Законодавча влада в Україні 341

України строк її формування — 1 місяць з дня відкриття першо-пі засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій \ Ііерховній Раді України. Недотримання цього строку дає Пре­зиденту України право, як зазначалося вище, достроково при­пинити повноваження Верховної Ради України.

Заходом забезпечення стабільності коаліцій, наприклад у Ні­меччині та Фінляндії, також є положення про те, що у випадку, коли більшість розпадається, уряд, що нею сформований, скла­дні свої повноваження. Однак такий захід не передбачений за­конодавством України.

Роль парламентської коаліції, до складу якої входить біль­шість депутатів парламенту, значно збільшується, якщо в дер-ИСаві існують парламентська форма правління, а також пропор­ційна виборча система на виборах депутатів парламенту.

Стосовно формування парламентської більшості у Верхов­ині Раді України І—IV скликань, то такі спроби робилися неод­норазово.

Так, у Верховній Раді І скликання (1990—1994 pp.) політичне і труктурування відбувалось за ідеологічною і партійною озна­ками за лінією «ліві — неліві політичні сили» (насамперед про­комуністична «група 239» та національно-демократична «На­родна рада»). Вагомим чинником, що загальмував процес полі-гичноі структуризації Верховної Ради І скликання, був Закон УРСР «Про вибори народних депутатів УРСР» від 27.10.1989 р. (відповідно до якого було сформовано Верховну Раду цього скликання), який передбачав проведення виборів за мажори­тарною виборчою системою.

У Верховній Раді II скликання (1994—1998 pp.) з ідеологіч­ної точки зору не було чітко визначеної та формалізованої «лі­вої» чи «правої» більшості, що було кроком назад порівняно із с і руктуризацією Верховної Ради І скликання. Чисельну перева­гу мали «ліві» політичні сили, однак самостійно вони не могли утворити більшість. Голосування за окремі законопроекти було ситуативним. Знову ж, не останню роль у ситуації, що склалася, відіграв чинний на той час Закон України «Про вибори народ­них депутатів України» від 18.11.1993 p., який передбачав про­ведення виборів на основі мажоритарної системи, хоча вже в

Глава VIII

Законодавча влада в Україні

 

мовах багатопартійності. Склалася ситуація, за якої формаль­но до складу парламенту 1994 р. своїх представників провели 15 політичних партій, але тільки п'ять із них одержали більше десяти депутатських місць. Інші партії отримали від одного до п'яти парламентських місць.

Політична структуризація Верховної Ради III скликання відбувалася за лінією «пропрезидентські — антипрезидентські сили», поділ за ознакою «ліві політичні сили — неліві політичні сили» відійшов на другий план. Стійку більшість політичних сил так і не було утворено, вона мала переважно ситуативний характер, політична структура Верховної Ради була вкрай не­стабільною. Формування Верховної Ради цього скликання від­бувалося відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України», що закріплював змішану (мажоритарно-пропорційну) виборчу систему. Сім політичних партій та один виборчий блок (дві партії) подолали чотирьохвідсотковий ба­р'єр та сформували фракції на партійній основі.

Непорозуміння, що постійно виникали між керівництвом парламенту та народними депутатами, призвели до того, що частина парламентарів залишила будівлю Верховної Ради та перемістилася працювати до Українського дому. На думку до­слідників, саме в Українському домі дійсно було сформовано депутатську більшість¹. Важливим правовим моментом струк-турування Верховної Ради III скликання була позиція Консти­туційного Суду України, відповідно до якої рішення більшості, прийняті в «Українському домі», «є по суті елементом політич­ного процесу» і «до повноважень Конституційного Суду Украї­ни не належить оцінка адекватності цих рішень суспільно-полі­тичним реаліям та груповим і особистим інтересам народних депутатів України» (відповідно до п. 7 Ухвали Конституційно­го Суду України від 27.06.2000 р. № 2-уп/2000)^г.

¹ Воронов І. Шляхи оптимізації праіюпого державотворення в сучасній
Україні // Бористен. - 2002. - № 7. - С 7.

² Ухвала Конституційного Сулу України про припинення конституцій­
ного провадження у справі за конституційним поданням 57 та 69 народних
депутатів України щодо «визнання неконституційними актів, прийнятих на
засіданні частини народних депутатів України у приміщенні «Українського
дому» 21 січня та 1 лютого 2000 року» від 27.06.2000 р. № 2-уп/2000 // Віс­
ник Конституційного Суду України. — 2000. - № 3. — С 26—30.

І Іародні депутати України цього скликання, що входили до складу 11 фракцій, у січні 2000 р. сформували парламентську * п п.шість із підписанням Угоди про створення, засади та основ­ні напрямки діяльності Парламентської більшості у Верховній Раді України.

У Верховній Раді IV скликання політична структуризація від­бувалася за критерієм ставлення до Президента України («пропре-іидентські — антипрезидентські сили»). Формування Верховної Ради цього скликання також відбувалося за змішаною (пропорцій­ні і мажоритарною) системою (відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» в редакції від 17.01.2002 p.).

Важливим етапом структурування Верховної Ради цього (кликання було підписання керівниками 5 фракцій та 4 депу-ілтських груп Угоди про утворення та основні засади діяльнос-і і постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді України IV скликання та Положення про постійно діючу пар­ламентську більшість у Верховній Раді України IV скликання. ()днак діяльність і цієї більшості не відзначилася стабільністю Існування та послідовністю у прийнятті рішень.

Отже, аналіз процесу формування та функціонування пар­ламентської більшості у парламенті України чотирьох скликань лапав законодавцю достатньо підстав для висновку про те, що зміна форми правління та виборчої системи на виборах народ­них депутатів навряд чи стануть тими чинниками, які автома­тично зумовлять формування дієздатної парламентської коалі­ції. З огляду на це процес її утворення було унормовано, а саме формування набуло обов'язкового характеру.

У Верховній Раді V скликання за результатами парламент­ських виборів було сформовано 5 фракцій: фракція Партії регіо­нів, фракція «Блок Юлії Тимошенко», фракція блоку «НАША УКРАЇНА», фракція Соціалістичної партії України, фракція Комуністичної партії України.

Діяльність Верховної Ради України цього скликання вже характеризується нестабільністю у формуванні коаліції. Так, 22.06.2006 р. було підписано Угоду про створення Коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання¹.

¹ Угода про створення Коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання // Голос України. — 2006. — 24 червня.

ГлаваУІІІ

Законодавча влада в Україні

 

07.07.2006 р. у зв'язку зі змінами у розстановці політичних сил було підписано нову Угоду про створення антикризової коалі­ції у Верховній Раді України V скликання між фракцією Партії регіонів, фракцією Соціалістичної партії України та фракцією Комуністичної партії України'.

За Конституцією України до складу коаліції має входити більшість народних депутатів України від конституційного скла­ду Верховної Ради України. На думку дослідників, реально пар­тія або коаліція партій може брати на себе відповідальність за стан справ у державі тільки у тому разі, якщо кількість членів такої парламентської більшості буде перевищувати 300, щоб ма­ти можливість постійно відхиляти вето Президента².

У науці конституційного права виділяють три типи коаліцій:

1) маленька коаліція — об'єднання великої партії із малою. Причому остання часто є вирішальним фактором. Фактично вона більше впливає на політичні рішення, ніж це відповідає розстановці політичних сил у державі. До недоліків малої коа­ліції можна віднести те, що вона складає лише просту більшість, необхідну тільки для прийняття законопроектів і формування уряду;

2) велика коаліція — це об'єднання великих партій. Вона має не лише просту більшість, а й кваліфіковану, необхідну для вне­сення змін до конституції держави. Така більшість зручна там, де потрібні значні зміни в суспільстві. Вона забезпечує велику демократичну легітимність діяльності як парламенту, так і уря­ду. Але проблема такої коаліції полягає в існуванні дуже слаб­кої опозиції, яка не здатна забезпечити контроль і критику ді­яльності парламентської більшості та уряду. Тільки на перший погляд слабка опозиція зручна для більшості, оскільки не зава­жає у реалізації реформістських заходів. Проте наявний досвід свідчить, що ефективна діяльність опозиції сприяє роботі пар­ламентської більшості. Якщо велика коаліція не має критики та

¹ Угода про створення антикризової коаліції у Верховній Раді України
V скликання між фракцією Партії регіонів, фракцією Соціалістичної партії
України та фракцією Комуністичної партії України, підписана 07.07.2006 р. //
Голос України. — 2006. — 14 липня.

² Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні: на тлі сві­
тового досвіду. — К.: Абрис, 2000. — С. 222.

І п.тернативних пропозицій, то вона позбавляється надійного за­міс і у від помилок;

А) всепартійна коаліція є об'єднанням усіх партій у парла­менті. Вона може існувати лише в екстремальних умовах. Особ­ливість її полягає в тому, що вона існує без опозиції. Такого ро­ду коаліція порушує основні принципи демократії¹.

Відповідно до ст. 61 Регламенту коаліція формується депу-і.исі.кими фракціями, утвореними в порядку, встановленому Регламентом, протягом одного місяця з дня відкриття першого (всідання новообраної Верховної Ради або протягом одного мі­сяця з дня припинення діяльності попередньої коаліції. Поза-фракційний народний депутат має право за особистою заявою увійти до складу коаліції (оцінку такому положенню Регламен­ту дано нами вище).

Коаліція формується після проведення депутатськими фрак-ціями консультацій. На підставі їх результатів за особистими підписами голів відповідних депутатських фракцій або за рі­шенням депутатської фракції одним із заступників голови де­путатської фракції укладається Угода про коаліцію депутатсь­ких фракцій у Верховній Раді (далі — коаліційна угода).

У коаліційній угоді фіксуються узгоджені політичні пози­ції, що стали основою формування цієї коаліції, зокрема стосов­но засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначається полі­пі 'іна спрямованість і принципи діяльності коаліції, а також по­рядок вирішення внутрішньоорганізаційних питань діяльності коаліції та порядок припинення її діяльності. До коаліційної угоди додаються списки членів депутатських фракцій, що сфор­мували коаліцію, з особистими підписами народних депутатів. Списки членів депутатських фракцій є невід'ємною складовою коаліційної угоди.

Коаліція вважається сформованою з моменту офіційного оголошення про це головуючим на пленарному засіданні на під­ставі поданих до апарату Верховної Ради згаданих документів.

¹ Шлоєр Б. Про більшість і меншість у парламенті ФРН // Парламента­ризм в Україні: теорія та практика: Матер. Міжнар. наук.- практ. конф., при­свяченої 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та 5-й річни­ці з дня прийняття Конституції України. — К.: Ін-т законодавства Верховної І'ади України, 2001. - С 125.

 

Глава VIII

Текст коаліційної угоди, персональний склад коаліції публі­куються в газеті «Голос України» не пізніш як через чотири дні після офіційного оголошення про сформування коаліції.

У разі припинення діяльності коаліції нова коаліція форму­ється в порядку, встановленому Регламентом.

Регламент (ст. 63) передбачає, що коаліція приймає рішен­ня на своїх загальних зборах більшістю голосів народних депу­татів, які входять до складу коаліції. З метою узгодження пози­цій депутатських фракцій, що належать до коаліції, утворюєть­ся Рада коаліції. Інформаційне та технічне забезпечення роботи коаліції здійснюється секретаріатом коаліції, який створюється на період її діяльності у порядку, встановленому для створення секретаріатів депутатських фракцій.

Інші питання порядку організації роботи коаліції визнача­ються коаліційною угодою.

Зміни у складі коаліції можливі, якщо (ст. 65 Регламенту):

1) депутатська фракція, яка не є учасником коаліції, за своїм бажанням та за згодою коаліції входить до її складу, приєднав­шись до коаліційної угоди;

2) депутатська фракція виходить зі складу коаліції. Причо­му фракція має право це зробити в будь-який час, попередивши про це письмовою заявою керівників інших депутатських фрак­цій, які входять до коаліції, не менше ніж за десять днів до дати виходу. Протягом зазначеного строку така депутатська фракція в будь-який час має право в письмовій формі відкликати свою заяву. Якщо депутатська фракція не відкликала своєї заяви, го­ловуючий на першому після закінчення десятиденного строку пленарному засіданні оголошує про вихід депутатської фракції

з коаліції;

3) депутатська фракція за рішенням загальних зборів коалі­
ції виключається з її складу.

Зміни у складі коаліції, у тому числі у зв'язку з виходом із неї однієї чи кількох депутатських фракцій, якщо при цьому кількісний склад коаліції не стає меншим, ніж визначено Кон­ституцією України, не є підставою для припинення діяльності коаліції.

Не пізніш як через чотири дні після приєднання депутатсь­кої фракції до коаліції або виходу чи виключення депутатської фракції з коаліції в газеті «Голос України» про це робиться по-

Законодавча влада в Україні ________ ________________ 347

ніломлення і публікується персональний склад такої депутатсь­кої фракції.

Після виходу чи виключення депутатської фракції з коаліції Верховна Рада в установленому законом порядку може прий­няти рішення про звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України, кандидатури яких були запропоновані депутатською фракцією, що вийшла чи була виключена з коаліції.

Діяльність коаліції припиняється у разі (ст. 66 Регламенту):

1) припинення повноважень Верховної Ради відповідного

скликання;

2) зменшення чисельного складу коаліції до кількості народ­них депутатів, меншої, ніж визначено Конституцією України (тобто менше, ніж 226 народних депутатів України);

3) прийняття коаліцією рішення про припинення своєї діяль­ності.

Діяльність коаліції вважається припиненою у випадках, пе­редбачених пунктами 2 і 3, з моменту офіційного оголошення про це головуючим на пленарному засіданні. Повідомлення про припинення діяльності коаліції публікується в газеті «Голос України» не пізніше ніж через чотири дні після офіційного ого­лошення про припинення її діяльності.

У зв'язку з припиненням діяльності коаліції проблемним пи-і.шиям, що потребує дослідження, з нашої точки зору, є питан­ия щодо того, чи має припиняти свою діяльність уряд, сфор­мований коаліцією, у випадку припинення існування самої ко­аліції протягом строку повноважень парламенту відповідного скликання (йдеться про припинення діяльності коаліції за пунк­тами 2,3, зазначеними вище). Дана проблема постала у зв'язку;і її законодавчою неврегульованістю, оскільки положення ч. 5 СТ. 65 Регламенту стосується лише припинення повноважень членів Кабінету Міністрів України, кандидатури яких були за­пропоновані депутатською фракцією, що вийшла чи була ви­ключена з коаліції, однак не вирішує питання стосовно по­дальшої долі уряду у випадку припинення діяльності всієї коа­ліції.

До прав парламентської коаліції належать такі: 1) Право вносити пропозиції стосовно кандидатури Прем'єр-міністра України та кандидатур на посади інших членів Кабіне­ту іністрів України (ч. 8 ст. 83 Конституції України).

Глава VIII

Законодавча влада в Україні

 

Питання про внесення пропозицій стосовно кандидатур Пре­м'єр-міністра України, інших членів Кабінету Міністрів Украї­ни розглядається на загальних зборах коаліції, рішення на яких приймаються, як було зазначено вище, більшістю голосів на­родних депутатів, які входять до складу коаліції. Рішення коа­ліції з пропозиціями стосовно кандидатури Прем'єр-міністра України не пізніше наступного робочого дня після прийняття такого рішення передається Голові Верховної Ради України для невідкладного направлення його Президентові України, а щодо членів Кабінету Міністрів України — Прем'єр-міністрові Украї­ни в день його призначення.

З нашої точки зору, подання коаліцією пропозиції стосовно кандидатури Прем'єр-міністра України та кандидатур на поса­ди інших членів Кабінету Міністрів України є не тільки правом, а й обов'язком коаліції, оскільки відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 90 Конституції України Президент України має право достроко­во припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України.

2) Право подати пропозицію Прем'єр-міністру України про звільнення з посади члена Кабінету Міністрів України (п. 4 ч. 6 ст. 102 Регламенту).

Крім того, звичайно, коаліція як утворення, до складу яко­го входить більшість народних депутатів України від консти­туційного складу Верховної Ради України, користується пра­вом приймати рішення з усіх питань діяльності Верховної Ра­ди України, для вирішення яких потрібна більшість голосів від конституційного складу Верховної Ради України, за умови, що за прийняття конкретного питання буде подано таку кількість голосів.

Але якщо реалізувати два наведених вище права (стосовно формування Уряду та звільнення його членів) більшість може лише за утворення коаліції, то реалізовувати всі інші повно­важення, для прийняття рішення за якими погрібна більшість голосів, може як коаліція, так і більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, яка коаліцію не утворила (тобто ситуативна більшість).

Характеризуючи місце парламентської більшості (коаліції) її політичній системі суспільства, едід згадати й про те, що за­проваджена в Україні форма правління може призвести до ви­никнення двох ситуацій: коли парламентська та президентська більшість збігаються та коли парламентська та президентська і и 11,шість не збігаються.

Наявність першої або другої ситуації значно впливатиме на характер стосунків між парламентом, Президентом та Урядом.

Отже, парламентська коаліція стала новим суб'єктом кон-і пііуційного права та конституційних правовідносин в Украї­ні. Разом із тим, законодавче закріплення її статусу далеке від досконалості. Крім того, дуже проблемним і неврегульованим залишається питання визначення статусу тієї частини фракцій, які не увійдуть до складу коаліції і становитимуть парламентсь­ку меншість (опозицію). Фактично маємо законодавчий дис­баланс у регулюванні правового статусу парламентської біль­шості та парламентської опозиції, що не сприятиме налагоджен­ню співпраці між ними та ефективній діяльності парламенту в цілому.

У теорії конституційного права під парламентською опози­цією розуміють добровільне об'єднання народних депутатів Украї­ни — членів депутатських фракцій (груп), право на яке гаранто-ване Конституцією України, котрі не підтримують офіційний по­літичний курс Президента України та/або Кабінету Міністрів України та зазвичай не є членами політичної партії (блоку), яка (який) висунула (висунув) кандидатуру діючого Президента України на виборах Президента України, як правило, не пред-і ґавлені у складі Кабінету Міністрів України і можуть здійсню­вати діяльність, спрямовану: на зміну офіційного політичного Курсу Президента України та/або Кабінету Міністрів України, і а/або на легальне усунення з посади Президента України або окремих членів Кабінету Міністрів України, або його відставку м цілому, та/або на контроль за діяльністю Президента України і а/або Кабінету Міністрів України.

У зв'язку з даними визначеннями необхідно зробити засте­реження стосовно такої ознаки парламентської опозиції, як не-иідтримання офіційного політичного курсу глави держави та/або уряду. У цій ознаці закладено особливості функціонування пар-ілментської опозиції залежно від форми правління у державі.

Глава VI

Законодавча влада в Україні

 

Так, за президентської і напівпрезидентської форми прав­ління важливе значення має політична належність президента і більшості депутатів парламенту. Якщо вона співпадає, то вико­навча і законодавча влада перебувають у відносинах «контролю і противаг». Якщо ж — ні, то фактично виникає ситуація, коли у відносинах опозиційності можуть перебувати президент і пар­ламентська більшість. У парламентських і парламентсько-пре­зидентських країнах, де уряд реально формується фракціями, що мають більшість місць у парламенті, парламентська опози­ція набуває принципово іншого значення: контролю за діяльніс­тю виконавчої влади.

Отже, визначаючи сутність поняття «парламентська опози­ція», слід наголошувати на тому, що її суб'єкти можуть не пого­джуватися з політичним курсом глави держави та/або виконав­чої влади. Тоді у такому визначенні будуть враховані особливос­ті функціонування парламентської опозиції залежно від форми правління, що існує у конкретній державі.

Сутність співвідношення понять «парламентська опозиція» та «парламентська меншість» полягає в тому, що за умови пар­ламентської та парламентсько-президентської республік пар­ламентська опозиція та парламентська меншість співпадають, тоді як за президентської та президентсько-парламентської рес­публік вони можуть як співпадати (коли глава держави і парла­ментська більшість є представниками однієї і тієї самої політич­ної сили), так і не співпадати (коли парламентську більшість утворюють представники не тих політичних сил, яких підтри­мує глава держави).

Одним із найважливіших прав парламентської опозиції у зарубіжних країнах є її право на утворення тіньового (опози­ційного) Кабінету Міністрів. Тіньовий (опозиційний) Кабінет Міністрів — це консультативно-дорадчий орган, сформований опозиційною депутатською фракцією (групою), що проводить постійний моніторинг діяльності чинного Кабінету Міністрів з метою найбільш ефективного здійснення державного управлін­ня у майбутньому в разі приходу до влади.

Процес законодавчої регламентації статусу парламентської опозиції на сучасному етапі характеризується пошуком опти­мальної моделі закріплення її статусу, що значно ускладнюєть-

СЯ необхідністю знаходження політичного компромісу із згада­ного питання.

Парламентська опозиція у демократичних країнах зазвичай іюяльна і має відповідальний характер критики. При цьому за нею закріплюються права: на отримання посад заступників ґо­нт або голів конкретно визначених чи частини парламентських Комітетів; на участь у встановленні порядку денного урядом; на направлення президенту петиції з вимогою відмовитися від під­писання акта і провести референдум; на ініціативу винесення конституційної поправки на всенародний референдум; на під-ішовку альтернативної доповіді комітету, на окрему думку з приводу підготовлюваних доповідей комітету; на розпоряджен­ня певною частиною бюджету комітету; на узгодження комп-пектування наукових і допоміжних служб парламенту; на отри­мання грошових субсидій за рахунок бюджету парламенту за­їк лсно від кількості членів опозиційної фракції тощо.

Потребує нагального запозичення Україною так би мовити ■•філософія» побудови стосунків між опозиційними фракціями і а урядом у демократичних країнах, яка виходить із засад нала­годження стосунків, а не конфронтації, оскільки взаємовідно­сини між правлячими і опозиційними партіями являють собою КЄ стільки протиборство, протистояння, скільки взаємодію, кон-I іруктивний діалог. І саме з огляду на ці засади слід будувати і к кунки між ними та приймати законодавство, що регламентує

і к діяльність.

Практична відсутність опозиції у латиноамериканських краї­нах є для нас яскравим прикладом того, що навіть формальне існування багатопартійної системи із закріпленням демократич­них засад її функціонування не є свідченням можливості існу-вання цивілізованої опозиції. Це також підтверджує той факт, що у країнах із недостатньо розвинутими демократичними тра­диціями діяльність парламентської опозиції має регламентува­тися на рівні законодавства, а не залишати це питання у сфері регулювання звичаїв або традицій.

Разом із тим, у багатьох демократичних державах, напри-К над західноєвропейських, діяльність опозиції практично не вре­гульована на рівні законодавства. У зв'язку з цим виникає пи-іаппя про те, чи потрібно та чи можливо врегульовувати діяль­ність опозиції законодавчо

352 Глава VI

того, що функціонування опозиції не може і не повинно регу люватися нормами права, на наш погляд, можна вважати прий нятною щодо тих держав, в яких засади функціонування полі тичної опозиції, і парламентської опозиції зокрема, закріплен на рівні традицій, що глибоко вкорінилися у політичній прак тиці та свідомості суспільства, і не викликають сумнівів або за перечень. А в тих державах, для яких парламентська опозиція є новим інститутом, з огляду на законодавче забезпечення прак­тично всіх інших аспектів парламентської діяльності, не варто пускати питання функціонування парламентської опозиції на са-моплив. У цих державах норми права мають стати своєрідним «бар'єром», який покликаний відгородити парламентську опо¹ зицію як новий та незміцнілий інститут від добре налагодже­них та відпрацьованих механізмів державної влади шляхом ре­гламентації тих аспектів діяльності парламентської опозиції, в яких вона взаємодіє з державною владою, а також тих, які мо­жуть стати об'єктом штучних перешкод для її діяльності з боку державної влади (до останніх, зокрема, можна віднести ство­рення низки формальних умов для формування парламентсь­кої опозиції, покликаних штучно обтяжити цей процес тощо). У таких державах інституціоналізація парламентської опозиції має розглядатися як явище необхідне, а конституціоналізація — як можливе¹.

Відповідно до ст. 88 Конституції України Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради Украї­ни, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх з цих посад.

Регламент установлює, що Голова Верховної Ради Украї­ни обирається Верховною Радою на строк її повноважень (ч. 1 ст. 69).

Рішення щодо кандидатур на посаду Голови Верховної Ра­ди України приймається таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Обраним Головою Верховної Ради України вважа­ється кандидат на посаду, який отримав більшість голосів на­родних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Про обрання Голови Верховної Ради України оформляється

¹ Докладніше лин.: Совгиря О. В. Правовий статус парламентської опо­зиції: Навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 264 с

За конодавча влада в Україні _______________________________ 353

відповідна постанова Верховної Ради, яку підписує обраний Го­лова Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України може бути обраний у списку одночасно з Першим заступником і заступником Голови Верховної Ради України. Повноваження Голови Верховної Ради України починаються відразу після його обрання (частини 5—9 ст. 70 Регламенту).

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Регламенту Голова Верховної Ради України може бути в будь-який час відкликаний з посади Вер­ховною Радою на його прохання, крім випадку виконання ним обов'язків Президента України згідно із ст. 112 Конституції України, а також може бути відкликаний у зв'язку з незадовіль­ною його роботою на цій посаді, в тому числі у разі відсторонен­ня від ведення пленарних засідань три і більше разів протягом однієї чергової сесії Верховної Ради або через інші обставини, що унеможливлюють виконання ним своїх обов'язків. Достро­кове припинення депутатських повноважень Головою Верхов­ної Ради України має наслідком припинення його повноважень як Голови Верховної Ради України.

Рішення Верховної Ради про відкликання Голови Верхов­ної Ради України з посади приймається таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів і оформляється постановою Верхов­ної Ради (ч. 4 ст. 72 Регламенту).

Голова Верховної Ради України на виконання повноважень, визначених Конституцією України:

1) веде засідання Верховної Ради з дотриманням вимог Рег­ламенту;

2) організовує роботу Верховної Ради, координує діяльність її органів;

3) підписує акти, прийняті Верховною Радою, чим засвідчує відповідність їх змісту прийнятим рішенням;

4) забезпечує оприлюднення актів Верховної Ради, які не по­требують наступного підписання Президентом України;

5) здійснює повноваження, передбачені статтями 94, 112 Кон­ституції України;

6) представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органа­ми державної влади України та органами влади інших держав і міжнародними організаціями;

7) вживає заходів щодо забезпечення безпеки і охорони Вер­ховної Ради відповідно до закону;

12 Конституційне право України

ГлаваШ