Державою 1654 року. Березневі статті

1653 рік – важливий рік в історії визвольних змагань українського народу. Саме в цей час виявилось суттєве виснаження людських, економічних сил для ведення визвольної війни. З цього часу українські козаки – це лише частина чужих військових сил. З цим ущухненням національного ентузіазму починається Руїна.

Б. Хмельницький опинився в трагічному становищі і він знайшов єдино правильний вихід – укласти союз з Москвою, як визначає В. Липинський - ще на початку війни підбиває Москву до війни, апелює до православного почуття, за “сіверські землі”.

Гетьман, на відміну від сучасних романтиків був жорстким реалістом, що самому справитись з Польщею, за спиною якої стоїть католицька Європа, яка могла спокійно виставити 150 тисячне військо для чого вона могла достатні фінанси, неможливо. Ще фактор міжнародний – ідея військово-політичної коаліції католиків проти схизматиків. З півночі загрожувала Литва, з півдня татари.

Ось чому, пошуки допомоги у боротьбі проти шляхетської Польщі привели Б. Хмельницького до угоди з московським царем як найбільш бажаним союзником і протектором. Порівняно з іншими можливими спільниками — Туреччиною і Кримським ханством, Росія мала ту перевагу, що її з Україною об'єднували слов'янське етнічне походження та єдина православна віра (хоча і підпорядкована різним патріархатам). Разом з тим, Москва була зв'язана з Польщею мирним договором і не хотіла мати через Україну зайві зовнішньополітичні ускладнення. Тим паче, що попередній головний спільник Б. Хмельницького, кримський хан, розглядався Росією як традиційний геополітичний противник. З плином часу російсько-польські стосунки все більше загострювалися, чому сприяло систематичне порушення в польських офіційних документах правил написання повного титулу московського царя, що свідчило про претензії Польщі на деякі російські землі.

Тому регулярні звернення українців до Москви врешті-решт завершилися успіхом. В жовтні 1653 року обміркувавши справу «безчестя» царського імені з боку поляків і утиски православної віри в Україні, а також небезпеку можливого союзу козаків з Туреччиною, Земський собор у Москві ухвалив: просити царя, щоб він прийняв гетьмана Б. Хмельницького і Військо Запорозьке під високу государєву руку для захисту православної віри. На підставі цієї ухвали цар вислав в Україну спеціальне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, яке й прибуло під кінець 1653 року до Переяслава, де мало зустрітися з гетьманом і козацькою старшиною для переговорів.

18 січня 1654 року в Переяславі відбулася таємна рада гетьмана з генеральною старшиною й полковниками, на якій було вирішено прийняти протекцію московського царя. Того ж дня на міському майдані було скликано Генеральну раду. У своєму виступі Б. Хмельницький наголосив на потребі України у верховному володарі, назвавши чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського царя, кримського хана, турецького султана та московського царя. Він заявив, що найкращим для цього є православний цар, народ підтримав рішення гетьмана. Після цього Хмельницький повернувся до московських послів, і Бутурлін урочисто передав гетьманові грамоту про згоду царя прийняти під свою протекцію гетьмана й все Військо Запорозьке з городами й землями. Царське слово, яке за тієї доби вважалося за присягу монарха, на підтвердження того, що права й вольності Війська Запорізького не будуть порушені, що цар його полякам не віддасть і що державний та громадський лад не буде змінений, було витлумачено Хмельницьким як присяга московського царя. П

Юридичне рішення Переяславської Ради закріпили «Березневі статті», які визначили відносно автономне політичне й правове становище України у складі Російської держави. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 статей і дістав у науковій літературі назву «Просительні статті». У процесі переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, який вже складався з 11 пунктів.

У «Березневих статтях» передбачалося право українців обирати старшин із свого кола, розміри платні від царського уряду козацькій старшині, розміри витрат казни на козацьку артилерію, право Війська Запорізького мати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Туреччини і Польщі та ін. Окремо визначалася загальна чисельність козацького війська (реєстр) — 60 тис. осіб, а також право козаків самим між собою вирішувати, хто козак, а хто мужик.

Разом із затвердженням «Березневих статей» російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам грамоти про прийняття України до складу Російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення. Ці документи розглядаються як договір України з Росією. «Березневі статті» визначили на тривалу історичну перспективу основні засади державного будівництва України.

Трагедія України полягала у тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцнити лише під протекторатом одного з сусідів, не було можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду.

Проаналізуйте етнополітичні процеси в козацько-гетьманській державі.

Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Проте необхідно пам’ятати, що етнічне протиборство конфронтуючих сторін було невід’ємним від соціального антагонізму. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах (під якими розуміли не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпіти польське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі» спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель в період визвольної війни. Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було «бунтівною черню», яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними й невинними».

В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянськоюреволюцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям право на збір податків, різноманітні промисли, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже в непоодиноких випадках неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).

 

24.