Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина 153

4) він засуджений за вчинення злочину — до відбуття пока­рання або звільнення від покарання;

5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, — до виконання зобов'язань;

6) він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості — до з'ясування причин і наслідків подання неправдивих відо­мостей;

7) він підлягає призову на строкову військову службу — до ішрішення питання про відстрочку від призову;

8) щодо нього подано цивільний позов до суду — до закін­чення провадження у справі;

9) він за вироком суду визнаний особливо небезпечним ре­цидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом мі­ліції — до погашення (зняття) судимості чи припинення на­гляду.

Громадянинові України, який має паспорт, може бути тим­часово відмовлено у виїзді за кордон у згаданих випадках.

У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з під­став, передбачених пунктами 1,2 і 6—8, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем свого проживання.

Відмова у виїзді з України з підстав, визначених пункта­ми 3—5 і 9, оскарженню не підлягає.

Відповідно до ст. 34 Конституції України кожному гаранту­ється право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Дане право розглядається одно­часно як особисте та як політичне.

При цьому деякі автори слушно зазначають, що думка є зав­жди вільною, не потребує законодавчого регулювання.

Стосовно свободи слова, то, як зазначає М. В. Баглай, всі де­мократичні конституції світу закріплюють цю свободу, вбачаю­чи в ній основу для свободи друку, опозиції, критики, інакомис­лення і прав меншин¹.

Гарантією свободи слова є передбачене ст. 34 Конституції України право кожного вільно збирати, зберігати, використо­вувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший

¹ Цит. за Шукліна Н. Г. Конституційно-правове регулювання прав і сво­бод людини і громадянина в Україні (проблеми теорії і практики): Моногра­фія. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — С. 240.

 

Глава V

спосіб — на свій вибір. Ця гарантія знайшла свій розвиток, зокрема, у таких законах: Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 p., зі змінами і доповненнями, Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25.06.2003 p., зі змінами і до­повненнями, Закон України «Про державну підтримку засо­бів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23.09.1997 p., зі змінами і доповненнями тощо.

Однією з найдієвіших гарантій свободи слова є заборона цен­зури, що передбачено ч. З ст. 15 Конституції України. Цензура — це постійний контроль офіційної влади за змістом, випуском і поширенням друкованої, аудіовізуальної та іншої продукції¹.

Здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вира­ження своїх поглядів і переконань може бути обмежене зако­ном в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту ре­путації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34 Конституції України).

Проблема обмеження зазначених прав завжди мала гострий характер. Обмеження зловживання свободою слова здійснюють­ся, головним чином, шляхом встановлення складів таких злочи­нів, як: погроза знищення майна, розголошення комерційної та­ємниці, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, розголошення державної таємниці (дані склади злочи­нів передбачені Кримінальним кодексом України) тощо.

У деяких країнах (США, Великобританія, Австралія) перед­бачено високу матеріальну відповідальність та кримінальні по­карання за порушення законів про друк. У законодавстві окре­мих країн передбачено порядок конфіскації публікацій, що міс­тять неприпустиму інформацію².

Колесова Н. С. Политические права и свободы // Права человека. Учеб­ник для вузов / Отв. ред. Е. А. Лукашева. - М.: НОРМА (Издательская груп­па НОРМА-ИНФРА-М), 2001. - С. 156.

Баглай М. В. Основы правового положения личности. Конституцион­ные права и свободы граждан // Конституционное право зарубежных стран: Учебник / Под ред. М. В. Баглая, Ю. И. Лейбо, Л. М. Энтина. - М.: НОРМА, 2005. - С. 131.

Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина 155

За даними американської правозахисної організації «Free­dom House» Україна посідає 113 місце зі 194 держав за рів­нем свободи преси (це місце найвище серед держав—учасниць СНД)¹.

Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає сво­боду сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релі­гійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійс­нення цього права може бути обмежене законом лише в інте­ресах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності на­селення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмо-и йтися від виконання законів за мотивами релігійних переко­нань. Якщо виконання військового обов'язку суперечить релі­гійним переконанням громадянина, воно має бути замінене аль­тернативною (невійськовою) службою.

При цьому світогляд і думка — споріднені категорії, а тому право кожного на свободу світогляду слід сприймати як один із різновидів права на свободу думки².

Порядок реалізації даного права деталізує Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 p., ЗІ змінами і доповненнями. Відповідно до нього в Україні всі правовідносини, пов'язані із свободою совісті і діяльністю релі­гійних організацій, регулюються законодавством України. Гро­мадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культур­ного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується. Ні­хто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

Україна є світською державою, а тому відповідно до ч. З ст. 35 Конституції України церква і релігійні організації в Украї-

¹ Зі свободою преси — зміни на краще // Урядовий кур'єр. — 2006. —
•1 травня.

² Шукліна Н. Г. Конституційно-правове регулювання прав і свобод лю­
дини і громадянина в Україні (проблеми теорії і практики): Монографія. —
К.І Центр навчальної літератури, 2005. — С. 242.

 

Глава V

ні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релі­гія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Відповідно до зазначеного Закону держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за озна­кою ставлення до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігій­ної організації щодо інших не допускається. Релігійні організа­ції не виконують державних функцій.

У той же час є держави, які віддають перевагу певній релі­гії. Так, у Греції східно-православна церква оголошена Консти­туцією панівною, в Болгарії ця ж релігія є традиційним віроспо­віданням. При цьому держава гарантує свободу всіх церков та відправлення релігійних культів, а також їх участь у суспільно­му житті. Церква має значний вплив на політику правлячих кіл у Латинській Америці, у мусульманських державах. Вона тісно взаємодіє з громадськістю та урядами Західної Європи, США, Японії. Існування державної релігії означає фінансування церк­ви та її шкіл за рахунок державного бюджету, визнання її прав у вирішенні низки питань щодо регламентації особистого жит­тя громадян (регламентація шлюбів, реєстрація народжень тощо). У такому становищі перебувають, наприклад, англіканська церк­ва у Великобританії, лютеранство у Скандинавських країнах, католицизм у країнах Латинської Америки; в ісламських дер­жавах (Іран, Йорданія, Пакистан, Лівія) інститути релігійного права мають юридичну силу, створюються релігійні суди тощо. У ФРН, Бельгії, Голландії діє інститут юридичного визнання церкви державою, що мало відрізняється від статусу державної релігії. Однак важливо те, що таке пріоритетне положення од­нієї з релігій не тягне за собою обмеження свободи віроспові­дання для інших релігій¹.

Релігійними організаціями в Україні відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є релігій­ні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а та­кож об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних

¹ Баглай М. В. Зазнач, праця. — С 126.