містах якої все ще переважають небілоруси» [23].

Однак проголошення рівноправності української та російської мов призвело до переваги російської мови, яка панувала в уряді, у вищих навчальних закладах, у пресі. Цю фактичну перевагу російської мови більшовицька влада констатувала в декреті від 1 серпня 1923 р.

Декрет затвердив новий курс партії у національній політиці, що дістав назву «українізації». Тепер формальна рівність між двома найбільш поширеними в Україні мовами – українською та російською – визнається недостатньою. Від державних урядовців вимагають цілковитого переходу на українську мову, а ті, що не можуть чи не хочуть виконати розпорядження, мають бути звільнені; не дозволяється приймати на працю нікого, хто не знає української мови; кожен, хто хоче вступити в університет, інститут або вищу школу, повинен скласти іспит з української мови [24].

Сьогодні, з відстані часу, цілком очевидно, що політика коренізації, яку ввели партійні вожді в 20-х роках, була тимчасовим заходом. Вона переслідувала мету світоглядної уніфікації суспільства на ґрунті поширення єдиної комуністичної ідеології, що ефективніше можна було зробити, провадячи пропаганду національними мовами народів колишньої Російської імперії. Підтвердження такої мотивації політики підтримки національних мов знаходимо і в тогочасних партійних документах. Так, 15 лютого 1921 р. Політбюро ЦК КПУ прийняло рішення «Про українську мову». Члени Політбюро Раковський, Мануїльський, Молотов і Чубар та кандидати Лебедь і Шумський ухвалили: «Поручить тов. тов. Чубарю и Шумскому написать циркуляр к членам организации об использовании украинского языка как средства распространения коммунистических идей среди трудящихся масс Украины» [25].

Не слід забувати також, що в той час позиції комуністів були ще хисткими в багатонаціональній країні. Загроза її розпаду внаслідок національних рухів за незалежність була цілком реальною – і це змушувало більшовиків вдаватися до гнучкої національної політики.

За кілька років українізація досягла значних успіхів. У 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою [26]. На цей час припадає поява значної кількості українських шкіл на Кубані, Вороніжчині, Курщині, в Казахстані тощо [27].

Потреби україномовної освіти забезпечила поява великої кількості підручників з української мови, серед авторів яких були видатні мовознавці – Олена Курило, Олекса Синявський, Микола Сулима та інші. У нарисі про Олену Курило Шевельов згадує її «Початкову граматику української мови», яка видавалась і перевидавалась безперервно від 1918 до 1926 року. «Студійована без перебільшення мільйонами українських школярів, – пише мовознавець, – ця книжка своїми одинадцятьма виданнями лишила, може, більший слід у свідомості покоління тих років, ніж багато інших книжок. Це не була наукова праця, це був практичний підручник для дітей, він не давав наукової системи й не претендував на сувору науковість методи, але він будив любов до своєї країни й мови й защеплював норми цієї мови» [28].

Не менш успішним було впровадження української мови і в інших сферах культурного будівництва. Поступ україномовної преси в 20-х роках засвідчують такі цифри: у 1922 р. з усіх публікованих в Україні книжок лише 27 % виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько 10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалося більше половини книжок, а в 1933 р. з 426 газет 373 виходили українською мовою [29].

Одночасно активізувалися мовознавчі наукові дослідження, розгорнулася діяльність з нормалізації української літературної мови, видання словників, створення різногалузевої термінології.

Словникову роботу в Українській академії наук було розпочато ще у час її заснування 14 листопада 1918 р. у період визвольних змагань. Серед Постійних комісій, які було створено 26 листопада 1918 р., до лексикографічних належали: Постійна комісія для складання словника живої української мови під керівництвом акад. А. Ю. Кримського і Постійна комісія для складання історичного словника української мови, яку очолював проф. Є. К. Тимченко. У 1919 р. в системі Академії наук було створено «Правописно-термінологічну комісію», в 1921 р. – Інститут української наукової мови [30].

Протягом 1925-1928 років було надруковано два українсько-російські словники і чотири російсько-українські. З українсько-російських найважливішим було видання доповненого Грінченкового «Словаря української мови», над яким працювали С. Єфремов та А. Ніковський (вийшло три томи, А – Н, Київ, 1927-1928) [31].

Великим здобутком лексикографії 20-х років був «Російсько-український словник», який упорядковувала й видавала Постійна комісія для складання словника живої української мови Української академії наук. Словник, головними редакторами якого були А. Кримський і С. Єфремов, зафіксував уже розвинуту поліфункціональну літературну мову. Перевага цього словника порівняно із словником Б. Грінченка полягала в тому, що академічна праця включала також лексику наукового і публіцистичного стилів. Як зазначали в передмові упорядники словника (В. М. Ганцов, Г. К. Голоскевич, М. М. Грінченкова), він «в українських своїх перекладах живовидячки відбиває той великий поступ, що зробила українська літературна мова протягом останніх десятиліттів, а надто останніх років, коли вона сталася органом широкого культурного і державного вжитку. В цьому редакція вбачає найбільшу вагу цього словника супроти попередніх, що обмежувалися мало не на самому етнографічному матеріалі та на словах давнішої народної (теж переважно народницько-етнографічної) літератури» [32].

Точна кількість виданих у 20-х роках термінологічних словників невідома. Джерела подають різні дані. Згідно з енциклопедією «Українська мова», за період з 1918 до 1933 р. було видано 83 термінологічні словники [33].

Створені в Українській академії наук термінологічні комісії в 1921 р. були об'єднані в Інститут української наукової мови (ІУНМ). За даними тієї ж енциклопедії, ІУНМ до 1930 р. видав 16 термінологічних словників [34]. Після процесу СВУ, на якому засудили керівника ІУНМ Г. Холодного, Інститут ліквідували. З 1931 р. він став частиною Інституту мовознавства. Як зазначає Ю. Шевельов, відомості, згідно з якими ІУНМ та його наступник протягом 1926-1932 років видали понад 27 термінологічних словників, є неточними. Остання бібліографія, подана у виданні «Славянское языкознание» (М., 1963), нараховує 49 термінологічних словників, виданих у той час в Україні [35].

Внаслідок заборони, накладеної в 30-х роках на всі лінгвістичні та лексикографічні праці, створені в попереднє десятиліття, мовознавча спадщина періоду Розстріляного Відродження мало досліджена. Найбільше для її вивчення було зроблено за межами України, зокрема серію розвідок присвятив зазначеній тематиці Юрій Шевельов [36]. В одній із них видатний український філолог так оцінює працю мовознавців 20-х років:

«Осягнення їхні в двадцятих роках величезні. Найбільше вони стосувалися до трьох вирішальних ділянок: уґрунтування і усталення норм літературної мови; вивчення історії української мови, зокрема опрацювання загальної схеми цієї історії, від постання протоукраїнських говірок у надрах праслов'янської мови до новіших часів; нарешті української діялектології, науки, що мала дати відповіді на багато проблем історії мови і допомогти в усталенні норм сучасної літературної мови. Досліди двадцятих років у всіх трьох ділянках принесли силу нового матеріялу, по-новому оцінили чимало старих і відомих фактів. Але, може, найбільше важить те, що тепер уперше в історії українського мовознавства постали наукові осередки і почали творитися окремі наукові школи з своїми власними традиціями, накреслилася можливість переємности, нормального контакту поколінь» [37].

Юрій Шевельов виділяє дві школи в тогочасній термінологічній нормалізаторській діяльності – київську (пуристичну), представники якої орієнтувалися на народне розмовне мовлення, шукаючи питомих мовних засобів для формування терміносистем, і поміркованішу харківську школу, мовознавці якої не відкидали потреби іншомовних запозичень, обстоюючи поєднання народних компонентів з асимільованими європейськими.

У добу українізації було завершено створення загальноукраїнського правописного кодексу, робота над яким почалась ще за Центральної Ради з укладання «Найголовніших правил українського правопису» під головуванням І. Огієнка і була продовжена Правописно-термінологічною комісією Української академії наук, на чолі якої стояв А. Кримський. Академічні «Найголовніші правила українського правопису» вийшли окремою брошурою 1921 р. в Києві [38].

Короткий орфографічний кодекс функціонував недовго. 23 липня 1925 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила створити при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису під головуванням наркома освіти О. Шумського. До складу Комісії входили відомі філологи В. Ганцов, Г. Голоскевич, С. Єфремов, А. Кримський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко та інші.

Проект правопису готували тривалий час. Члени Комісії виходили з того, що «базою для унормування й спрощення служила традиція й природа української мови: встановлюючи те чи інше правило правопису й мови, Комісія намагалася не порушувати без крайньої потреби усталеної традиції, узвичаєної норми, хоч, розуміється, увесь час оглядалася на живу мову в її різних діалектах та її історію»[39].

Після публікації проекту правопису в 1926 р. і його широкого публічного обговорення Комісія скликала в Харкові правописну конференцію, що відкрилася 25 травня і тривала до 6 червня 1927 р. [40] У конференції взяли участь понад 50 делегатів, які представляли всі історичні землі, заселені українцями.

Одним із складних завдань, що стояли перед конференцією, була потреба узгодження двох правописних традицій – центральноукраїнської і західноукраїнської. Конференція не дійшла згоди з низки питань, зокрема щодо написання L та G у словах іншомовного походження. Остаточно вирішити цю справу було доручено президії Конференції, до складу якої входили М. Скрипник, А. Приходько (заступник наркома освіти), А. Кримський, О. Синявський та С. Пилипенко, письменник. Після довгих дискусій президія ухвалила остаточний текст, підготовлений О. Синявським, в якому було запропоновано компромісне рішення щодо передавання L та G [41].

6 вересня 1928 р. М. Скрипник підписав текст «Українського правопису», надавши йому обов'язковості. Він був надрукований і запроваджений у практику в 1929 р.

«Український правопис» 1928 р., який тепер називають «харківським» або «скрипниківським», оскільки головна організаційна роль у його підготовці й затвердженні належала народному комісарові освіти Миколі Скрипнику, – за визначенням Василя Німчука, «справді соборна українська орфографія, яка ґрунтується на дійсно наукових засадах, без жодного політичного, "ідейного" присмаку. Він був добре продуманий та опрацьований» [42].

Діяльність М. Скрипника на посаді народного комісара освіти, яку він обійняв у 1927 р., а перед тим – у складі Комісії у справі українізації, утвореної в квітні 1925 р. при політбюро ЦК КП(б)У, потребує окремого висвітлення. Керуючи всією мовно-культурною політикою, Скрипник у зазначений період своєї діяльності, безперечно, обстоював національні інтереси України. Найґрунтовніше Скрипникову програму мовно-культурного будівництва викладено в доповіді «Перебудовними шляхами», виголошеній на Першій всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей 20 травня 1931 р. Головною настановою зазначеної програми була теза про УСРР як моноетнічну країну, в якій титульний етнос становить абсолютну більшість. «Коли взяти УСРР, її національний склад, – зазначав Скрипник, – то понад 80 % усього населення країни належить до однієї національності – української, і менше як 20% населення України належить до національних меншостей. Коли порівняти УСРР з усіма республіками цілого Союзу і, навіть, цілого світу, то треба констатувати, що Україна є найбільш однонаціональна держава цілого всесвіту. У нас, на Україні, найбільший відсоток населення держави належить до однієї національности і становить національну більшість – понад 80 % цілого населення нашої країни. Україна не є державою багатонаціональною, вона не є країна різних національностей, вона є країною, яка має переважну, незрівняну, порівняно з іншими державами, національну більшість щодо всього населення держави» [43].

Водночас, згідно із принципом більшовицької національної політики 20-х років, що проголошувала рівноправність усіх національних мов і впроваджувала цей принцип у життя, Скрипник наполягав на потребі рідномовної початкової освіти. В Україні тоді було організовано національні райони – російські, болгарські, німецькі, єврейські, грецькі, польські, на території яких діяли відповідно національні школи, національні театри, національними мовами велося діловодство, виходили газети.

Важливо в цьому зв'язку, що Скрипник послідовно домагався віднесення до групи національних меншостей на території України і росіян, а для цього йому доводилося долати ще міцно на той час вкорінену у масовій свідомості імперську ідеологему про «триєдиний» російський народ, згідно з якою українці й білоруси утворювали спільний з росіянами етнос, а їхні мови становили місцеві діалекти загальноросійської мови. Наскільки впливовим лишався цей політичний міф у середовищі працівників підпорядкованої Скрипникові освітянської сфери, свідчить такий фрагмент цитованої вище доповіді наркома: «Я щойно був у Одесі, робив там доповідь на культактиві міста Одеси... Перед тим я поставив секції Наросвіти вимогу, щоб дали мені дані про стан освіти... Це були дані – скільки всього є шкіл, скільки є груп по школах, скільки в них належить національним меншостям єврейській, німецькій, болгарській. Це все є. А я запитав, але ж є ще одна національна меншість – російська, чому про неї немає даних. Я дістав відповідь: ми росіян рахуємо спільно з українцями. На те я сказав на Одеській нараді і зараз це повторю на адресу інспектури національних меншостей НКО: "Не знаю, що в них є, який великодержавний шовінізм – російський чи український, чи який інший, але, напевно, якийсь є, що не визнає росіян на Україні за національну меншість і гадає за можливе зарахувати росіян до українців або навпаки українців до росіян"» [44].

Показово, що, виступаючи проти русифікації, Скрипник у дусі тогочасних партійних промовців оперує агресивною фразеологією, обґрунтовуючи свою позицію завданням боротьби з «класовим ворогом» – буржуазією й куркульством, що їх відносить до носіїв старої імперської ідеології русифікації. Так, зазначаючи, що в багатьох школах національних меншостей як додаткову мову вводять спочатку російську, а через рік українську, Скрипник коментує ці факти в такий спосіб: «Такого порядку політика відповідає не лінії партії, а вимогам заможних куркулів, дрібної буржуазії і буржуазії» [45].

Подібний коментар супроводжує наведені в доповіді факти незадовільного викладання української мови або його повної відсутності в російських, єврейських та болгарських школах: «...це явище є не лише наслідком неуспішности нашої роботи, а це є й наслідок жорстокої, кривавої клясової боротьби куркульні, що хоче й надалі діставати освіту виключно російською мовою. Куркуль, здебільшого, русифікований, і він вимагає, щоб школа була за його ознакою. Тому в нас у нацменівських школах питання про навчання додаткової мови це є питання боротьби із куркульством та буржуазією» [46].

По-більшовицькому тверда й авторитарна позиція наркома освіти у впровадженні української мови виявлялась, можливо, і в застосуванні репресивних заходів щодо тих освітянських кадрів, які чинили спротив українізації, дотримуючись старих русифікаторських традицій. У книзі дослідника більшовицької мовної політики В. Алпатова наведено окремі приклади адміністративних покарань, застосованих в Україні в час перебування Скрипника на керівній посаді в Комісаріаті освіти до тих викладачів вищих навчальних закладів, які ігнорували вимогу переведення викладання на українську мову. Згідно з його даними, у 1928 році професора Київського політехнічного інституту Я. Марковича було заарештовано і після року перебування у в'язниці вислано до Нижнього Новгорода за небажання читати українською мовою лекції зі свого технічного курсу [47]. Публікації мовознавця Г. Данилова, який констатував, що український пролетаріат у своїй масі говорить російською, було піддано різкій критиці, внаслідок чого йому довелося виступити із статтею «Мої помилки», де він писав: «Украинский пролетариат должен был преодолеть и уже в значительной мере преодолел говорение по-русски» [48].

Юрій Шевельов у спогадах про Скрипникові виступи в роки українізації, очевидцем яких він був, дав виразний портрет і характеристику цієї непересічної особистості:

«Скрипник не був добрим промовцем, він запинався, шукав слів, часто повторював те саме слово (зокрема запало в пам'ять, як часто він повторював слово терен, що прийшло з Галичини і було мені, харків'янинові, чуже). Але говорив він, коли можна так сказати, нещадно, кожне слово ніби вбиваючи в авдиторію. Ця манера разом з його обличчям, мефістофелівськи гостре підборіддя і списи кінців вусів у моїй уяві більше відповідали його давнішнім посадам у Чека і в Нарком'юсті, ніж постаті комісара освіти. Але, очевидно, і освіта може бути різного стилю, а в тій двобічній політиці безоглядної українізації і нищення українських кадрів, що її провадив так невгнуто і так негнучко цей комісар освіти, мабуть, саме й віддзеркалювалася цясліпа воля, що панувала над розумом і що – можу собі уявити – так само нещадно й безкомпромісово скерувала його руку з револьвером до власної скроні. Свій стиль він мав, але це не був стиль інтелектуала, тим менше діяча культури. І в промовах він не переконував, навіть не намагався захопити, він наказував, знавши, що інші мають слухатися» [49].

Активно впроваджуючи українську мову в усі підпорядковані йому культурно-освітні галузі, Скрипник лишався переконаним комуністом. Він не менш активно боровся з «антирадянським» вчительством, виявляючи й нещадно караючи нелояльні до радянської влади «класово ворожі елементи».

Як до класових ворогів ставився він і до тих українських учених, які не виявляли лояльності до радянської влади. Саме тому Сергій Єфремов з великим скепсисом сприймав українізацію, проваджену більшовиками. Невдовзі перед своїм арештом, 28 травня 1929 р., він записав у «Щоденнику»:

«Нова хвиля арештів. Забрато Щепанюка, Ів. Чикаленка і багатьох інших. Куди вони їх набирають? Та й за віщо і по що?.. Мабуть, усю українську інтелігенцію з традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще – на погибель українцям. Та й навіщо вони здалися, – адже "нам будуть фабрики кувати ідеали"... Логічно події розгортаються, що й казати! Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!» [50].

Після процесу Спілки Визволення України, на якому було засуджено акад. С. Єфремова і ще кількох співробітників Академії наук, М. Скрипник разом із О. Шліхтером і В. Затонським увійшов до складу дійсних членів Академії для посилення партійного впливу в наукових колах. Уже на зборах сесії Ради Всеукраїнської Академії наук 28-30 листопада 1929 р. зазначені новообрані члени – представники більшовицької влади – виступили з вимогами впровадити в наукові праці марксистський матеріалізм, марксистську соціологію, методологію історії тощо. Сесія ухвалила резолюцію в справі «контрреволюційної» організації Спілки Визволення України з осудом всіляких спроб «повалити Радянську Україну та Радянський Союз», а також надіслала Й. Сталіну, з нагоди його 50-ліття, «запевнення, що ВУАН твердо ітиме шляхом єднання науки і праці, непохитно стоятиме на фронті будування соціялістичної культури, здійснюючи заповіт Леніна, що тільки під проводом переможного пролєтаріяту та його комуністичної партії зможе людство дійти до кращого майбутнього, до комунізму» [51].

У цей же час почалася чистка апарату Академії, що її здійснювали спеціально створені робітничі бригади на чолі з Комісією для перевірки роботи й чистки апарату ВУАН. У результаті було ліквідовано науково-педагогічну комісію, якою керував засуджений в процесі СВУ видатний педагог В. Дурдуківський, перебудовано мовознавчу роботу Академії, ліквідовано історично-філологічний відділ як самостійний з віднесенням деяких установ його до соціально-економічного відділу Академії, припинено цілу низку історичних видань, що виходили за редакцією акад. М. Грушевського [52].

Тодішній керівник Науково-дослідного інституту мовознавства Г. Ткаченко звинуватив своїх попередників у тому, що «уся мовознавча робота, всі шукання не були пов'язані з потребами соціалістичного будівництва... Дописувачі колишнього інституту української мови – це переважно попи, куркулі і всякі "колишні" люди. На останньому преміюванні в ІУНМ за надіслані термінольоґічні картки найбільшу премію дістав піп». Щодо самого плану роботи, то, на думку Г. Ткаченка, «необхідно ті слова й форми, що виковуються в кабінетах, передавати на апробацію широких мас: треба, щоб українська мова так само, як і всі форми нашого радянського будівництва, росла, розвивалася саме в тому напрямкові, в якому це потрібно й вигідно для пролєтаріяту». Далі, «необхідно комплєктувати мовознавчі установи представниками партійних і професійних організацій». Але тому, що партійці не хочуть іти на мовознавчу роботу, то «треба, щоб партійний комітет, відряджаючи до різних інститутів, відрядив певну частину партійців і на мовознавчу роботу» [53].

Таким чином, безоглядно втілюючи в життя комуністичну ідею побудови безкласового суспільства, Скрипник був активним виконавцем більшовицьких чисток, спрямованих у ті роки передусім проти української інтелігенції. Однак не меншу твердість і безкомпромісність він виявляв у боротьбі з російським великодержавним шовінізмом, і його програма розширення сфер вживання української мови була фактично програмою дерусифікації міст України. З більшовицьким ентузіазмом він доповідав на Першій всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей 20 травня 1931 р.: «Надзвичайним темпом проходить українізація робітничої кляси й українізація міст. Коли на початку революції наше робітництво було лише на малий відсоток українське, а здебільшого російське чи русифіковане, то вже 1929 р., за переписом профспілок, серед робітників нашої країни маємо 52 % всіх членів профспілок українців. Цього року, наприклад, нам потрібні нові сотні тисяч робітників для наших заводів реконструйованої промисловости. З українського села прийде новий робітник пролетар, принесе свою мову, зукраїнізує завод, зукраїнізує місто... Озброювати дітей національних меншостей знанням української мови конче потрібно» [54].

Очевидно, оптимізм Скрипника був не тільки даниною більшовицькій пропагандивній фразеології, а мав під собою реальні підстави. Це підтверджують, зокрема, спостереження очевидців змін мовної ситуації, що відбулись на кінець 20-х років у тогочасній столиці УРСР Харкові. Можна навести в цьому зв'язку спогади львів'янина академіка Кирила Студинського з книжки «З побуту на Радянській Україні. На марґінесі правописної конференції», що вийшла у Львові в 1927 р. К. Студинський згадує, що в час свого першого приїзду до Харкова в 1903 р. він «чув українське слово... тільки в домі Христі Алчевської і в професора Сумцова», тоді як у 1927 р. «почуєш всюди українську мову в Харкові; бо тут столиця української, радянської влади. Часи зміняються» [55].

Активне адміністративне впровадження української мови, що відбувалось одночасно з індустріалізацією, швидким зростанням промислових центрів, куди масово стікалося сільське населення, відкривало перспективу швидкої українізації зросійщених міст.

З'явилися реальні можливості подолання мовно-культурного відчуження українського міста від села.

Проте українізація тривала надто короткий час, вона не встигла набути розмаху й дійти до свого логічного завершення – охопити весь територіальний обшир України і сформувати соціокультурно цілісну, сконсолідовану націю. Зрештою, сприяти національному розвиткові українців аж ніяк не входило до політичних завдань більшовиків, які кінцевою метою побудови «світлого майбутнього» проголошували безкласову інтернаціональну єдність «трудящих» усього світу.

Українізацію було припинено за наказом Сталіна в 1933 році. На зміну їй прийшла перевірена імперська практика мовно-культурної асиміляції, що її уже остаточно сформований на той час тоталітарний режим запровадив шляхом нечуваного терору. Однією з перших жертв нового партійного курсу став Скрипник. Його самогубство було трагічним, але закономірним завершенням кар'єри українського більшовика, який повірив у сумісність комуністичної ідеї з національною.