Визначте особливості процесу входження України до складу СРСР.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Визначте особливості процесу входження України до складу СРСР.



Радянські республіки, що утворилися на руїнах Російської імперії, на початку 20-х років були формально незалежними державами.

Після закінчення війни працівники центрального партійно-державного апарату посилили намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У грудні 1920 р. між Росією та Україною було підписано договір про воєнний і господарський союз

У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір.

 

Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але політика більшовиків у національному державному будівництві мала тактичний характер. СРСР був псевдофедеративною державою і до останніх днів свого існування залишався унітарною централізованою імперією.

 


Питання №43. Політичне і соціально-економічне становище України після завершення революції та громадянської війни

Після завершення революції і громадянської війни політичне і соціально – економічне становище України було надзвичайно важким. Майже 7 років воєн і громадянської смути довели Україну до стану руїни. Загинуло близько 1,5 млн. осіб. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. У 1921 р. промислове виробництво становило лише 5–10 % довоєнного. Не працювали цілі галузі виробництва. Найбільша частина України з населенням майже 40 млн. стала об’єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи.


Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика „воєнного комунізму”. Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувалася продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Заборонялася приватна торгівля і запроваджувався розподіл продуктів за картковою системою, вводилася обов’язкова трудова повинність. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. Війна, „воєнно-комуністичні” методи та розруха майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян.
Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, який стався в Україні у 1921–1922 рр. Головною його причиною були не лише засуха, але й наслідки політики „воєнного комунізму”, тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях. Це були райони, які до Першої світової війни слугували головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн. люду. Лютувала епідемія холери.
Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.


Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації „Американська адміністрація допомоги”. У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії.


Поряд з труднощами соціально-економічного характеру назрівала і соціально-політична криза. Значна частина населення мирилася з політикою „воєнного комунізму” в час війни, але не хотіла сприймати „надзвичайних” заходів радянської влади і в мирний час. Розпочалися селянські повстання проти політики радянської влади, зокрема виступила армія Махно, застрайкували робітники. Загострилися суперечки в більшовицькій партії щодо шляхів подальшого розвитку країни.
Таким чином, хоч ці виступи нещадно придушувались, проте стало очевидним, що політику „воєнного комунізму” необхідно міняти і йти на поступки, особливо селянам.

Питання №44.Причини, Суть І Наслідки Українізації   Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".   Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішнімипричинами:   1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин. 2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин. 3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%]. 4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування. 5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо. У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такінаслідки: 1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути. 2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову]. 3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій. 4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. 5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці). 6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії. 7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності. 8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців). 9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.   Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю. Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.   Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.     Питання №45. Проаналізуйте особливості проведення колективізації сільського господарства та індустріалізації в Україні, якими змінами у соціальній структурі суспільства ці процеси супроводжувалися? Відбудова народного господарства, яка була успішно здійснена завдяки непу у першій половині 20-х рр., не подолала відставання СРСР від технічно розвинутих країн. Слід було здійснити індустріалізацію країни, тобто зробити основою господарства такі галузі виробництва, як: машинобудування, металургія, нафтохімія, електроенергетика, тощо. На відміну від інших країн в СРСР основні засоби виробництва належали державі, що й обумовило перехід до планової економіки, здійснення п'ятирічних планів 1928/29 - 1932/33, 1933 - 1937 і та ін. Значна частина великих промислових об'єктів була збудована у роки перших п'ятирічок на Україні. Серед них такі гіганти, як: Дніпрогес. Новокраматорський завод важкого машинобудування, Харківський тракторний, Криворізьський металургійний заводи тощо. Про методи, темпи, джерела фінансування індустріалізації йшлося на ХІV(1925), ХV(1927), ХVІ(1930), ХVII(1934) з'їздах ВКП(б), інших партійних форумах. Проте на практиці індустріалізація здійснювалася не за рішеннями партз'їздів, а за схемою Сталіна. Країна індустріалізувалася надвисокими темпами за рахунок селянства, ціною зубожіння і каторжної праці мільйонів людей. На початку індустріалізації була здійснена невдала спроба отримати необхідні кошти шляхом цінової політики (високі ціни на промислову продукцію, низькі — на сільськогосподарську). Малоперспективним здавався і шлях насильницького викачування хліба з окремих селянських господарств. "Вихід" був знайдений Сталіним у використанні ідеї ленінського кооперативного плану з метою примусового об'єднання хліборобів у колгоспи, що й було здійснено, починаючи з листопадового (1929р.) пленуму ЦК ВКП(б). Одним із наслідків цієї політики став голод 1932-1933 рр., під час якого в Україні загинули мільйони селян. Провина за цю трагедію лежить не тільки на Сталіні, але й на поборниках його політики в Україні: Кагановичі, Молотові, Косіорі, Постишеві, Чубарі та ін., хто активно впроваджував в життя сталінську політику і не наважувався рішуче виступити проти, неї. Разом з тим в СРСР відбувалися позитивні процеси: швидке зростання економічного потенціалу, небувалий підйом науки і техніки, розвиток загальної освіти та професійно-технічного навчання. Лозунги перших п'ятирічок, віра в близьке щасливе життя і реальні кроки в цьому напрямку заохочували людей, до ударної праці. В цій атмосфері у 1935 р. на Донбасі розпочався рух новаторів виробництва, названий на честь шахтаря О. Стаханова. Головним соціальним наслідком націоналізації засобів виробництва, індустріалізації промисловості та колективізації сільського господарства була ліквідація промислово-фінансової торговельної і сільської буржуазії, створення міського і сільськогопролетаріату, позбавленого приватної власності. Вважалося, що були створені соціалістичні за своїм характером класи та ліквідована експлуатація людини людиною. Хоча насправді замість одних панівних класів сформувався новий - партноменклатура, у колективній власності і володінні якої фактично перебували всі засоби виробництва.. За цих умов у 1936 р. була прийнята конституція СРСР і проголошена перемога соціалізму. Однак об'єктивний аналіз радянськогосуспільства показує, що в ньому поряд з безперечно соціалістичними рисами (соціальні гарантії, планування економіки, суспільний характер виробництва) існували феодальні елементи (сталінська деспотія, кріпосне право, примусова праця, номенклатурні привілеї) Отже, саме гострота цих суперечностей і зумовила особливий драматизм в історії України радянського періоду     Питання №46. Назвіть причини, охарактеризуйте розмах політичних репресій в Україні у 1930-х рр. Складовою частиною сталінського режиму 30-х років зявилися терор і репресії. Цілі встановлення реперессівного режиму. 2. Форсована індустріалізація і прискорена колективізація повинні були спиратися на позаекономічний примус, що виражалося у масовий терор і створення політико-ідеологічної та соціально-психологічної атмосфери для масового ентузіазму. 2. Крім цього, потрібно пояснити громадянам країни, причини зниження рівня життя, постійних економічних проблем, дефіциту споживчих товарів. Генеральний прокурор А.Я СРСР. Вишинський на одному з процесів прямо заявив, що саме діяльність шкідницьких організацій пояснює, чому тут і там у нас перебої, чому раптом у нас при багатстві і достатку продуктів немає того, ні іншого, ні десятого. 2. Важливою метою організаторів політичних процесів було прагнення згустити в країні атмосферу загальної недовіри і підозрілості, переконати маси в необхідності закручування гайок, встановлення повного, тотального контролю держави і партії над усіма сторонами суспільного життя. Тільки у цих умовах можливо було розвиток і зміцнення диктатури партії і особисто її вождя. Придушення інакодумства в середовищі інтелігенції. Спочатку влади інспірували ряд політичних процесів проти буржуазних фахівців (у 1928 р. - Шахтинська справа; 1930 р. - процес проти несуществовавшей Трудової селянської партії - Н. Д. Кондратьєва, А. В. Чаянова, Л. Н. Юровського; такої ж міфічної проти процес так званої Промпартії-К. Л. Рамзін, 1. А. 1конников, В. А. Ларичев). За 1931 репресії торкнулися близько 5% загального числа спеціалістів промисловості, транспорту та сільського господарства. Пізніше репресії і дискримінація інтелігенції було помякшено, оскільки процеси відіграли свою роль, підкоривши цю соціальну групу режиму. Крім того, зясувалося, що спецеедство позбавляла народне господарство, науку і освіту необхідних і незамінних кадрів. Початок репресій проти партійно-державного апарату, армії. 1. У початку 30-х рр.. Сталінської системи спробували протистояти нечисленні і на той час вже не представляли серйозної загрози режимові антисталінські угруповання: в 1930 р. це була група С.1. Сирцова і В.В. Ломінадзе; 1932 - група А.П. Смирнова, Н.Б. Ейсмонт, В.Н. Толмачова, а також група М.Н. Рютіна (Союз марксистів-ленінців), яка виступила в маніфесті До всіх членів ВКП (б) проти терору і сталінської диктатури в партії. Сталін розправився із усіма, але відомо, що XVII зїзді ВКП (б) у 1934 р. він отримав найменшу кількість голосів під час виборів до ЦК (оголошені результати були фальсифіковані лічильної комісією). Пізніше 1108 чоловік з 1966 делегатів цього зїзду переможців також було репресовано. Надалі репресії накочували хвилями. 2. 1934-1938. Після вбивства С.М. Кірова в грудні 1934 р. Сталін отримав привід для розгортання нової кампанії репресій. У 1935 р. Г.Е. Зіновєв, Л.Б. Каменєв були засуджені на 10 лет як моральні посібники вбивства Кірова. Вони ж стали головними обвинуваченими на Першому московському відкритому процесі (у справі Московського центру) влітку 1936 р., де були засуджені до страти 16 осіб.У роки так званого великого терору (1936-1940 рр.). Продовжилася розправа над колишніми лідерами внутріпартійної опозиції - М.1. Бухаріним, А.И. Риковим, Г.Л. Пятаковим, К.Б. Радеком та іншими. У січні 1937 р. і в березні 1938 р. були організовані відповідно Другий (Пятакова-Радека) і Третій (Рикова-Бухаріна) процеси. Слідом за цим був засуджений і організатор перших репресій, Г керівник НКВС. Ягода.Його замінив на цій посаді Н. Єжов, також розстріляний 1938 р. за перегини і шпигунство. Контроль за діяльністю Комінтерну, повністю встановлений ВКП (б) і особисто Сталін, привів до того, що сталінські репресії обрушилися на які шукали політичного притулку в СРСР зарубіжних комуністів, соціал-демократів, представників інших антифашистських сил. Терор в Червоній Армії. До цих процесів примикав закритий процес 1937 р. по справі про так званої антирадянської троцькістської організації в Червоній Армії. Маршали М.Н. Тухачевський, 1.П. Уборевич, а пізніше 1.Е. Якір, В.К. Блюхер та інші воєначальники звинувачувалися в шпигунстві, підрив бойової могутності Червоної Армії. Всього за роки великого терору в Червоній Армії було репресовано 40 з 80 тис. командирів (з них - 90% командуючих арміями та корпусами, половина командирів полків). Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим. Питання №47. Визначте особливості суспільно-політичного і національного руху на західноукраїнських землях у складі Польської держави в 1920-ті – 1930-ті роки. Польща, незважаючи на домінування серед її певних політичних кіл відверто шовіністичних настроїв, усе ж залишалася європейською державою, що ґрунтувалася на конституційних засадах. Тому українці тут, попри статус другосортних громадян, перебували в кращому політичному становищі, ніж їх співвітчизники в СРСР. Політична палітра західноукраїнського суспільства нараховувала 12 партій, які відображали всю гаму ідеологічних переконань — від украй лівих до вкрай правих. Загалом у визвольному русі західних українців проти польського панування у міжвоєнний час чітко простежуються три основні течії: легальна, націоналістична та комуністична. "Легальну течію" насамперед представляла стабільніша частина суспільства: старше Покоління політиків, духовенство, більшість інтелігенції та заможних селян. "Легалісти" прагнули до державної незалежності, але вважали, що до її здобуття потрібно наполегливо готуватися. Тому вони зосередили свої зусилля на збереженні та розвитку дотеперішніх здобутків, широко використовуючи для цього парламент, пресу, віча, підтримуючи кооперативний рух та національне шкільництво, сприяючи розгортанню мережі українських партій та організацій. Наймасовішим та найвпливовішим серед партій "легального сектору" було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Воно було спадкоємцем довоєнної УНДП і виступало за незалежність України та конституційну демократію, підтримувало політику "органічного розвитку", яка передбачала захист економічних, політичних і національно-культурних інтересів українців. Під її впливом перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю. До провідних лідерів об'єднання належали Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран та ін. Головним виразником соціалістичних тенденцій виступала найстаріша серед українських партій — радикальна. її безперечною заслугою було поширення впливу на північно-західні українські землі, де після об'єднання з Українською партією соціалістів-революціонерів, була утворена спільна Українська соціалістична радикальна партія. УСРП обстоювала створення незалежної соборної України, закликала до справедливого поділу земель, обмеження приватної власності тощо. її очолювали Л. Бачинський, І. Макух, Д. Ладика. Щодо інших партій, то вони були нечисленними й маловпливовими. Серед них Українська католицька партія (з 1931 р. Українська народна обнова), Волинське українське об'єднання, Українська соціал-демократична партія та ін. Важливою ланкою діяльності "легального сектору" були підтримка та розвиток мережі українських громадських організацій: культурно-освітніх, економічних, молодіжних, спортивних тощо. їх значення в умовах польської окупації важко переоцінити. Так, товариство "Просвіта", згуртувавши близько півмільйона членів, підтримувало діяльність читалень, публікувало навчальні матеріали, проводило цілу низку курсів. "Союз українок", об'єднуючи 45 тис. українських жінок, проводив широку благодійну, освітню та культурну діяльність. Товариство І "Рідна школа", маючи до 100 тис. членів, на противагу полонізації державної освіти розбудувало власну мережу приватних українських шкіл, що на 1938 р. нараховувала бл. 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних закладів. Продовжували функціонувати молодіжні організації "Сокіл", "Луг" (колишня "Січ"), "Пласт" та ін., що виховували серед свої членів патріотизм, прагнення до державної незалежності, загартовували фізично. Певних успіхів удалося домогтися на ниві вищої освіти та науки. Практично позбавлені доступу до ВНЗ, які існували на території Польщі, українські вчені й молодь заснували потай від влади Український таємний університет у Львові (1921—1925). Він мав філософський, правничий, медичний і політехнічний факультети, які відвідувало бл. 1500 студентів. Професорський склад нараховував 55 викладачів, що після закриття офіційних українських кафедр втратили місце праці. Першим ректором був І літературознавець В. Щурат. Лекції читали такі відомі вчені, як історик І. Крип'якевич, психолог С. Ба лей, хімік Є. Голіцинський, правник В. Левицький та ін. Діяльність підпільного університет)' фінансувалася за рахунок студентів і благодійних пожертв. Упродовж 1922—1925 рр. діяла Українська таємна висока політехнічна школа, створена на базі < технічного відділу таємного університету. У 1928 р. і Львівська греко-католицька семінарія була перетворена на Богословську академію. Продовжувало діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке, незважаючи на брак коштів, видавало наукові праці, утримувало бібліотеку на 200 тис. томів, 3 музеї і 2 дослідницькі інститути. Значних здобутків досяг український кооперативний рух, сутність якого визначалася гаслом "Спирайся на власні сили". Найбільші з кооперативів—"Маслосоюз", "Центробанк", "Народна торгівля" та інші розгорнули свої філії по всій Галичині. Кооперація дала поштовх впровадженню нових способів господарювання серед українського селянства, І створила умови для централізованого збуту сільськогосподарської продукції, в т. ч. за кордоном, поклала край лихварській заборгованості галицького села, сприяла поступовому поліпшенню економічного .становища його мешканців. Нараховуючи в Галичині 4000 кооперативів із загальною кількістю понад 700 тис. членів, український кооперативний рух успішно конкурував з польським, а й став засобом економічного самозахисту та самоврядування західноукраїнського суспільства. Важливим чинником визвольного руху галицьких українців була греко-католицька церква, національний характер якої остаточно викристалізувався завдяки її главі митрополиту А. Шептицькому. Захищаючи інтереси пригнобленого люду, він використовував свій хист, авторитет, власні фінанси. Щороку утримував 40 бідних студентів, у Львові на власні кошти збудував середню школу, надавав матеріальну допомогу приватним школам, був щедрим меценатом та добрим знавцем українського мистецтва. Отже, "легальний сектор" українського визвольного руху, по суті, охоплював усі сфери національного життя — від виробництва сільськогосподарської продукції до витворення наукових і культурних цінностей. Завдяки йому вдалося розбудувати, насамперед на східно галицьких теренах, сильне громадянське суспільство, яке перетворювалося на своєрідну "державу в державі". Українці, всупереч дискримінаційній політиці польської влади, зуміли не тільки зберегти попередні національні завоювання, а й до певної міри примножити їх. Якщо середні й Заможні верстви західноукраїнського суспільства орієнтувалися на "легальний сектор", то певна частина найбіднішого населення пов'язувала свої надії з комуністичним рухом. Він, спекулюючи на злиднях, пропонував радикальне та швидке "вирішення" наболілих питань. Його головним виразником виступала Комуністична партія Західної України, яка діяла в підпіллі й намагалася поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями. Щоправда, комуністичний рух у Західній Україні залишався впливовою політичною силою доти, доки в УСРР відбувалася "українізація". З кін. 1920-х років під впливом звісток про придушення "українізації", колективізацію, масові репресії і штучний голодомор 1932—1933 рр., почався його занепад. Невпинне піднесення в міжвоєнні роки переживав український націоналізм. Це пояснювалося відсутністю будь-яких перспектив для українців у Польській державі домогтися права на національне самовизначення парламентськими засобами та крахом радянофільських ілюзій, які певний час панували серед частини західноукраїнського суспільства. Націоналізм був формою природного інстинкту української нації, як і будь-якої іншої, до самозбереження та самоповаги.   Питання №48.Висвітліть складові процесу «радянізації» Західної України після її включення до складу СРСР, якими були його позитивні і негативні наслідки? В умовах, коли Наддніпрянщина переживала трагедію голоду 1946—1947 рр. і труднощі відбудови, в Західній Україні розгорнулася насильницька і всеохоплююча радянізація всіх сторін соціально-економічного і культурного життя краю. До здійснення радянізації Західної України активно залучалися працівники партійно-комсомольського, державного апарату, службовці правоохоронних органів, державної безпеки, культури й освіти з інших регіонів Радянського Союзу, переважно зі Східної України, їх направляли на заводи, фабрики, у радянські установи, партійні, комсомольські органи, МТС, школи, вузи, технікуми тощо. Лише в сільські школи західноукраїнських областей у 1944-1950 рр. було направлено майже 44 тис. учителів, у Західну Україну прибуло 20 тис. кваліфікованих робітників, чимало інженерно-технічних працівників, спеціалістів сільського господарства. Утворювалась мережа партійних і комсомольських організацій, формувалися професійні спілки. У 1950 р. у Західній Україні налічувалося 88 тис. комуністів проти 31 тис. у 1946 р. У грудні 1945 р. ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ по західних областях. Згодом подібні підрозділи було організовано в галузевих міністерствах, інших управлінських республіканських структурах. Питаннями щодо західних областей відав один із заступників голови уряду, а в міністерствах — один із заступників міністра. За короткий час було створено радянський, партійний, господарський і карально-репресивний апарат, який контролював усі сфери життя західних українців. Представників місцевого населення в цьому апараті було мало. . Радянізація на західноукраїнських землях у 1944—1950-х pp.
Складові радянізації Особливості
• Націоналізація приватної власності • Колективізація • Індустріалізація • Ліквідація УГКЦ • Культурна революція • Боротьба з ОУН-УПА • Репресії і депортація незгодних з існуючим режимом • Одночасність процесів відбудови, індустріалізації, колективізації і культурної революції та їх форсовані темпи • Слабкість економічного потенціалу регіону (лише 4 % населення було зайнято в промисловості) • Майже повна відсутність місцевих спеціалістів інженерно-управлінської ланки • Неоднозначне сприйняття населенням соціальних перетворень, пасивний і активний (збройний) опір радянізації • Розвиток регіону був визначений як пріоритетний. Установлювалися спеціальні посади заступника голови уряду УРСР, заступників міністрів. У ЦК КПУ було створено спеціальний відділ у справах західних областей

Отже, термін «радянізація» можна визначити як процес запровадження в Західній Україні радянської моделі суспільства, встановлення там відповідних соціально-економічних і політичних відносин.

Суть повоєнних суспільних перетворень у західних областях України полягала у провадженні та завершенні соціалістичної перебудови «возз’єднаних» земель .Шляхом активної «радянізації»планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці та ін.)і ствердити «нове» з метою «органічного»приєднання цього регіону до складу СРСР.

Установлення радянської влади мало і деякі позитивні наслідки для цих територій: розпочалася українізація, ліквідовувалася система полонізації краю, було зміцнено систему освіти, зростала кількість початкових шкіл, поліпшилося медичне обслуговування населення сільської місцевості, українська мова стала офіційною у Львівському університеті.

Попри всю ганебність засобів і методів диктаторського режиму з поверненням західноукраїнських земель до складу України, в історичній перспективі цей факт не можна знехтувати.

Питання №49. Висвітліть «українське питання» в європейській політиці напередодні Другої Світової війни.

Напередодні Другої світової війни українські землі були роз’єднані, знаходячись у складі чотирьох держав – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина (з березня 1939 р. – Угорщина).
Знаходження українських земель у складі цих держав, що мали різний соціально-політичний устрій і займали різну позицію у міжнародній політиці, були важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а „українську карту” – серйозним козирем у великій дипломатичній грі. В цей період чітко визначились три групи країн, зацікавлених у своєму вирішенні українського питання.
Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких уже входили українські землі і основною їх метою було втримати ці землі й приєднати нові.
Роз’єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із складних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію. Друга група – Англія, Франція і частково США, які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, борючись за „життєвий простір”, претендувала на українські землі як невичерпний постачальник продовольства і сировини та Угорщина, яка домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади – у березні-травні 1933р. – Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами об‡рунтовує „план поділу Росії шляхом відриву від Рад України”. Уже в червні 1933р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України „для раціональнішого використання цієї родючої території”. Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гутенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гутенбергу і не погоджені з урядом, – це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з’їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то „кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим”.
Намагаючись відвернути від себе загрозу агресії і спрямувати її на схід, уряди Англії і Франції пішли на Мюнхенську змову (29–30 вересня 1938 р.) і дозволили Гітлеру розчленувати Чехословаччину, до якої входили українці Закарпаття, на яке претендували ще й Угорщина і Польща.
Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки, чехословацький уряд 11 жовтня 1938 р. надав Закарпаттю автономію.
Але 2 листопада 1938 р., за рішенням Віденського арбітражу, 1856 кв. км території Закарпаття з населенням 180 тис. жителів, куди входили такі міста як Ужгород і Мукачів, повинні були відійти до Угорщини.
Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас зберігши частину Закарпаття (Карпатську Україну), Гітлер залишив у своєму активі важелі тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала усіх закарпатських земель, до яких прагнула, а й на СРСР і Польщу. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю захопила Закарпаття.
Суттєві зміни у становищі західноукраїнських земель мали відбутися у зв’язку з підписанням 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад. Таємним протоколом, який додавався до нього (т. зв. Пакут Ріббентропа-Молотова) передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.
Пакт Молотова – Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на „сфери інтересів” між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв’язував руки лідеру третього рейху для початку другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу „збирання” українських земель у межах однієї держави, що об’єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель було не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР.
1 вересня 1939 року нацистські війська напали на Польщу. Зв’язані з нею договірними зобов’язаннями Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок Другої світової війни.

№50



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.214.19 (0.016 с.)