Предмет і завдання курсу Історії України. Періодизація історії України.

Предмет і завдання курсу Історії України. Періодизація історії України.

Історія України – одна із складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов’язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу «Історії України» є складний і багатогранний процес формування багатомільйонного українського народу, його діяльності в соц.-економічній, духовній, політичній і державній сферах діяльності з давніх-давен до сьогодення. Дещо сожий предмет має курс "історія держави та права України", однак його сутність полягає в закономірностях та особливостях виникнення, становлення та розвитку різноманітних типів і форм держави та права, а також державно-правових інститутів і суспільно-політиних систем, що функціонували на території України, в їхній історичній конкретності та хронологічній послідовності.

Завдання історії – говорити людям не лише про «сухі» факти минулого, а й про вплив цих подій на наше сьогодення; формувати історичну свідомість народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток, закріплених в обрядах, традиціях, художніх образах та теоріях, що дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Причини і характер Першої світової війни. Привід до Першої світової війни.

Для кожної країни існували певні причини для розв'язання Першої світової війни. Загалом це були просто територіальні претензії та зазіхання. Безпосереднім приводом для війни стало вбивство 28 червня 1914 року вСараєві австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда сербським студентом Гаврилом Принципом.

Велика Британія

· Не мала наміру відчужено спостерігати за проникненням Німеччини в райони, які вважала «своїми»: Східну і Південно-західну Африку.

· Здійснювала проти Німецької імперії неоголошену економічну і торгову війну.

· Здійснювала активні військово-морські приготування на випадок агресивних дій з боку Німецької імперії.

· Через потенційну німецьку загрозу відмовилася від традиційної для країни політики «блискучої ізоляції» і перейшла до політики утворення антинімецького блоку держав.

Французька республіка

· Прагнула узяти реванш за поразку, завдану їй Королівством Пруссія у франко-пруській війні 1870 року.

· Мала намір повернути Ельзас і Лотарингію, відокремлені від Французької республіки 1871 року.

· Зазнавала збитків на своїх традиційних ринках збуту в конкуренції з німецькими товарами.

Російська імперія

Претендувала на вільний прохід свого флоту в Середземному морі,

наполягала на ослабленні або перегляді на свою користь режиму контролю над протокою Дарданелли.

· Розцінювала будівництво залізниці Берлін-Багдад (1898 рік) як недружній з боку Німецької імперії акт. При цьому, посилаючись на те, що це зазіхає на її права в Азії за російсько-британським договором 1907 року про розподіл сфер впливу в цьому регіоні.

· Протидіяла австро-угорському і німецькому проникненню на Балкани

· Наполягала на винятковому праві протекторату над усіма слов'янськими народами; підтримувала на Балканах антиавстрійсько-угорських і антиосманські налаштованих сербів і болгар.

Німецька імперія

· Як нова динамічна імперія прагнула до військового, економічного і політичного лідерства на континенті.

· Почавши боротьбу за колонії тільки після 1871 року, претендувала на рівні права в колоніальних володіннях Великої Британії, Французької республіки, Бельгії, Нідерландів і Португалії. Виявляла особливу активність в отриманні ринків.

· Кваліфікувала Антанту як угоду, що мала на меті підірвати могутність Німецької імперії.

Австро-Угорська імперія

· Була багатонаціональною імперією і внаслідок міжнаціонального протистояння була постійним вогнищем нестабільності в Європі.

· Прагнула утримати захоплені нею в 1908 році Боснію і Герцеговину.

· Протидіяла Російській імперії, що хотіла контролювати всіх слов'ян на Балканах, і Королівства Сербія, що претендувала на роль об'єднувального центру південних слов'ян імперії.

Королівство Італія

· Встановлення контролю над східним узбережжям Адріатичного моря (Далмація, Албанія тощо)

· Приєднання Тіролю;

· Повернення Савої та Ніци, що входили до Франції;

· Загарбання Тунісу та Східної Африки (Сомалі, Ефіопія, Кенія).

Війна породжена імперіалістичними відносинами між великими державами, тобто боротьбою за поділ здобичі, за те, кому з'їсти такі-то колонії і дрібні держави, причому на першому місці стоять у цій війні два зіткнення. Перше — між Англією і Німеччиною. Друге — між Німеччиною і Росією. Ці три великі держави, ці три великі розбійники на великому шляху є головними величинами в теперішній війні, решта — несамостійні союзники.

Плани Антанти і Троїстого союзу щодо України

Україна у воєнних планах Троїстого союзу.

Австро-Угорська імперія прагнула в ході війни зміцнити позиції в Західній Україні і приєднати до своїх володінь інші населені українцями території, зокрема Волинь і Поділля. Це дозволило б їй посилити вплив на інші слов'янські народи імперії (поляків, чехів, словаків), претендувати на керівну роль у слов'янському світі Зі свого боку, Німецька імперія добивалася розширення територій за рахунок українських земель Сходу і Півдня - найбільш розвинутих в економічному відношенні. Загарбання України серед німецьких політиків вважалося найважливішим кроком для розгрому Російської імперії. «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії», - писав ще у 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах. Крім того, південний схід України розглядався як зручний плацдарм для подальшого наступу на Схід, аж до Індійського океану. Німецьке командування надавало воєнним діям в Україні особливого значення, вважаючи її територію одним із найголовніших театрів світової війни.

Плани Антанти

Прагнення Російської імперії:

захопити землі Східної Галичини, Закарпаття та Північної Буковини (розв'язувало дві великі проблеми - збільшення території Російської імперії та ліквідування організаційних центрів визвольного руху українського народу в Галичині);

зібрати всі російські землі, до яких у Російській імперії відносили і українські етнічні території.

Формування та діяльність УСС

Головна Українська рада 1914р створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австро - угорського уряду з проханням організувати окрему українську військову частину. Так було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Перший курінь УСС очолив під старшина Дмитро Вітовський. Видатними старшинами УСС були М.Баран, Г.Коссак, Я.Струхманчук тощо. Незабаром легіон УСС було перетворено на полк, а при ньому створено кіш- запасну частину, що займалася набором новобранців.

Австрійське командування не поспішало кидати «усусів» до бою, не маючи впевненості щодо їхньої лояльності. Уперше бійці УСС взяли участь в оборонних боях із кубанськими козаками російської армії на Борецькому й Ужоцькому перевалах. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування завжди скеровувало «усусів» на найважчі завдання. У 1915-1917рр.«усуси» виявили героїзм у битвах із частинами російської армії на горі Маківка в карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву.

Наприкінці 1917- на початку 1918р. в Києві було створено курінь УСС на чолі з Е.Коновальцем, що став найбільш боєздатною частиною українських військ у 1918р.

Створення та діяльність СВУ

4 серпня 1914р. в Академічному домі у Львові відбулися збори колишніх членів РУП, а потім УСДРП, за участю Д.Донцова, В.Дорошенка й А.Жука, на яких утворився Союз визволення України.

Союз був створений як безпартійна політична організація, що мала репрезентувати національно-політичні та економічні інтереси українського народу в Російській імперії. Основним політичним постулатом члени СВУ проголошували державну самостійність і соборність України. Реалізацію своїх змагань вони пов'язували з поразкою Росії у війні та поваленням царизму,

У вересні 1914 р. у Відні відбулися збори Союзу; на яких обговорювалися організаційні питання. На ґрунті конфлікту про доцільність фінансування діяльності австрійськими міністерствами Д.Донцов вийшов з організації. Очолив СВУ М.Залізняк, який тісно співпрацював з австрійським генеральним штабом і отримував від нього значні грошові суми.
Диктаторські методи М.Залізняка обурювали багатьох, і дуже скоро його усунули від керівництва. З кінця 1914 р. роботою СВУ керувала колективна президія з чотирьох осіб – В.Дорошенка, А.Жука, М.Меленевського і О.Скоропис-Йолтуховського.

В центрі уваги СВУ опинилися військовополонені. На початку 1917 р. у таборах у Німеччині й Австро-Угорщині налічувалося понад 2 млн. військовополонених з Росії. Ідучи назустріч побажанням Союзу, які співпадали з інтересами Центральних держав, австрійські, а потім і німецькі власті відкрили спеціальні табори для військовополонених українців.

Створення УГА

Зародком УГА були Легіон УСС та підрозділи австро-угорської армії, сформовані з українців, що у Львові й на провінції 1 січня 1918 року підпорядкувалися Українській Національній Раді ЗУНР. Регулярний характер УГА підтверджував закон Української Національної Ради від 13 листопада 1918 року про загальний обов'язок військової служби громадян ЗУНР, на основі якого були проголошені в листопаді розпорядження Державного Секретаріату Військових Справ (ДСВС) про військово-територіальний поділ ЗУНР, організаційну схему УГА та мобілізацію до УГА чоловіків українців віком від 18 до 35 років. Вищим органом управління УГА стала Начальна Команда. Командуючими УГА у різні періоди були: полковники Д. Вітовський, Г. Коссак, Г. Стефанів, генерали М. Омелянович-Павленко, О. Греків, М. Тарнавський, О. Микитка.
УГА запам’яталась своїми військовими діями проти поляків. Не зважаючи на чисельну й технічну перевагу польського війська, за 248 днів війни УГА мала також і перемоги. Вирішальну роль відіграла військово-економічна допомога Польщі держав Антанти

Початок українізації армії

Після Лютневої революції 1917 року на теренах Російської імперії разом з демократизацією розпочалися неконтрольовані процеси розпаду структур управління на тлі реалізації потужної відцентрової енергії неросійських народів.

Ці процеси суттєво заторкнули Російські збройні сили, що тримали фронт проти кайзерівської Німеччини та Австро-Угорщини, а на південному сході ще й проти Османської імперії.

Всі ці обставини створили сприятливі умови для більшовицького розкладу армії. У ротах, батальйонах, полках і дивізіях з’явилися так звані солдатські комітети, що контролювали накази командування.

Шлях до занепаду армії було відкрито. Розпочинається масове дезертирство, цькування офіцерського корпусу, анархія тощо.

На цьому тлі дисципліну і боєздатність зберігали тільки військові частини, сформовані за національно-територіальною ознакою, згуртовані спільністю етнічного походження та земляцтвом. Насамперед це стосувалося українців та латишів.

Російське командування, що раніше з великою підозрою ставилося до таких формувань, побачивши, що саме націонали ще якось тримають фронт, перестало перешкоджати процесам націоналізації військ.

Дійшло до того, що сам генерал Брусилов передавав українізованим полкам жовто-сині прапори зі словами: “Под етім знамєнєм ви будєтє нєпобєдіми!”

На відміну від невиліковно хворих на пацифізм малоросійських політиків пересічні українці як старшини, так і солдати інстинктивно збагнули необхідність створення власної збройної сили в добу великих історичних випробувань, що несло українському народові величезні загрози, але також і величезні можливості.

Процес пішов: українізованими оголошували себе полки, дивізії, корпуси, лінкори і крейсери. На жаль, це відбувалося стихійно, без керівного центру в Києві. Центральна Рада проґавила унікальний шанс - кинути на шальку терезів історії мільйони українських багнетів!

І Універсал

1) Проголошення національно – територіальної автономії України у складі Російської федерації

2) Вищим органом влади в Україні проголошувалося Центральна Рада

3) Україна брала на себе право скликати Всеукраїнські Установчі збори для прийняття законів.

4) Сподівання, що Всеросійські Установчі збори ухвалять рішення про надання Україні автономії, що національні меншини підтримають боротьбу за автономію.

ІІ Універсал

1) Проголошення Центральної Ради й Генерального секретаріату крайовими органами влади в Україні

2) Запрошення увійти до складу Центральної влади представників неукраїнських народностей

3) Обіцянка не відривати України від Росії

4) Визнання, що автономію України мають встановити Всеросійські Установчі збори.

ІІІ – Універсал

1) Проголошення утворення на теренах України Української народної республіки (УНР) у складі Російської федеративної республіки

2) Скасування поміщицького землеволодіння і передача земель селянам без викупу

3) Установлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом.

4) Забезпечення народу прав і свобод: слова зборів, страйків, рівноправності мов.

5) Скликано 9 січня 1918 р. Українських установчих зборів

6) Амністія засуджених за політичні виступи

7) Скасування смертної кари

Проголошення створення Української Народної Республіки (УНР). На початку листопада 1917 р. влада в Україні перейшла до рук Української Центральної Ради. 7 (20) листопада 1917 р. УЦР III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. Розпочався третій, останній, етап історії Української Центральної Ради (перший - від утворення УЦР до Всеукраїнського нацконгресу; другий - від Всеукраїнського нацкошресу до повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді). В основі його -державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повну незалежність України. УЦР ухвалила Конституцію УНР, а також ряд законів: запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статус державної.

Причини поразки Директорії

Причинами поразки Директорії стали:

- неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим, державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, дієздатну систему органів законодавчої і виконавчої влади як в центрі, так і на містах;

- відсутність єдності національно-демократичних сил;

- боротьба за владу між різними політичними партіями не могла не послабити авторитет між різними політичними партіями серед населення, особливо серед селян;

- у лавах керівників Директорії не було єдності в погляді на тактику і стратегію національно-державного будівництва;

- нерішучість у проведенні ефективної внутрішньої політики, перш за все аграрної реформи, яка мала би створити широку соціальну основу нового режиму;

-війна радянської Росії проти УНР, що почалася наприкінці 1918 р.; війна денікінських військ проти УНР, що почалася 24 вересня 1919 p.;

- розгул отаманщини: придушення робітничих страйків, розгін профспілок, робітничих організацій політичного характеру, єврейські погроми;

- союз із поляками і захист силами військ Директорії інтересів польських поміщиків на Правобережжі зумовили відхід від С. Петлюри найбільш сильного і боєздатного з'єднання - Української Галицької Армії;

- керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримали ідею незалежності УНР.

27. Денікінський режим в Україні

Існував на Україні влітку і восени 1919 р. Як і Скоропадський, Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння, чим відразу відштовхнув селян. За допомогою військових команд у них знову забирали землю і реманент. Білогвардійський продовольчий податок виглядав не краще, ніж більшовицька продрозкладка, тому становище в українському селі відразу стало напруженим. Почалася повстанська боротьба. Уже восени 1919 р. в партизанських загонах налічувалося не менше 100 тис. бійців. За політичною спрямованістю вони були різні — радянські, петлюрівські, махновські, аполітичні (інколи — з ухилом до бандитизму).

На підприємствах Денікін не скасував законодавства про 8-годинний робочий день, але фактично робітники змушені були працювати по 11 — 12 годин. «Некеровані» профспілки розпускалися. Прагнучи контролювати найменші вияви робітничої активності, окупаційний режим насаджував т. зв. «кирстівські» профспілки (за прізвищем інженера К. Кирсти, який очолив їх).

Завзятий поборник «єдиної і неділимої» Росії, Денікін не визнавав незалежності України - в усіх формах державної організації, що з'явилися під час визвольних змагань українського народу,—УНР, Української Держави, УСРР. Він придушував не лише національно-визвольний рух, а й будь-які ознаки українського національного життя. Наприклад, в Україні майже у повному обсязі було відновлено царську практику (як законодавчу, так і в формі негласних інструкцій) щодо загальноосвітньої школи. Державні чи земські асигнування на утримання навчальних закладів з «малоросійською» мовою викладання заборонялися. Українські вивіски у містах замінювалися на російські.

Сіоністські організації та єврейські общини також не знайшли з білогвардійцями спільної мови. Віддана на поталу місцевим каральним командам, єврейська біднота десятками тисяч гинула під час погромів. За короткий час денікінської окупації криваві наслідки екзекуцій перевершили ті страхіття, які роками чинили в єврейських поселеннях місцеві банди.

Розгром військ Врангеля

На початку 1920 р. кораблі Антанти евакуювали до Криму залишки військ Денікіна. Кримське угруповання білогвардійців очолив командир козацького корпусу барон П. Врангель. Переформувавши війська, а також внісши зміни в ідеологію білого руху, він розпочав наступ. На кінець червня 1920 р., скориставшись тим, що основні сили Червоної армії були зайняті у війні з Польщею, П. Врангель захопив Північну Таврію, південну частину Катеринославщини, створивши загрозу Донбасові. Всі спроби здійснити десанти на Таманському півострові й підняти донське і кубанське козацтва на антибільшовицьке повстання були невдалими. Радянське командування, занепокоєне таким розвитком подій, у серпні прийняло рішення про створення Південного фронту, який очолив М. Фрунзе. Сюди були перекинуті додаткові сили, але їх було недостатньо для розгрому П. Врангеля.

З метою залучити додаткові сили у вересні між урядом УСРР і махновцями, була укладена угода про спільні дії проти П. Врангеля. 7 серпня Червона армія перейшла в контрнаступ. У районі Каховки вона переправилася через Дніпро і захопила плацдарм, який становив загрозу для тилу і флангу військ Врангеля. Всі спроби ліквідувати цей плацдарм не мали успіху. Невдало завершилися рейд білогвардійців на Правобережжя і прорив у Донбас. У середині жовтня білогвардійці тримали оборону по всьому фронту. 28 жовтня Червона армія розпочала рішучий наступ, який завершився повним розгромом угруповання військ Врангеля у Північній Таврії. Білогвардійці втратили 50 % живої сили і 40 % зброї. Загнані у Крим, вони ще становили серйозну загрозу. Політбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення будь-що до зими завершити розгром П. Врангеля.

Червона армія нараховувала майже 100 тис. вояків. Їй протистояло 28-тисячне угруповання, яке обороняло сильні перекопські укріплення на Кримському перешийку. Командування Червоної армії прийняло рішення наступати через Сиваш в обхід укріплень, а частину війська кинуло на штурм Турецького валу. Протягом 8 – 11 листопада 1920 р. оборонні позиції білих ціною значних втрат були взяті. 13 листопада частини Червоної армії вступили в Сімферополь, а 17 листопада весь Крим був у їхніх руках.

Ліквідація неписьменності

Переважна більшість населення України була неписьменною. Розгортаючи культурне будівництво, партія більшовиків зробила лікнеп найважливішою державною справою. Культосвітні заклади усіх типів були зобов'язані приділяти лікнепу найбільшу увагу. Установи наркомату освіти дістали право залучати до навчання неписьменних на засадах трудової повинності усіх грамотних громадян, вільних від воєнної мобілізації.

Починаючи з весни 1920 р., в Україні розгорнулася кампанія з організації шкіл та гуртків лікнепу. Було відкрито до 7 тис. вечірніх шкіл та гуртків. У них три-чотири рази на тиждень навчалося до 200 тис. чоловік. Крім того, до 50 тис. чоловік було охоплено індивідуальним навчанням.

Реорганізація вищої школи

У березні 1919 р. радянський уряд України оголосив нові правила прийому до вузів. З метою «оробітничення» студентського контингенту пріоритет у прийомі надавався вихідцям із сімей робітничої і сільської бідноти. Від них не вимагалося довідок про закінчення середньої школи, плата за їх навчання скасовувалася, вони забезпечувалися стипендією. Усе це надавало молоді робітничого і селянського походження реальну можливість для навчання.

Розвиток науки

Ліквідація університетів до мінімуму обмежила можливості провадження наукових досліджень у вищій школі. Розвиток науки зосередився в Українській академії наук, яку було засновано 24 листопада 1918 року і яка мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний.

Найбільш продуктивно у 1919—1920 pp. працював перший відділ УАН, на чолі якого стояли Д. Багалій, С.Єфремов, А. Кримський. Об'єктом досліджень його кафедр було духовне життя і культура українського народу. На історичному підвідділі вивчалися проблеми всесвітньої та вітчизняної історії, географії, етнографії і філософії, на філологічному — всесвітнє та українське письменство, арабо-іранська філологія, тюркологія і загальне мовознавство. Плідно працювали комісії для складання словника живої української мови, для видання пам'яток новітнього письменства, археографічна.

У другому відділі УАН зосереджувалися установи фізико-математичного і природничого профілю. Були створені фізичний інститут, інститут технічної механіки, різноманітні лабораторії, комісії і кабінети. Очолював відділ М. Кащенко.

Третій відділ УАН мав соціально-економічний профіль. В його комісіях і на кафедрах вивчалися економічні і юридичні проблеми. На чолі відділу стояв М.Туган-Барановський. Він створив Інститут для виучування економічної кон'юнктури та народного господарства і став його першим директором. Стабільно працював створений М.Птухою Демографічний інститут.

Наприкінці 1920 р. УАН налічувала понад 200 штатних співробітників. Без оплати в її установах працювало понад 500 спеціалістів.

Релігійне життя 1917-1920рр

Православна церква в Україні була єдиною легальною організацією, діяльність якої не вписувалась в межі ідеології більшовиків. У 1920 рр посилився тиск держави на православну церкву. Більшовики скористалися голодм 1921 – 1923рр, як приводом для посилення репресій проти духовенства. Розгорнулася широка кампанія вилучення із храмів і культових споруд коштовностей для закупівлі зерна за кордоном. У січні 1928р було введено в дію Адміністративиний кодекс УРСР, який серед інших містив розділ «Правила про культи». На межі 1920 -1930 р за умов різкої зміни політичної атмосфери в країні ставлення до релігії та церкви з боку влади стало нестерпним.

Відбудова с/г в 1920 р.

З початком непу і впродовж 1922 р. українське селянство припинило організовану збройну боротьбу проти радянської влади.

Різними методами і засобами, як репресивними, так і економічними, радянська влада зуміла домогтися ліквідації бунтівного потенціалу селянства. Важливою ланкою в цьому процесі виступали комнезами. Завдяки їм село було штучно поділено за майновою ознакою і створено резерв для формування нижчих ланок партійно-державного апарату. Неп ліквідував реквізиції продукції. Селянське господарство вже знало, які податки мало сплатити впродовж року і яка частина продукції залишиться в його розпорядженні. З'явилася матеріальна заінтересованість у збільшенні виробництва. Стан анархії та свавілля періоду продрозклад-ки призупинився. За здану державі продукцію селяни вже отримували не квитанції, а стійку валюту — червонець.

У 1923 р. внаслідок завершення основних робіт у галузі аграрної реформи основною фігурою на селі утвердився се-лянин-власник. Бідняцько-середняцькі господарства за рахунок передання їм земель поміщиків збільшили свої наділи в півтора раза. Більш-менш справедливий перерозподіл землі відбувся і за трудовою нормою. Землі наділяли стільки, скільки могла обробити сім'я без наймитів.

У травні 1923 р. всі податки із селянських господарств були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. За ці гроші держава купувала у селян зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових грошей одержувала держава. Проте тенденція до розвитку ринкових відносин була нестабільною. Справа в тому, що з року в рік дедалі більша частина незаможних селян звільнялася від податків. У 1925—1926 рр. податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств (майже всі незаможники). Водночас заможні господарства переоподатковувалися і не були заінтересовані в нарощуванні виробництва продукції на продаж. Після знищення високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село втратило можливість забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт, значно знизилися можливості насичувати внутрішній ринок продовольством.

Відбудова промисловості в 1920рр (ПЛАН ГОЕЛРО)

(Го сударственная комиссия по эл ектрификации Ро ссии) — Державна комісія з електрифікації Росії, перший загальнодержавний перспективний план відбудови й розвитку економіки РСФРР (що занепала внаслідок громадянської війни 1918–1921 років та націоналізації всієї промисловості) на основі електрифікації.

Комісію для розробки плану утворено 21 лютого 1920 року за вказівкоюВолодимира Леніна під головуванням Гліба Кржижановського. У її складі працювало понад 200 осіб. Електрифікацію розуміли як технічну реконструкцію економіки на найновітнішій електроенергетичній основі. 29 грудня 1920 року план ГОЕЛРО затвердив 8-й Всеросійський з'їзд Рад. При його розробці найбільша увага фахівців приділялася Південному економічному району, до якого входили як відповідні території РСФРР, так і землі УСРР без урахування кордонів між республіками.

План ГОЕЛРО, розрахований на 10—15 років, передбачав реконструкцію старих і побудову нових 20 теплових електростанцій і 10 ГЕС потужністю 1750 тисяч кВт-год, що разом мали виробляти 9 мільярдів кВт-годелектроенергії, накреслював створення важкої промисловості, широке будівництво залізниць, розширення посівних площ і підвищення врожайності земель і масове кооперування селянства.

Електростанції мали стати основою промислового розвитку певного значного промислового вузла чи району. За планом ГОЕЛРО в Україні передбачалося будівництво 9 електростанцій: Штерівської, Гришинської, Лисичанської, Ізюмської та інших. З планом пов'язаний початок широкого використання гідроресурсів, планувалося спорудження Олександрівської і Бузької ГЕС, будівництво електростанцій, які працюють на доменних і коксових газах, комбінованих з вугіллям: Петрівської, Юзівської, Макіївської. Потужність запланованих електростанцій мала становити 1 мільйон кВт.

Планувалося об'єднати після відбудови та спорудження в єдину систему 24 електростанції заводів і шахт, збудувати ДРЕС у Лисичанську, Гришином), звести Запорізьку ГЕС (Дніпрогес) на Дніпрі потужністю 200 тисяч кВт з подальшим її розширенням. За планом передбачалося на базі енергії Дніпрогесу будівництво заводів із виплавки алюмінію та виробництва якісної сталі, збільшення в 10 разів порівняно з 1920 роком видобутку вугілля, здійснення випуску машин для металургії, паливної індустрії, сільського господарства й транспорту.

У квітні 1921 року створено Комісію з електрифікації України. Реконструкції за цим планом підлягали металургійна йхімічна промисловість Донбасу, залізниця Петроград—Москва—Харків—Юзівка з перетворенням її на потужну магістраль з наступною електрифікацією, передбачалося створення наскрізного дніпровського водного шляху Київ—Херсон.

44. Україна в умовах здійснення Сталінської політики індустріалізації. Результати перших п’ятирічних планів в Україні

У 1920 р. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. ВКП(б) взяла курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», перетворення СРСР на мілітаризоване індустріальне суспільство. У грудні 1925р на ХІV зїзді ВКП(б) було оголошено курс на проведення індустріалізації. ХV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927р) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.

Складові індустріалізації

1) Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової

2) Примус населення до придбання облігацій державної позики

3) Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів

4) Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами.

5) Використання позаекономічних примусів до праці

6) Широке використання праці в’язнів

7) Жорсткий режим економії бюджетних коштів

Індустріалізація здійснювалася відповідно до п’ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п’ятирічки (1928-1932рр) було збудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступні п’ятирічки – Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші підприємства.

Підсумки індустріалізаці

1) Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну

2) Зміцнилась обороноздатність країни

3) Відбулися структурні зміни в промисловості – перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості.

4) Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення

5) Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки

6) Створено нову модель керівництва економікою – адміністративно – командну.

Шахтинська справа

У березні 1928 р. органи ОДПУ УСРР провели операцію «зі зняття українського антирадянського активу», внаслідок якої було заарештовано понад 400 осіб. Боротьба з «українською контрреволюцією» передбачала посилення репресій проти українських селян та інтелігенції.

У травні 1928 р. радянські органи державної безпеки провели операцію з арешту понад 100 «шкідників» у вугільній промисловості Донбасу, спрямовану проти дореволюційних технічних кадрів. Ця операція увійшла в історію як «Шахтинська справа».

Справи СВУ та УНЦ

Чекісти взялися і за «націоналістичні контрреволюційні елементи». Показовою у цьому відношенні є сфабрикована органами ДПУ «справа Спілки визволення України» (СВУ). Процес «СВУ», який його учасники називали «театром у театрі» (він відбувався у приміщенні Харківського оперного театру), тривав з 19 березня по 9 квітня 1930 р. На лаві підсудних опинилися 45 осіб, серед яких академіки ВУАН (2), професори ВНЗ (15), студенти (2), директор середньої школи (1), учителі (10), теолог (1), священик УАПЦ (1), письменники (3), редактори (5), кооператори (2), правники (2), бібліотекар (1). 15 підсудних працювали в системі ВУАН, 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, 1 був прем’єр-міністром, 2 – міністрами уряду УНР, 6 – членами Центральної Ради. Між підсудними було 2 осіб єврейського походження, а також 3 жінки. Процес став своєрідним політичним сигналом для наступу проти тих українських сил, уособленням яких були представники старої, передусім академічної інтелігенції, а також діячі УАПЦ

Чистки у Червоній армії

Ще до початку «великого терору» об’єктом уваги чекістів стали військові. У 1929 р. у Червоній армії розпочалася велика «чистка» командного складу. Працівники особливих органів у владі викрили низку контрреволюційних організацій та угрупувань серед молодшого, середнього і навіть старшого командного складу. Лише за 1929–1930 рр. з РСЧА було звільнено 16 тис. 695 військовослужбовців, ліквідовано 594 контрреволюційні організації та угрупування, заарештовано 2 тис. 603 особи. У лютому 1930 р. було заарештовано 105 червоноармійців у гарнізонах Українського військового округу за погані висловлювання на адресу режиму у приватному листуванні, ліквідовано 19 антирадянських угрупувань.

У 1930–1931 рр. було проведено арешти серед військових у Москві, Ленінграді, Києві та Харкові, більшість з яких були колишніми офіцерами царської армії. Ця чекістська операція увійшла в історію під назвою «Весна»

Партійні чистки

Своєрідним прологом «великого терору» була чергова «чистка» партії, яка розпочалася у 1933 р. В УСРР того року вона відбувалася у Київській, Донецькій, Одеській, Вінницькій областях, а наступного 1934 р. – у Харківській, Дніпропетровській, Чернігівській і в Молдавській АСРР. Прийом у партію тимчасово припинили. За даними, які П. Постишев навів на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У у 1933 р., із 120 тис. членів і кандидатів у члени партії, що пройшли «чистку», станом на 15 жовтня було «вичищено» 27 тис. 500 «класово ворожих елементів».

Шахтинська справа

У березні 1928 р. органи ОДПУ УСРР провели операцію «зі зняття українського антирадянського активу», внаслідок якої було заарештовано понад 400 осіб. Боротьба з «українською контрреволюцією» передбачала посилення репресій проти українських селян та інтелігенції.

У травні 1928 р. радянські органи державної безпеки провели операцію з арешту понад 100 «шкідників» у вугільній промисловості Донбасу, спрямовану проти дореволюційних технічних кадрів. Ця операція увійшла в історію як «Шахтинська справа».

Справи СВУ та УНЦ

Чекісти взялися і за «націоналістичні контрреволюційні елементи». Показовою у цьому відношенні є сфабрикована органами ДПУ «справа Спілки визволення України» (СВУ). Процес «СВУ», який його учасники називали «театром у театрі» (він відбувався у приміщенні Харківського оперного театру), тривав з 19 березня по 9 квітня 1930 р. На лаві підсудних опинилися 45 осіб, серед яких академіки ВУАН (2), професори ВНЗ (15), студенти (2), директор середньої школи (1), учителі (10), теолог (1), священик УАПЦ (1), письменники (3), редактори (5), кооператори (2), правники (2), бібліотекар (1). 15 підсудних працювали в системі ВУАН, 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, 1 був прем’єр-міністром, 2 – міністрами уряду УНР, 6 – членами Центральної Ради. Між підсудними було 2 осіб єврейського походження, а також 3 жінки. Процес став своєрідним політичним сигналом для наступу проти тих українських сил, уособленням яких були представники старої, передусім академічної інтелігенції, а також діячі УАПЦ

Ще однією резонансною справою стала справа «Українського національного центру» (лютий 1932 р.). До неї, зокрема, були втягнуті академіки Михайло Грушевський та Матвій Яворський. Ця справа започаткувала справжнє полювання за вихідцями з Галичини і її було вміло використано для посилення антиукраїнізаційних заходів. У центрі справи «УНП» було поставлено академіка М. Грушевського та членів ЦК УПСР. За результатами сфабрикованої чекістами справи було арештовано 50 осіб, яких засудили від 3-х до 6-ти