Назвіть головні причини масового переселення українців за кордон у кожну з чотирьох «еміграційних хвиль».

Украї́нська емігра́ція — термін для визначення українського населення, яке вимушено чи добровільно з економічних, політичних або релігійних причин переселилося за межі етнічної території в іншу країну на постійне чи тривале проживання. Явище починається у другій половині — наприкінці XIX століття і продовжується по нинішній день. Феномен української еміграції та діаспори як частини світового українства є унікальним явищем культури й історії України.

Перша хвиля

Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — інаціональний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.

Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.^[1]

Наприкінці 19 століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, що завербував сім`ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця.

Друга хвиля

Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.

Третя хвиля

Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французькоїокупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США,Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції.

Четверта хвиля

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн. людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 за межами України проживало 10—13 млн. українців.

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США: www.ukrdiaspora.com — головною метою якого є підтримування зв'язків як і між самими емігрантами, так із Батьківщиною.

 

№ 28

Порівняйте особливості етнополітики Російської та Австрійської імперій щодо «українського питання».

У XVIII — на початку ХІХ ст. в Україні активізується дія­льність української інтелігенції щодо осмислення етнополітич­них процесів, які відбувалися на Європейському континенті, зокрема в багатонаціональних Російській та Австрійських ім­періях, до складу яких входила Україна, та прагнення впливу на них. У цей період розпочалося формування підвалин біль­шості сучасних етнополітичних концепцій і теорій (нації, націо­нальної держави, націоналізму).

Поділ України між двома поліетнічними імперськими дер­жавами, що мали різні сторони політичних систем, обумовив значні відмінності у збереженні та розвитку в українців духо­вно-культурної сфери, їхньої соціоетнічної структури; пере­шкоджав процесу формування єдиної української нації; поси­лював прагнення українського народу до об'єднання своїх земель та відновлення власної національної державності; заго­стрював проблему вирішення національного питання.

Поступово в українській суспільно-політичній думці викри­сталізовуються два найважливіші аспекти у прогнозуванні ет­нополітичного розвитку України: створення різних ідей, концеп­цій української державності та спроби моделювання засад етнічної політики в Україні, оскільки на її території прожива­ло багатоетнічне населення.

Діяльність у цьому контексті активно розпочинається з се­редини ХІХ ст. Криза феодально-кріпосницької системи в Російській імперії та поступове зародження в її надрах капі­талістичного укладу обумовлюють необхідність розробки нових суспільно-політичних ідей, поглядів щодо майбутнього Украї­ни, її етнічної політики.

Важливо звернути увагу на те, що з часів втрати державної самостійності у ХVІІ ст. українська ідея перебувала у "сплячо­му" стані.

З початку ХІХ ст. в Україні, як і в інших слов'янських зем­лях, набуває панівного становища "всеслов'янська" ідея — ідея слов'янського відродження та об'єднання усіх слов'янських народів. Цей загальнослов'янський рух дістав назву пансла­візм. Внаслідок зазначених процесів в Україні ідея консоліда­ції усіх слов'ян набула значення національної ідеї.

Панславізм (від грецьк. пан — усе і "слов'яни" — спіль­на назва цілого ряду східноєвропейських народів). Цим термі­ном означають теорію всеслов'янської єдності в тій чи іншій формі та відповідний політичний рух, що формувався як при­родний наслідок боротьби слов'янських народів за звільнення від турецького та австро-угорського панування.

Особливу роль у розвитку етнополітичної думки в цей пері­од відіграє Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847). Його засновниками та активними діячами були: М. Костомаров, П. Куліш, Б. Білозерський, М. Гулак, О. Навроцький, О. Маркович, М. Савич та ін. Товариство свої ідеологічні принципи сформу­лювало у програмних документах: Статуті, відозвах та "Законі Божому (Книзі буття українського народу)". Учасники таємно­го Товариства, ідеологом якого був М. Костомаров, спираючись на ідеї демократичного панславізму, розробили модель суспіль­ства з такими головними принципами, як справедливість, рів­ність, свобода, братерство. Головною метою Товариства була перебудова суспільства на засадах християнства й об'єднан­ня всіх слов'янських народів в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу.

Програмні документи Товариства гарантували усім слов'ян­ським державам, що належали б до федерації, право вільного виходу, самостійності у вирішенні всіх внутрішньонаціональ- них та міжнародних проблем, поваги до національної мови та культури. Провідна роль у федерації призначалася Україні: Київ мав стати столицею.

Значний ідейний вплив на етнополітичні погляди кирило-ме- фодіївців, як загалом і на всю вітчизняну суспільно-політичну думку, мала діяльність Тараса Шевченка (1814-1861) — народ­ного філософа, поета, геніального виразника духу і самосвідомо­сті українського народу. Членом Товариства він не був, хоча близько стояв до нього. Безкомпромісно засуджуючи феодаль­но-кріпосницьку систему й самодержавний лад, він виступив на історичній сцені з цілком сформованим, зрілим революційно- демократичним світоглядом, у якому домінують етнополітичні ідеї українського державництва, самостійності, соборності. Т. Шевченко вірив, що Україна ввійде в "коло народів вільних" і багатостраждальний український народ розкріпачиться.

 

№ 29

Здійсніть порівняльний аналіз соціальної модернізації України в

Російській та Австрійській імперіях наприкінці XVIII – на початку ХХ ст.

 

Три поділи Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) призвели до територіального розриву

українських земель і загарбання сусідніми державами. Водночас відбулось їх внутрішнє сполучення

під владою обох імперій. Наддніпрянська Україна (Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя,

Південь), що становила 90% етнічних українських земель, входила до складу Російської імперії.

Галичина, Буковина та Закарпаття належала до Австро-Угорської імперії. Із 12 млн. українців, 8.5 млн.

(78%) знаходилися в складі Російської імперії, а 3.5 млн. (22%) – Австро-Угорської імперії.

Після Віденського конгресу 1815р. до Російської імперії перейшло Царство Польське і у його

складі Холмщина, Підляшшя, Посяння – споконвічні землі українців.Українські землі у складі

Російської імперії поділялись на Лівобережну Україну (Малоросія), Південно-Західний край і

Новоросію. На середину XIX ст. тут налічувалось 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська

(Лівобережна Україна); Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний край); Катеринославська,

Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались Малоросійському, Київському)

Не було адміністративної єдності і в українських землях, які знаходились у складі Австро-

Угорської імперії. Східна Галичина була частиною “королівства Галіції і Лодомерії” із центром у Львові.

“Королівство” поділялось на 12 округів (дистриктів). Буковина виступила окремим округом з центром у

місті Чернівцях. Закарпаття адміністративно підпорядковувалось Угорському королівству. Його

територія поділялась на чотири адміністративні одиниці – “Жупи”. Керівникам – жупанам – належала

вся повнота влади. На селі землевласники, управителі (посесори) та наглядачі (мандатори)

забезпечували поліцейсько-судову владу. Політика Габсбургів була спрямована на поневолення

українців, їх асиміляцію.

№ 30

Якими були передумови створення українських політичних

партій в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст.,

Охарактеризуйте програмові засади найбільш впливових із них.

2.1. Революційна українська партія (РУП). У Наддніпрянщині першою українською політичною

партією була Революційна українська партія, створена в 1900 р. у Харкові на зборах

студентських громад. Серед її керівників були Дмитро Антонович, М. Русов, Б. Камінський.

Першим програмним документом РУП стала брошура «Незалежна Україна», написана харківським

адвокатом М.Міхновським. Основними положеннями цього документу були: 1) мета партії -

створення незалежної української держави; 2) лідер національного руху - інтелігенція, що

служить своєму народові; 3) засоби досягнення головної мети - будь-які, включаючи

насильницькі; 4) основні лозунги боротьби - «хто не з нами, той проти нас», «Україна для

українців», «переможемо або вмремо»; 5) ніяких компромісів з помірними українофілами.

Незабаром у РУП відбувся розкол - багатьом її членам не подобалася націоналістична

категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей. У 1902 р. міхновці,

не маючи широкої підтримки всередині РУП, створили окрему від неї Українську національну

партію (УНП). У 1903 р. від РУП відокремилася ліва група, що утворила Українську соціалістичну

партію (УСП).

Основним регіоном діяльності РУП була Лівобережна Україна (Харківщина, Київщина,

Полтавщина), основним об'єктом пропаганди - українські селяни, а головними формами боротьби

- пропаганда й агітація.

2.3. Українська радикальна партія (УРП). Українська радикальна партія - українська партія

ліберально-народницького напряму. Створена восени 1904 р. групою членів, що вийшли з

Української демократичної партії. Лідерами партії стали Б. Грінченко, С. Єфремов,- М. Левицький,

Ф. Матушевський, Л. Юркевич та ін.

Після видання Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УРП разом з іншими українськими партіями взялася

за організацію «Просвіт», драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства тощо.

Незначний вплив партії серед населення та подібна оцінка подій революції 1905 р.

сприяли зближенню позиції УДП і УРП, які в грудні 1905 р. об'єдналися в Українську

демократично-радикальну партію.

 

2.5. Товариство українських поступовців (ТУП). Товариство українських поступовців - нелегальна

міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні в 1908-1917

pp. ТУП було створено на початку 1908 p. у Києві за ініціативою членів Української демократично-

радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного руху в період

наростання реакції в Російській імперії.

До Товариства українських поступовців, крім УДРП, увійшли діячі соціал-демократичних (С.

Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський та

ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму.

Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах

організації. Осередки організації - «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60).

Основні напрями діяльності - культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, поширення

видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у

відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення

кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження

української мови у середній школі, судівництві, церковному житті.

 

№ 31

Висвітліть «українське питання» в європейській політиці напередодні Першої Світової війни.''Українське питання''у політиці держав Антанти в роки Першої світової війни

Перша світова війна, розпочата через суперечності між двома ворожими військово-політичними блоками, що сформувалися на зламі ХІХ-ХХ ст., втягнула мільйони людей у кривавий бій і охопила значні території не лише Європи, а й Азії та Близького Сходу. Основною причиною війни стало намагання великих країн перерозподілити світ.

Посилили суперечності, що виникли між двома блоками, національні питання у Східній Європі. Закономірним було бажання правлячих кіл воюючих держав залучити до свого боку нації, які вступили у війну задля досягнення національного самовизначення. Проблема національного самовизначення народів постала настільки гостро, що дала підстави Прем'єр-міністрові Великобританії Гербертові Асквітові, визначаючи причину вступу Англії у війну, приділити їй значну увагу. ''Ми ніколи не вкладемо меч у піхви, - заявляв він, - який ми так нелегко витягнули..., доки права малих націй Європи не будуть поставлені на міцну основу''.

Отже, британський уряд задекларував намагання розв'язувати національні проблеми народів, поневолених ворогами Антанти, прагнучи використати національні питання як зброю проти держав австро-німецького блоку.

Росія завжди розглядала Україну як окрашу своєї імперії. Не міг змінитися цей погляд на неї і з початком світової війни. Заява українських політичних діячів Наддніпрянщини про свою лояльність до російського уряду в Російській імперії не була взята до уваги. Навпаки, тут почали придушувати будь-які сепаратистські та національні ідеї, закривати періодичні видання - ''Раду'', ''Літературно-науковий вісник'', ''Українську хату'', ''Село''. Чимало прогресивних діячів було вислано до Сибіру.

3. ''Українське питання'' у зовнішній політиці Австро-Угорщини і Німеччини в Першій світовій війні

Українське національне питання в роки війни ставало об'єктом міжнародної політики Німеччини й Австро-Угорщини. Зазначимо, що напередодні та на початку війни Німеччина не мала певних планів і проектів стосовно західних кордонів Росії, а в Австрії, якщо вони і були, то нечіткі й не виходили за межі польської концепції.

Австро-Угорщина серед чинників, які могли послабити її супротивника - Росію, намагалася використати й український чинник - підтримати український національний рух у Росії. Незважаючи, що така політика була загрозою для самої Австро-Угорської імперії, до складу якої входили українські землі Галичини, Буковини і Закарпаття, австрійські плани стосовно Балкан і німецькі стосовно Близького Сходу змушували уряди Центральних держав звернути особливу увагу на ''українську справу''. Адже Австро-Угорщина хотіла відтіснити Росію від своїх кордонів і побережжя Чорного моря, створивши охоронний вал перед панславістською пропагандою, усунути небезпеку російської інтервенції на Балканах і в Туреччині. Тому створення буферних держав із західних частин Російської імперії, зокрема й України, набувало особливого значення.

Отже, ''українське питання'' на міжнародний арені в роки Першої світової війни не було зняте. Український народ почав усвідомлювати, що воно буде розв'язане не внаслідок дипломатичних ходів, а шляхом боротьби за незалежність і самостійність.