Дайте визначення поняття «історико-етнографічний регіон», охарактеризуйте основні етапи формування українських історико-етнографічних регіонів.

Дайте визначення поняття «історико-етнографічний регіон», охарактеризуйте основні етапи формування українських історико-етнографічних регіонів.

Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей.

Історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов’янських племен, інші – союзів племен, треті – земель, четверті – кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п’яті – межі новоосвоєних українським населенням земель. Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення.

Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Існує кілька варіантів етнографічного районування території України. Так, визначають Правобережну, Лівобережну, Слобідську і Західну Україну, Запоріжжя, Крим. Деякі дослідники пропонують такий варіант поділу: Центрально-Східний регіон, Українське Полісся, Західний регіон. Більш докладний варіант етнографічного районування передбачає виділення таких регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Бессарабія, Крим, Запоріжжя, Донеччина, Слобожанщина і Сіверщина.

Процес формування регіональної етнічності України поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VІ–Х ст. і пов’язаний із етноплемінними утвореннями. Якщо зіставити територію розселення східнослов’янських племен з історико-етнографічними регіонами, то можна побачити, що деякі з них певним чином співпадають. Так, територія Середньої Наддніпрянщини приблизно співпадає з територією розселення полян, Волинь – волинян, Полісся – деревлян і т. ін.

Другий етап відбувався у ХІ–ХІV ст. і пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, сприяла поступовій трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі – ХV–ХІХ ст. – у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами, а також колонізацією українцями «вільних» земель Півдня і Сходу.

Регіони: Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Середня Наддніпрянщина, Південний регіон.

Держава антів (слов'ян)

5. Перша достовірна згадка про державу антів відноситься до 385 р. н. е. Її містить книга візантійського автора Йордана «Про походження і діяння готів»: «Він (король остготів Вінітарій) повів військо в межі антів і коли вступив туди, в першому ж бою був переможений, але надалі став діяти рішучіше й розі­п'яв їхнього короля (Кех'а) Божа із синами його і сімдесятьма ргітаїез (найпершими) для остраху, щоб трупи розіп'ятих подвоїли страх впокорених». З цього повідомлення випливає, що Бож був правителем держави. В ті часи словом Кех нази­вали фараонів, царів, королів та інших глав держав.

6. Найперші страчені особи — це, вочевидь, урядова знать.

7. Подальша історія держави антів пов'язана з гунами й ава­рами, які здійснювали протекторат над слов'янами.

8. Після розпаду держави гунів і смерті Атилли (453 р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор'ї. Про-копій Кесарійський зазначає, що в першій половині VI ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азов­ське море). Але на той час анти, як пише інший візантійський автор, Псевдо-Маврикій, не мали єдиного глави держави. За Менандром, південні слов'яни наприкінці VI ст. корилися волі князів. А очолював їх Давріт. З ним і «найважливішими князями слов'янського народу» вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов'ян (див.: Вестник древнейистории.— 1941. № 1. С. 248). З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов'ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта пере­бували князі, які правили на місцях.

9. На підставі цих свідчень можна говорити, що держава антів складалася з князівств (княжінь). Князі разом з главою дер­жави вирішували питання зовнішніх зв'язків, а також роз­в'язували внутрішні проблеми.

10. text-align: justify;">Наприкінці VI ст. анти вели оборонні війни проти авар. Навала останніх і навіть їхнє панування не зруйнували основи східнослов'янської державності — князівств. Їх перелік міс­тить «Повість временних літ»: поляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радомичі, дре­говичі, кривичі, ільменські словени. Більшість із них істо­рики-славісти вважають державними організаціями.

11. Який же державний устрій і яке право існували у слов'ян­ських князівствах з часу держави антів і до утворення Київсь­кої держави? Цього питання не прояснюють пізніші джерела, тож дати конкретну відповідь на нього неможливо. Зазначимо лише, що на території сучасної України у І—VIII ст. відбувався складний і суперечливий процес державотворення.

 

Назвіть суспільно-політичні, економічні й геополітичні фактори, які зумовили становлення давньоруської держави Київська Русь.

Володимирова імперія була несумісна із язичницьким багатобожжям. Для всієї держави мусив бути єдиний Бог, який своєю волею надав право володарювати київському князеві.

Вибір віри

· Князеві Володимиру випало жити за часів, коли великого поширення набувало християнство.

· Тож не дивно, що з-поміж русичів багато було християн. Як християнку знаємо княгиню Ольгу – Володимирову бабусю.

· Джерела до наших днів зберегли легенди про те, як сам Володимир зважено і прискіпливо вибирав нову віру для себе та своєї держави.

· Попервах він буцімто взагалі спробував обійтися без нововведень і заходився реформувати язичництво.

o Літописець оповідає, зокрема, що Володимир, утвердившись у Києві, наказав поставити неподалік князівського палацу ідолів Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші – найшанованіших слов’янських богів.

o Цим богам, за задумом князя, мусили поклонятися всі племена. Одначе спроба виявилася невдалою.

o Тоді Володимир запросив до себе представників різних народів, що сповідували віру в єдиного бога – іслам, іудаїзм, римське (католицьке) християнство та візантійське, або, як тоді казали, грецьке (православне) християнство.

o Вислухавши виклад засад кожного віровчення, Володимир іще зволікав із оголошенням своєї волі, хоча вибір уже зробив. Щоб остаточно впевнитися у правильності вибору, він розіслав посланців до різних країн для «випробування віри».

o Лише почувши звіт кожного, князь оголосив про своє рішення прилучитися до візантійського християнства.

Насправді впровадження християнства як державної релігії було визначено самим плином життя.

· Наміри охрестити Русь, як ви пам’ятаєте, мали ще князь Аскольд і княгиня Ольга. Одначе тоді такий політичний крок не здобув підтримки впливових можновладців.

· Крім того, прилучитися до християнських держав можна було лише зі згоди їхніх правителів. Володарі Візантійської імперії, приміром, уважали, що після впровадження в якійсь державі візантійського християнства вона автоматично стає підлеглою Візантії.

· Київським князям, які протягом століття суперничали з Константинополем, не можна було не зважати на цю обставину.

Отож, на думку дослідників, літописні легенди є відгомоном складних міждержавних переговорів, що їх здійснював уряд Володимира перед актом хрещення Русі.

Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і Фінської затоки на півночі, Причорномор’я та Приазов’я на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія – найбільша держава тогочасної Європи.

12. Висвітліть головні причини та наслідки феодальної роздрібненості Київської Русі.

XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі- хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII - початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана - Батия. Протягом 1237-1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

13. Охарактеризуйте геополітику Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

Проблеми геополітики значно змінювалися на всіх етапах українського державницького існування. Основною "віссю" геополітики князів Київської Русі був напрям "північ - південь", яку М. Грушевський називав "чорноморською орієнтацією". Київські князі намагалися розбудувати державу "від моря до моря", яка б була частиною греко-візантійського та західного світу. Разом з тим, уже в ті часи Київська держава започаткувала декілька векторів розвитку. Геополітичні устремління Галицько-Волинської держави були переважно західні, князі якої бачили можливість збереження держави за підтримки західних сусідів, але чимало зусиль змушені були тратити на оборону від східних завойовників. Визнанням Галицько-Волинської держави було одержання у 1253 р. князем Данилом Романовичем королівської корони від Папи Римського.

У період феодальної роздробленості Русі другої половини ХІІ-ХІІІ ст. її південно-західні землі, що склали у подальшому територію сучасної України, перебували у складі переважно чотирьох головних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського та Галицько-Волинського. Закарпатська Русь ще з середини ХІ ст. була загарбана угорськими феодалами і возз’єдналася з іншими українськими землями лише у 1945 р.

Київ, хоч і залишався великим містом, центром князівства, але повністю втратив значення столиці Русі і часто переходив з рук до рук. Переяславське князівство не мало повної політичної самостійності, було нерозривно зв’язане з Київським князівством. Важливу роль у політичному житті українських земель відігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними і етнополітичними інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфером між нею та Північно-Східною Руссю. Але князівські міжусобиці та ворожа навала призвели до розпаду Чернігівського князівства на багато уділів. Дроблення чернігово-сіверських земель зробило колишній етнополітичний центр українських земель вразливим з боку північного сходу та степу. Відсутність надійних оборонних рубежів при одночасній активізації агресії північно-східних князівств і кочівників унеможливлювали виконання цими землями ролі консолідуючого центру української народності, що формувалася.

Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон, досить віддалений від основних трас нападів кочівників, захищений від ворогів Карпатськими горами та лісами, розташований на схрещенні важливих торговельних шляхів між Сходом і Заходом.

Будучи безпосерднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло важливу роль у вітчизняній історії.

За свого розквіту воно об’єднувало до дев’яноста відсотків українських земель, що свого часу були в складі Давньоруської держави. Після занепаду Києва Галичина і Волинь стали центром політичного і соціально-економічного життя цих територій, який захищав населення від асиміляції сусідніми етносами, сприяв консолідації та усвідомленню власної самобутності. Таким чином Галицько-Волинська держава позитивно впливала на процес формування українського народу, що, почавшись за Київської Русі, розгортався далі. В цьому розумінні Галицько-Волинське князівство було першою українською державою.

Вона на століття продовжила і розвинула державно-правові традиції Київської Русі, сприяла розширенню контактів з Європейським Заходом та подоланню однобічності візантійських впливів, гідно представляла східне слов’янство на міжнародній арені.

 

 

ШЛЯХТА

/пани, зем’яни, бояри/

ВИЩЕ ДУХОВЕНСТВО

/церковні ієрархи/

МАГНАТИ

/багаті пани, князі/

МІЩАНИ

ДУХОВЕНСТВО

Патриціат

/міська аристократія/

Бюргерство

/середні купці, ремісники, торговці/

Плебс

/наймити, жебраки, халупники/

Парафіяльні священники

НЕПРИВІЛЕЙОВАНИЙ СТАН

СЕЛЯНИ

/ПОХОЖІ, ДАННИКИ, СЛУГИ, НЕПОХОЖІ, ТЯГЛІ/

КОЗАКИ

Привілейований стан

МАГНАТИ – це феодали, що володіють великим земельним володінням та мають вплив на політичне життя країни, бо засідали у Пан-Раді князівства Литовського. Магнати посилали до армії одного лицаря з конем від кожних 2 400 моргів землі, якими вони володіли.

Князі – найзаможніша аристократична частина суспільства, титулована знать, до якої належали нащадки удільних князів. Князі (50 князівських родів) відзначалися не тільки багатством, але й титулом – князем не можна було стати, тільки народитися. Мали силу й авторитет на рівні місцевого самоврядування. Із давніх князівських родів найвидатнішими стають роди Заславських, Четвертинських, Ружинських, Порицьких, Острожських. Магнати виступали під час військових дій під власною хоругвою, а тому називалися «панами хоруговими». Від кожних восьми селянських господарств вони мали виділяти по одному воїну-кіннотнику. Наскільки заможними були магнати свідчить реєстр кількості воїнів, яких вони виставили у 1528 р.: родина князів Слуцьких – 433, Острожських – 426, Радзивілів – 628, Кишки – 294, Ходкевичів – 197, Вишневецькі – 98. магнати користувалися спеціальними привілеями, які були закріплені грамотами 1492 р. і 1506 р.

Серед них виділялася:

– «княжата головні» – не підлягали місцевій адміністрації, входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи зі своїми військовими загонами та родовими гербами. Вони посідали вищі адміністративні посади: гетьман, канцлер, підскарбія, воєвода, каштелян, староста, маршалок на сеймі. Вони ж могли посідати й менш значні посади намісників та повітових старост.;

– «княжата-повітовники» – підпорядковувалися місцевій адміністрації, не входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи у складі повітового ополчення.

Пани – заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але відрізнялася давністю роду, спадковим землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом з князями становили групу магнатів – найбільших землевласників. Пани – це своєрідний титул (з 450 шляхетських родів Київщини та Брацлавщини близько 100 родів називалися панськими). Головна ознака пана – володіння отчиною землею (з діда-прадіда). З годом назва перейшла на всю шляхту й стала формою звернення.

ШЛЯХТА (з нім. мови – рід, покоління) привілейований військово-службовий стан у Польщі, Литві, на українських та білоруських землях, що входили до складу ВКЛ чи Речі Посполитої, впливали на політику держави засідаючи у регіональних сейміках та згодом у загальному сеймі Речі Посполитої. Старі військові дружини за своєю кількістю не відповідали новим вимогам часу, а коштів для створення регулярної армії не вистачало, то влада вдалася до залучення на військову службу усіх заможнх осіб в залежності від доходності їх земельної власності. Тобто встановлюється принцип військової служби із кількості землі, що була у власності тієї чи іншої особи. Шляхта середньої руки посилала 2 – 3 лицарів на війну, а дрібна шляхта мала особисто відбувати військову службу. У 1528 р. був проведений «попис земський» (перепис шляхти), що визначив усіх тих, хто був приналежний до шляхетського стану. Водночас терміни «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний – шляхтич. Бояри і зем’яни, за якими не визнали шляхетство, утратили право на привілеї й злилися із селянством.

Бояри – шляхтичи-службовці (шляхтичі-дідичі), що виконували різномантні доручення. Володіли землями за умови виконання своєї служби. З боярських родів найвпливовишими були Семашки, Загоровські, Гулевичі, Немиричі. Як і магнати повинні були виставляти одного кінного воїна від восьми селянських дворів, що були у їх маєтностях. Шляхтичі-дідичі ставали під хоругви свого повіту під час військових дій.

Зем’яни – середня військово-службова шляхта, залежна від князів і панів, яка здобула шляхетство і право спадкового землеволодіння за особисту військову службу. Це убога шляхта, яка походила із старих зубожілих боярських родів чи навіть смердів. «Панцерні слуги» (складали ⅓ українського селянства) – особисто відбували військову службу: походили від селян-слуг, вони не мали багатств, щоб виставляти воїнів, а тому виконували особисту кінну службу, відбували службу у фортецях, несли прикордонну службу, служили поштарями.

Духівництво – окремий стан українського суспільства, що становив майже десяту частину населення.

Вище духовенство – це верхівка людей церковних до яких відносилися київський митрополит, єпископи та архієпископи. Вони не підлягали світському суду, у разі потреби його справи розглядалися у спеціальному суді єпископа. Належали до панівної частини українського суспільства.

НЕПРИВІЛЕЙОВАНИЙ СТАН

Селяни – це жителі сільської місцевості, що перебувають у різних формах залежності від феодалів.

Слуги путні – особисто вільні селяни, які перебували на службі (охорона кордонів або фортець), отримуючи за це земельні наділи і звільняючись від інших повинностей. До цієї категорії селян відносилися і сільські ремісники: ковалі, колесники, бондарі, мельники, конюхи, бортники, рибалки. Вони були об’єднані у сотні, якими керував сотник. Усі селяни також об’єднувалися у сільські громади, на чолі якої стояв староста або отаман. При ньому існувала громадська рада. Старосту та громадську раду обирали на сходці громади на один рік. Староста разом з «добрими людьми» чинив суд на сходці, так званій копі, тому й суд називався копним. Громада несла кругову поруку за вчасну сплату податків та видання злочинців. Кілька дворищ (хутори – об’єднання господарств споріднених родин) об’єднувалися в село, а декілька сіл становили волость.

Данники (чиншові селяни) – особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували державі данину /чинш/ натурою (зерно, мед) або грошима в залежності від розміру землі. Також селяни-данники повинні були надавати харчі князеві та тим, хто його супроводжує.

Тяглі (тяглові) – селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам; за користування землею вони були зобов’язані виконувати відробіткову повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільними, так і прикріпленими до своїх наділів. Вони працювали на шляхтичів спершу 8 – 10 днів щороку, потім по 2 – 4 дні на тиждень, платили подимний податок («подимщина»), грошовий податок («серебрщина»). Міг покинути пана і піти, але попередивши його і лишивши все майно. У другій половині ХVІ ст. ця категорія селян поступово зникла.

Осадні – мали лише загальні зобов’язання перед шляхтичем як представником влади, але через десять років проживання на землі шляхтича вважалися такими, що засиділися, і ставали тяглими.

За власних селян феодали платили державі податок, так звану «стацію» натурою: худобою, медом, сіном, збіжжям тощо. Селяни відбували ще й особисту службу: ремонтували дороги, мости, несли особисту службу на панському дворі.

ОСОБИ ПОЗАСУСПІЛЬСТВОМ (БЕЗПІДДАНСТВА)

Козаки – в цей час, скоріше спосіб життя, аніж соціальна група чи верства населення. Перша згадка про українське козацтво 1489 р. упродовж кінця 15 – першої половини 16 ст. відбувається тільки самоорганізація козацьких елементів, що відігравали незначну роль у житті українського населення.

Освіта та наука

Чужоземний гніт українського народу викликав протиборство як соціально-політичне, так і духовно-просвітнє. Зросла зацікавленість українців до своєї історії, мови, культури, науки. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відродження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празькому та інших університетах. Серед студентів цих навчальних закладів українців записували як ruthenus, roxolanus, russikus і т. ін. (Рутечія та Роксоланія — назви України, поширені у Західній Європі в той час).

У Краківському університеті вихідці з України навчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV—XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцизькому та ін. Українські студенти були в Італії — у Болоньї та Падуї. Так, у списках Падуанського університету XVII ст. було понад 2 тис. українців.

Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті, читав таму 1478—1482 pp. лекції з математики, посідав посаду ректора факультету медицини. У 1483р., лише через 30 років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за століття до випуску у Львові книг Івана Федоровича (Федорова), у друкарні Януаріуса Зільбера побачила світ перша в нашій історії друкована праця українського природодослідника під назвою " Прогностична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету".

Лукаш із Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії (1682) був магістром та викладачем Краківського університету. У цьому університеті у XV cт. працювали 13 професорів-українців. Павло Русин із Кросна, який постійно у працях наголошував на своєму українському походженні, викладав у Кракові університетський курс римської літератури, писав вірші, що мали певний вплив на розвиток польської ренесансної поезії початку XVI ст.

Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали школи грамоти. Відомо, що такі школи існували на Волині ще в XIII ст., у Києві — у XIV ст. Із часом кількість шкіл збільшувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1646 р. Відомою була також школа грамоти у м. Красноставі в Галичині. Школи з'явилися й на Правобережжі та в Закарпатті, їх відкривали переважно при церквах і монастирях, де викладачами були церковнослужителі. У початкових школах навчалися діти різного віку — і малі, й підлітки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики, молитов, співу.

Першим вищим навчальним закладом в У країні стала Острозька академія (колегіум), яку відкрив близько 1676р. князь Костянтин-Василь Острозький у м. Острозі (тепер у Рівненській обл.). Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому кращі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику (мистецтво виголошувати промови), арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та ін.

Культурному піднесенню в Україні наприкін. XVI— на поч. XVII ст., зокрема розвитку освіти, сприяли братства. При кожному з них було засновано братські школи. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, а викладачами — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда та ін. Навчання у братських школах регламентувалося статутом — "Порядком шкільним". У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували по Україні, поширюючи знання, закликаючи громадянство до опору польсько-католицькому наступу.

На поч. XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа й групувалися визначні вчені — Іов Борецький, який переїхав зі Львова й став ректором, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У1632 р. школи було об'єднано в Києво-Могилянській колегіум (згодом перейменований в академію), що став на рівень західноєвропейських університетів. Цей колегіум давав досить широку освіту: там викладали філософію, математику, риторику, слов'янську, грецьку, латинську, польську мови. Колегіуму підпорядковувалися школи у Вінниці, Кременці та інших містах. Його вихованці часто продовжували навчання в університетах Парижа, Рима, Відня, Гейдельберга.

Братські школи були значним конкурентом католицьким і уніатським школам, спротивом ополячуванню української молоді, виховуючи в неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури. Головна увага приділялася вивченню слов'янської та української книжної мов. Вивчали також грецьку мову, що сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських богословських джерел. Поширеною у школах і серед вчених була й латинська мова, без якої не можна було увійти в тогочасну європейську науку і культуру.

Чимала підтримка школам в Україні йшла з боку заможних людей. Так, багата, освічена й інтелігентна жінка (дружина мозирського маршалка) Гальшка Гулевичівна в 1615 р. урочисто передала свою спадкову землю в Києві на Подолі у власність братства. Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Сагайдачний. Він був палким прихильником національно-освітнього руху" у 1620 р. з усім військом вступив до Київського братства, став ктитором (опікуном) братської школи, особисто дбав про її розвиток. Майже всі свої кошти він заповів Київській, Львівській та Луцькій школам.

Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Учені, які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць із філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвитку слов'янського мовознавства, української мови, розробляли проблеми філософії, логіки, психології й інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив "Підручник логіки", а Інокентій Гізель написав "Загальний нарис філософії".

В Україні тривалий час працював військовий інженер із Франції Гійом Левассер де Боплан, який у 1650 р. склав "Опис України" — першу наукову працю з економічної і фізичної географії України.

Перебіг

Зборівська угода

Білоцерківська угода

Переяславська угода

Весна 1652 — зима 1653. Хоч козаки здобували далі деякі перемоги над поляками, з'явилися ознаки ослаблення і зневіри, і Хмельницький покладав щораз більшу надію на зовнішню допомогу. 1651–1652 він посилив зв'язки з кримськими татарами й Оттоманською Портою. Центром його уваги була Молдова. Одруження Тимоша і Розанди мало забезпечити союз України з Молдовою, а далі з Туреччиною і Кримським Ханатом. Хмельнцький вислав Тимоша на весні 1652 з великим козацько-татарським військом до Молдови. 2 червня 1652 відбувся бій під Батогом з 30-тисячним польським військом, з якого Хмельницький, що прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і в серпні 1652 Тиміш побрався з Розандою. Але на весні 1653 молдовські бояри, підтримані Валахією і Семигородом, повстали проти Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув, обороняючи Сучаву. Смерть гетьманича 15 вересня 1653 поклала кінець молдовській орієнтації Хмельницького.

Тим часом в Україні знову розгорілася війна. Велике 80-тисячне польське військо наступило на Поділля, але було оточене об'єднаними силами козаків і кримських татар під Жванцем на початку грудня 1653. Та у вирішальний момент кримці знову погодилися з поляками, без згоди українського союзника, і Хмельницький мусив замиритися 5 грудня з поляками на основі Зборівського договору 1649. Ця нова татарська зрада примусила гетьмана до рішучої зміни орієнтації.

Майже від початку повстання Хмельницький утримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте польські поразки в Україні і загроза, що Хмельницький визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням так званої Переяславської угоди (у січні — березні 1654) у ході якої були підписані Березневі статті. За цими статтями, Україна визнала протекторат московського царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військово-політичну допомогу Москви проти Польщі.

Союз зі шведами

Літо 1654 — осінь 1655. На цей час з'єднані україно-московські сили перейшли в наступ проти Польщі і досягли чималих успіхів. Головні бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі й Західній Україні. Улітку 1654 московське військо (25000) і 20 000 козаків під проводом І. Золотаренка повели наступ на Білорусь і зайняли Смоленськ, а 1655, продовжуючи наступ, у липні заволоділи Вільною. Під час білоруських походів виникло певне напруження щодо питання — кому мають належати завойовані землі: чи Війську Запорізькому, чи Москві (за висловом В. Липинського, «війна двох Русей за Русь третю»). Тим часом поляки восени 1654 виступили на Брацлавщину, а 20 січня 1655 облягли Умань. Хмельницький і московський полководець В. Шереметєв, на чолі 70 000 україно — московського війська, пішли назустріч ворогові, й 29 січня 1655 відбувся тяжкий, але не вирішальний, бій біля Охматова. Навесні того ж року україно-московські сили перейшли в наступ на західноукраїнських землях і наприкінці вересня облягли Львів, але у жовтні, коли кримчани, що тоді стали союзниками Речі Посполитої, прийшли полякам на допомогу, відступили на схід.

Осінь 1656 — літо 1657. Розчарування Хмельницького москвинами зростає, і він шукає інших союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала шведському королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655 північні частини Польщі і Литви. Стурбована поширенням шведської сили, Москва уклала з поляками Віленське перемир'я (24 Жовтня 1656) і разом з ними виступила війною проти Швеції.

Український уряд, посли якого не були допущені до переговорів, був дуже обурений Віленською угодою. Тому в жовтні 1656, іґнор