Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії 1917р та її вплив на Україну

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери.

 

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації.

Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905—1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі украінсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Процес утворення та діяльність УЦР М.С. Грушевський

Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола ІІ зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано. У містах і селах було утворено паралельні органи влади – Ради робітничих і солдатських та Ради селянський депутатів. Національні політичні или були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний цент влади – Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3-4 березня 1917р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців(ТУП). Уцр стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революці. В Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський.

Основні напрямки політичної програми УЦР

1) Боротьба за національно-територіальну автономію у складі девяти українських губерній.

2) Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв’язання питання про автономію України в складі Російської республіки

3) Співпраця з Тимчасовим урядом

4) Надання національним меншинам рівних політичних прав.

За час діяльності УЦР було видано чотири Універсали - документи – звернення до українського народу.

Створення та діяльність українського національного конгресу

Всеукраїнський національний конгрес було скликано 6-8 квітня 1917 року у Києві. Його значення зумовлювалося уже самою метою скликання форуму — зробити Центральну Раду керівним органом українського національного руху та розширити її соціальну базу, переорієнтувати пріоритети діяльності з культурно-просвітницьких на державотворчі.

На завершення першого дня роботи Конгресу(6-го квітня 1917р.) за пропозицією Михайла Грушевського було зачитано і після урахування деяких поправок одностайно прийнято резолюції, які уособлювали тогочасні настрої українства:^[8]

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу з'їзд вважає, що тільки національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на Українській Землі.

 

2. Що той автономний устрій України, а також і иньших автономних країн Росії матимуть повні гарантії для себе в федеративнім ладі.

 

3. Тому єдиною відповідною формою державного устрою з'їзд вважає федеративну демократичну Республіку Російську

 

4. А одним з головних принципів української автономії - повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». Як підсумок висловлених міркувань і положень, за наслідками роботи другого дня Конгресу (7 квітня 1917р.), було ухвалено таку резолюцію: «1) Український національний з'їзд, признаючи за Російськими Установчими зборами право санкції нового державного ладу в Росії, в тім і автономії України, і федеративного устрою Російської Республіки, вважає, однак, що до скликання Російських Установчих зборів прихильники нового ладу на Україні не можуть залишатися пасивними, але в порозумінні з меншими народностями України мають негайно творити підстави її автономного життя.   2) Український з'їзд, йдучи назустріч бажанням Тимчасового правительства щодо організації і об'єднання громадських сил, признає негайною потребою організацію Краєвої Ради (Областного Совета) з представників українських країв і міст, народностей і громадських верств, до чого ініціативу повинна взятиУкраїнська Центральна Рада.   4) Український з'їзд, визнаючи право всіх націй на політичне самоопреділення, вважає: а) що кордони між державами повинні бути встановлені згідно з волею пограничної людности; б) що для забезпечення того необхідно, щоб були допущені на мирну конференцію, крім представників воюючих держав, і представники тих народів, на території яких відбувається війна, в тім і України».

Третій день (8 квітня 1917 року)

Останній день роботи з'їзду було присвячено проведенню виборів до Центральної Ради. Михайло Грушевський двічі (7-го та 8-го квітня) доповідав про засади виборів, норми представництва, які після обговорення були затверджені. Спочатку таємним голосуванням, за наполяганням Грушевського, обирався Голова Центральної Ради, потім — відкрито — два його заступники і, нарешті — депутати Ради.

Утворення Генерального секретаріату (В.Винниченко)

Після Українського національного Конгресу для проведення поточної роботи було створено спеціальний Комітет. Щомісяця він скликав сесії Ради, в разі потреби — надзвичайні. В міру того, як у руках Центральної Ради зосереджувалася реальна влада, значення Комітету зростало. Його стали називати Малою Радою, і ця назва закріпилася. Мала Рада була законо підготовчим і навіть певною мірою законодавчим органом.

Комітет на закритому засіданні 15 червня створив Генеральний секретаріат у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Секретарства були прообразом майбутніх міністерств.

Перший у XX ст. український уряд очолив В, Винниченко. Він же взяв на себе обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ.

Початок українізації армії

Після Лютневої революції 1917 року на теренах Російської імперії разом з демократизацією розпочалися неконтрольовані процеси розпаду структур управління на тлі реалізації потужної відцентрової енергії неросійських народів.

Ці процеси суттєво заторкнули Російські збройні сили, що тримали фронт проти кайзерівської Німеччини та Австро-Угорщини, а на південному сході ще й проти Османської імперії.

Всі ці обставини створили сприятливі умови для більшовицького розкладу армії. У ротах, батальйонах, полках і дивізіях з’явилися так звані солдатські комітети, що контролювали накази командування.

Шлях до занепаду армії було відкрито. Розпочинається масове дезертирство, цькування офіцерського корпусу, анархія тощо.

На цьому тлі дисципліну і боєздатність зберігали тільки військові частини, сформовані за національно-територіальною ознакою, згуртовані спільністю етнічного походження та земляцтвом. Насамперед це стосувалося українців та латишів.

Російське командування, що раніше з великою підозрою ставилося до таких формувань, побачивши, що саме націонали ще якось тримають фронт, перестало перешкоджати процесам націоналізації військ.

Дійшло до того, що сам генерал Брусилов передавав українізованим полкам жовто-сині прапори зі словами: “Под етім знамєнєм ви будєтє нєпобєдіми!”

На відміну від невиліковно хворих на пацифізм малоросійських політиків пересічні українці як старшини, так і солдати інстинктивно збагнули необхідність створення власної збройної сили в добу великих історичних випробувань, що несло українському народові величезні загрози, але також і величезні можливості.

Процес пішов: українізованими оголошували себе полки, дивізії, корпуси, лінкори і крейсери. На жаль, це відбувалося стихійно, без керівного центру в Києві. Центральна Рада проґавила унікальний шанс - кинути на шальку терезів історії мільйони українських багнетів!