ТОП 10:

Співвідношення з національним



Законодавством

Сьогодні основні права і свободи людини перестали бути об'єктом внутрішньої компетенції тільки держави, а стали спра­вою всього міжнародного співтовариства. Ці основні права та сво­боди відображені у низці найважливіших міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав та сво­бод особистості. Такими міжнародно-правовими актами є:

Загальна декларація прав людини (1948 p.);

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього;

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.);

• Європейська конвенція про захист прав людини і основопо­ложних свобод (1950 p.), ратифікована Україною 17.07.1997 p., набула чинності 11.09.1997 р.

У сукупності ці акти утворюють так звану Міжнародну хар­тію прав людини.

Слід мати на увазі, що положення Загальної декларації прав людини є завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації).

Відповідно до зазначених актів усі особи, які проживають в державі—учасниці актів або на яких поширюється юрисдикція такої держави, отримують можливість користуватися .права­ми, передбаченими даними актами без обмежень за будь-якими ознаками.

Згідно із ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства України. У ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори Украї­ни» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнарод­ного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому по­рядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у від­повідному акті законодавства України, то застосовуються пра­вила міжнародного договору.


Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина 141

Аналіз статей розділу II Конституції України «Права, сво­боди та обов'язки людини і громадянина» свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст актів, що утворюють Міжнародну хартію прав людини, однак іноді простежуються відходи від послідовності викладення прав та свобод, передбаченої міжнародно-правовими актами. Також у Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Остання обстави­на зумовлена загальністю формулювання прав та свобод у між­народних актах, а також фактором часу. Наприклад, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, передбачене у ст. 50 Кон­ституції України, не міститься у текстах головних міжнародних документів1.

У другій половині XX ст. було також прийнято значну кіль­кість міжнародних конвенцій з окремих груп прав людини і гро­мадянина, наприклад, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 p.).

Геополітичні зміни в Європі та у світі, на думку Т. М. Заво-ротченко, потребують розроблення нових міжнародних догово­рів, наприклад, Хартії прав людини для третього тисячоліття, в якій необхідно об'єднати всі існуючі договори ООН з прав лю­дини, а також передбачити нові гарантії і принципи в галузі прав людини і громадянина, враховуючи всі соціальні, політич­ні, економічні, екологічні та інші зміни у світі2.

Громадянські (особисті) права

Та свободи людини

І громадянина в Україні

Серед науковців немає єдиної точки зору щодо того, як іме­нувати дану групу прав. Вважаємо, що найбільш прийнятним є термін «особисті права і свободи». Поряд із ним пропонується

1 Шукліна II. Г. Загальні засади конституційно-правового статусу людини
і громадянина в Україні // Конституційне право України / За ред. В. Ф. По-
іорілка. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 218—220.

2 Заворотченко Т. М. Конституційно-прапові гарантії прав і свобод лю­
дини і громадянина в Україні: Автореф. дис.... канд. юрид. наук / Ін-т держа­
нії і нрава ім. В. М. Корецького НАМ України. - К„ 2002. — С. 12.


 


 

Глава V

використовувати поняття «громадянські права» або «особисті (громадянські) права». Однак вживання терміна «громадянсь­кі» щодо даної категорії прав може призвести до їх ототожнен­ня з правами громадян у цілому або ж із правам громади. Віт­чизняний дослідник проблеми П. М. Рабінович запропонував іменувати дану категорію прав особистісними. Однак з таким варіантом також складно погодитися, оскільки даний термін ука­зує на приналежність цієї групи прав тільки особистості, тоді як насправді вони належать будь-якій людині незалежно від того, чи є вона особистістю в загальнофілософському розумінні цьо­го поняття1.

Особисті права— це природні права, які людина одержує від народження. їх держава визнає за людиною. Вони є невід'єм­ним елементом свободи людини і забезпечують особі не тільки життєво важливі умови існування, а й надають фактичну мож­ливість вільно розпоряджатися собою, гарантувати невтручан­ня у сферу її індивідуальної життєдіяльності2. Саме тому їх по­ширюють не тільки на громадян конкретної держави, а й на всіх індщхлюдей, що перебувають на її території. Боротьба з пору­шеннями особистих прав і свобод утворює сферу кримінально­го та адміністративного права.

Особисті права і свободи прийнято поділяти на дві групи:

1) перша група прав охоплює право на життя, на свободу особи та на фізичну цілісність;

2) друга група прав включає право на свободу думки і совіс­ті, свободу приватного життя і комунікації, право на недотор­канність житла, свободу пересування та крнмінально-правові і процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

Відповідно до ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно поз­бавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя люди­ни. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

1 Шукліна Н. /' Конституціііно-правове регулювання прав і свобод лю­дини і громадянина в Україні (проблеми теорії і практики): Монографія. — 1С: Центр навчальної літератури, 2005. - С. 211.

-' Конституція незалежної України: Навч. посібник / За ред. В. Ф. Пого-рілка, Ю. С. Шемшучсика, В. О. Євдокимова. - К., 2000. - С 121.


Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина 143

У зв'язку з даним правом виникає ціла низка проблемних питань:

1)проблема часових меж поняття «життя».

Так, немає єдиної точки зору стосовно того, що вважати по­чатком життя людини: її перебування в утробі матері чи момент народження? При цьому моментом народження пропонується вважати як мить відділення дитини від матері, так і момент по­чатку фізіологічних або штучних пологів. Наприклад, китайці рахують кількість років людини, починаючи із моменту зачаття, а не з моменту народження. Щодо визначення моменту смерті, то це питання врегульовано законодавчо. Так, відповідно до час­тин 1, 2 ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16.07.1999 р. люди­на вважається померлою з моменту, коли встановлено смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключено всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті людини встанов­лює Міністерство охорони здоров'я України;

2) питання щодо права жінки вирішувати питання про при­
пинення вагітності (право на аборт).

У деяких католицьких та мусульманських країнах аборт за­бороняється законодавчо, тоді як в інших (Китай, Індія) з ме­тою скорочення народжуваності — заохочується.

Наприклад, відповідно до ст. 15 Конституції Словаччини життя варте охорони вже до народження. Конституція Сербії встановлює, що життя людини недоторканне (ст. 14), але разом ІЗ тим, відповідно до ст. 27, право людини — вільно вирішувати питання про народження дитини. Конституція Словенії у ст. 55 встановлює, що рішення про народження дитини приймається вільно, що гарантується державою, яка створює умови для прий­няття батьками рішення про народження дітей1.

За українським законодавством ненароджена істота не роз­глядається як людина, хоча в окремих випадках можуть захища­тися інтереси зачатої, але ще ненародженої дитини (ч. 2 ст. 25 Цивільного Кодексу України);

1 Маклаков В. В., Страшун Б. А. Зазнач, праця. — С 148.


 


 

Глава V

3) проблема смертної кари.

Сьогодні близько 100 країн зберігають і застосовують смерт­ну кару як вид покарання (у тому числі США, Люксембург, Ліхтенштейн). Альтернативою смертній карі є пожиттєве ув'яз­нення.

Щодо країн СНД, які мають намір вступити до Ради Євро­пи, то однією з умов для такого вступу було висунуто вимо­гу про скасування смертної кари. 29.12.1999 р. Конституційний Суд України ухвалив Рішення1, відповідно до якого положен­ня Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Кон­ституції України (є неконституційними). 22.02.2000 р. Україна прийняла Закон, яким було ратифіковано Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно скасування смертної кари в Україні. Це покарання бу­ло замінено на позбавлення волі на певний строк або довічне позбавлення волі. 28.11.2002 р. Україна ратифікувала Прото­кол № 13 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин (Протокол № 6 передбачав можли­вість застосування смертної кари за діяння, вчинені під час вій­ни або при невідворотній загрозі війни);

4) проблема евтаназії.

Евтаназія — це спричинення легкої смерті безнадійно хво­рому за його проханням з метою позбавити зайвих страждань2. Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Активна евтаназія — це введення людині, яка помирає, будь-яких лікарських або ін­ших засобів, або здійснення будь-яких дій, що тягнуть за со­бою швидке і безболісне настання смерті. Пасивна евтаназія — це припинення надання людині медичної допомоги, спрямова­ної на продовження життя, що прискорює настання природної смерті.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним по­данням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції Украї­ни (конституційності) положень статей 24, 58,59,60,93,190і Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) від 29.12.1999 р. № 11-рп/99 // Офіційний вісник України. - 2000. - № 4. - Ст. 126.

2 Маклаков В. В., Стпрашун Б. А. Зазнач, праця. — С. 148.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.207.108.191 (0.007 с.)