Конституційно-правовий статус

Парламенту України —

Верховної Ради України

Чинна Конституція України закріпила якісно нову органі-ііщію державної влади. Верховна Рада остаточно втратила ко-іишній статус найвищого органу державної влади та вперше на­була всіх основних рис парламенту України — єдиного, загаль­нонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади України.

Єдинність Верховної Ради України є пріоритетною ри­сою українського парламенту та означає його єдинність у си­стемі органів державної влади, що зумовлено насамперед уні-ііірним характером української держави. Ця ознака закріплена у ст. 75 Конституції України, відповідно до якої єдиним орга­ном законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади — пі загальнонаціональних, ні місцевих.

Верховна Рада України є загальнонаціональним, представ­ницьким органом державної влади, оскільки вона представляє весь Український народ — громадян України всіх національнос­тей і виступає від імені всього народу. Це випливає з Преамбу­ли Конституції України, її змісту та з назви українського парла­менту — Верховна Рада України.

Колегіальний характер Верховної Ради України проявляєть-і я в її складі та порядку роботи і виражається у тому, що:

1) Верховна Рада України складається з чотирьохсот п'ят­десяти народних депутатів України (ч. 1 ст. 76 Конституції

 

Глава VIII

України). Хоча на Всеукраїнському референдумі, проведеному 16 квітня 2000 p., громадяни України висловилися за зменшен­ня складу Верховної Ради України до трьохсот осіб¹;

2) Верховна Рада України є повноважною за умови обран­ня не менш як двох третин від її конституційного складу (тобто трьохсот народних депутатів України) (ч. 2 ст. 82 Конституції України). Це також закріплено в Рішенні Конституційного Су­ду України від 17.10.2002 р. № 17-рп/2002, згідно з яким Верхов­на Рада України правомочна приймати закони і реалізовувати інші конституційно визначені повноваження, за умов обрання не менш як двох третин від її конституційного складу і складен­ня новообраними народними депутатами України присяги. Ця конституційна вимога є умовою повноважності Верховної Ра­ди України протягом усього періоду скликання і не може роз­глядатися лише як підстава для відкриття її першого засідан­ня першої сесії. Водночас Конституція України не передбачає постійної фізичної присутності на засіданнях Верховної Ради України такої само кількості народних депутатів України, що необхідна для набуття Верховною Радою України якості повно­важного органу державної влади. Верховна Рада України пра­вомочна приймати закони і реалізовувати інші конституцій­но визначені повноваження за умови присутності на її пленар­них засіданнях на момент голосування не менше тієї кількості народних депутатів України, яка згідно з Конституцією Украї­ни необхідна для прийняття відповідного рішення (ч. 4 ст. 89, ст. 91, ч. 4 ст. 94, частини 2, 5, 6 ст. 111, ч. 1 ст. 135, ст. 155, ч. 1 ст. 156)²;

3) рішення Верховної Ради України приймаються виключ­но на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ч. 2 ст. 84 Конституції України);

4) Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випад-

Повідомлення Центральної виборчої комісії «Про підсумки всеукраїн­ського референдуму 16.04.2000 р.» // Голос України. — 2000. — № 74,

² Рішення Конституційного Суду України у справі за КОНСТИТУЦІЙНИМ поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення по­ложень статеіі 75, 82. 84, 91, 104 Конституції України (щодо повноважності Верховної Ради України) від 17.10.2002 р. № 17-рн/2002 // Офіційний віс­ник України. - 2002. - № 44 (15.11.2002). - Ст. 2045.

Законодавча влада в Україні 329

ми, передбачених Конституцією України (ст. 91 Конституції України).

Виборний характер українського парламенту проявляється у і ому, що він формується виключно шляхом виборів народних и и у татів України, засади проведення яких було розглянуто на­ми у Главі VI.

Однопалатність українського парламенту зумовлена на­самперед тим, що відповідно до ч. 2 ст. 2 Конституції України Україна є унітарною державою. Крім того, становлення парла­ментаризму в Україні перебуває на початковому етапі, україн­ське суспільство і парламент є лише відносно структуровани-ми, організація державної влади на засадах її поділу на законо­давчу, виконавчу та судову утвердилася в Україні далеко не в усіх відношеннях.

Разом із тим, серед недоліків однопалатного парламенту, які мже проявилися в Україні, можна назвати:

— низькі темпи законотворчості і якості законодавчих актів;

— нівелювання законодавчої функції у системі функцій пар­ламенту;

— проблеми щодо відносин парламенту з іншими органами державної влади, зв'язків парламентарів з виборцями, з парла­ментарями інших країн.

На Всеукраїнському референдумі, проведеному 16 квітня 2000 p., громадяни України висловилися проти запровадження и Україні двопалатного парламенту¹.

Постійно діючий характер українського парламенту полягає у тому, що:

1) строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років (ч. 5 ст. 76 Конституції України);

2) народні депутати України здійснюють свої повноважен­ня на постійній основі (ч. 1 ст. 78 Конституції України);

3) Верховна Рада України працює сесійно (ч. 1 ст. 82 Кон-і штуції України);

4) чергові сесії Верховної Ради України починаються пер­шого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року (ч. 1 ст. 83 Конституції України);

¹ Повідомлення Центральної виборчої комісії «Про підсумки всеукраїн-(ького референдуму 16.04.2000 р.» // Голос України. - 2000. - № 74.

 

 

Глава VIII

Законодавча влада в Україні____________________________ 331

 

5) Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів (ч. З ст. 82 Конституції України). Повно­важення Верховної Ради України припиняються у день від­криття першого засідання Верховної Ради України нового скли­кання.

Президент України має право достроково припинити повно­важення Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до ст. 83 Конституції України;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міні­стрів України не сформовано персональний склад Кабінету Мі­ністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні за­сідання не можуть розпочатися (частини 1, 2 ст. 90).

Верховна Рада України має багатогранні відносини з органа­ми державної влади та іншими суб'єктами політичної системи (політичними партіями, іншими об'єднаними громадян).

Найбільш тісними є правові відносини парламенту з Прези­дентом України, що виражається, зокрема, в тому, що:

1) парламент призначає вибори Президента у строки, ви­значені Конституцією України (п. 7 ч. 1 ст. 85 Конституції України), а Президент України призначає позачергові вибори до Верховної Ради України (ч. 2 ст. 77 Конституції України);

2) Президент України має право виступити з ініціативою скликання позачергової сесії Верховної Ради України (ч. 2 ст. 83 Конституції України);

3) Верховна Рада України заслуховує щорічні та позачерго­ві послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє ста­новище України (п. 8 ч. 1 ст. 85 Конституції України);

4) Верховна Рада України здійснює оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалює рі­шення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України (п. 9 ч. 1 ст. 85 Конституції України);

5) відповідно до пунктів 12, 12^і ч. 1 ст. 85 Конституції Украї­ни Верховна Рада України здійснює призначення та звільнення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Мі-

ністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Служби безпеки України;

6) за поданням Президента України парламент призначає на посаду та звільняє з посади голову Національного банку Украї­ни (п. 18 ч. 1 ст. 85 Конституції України), членів Центральної виборчої комісії (п. 21 ч. 1 ст. 85 Конституції України);

7) парламент надає згоду на призначення на посаду та звіль­нення з посади Президентом України Генерального прокурора України (п. 25 ч. 1 ст. 85 Конституції України);

8) Верховна Рада України протягом двох днів з моменту.шернення Президента України затверджує укази Президента про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, іі|ю оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної еко­логічної ситуації (п. 31 ч. 1 ст. 85 Конституції України);

9) Верховна Рада України надає законом згоду на обов'яз­ковість та денонсацію міжнародних договорів України, які укла­дає, як правило, Президент України (п. 32 ч. 1 ст. 85 Конститу­ції України);

 

10) Верховна Рада України має право прийняти рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу на-іюдного депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Вер­ховної Ради України (п. 34 ч. 1 ст. 85 Конституції України);

11) відповідно до ч. 1 ст. 87 Конституції України Верхов­на Рада України за пропозицією Президента України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України;

12) Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України з підстав, визначених ч. 2 ст. 90 Конституції України, а Верховна Рада України наді­лена повноваженням щодо усунення Президента України з пос­та в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому ст. 111 Конституції (п. 10 ч. 1 ст. 85 Конституції України);

13) Президент має право законодавчої ініціативи у Верхов­ній Раді України, а законопроекти, визначені ним як невідклад­ні, розглядаються Верховною Радою України позачергово (ст. 93 Конституції України);

Глава VIII

14) Верховна Рада України направляє новоприйняті закони Президентові України на підпис (ст. 94 Конституції України);

15) новообраний Президент України вступає на пост, при-носячи присягу народові України на урочистому засіданні Вер­ховної Ради України (ч. 1 ст. 104 Конституції України).

На паритетних засадах з Президентом України та іншими органами Верховна Рада України здійснює: призначення на по­сади та звільнення з посад третини складу Конституційного Суду України (п. 26 ч. 1 ст. 85 Конституції України), призна­чення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України (п. 19 ч. 1 ст. 85 Конституції України), призначення на посади та звільнення з посад полови­ни складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (п. 20 ч. 1 ст. 85 Конституції України).

Різнобічними є також правовідносини Верховної Ради Украї­ни з Кабінетом Міністрів України, органами судової влади тощо.

Зважаючи на зміну в Україні (внаслідок прийняття Зако­ну України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 р.) форми правління з президеитсько-парламентсь-кої на парламентсько-президентську, правовідносини Верхов­ної Ради України і Кабінету Міністрів України набули особли­вої важливості. Так, відповідно до частин 6,8 ст. 83 Конституції України у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція де­путатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ра­ди України. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до Конституції України вносить пропози­ції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також щодо кандидатур до складу Кабінету Мініст­рів України. Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України здійснює розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів Украї­ни. Також Верховна Рада України здійснює контроль за діяль­ністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України та закону, що передбачено п. 13 ч. 1 ст. 85 Конституції України. Згідно з ч. 1 ст. 87 Конституції України Верховна Ра­да України за пропозицією Президента України або не менш як

 

Законодавча влада в Україні

однієї третини народних депутатів України від конституційно-іп складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від миіституційного складу Верховної Ради України. Однією із підстав, передбачених п. 2 ч. 2 ст. 90 Конституції України, для дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України є несформування останньою протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України пер­сонального складу Кабінету Міністрів України.

Організація і діяльність органів виконавчої влади (у то­му числі й Кабінету Міністрів України) мають визначатися виключно законами України (п. 12 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Кабінет Міністрів України відповідно до ч. 1 ст. 93 Кон­ституції України є одним із суб'єктів права законодавчої ініці­ативи. Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кож­ного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із ним подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року. Кабінет Міністрів України відповід­но до закону подає до Верховної Ради України, звіт про вико­нання Державного бюджету України (статті 96, 97 Конститу­ції України).

Відповідно до ч. 5 ст. 83 Конституції України порядок ро­боти Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України, а згідно з п. 21 ч. 1 ст. 92 Конституції України організація і порядок діяль­ності Верховної Ради України мають визначатися виключно за­конами України. Таким чином, Конституція України передба­чає необхідність прийняття двох актів щодо порядку організа­ції і діяльності Верховної Ради України — відповідного закону та Регламенту, що затверджується постановою Верховної Ради України. Очевидно, що їх співвідношення має визначатися як співвідношення актів, що містять матеріальні норми (закон) та Процесуальні норми (Регламент).

Стосовно зазначеного закону, то він на сьогодні відсутній. Чинний Регламент Верховної Ради України (далі — Регламент) стверджено Постановою Верховної Ради України від 16.03.2006 р.

Глава VIII

№ 3547-IV та набув чинності з дня опублікування — 15 квітня

2006 р.¹

До прийняття Закону України «Про внесення змін до Кон­ституції України» у Конституції України містилася норма про те, що порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ра­ди України (ч. 5 ст. 82). За своєю суттю регламент є внутрішнім актом, що регулює діяльність певного органу. Однак затвер­дження регламенту законом здійснюється у випадку, коли рег­ламент регулює відносини позапарламентських органів і поса­дових осіб, яких не можна зобов'язувати до чого-небудь внут­рішнім актом парламенту. З іншого боку, законодавча форма регламенту порушує парламентську автономію, бо набрання чинності законом залежить у цьому випадку певною мірою від глави держави (через існування процедури підписання закону главою держави). Крім того, позапарламентські суб'єкти, що ма­ють право законодавчої ініціативи, можуть звертати її і на поло­ження регламенту. Тому у світовій практиці законодавча форма регламенту — явище досить рідкісне².

§ 3. Конституційний склад і структура Верховної Ради України

Відповідно до ч. 1 ст. 76 Конституції України конституцій­ний склад Верховної Ради України — чотириста п'ятдесят на­родних депутатів України, які обираються на основі загально­го, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування.

Така кількість народних депутатів України обумовлена різ­ними причинами, серед яких зокрема: кількість громадян Украї­ни та виборців; система виборчих округів та кількість виборців у них; виборча система; однопалатність парламенту тощо.

Якісний склад Верховної Ради України, природно, не пе­редбачається ні конституцією, ні законами, оскільки вибори до

¹ Регламент Верховної Ради України, затверджений Постановою Верхов­
ної Ради України від 16.03.2006 р. № 3547-IV, зі змінами і доповненнями //
Голос України. — 2006. — 15 квітня.

² Рыжов В. А., Страшун Б. А. Зазнач, праця. — С. 481.

335
Законода^ча^лада^в^[краіні_^ — --------------- —

неї є вільними та демократичними¹. Але у частинах 2, 3 ст. 76 Конституції України встановлено, що народним депутатом Украї­ни може бути обрано громадянина України, який на день вибо­рні досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в У країні протягом останніх п'яти років. Не може бути обраним ДО Верховної Ради України громадянин, який має судимість за іічинення умисного злочину, якщо цю судимість не погашено і КЄ знято в установленому законом порядку.

Як відомо, ефективність роботи парламенту значно залежить ВІД його структурованості, а вона, у свою чергу, — від партійнос­ті народних депутатів.

Народними депутатами, обраними за списком політичних партій (виборчих блоків політичних партій), які за результата­ми виборів отримали депутатські мандати, на партійній основі формуються депутатські (парламентські) фракції. У зарубіж­них країнах депутатські фракції ще іменуються парламентськи­ми партіями (Великобританія), парламентськими групами (Іс­панія), депутатськими клубами (Польща)².

Порядок формування фракцій визначено статтями 157—160 Регламенту Верховної Ради України.

Політична партія (виборчий блок політичних партій) має право формувати у Верховній Раді лише одну депутатську фрак­цію. Мінімальна кількість народних депутатів для формування депутатської фракції має становити не менше ніж 15 народних депутатів. Депутатська фракція, склад якої стає меншим від не­обхідної мінімальної кількості народних депутатів, через 15 днів після дня настання такого факту оголошується Головою Верхов­ної Ради України розпущеною.

Депутатські фракції формуються на першій сесії Верховної Ради нового скликання до розгляду питань про обрання Голови Верховної Ради України, створення органів Верховної Ради.

Кожна депутатська фракція реєструється в апараті Верхов­ної Ради. Умовою реєстрації є надходження до апарату Верхов­ної Ради підписаного особисто кожним народним депутатом, який увійшов до складу депутатської фракції, письмового по-иідомлення про сформування депутатської фракції. У письмо-

Погорілко В. Ф. Зазнач, праця. — С. 414—416. Рыжов В. А., Страшун Б. А. Зазнач, праця. — С. 515.

Глава VIII

Зпконодавча влада в Україні

 

вому повідомленні зазначаються назва депутатської фракції, її персональний склад та партійна належність членів депутатської фракції, а також прізвища голови депутатської фракції та заступ­ників голови депутатської фракції з розрахунку не більше одно­го на 15 членів депутатської фракції. Повна та скорочена назва депутатської фракції має збігатися з назвою відповідної полі­тичної партії (виборчого блоку політичних партій).

Після відповідного оформлення матеріалів про утворення депутатської фракції головуючий на пленарному засіданні ін­формує народних депутатів про реєстрацію такої депутатської фракції, її кількісний склад, голову депутатської фракції та за­ступників голови депутатської фракції. У такому ж порядку по­відомляється про зміни в складі депутатських фракцій.

Народний депутат може входити до складу лише депутатсь­кої фракції політичної партії (виборчого блоку політичних пар­тій), за виборчим списком якої його обрано.

У разі невходження народного депутата, обраного від полі­тичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата зі складу та­кої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповід­ної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення. Дана норма Регламенту Верховної Ради України відтворює положення ч. б ст. 81 Конституції України. А от внесення до Регламенту норми про те, що народ­ний депутат, якого виключено зі складу депутатської фракції, є позафракційним (ч. 4 ст. 59 Регламенту), з нашої точки зору, є нелогічним і таким, що суперечить ідеї політичного структу-рування українського парламенту у зв'язку із запровадженням пропорційної виборчої системи та інституту парламентської коа­ліції.

Важливим елементом структурування парламенту демокра­тичної держави, що набуває найбільшого значення в умовах пар­ламентської та парламентсько-президентської республіки, є його поділ на парламентську більшість та парламентську меншістю або парламентську опозицію.

Відповідно до ст. 83 Конституції України з дня набуття пов­новажень Верховною Радою України, обраною у 2006 р., за ре-

iv пьтатами виборів і на основі узгодження політичних позицій м.іі бути сформовано коаліцію депутатських фракцій, до скла­ду якої входить більшість народних депутатів України від кон-і і итуційного складу Верховної Ради України. Роль такої коалі­ції може виконувати і депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Правовий статус коаліції сьогодні визначається Конститу­цию України та Регламентом Верховної Ради України.

У ч. 1 ст. 61 Регламенту зазначено, що коаліція є добровіль­ним об'єднанням депутатських фракцій.

Наголошення у Регламенті на тому, що коаліція є об'єднан­ням фракцій (а не окремих народних депутатів України) має важ­ніше правове значення, оскільки, як слушно зазначає В. С. Жу-рявський, принцип персонального входження до парламентсь­кої більшості породжує невизначеність, оскільки... якщо біль-и і it її. є результатом спільного рішення не фракцій і груп, а пер-і опально депутатів, то стає незрозуміло, якими ж мають бути індносини між більшістю та окремими фракціями чи групами, ми можуть фракції як окремі суб'єкти взагалі брати участь у ви­робленні рішень більшості¹. З огляду на це, а також на п. 6 ч. 2 СТ. 81 Конституції України, в якому встановлено заборону ви­ходу народного депутата України, обраного від політичної пар­ні (виборчого блоку політичних партій), із складу фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) під за-і розою втрати депутатського мандата видається нелогічним існування права позафракційного народного депутата за осо­бистою заявою увійти до складу коаліції (таке право закріплю-п. і нося до 06.04.2007 р. у ч. 4 ст. 61 Регламенту).

Досить часто у повсякденному спілкуванні для позначення коаліції вживається термін «парламентська більшість». Зустрі­чаємо ми слово «більшість» і у «повній» назві коаліції, що зву­чить як «коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного скла­ду Верховної Ради України». З огляду на це виникає необхід-

¹ Журавський В. С. Становлення і розвиток українського парламента­ризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми) — К.: Парламентське ІИД-ВО, 2002. - С. 304.

Глава VIII

Законодавча влада в Україні

 

ність визначитися із співвідношенням понять «більшість», «пар­ламентська більшість» та «коаліція».

Так, парламентську більшість визначають як: необхідну кіль­кість членів парламенту, голоси яких потрібні для прийняття рішення з розглянутих питань¹; частину парламенту, яка за пар­ламентської форми правління бере на себе відповідальність за формування уряду та законодавче забезпечення його політики²; коаліцію, яка включає до свого складу більшість від загального складу парламенту, що, за правилом, дає їй можливість здійс­нювати контроль над його роботою³. М. В. Баглай та В. А. Ту­манов наголошують, що у науці конституційного права термін «більшість» означає кількість учасників процесу прийняття рі­шення, позиція яких збігається і визначає його характер і зміст, тоді як термін «парламентська більшість» має інше (порівняно з терміном «більшість») змістове навантаження і визначається як право партії (чи блоку партій), що отримала на виборах аб­солютну більшість мандатів, сформувати уряд⁴.

Отже, можемо дійти висновку про те, що етимологія слово­сполучення «парламентська більшість» дозволяє його викорис­товувати у двох значеннях:

1) як кількість голосів депутатів, що становить більше поло­вини від конституційного складу парламенту (при цьому це може бути абсолютна більшість (50% + 1 голос) або кваліфікована більшість 2/3, 3/4 тощо). Однак таке вживання словосполучен­ня, з нашої точки зору, не може використовуватися офіційно в Україні, оскільки воно не відповідає положенням чинного зако­нодавства України, зокрема Конституції України, в якій не за­стосовується термін «парламентська більшість», а має місце ли­ше вживання терміна «більшість від конституційного складу

¹ Грушанська Н. І. Парламентська більшість // Юридична енциклопедія:
В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко та ін. — К.: Укр. енцикл., 2002. — Т. 4. —
С. 437.

² Кампо В. Проблеми правового регулювання статусу парламентсь­
кої більшості та парламентської опозиції у Верховній Раді України // По­
літичний календар. Інформаційно-аналітичний огляд. — 2003. — № 5 (63). —
С.З.

³ Журавський В. С. Зазнач, праця. — С. 299.

⁴ Баглай М. В., Туманов В. А. Малая энциклопедия конституционного пра­
ва. - М.: БЕК, 1998. - С 32.

Верховної Ради України» (ч. 1 ст. 84, ч. 1 ст. 87, ст. 91, ст. 110, ч. 2 ст. 111, ст. 155 Конституції України);

2) як структурне утворення парламенту, що формується Від­ні тідно до визначеної законодавством (як це має місце в Украї­ні) або парламентськими традиціями процедури, до складу якого іходять депутатські фракції (або одна фракція), з чисельністю іпіутатів, що становить більшість від конституційного складу парламенту, яке має на меті спільну участь його членів у вироб­ленні державної політики (в тому числі через формування скла­ду уряду), та в обсязі, визначеному національним законодав-і гном, є відповідальним за її здійснення.

Саме у другому значенні парламентську більшість можна Нажата синонімом коаліції, створення якої передбачено Кон­ституцією України. Однак, як і в першому випадку, з нашої точ-КИ зору, вживання цього терміна в Україні може відбуватися лише неофіційно з огляду на відсутність його використання у чинному законодавстві.

Окремо заслуговує на увагу така ознака коаліції, визначена ч. 1 ст. 61 Регламенту, як добровільність її утворення. Так, у за-х ідних демократичних країнах не існує жодних законів про пар­ламентські коаліції. В конституціях цих держав не згадується порядок утворення коаліцій і правила їхньої поведінки, за ви­нятком двох положень, типових для всіх систем з парламентсь­кою формою правління: 1) кабінет має піти у відставку, коли пін втратив довіру з боку парламенту; 2) кабінет офіційно іде у підставку після загальних виборів¹. Тобто у країнах із розвину­тими демократичними традиціями утворення парламентської більшості (коаліції) зумовлено тим, що процес прийняття полі­тичних рішень неминуче пов'язаний з принципом більшості у шаченні кількості голосів, необхідних для їх затвердження. Пар­ламентські фракції утворюють коаліцію з метою подальшої учас­ті у формуванні уряду та зосередження у своїх руках контролю Над діяльністю законодавчої та виконавчої гілок влади. Отже, у згаданій групі держав неутворення коаліції зумовлюватиме для фракцій парламенту настання лише політичної відповідальнос­ті (у вигляді неучасті у формуванні уряду, нестабільності в по-

¹ Пігенко В. Парламентська більшість і коаліції у демократичних країнах.іаходу // http://www.rada.kiev.ua/ library/catalog/analit/pigenko.htm.

 

Глава VIII

літичному житті країни, у результаті чого знижуються рейтин­ги популярності серед населення відповідної політичної сили тощо).

Що ж до України, то, з нашої точки зору, добровільність формування коаліції можна розглядати лише у значенні права парламентських фракцій самостійно вирішувати питання про те, чи входитимуть вони до складу коаліції або залишатимуть­ся осторонь від її формування. Тоді як узагалі несформування у Верховній Раді України коаліції протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що про­водиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ра­ди України, або протягом місяця з дня припинення діяльності, коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, надає право Президенту України достроково припинити повноважен­ня Верховної Ради України (дане право Президента України передбачено п. 2 ч. 1 ст. 90 Конституції України). Причому слід звернути увагу на те, що це повноваження Президента сформу­льовано у зазначеній статті саме як його право, що передбачає можливість Президента (виходячи з конкретної політичної си­туації) і не припиняти повноваження Верховної Ради України при несформуванні коаліції.

Дуже бажаним явищем у діяльності коаліції є стабільність. Одним із засобів її досягнення є партійна дисципліна. Однак, на дисципліні всередині політичних угруповань можна роботи особливий наголос, але аж ніяк не примушувати до неї. Такий примус суперечив би принципу вільного мандата, передбачено­му ст. 1 Закону України «Про статус народного депутата Украї­ни» від 17.11.1992 p., зі змінами і доповненнями, а також пору­шував би принцип депутатського індемнітету, відповідно до якого народні депутати України не несуть юридичної відпові­дальності за результати голосування або висловлювання у пар­ламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (ч. 2 ст. 80 Конституції України).

Забезпечити стабільність існування коаліції, з нашої точки зору, певною мірою покликане положення п. 6 ч. 2 ст. 81 Кон­ституції України, яким заборонено так звані «фракційні міграції» під загрозою дострокового припинення повноважень народного депутата України. Спрямований на забезпечення стабільності існування коаліції і встановлений п. 2 ч. 1 ст. 90 Конституції