Українська лексикографія 1917 — кінця 20 ст.

Розвиток Л. у тій частині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів. Перший етап 1917 — поч. 30-х pp. характеризується, по-перше, активним розвитком Л. за кількістю та різноманітністю словників (за П. Горецьким, їх видано 131; особливо багато — 1918 та в часи українізації), зумовленим становленням укр. державності і, відповідно, виходом укр. мови на держ. рівень. Проте словники, що з’являються в цей час, неоднакові за наук. рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, — перекладні рос.-укр. і рідше укр.-рос., здебільшого спрямовані на задоволення практ. потреб соціального і вироб. життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). Особливо багато з’явилося термінол. словників. По-друге, прагненням відшукати і максимально повно подати народну, питомо укр. лексику (звідси, зокрема, насичення укр. частини статті в перекл. словниках не тільки синонімічними, а й численними видовими найменуваннями) або, в разі потреби, створювати слова з морфем укр. мови, а не запозичати з ін. мов. Напр., до слів рос. реєстру паз і шпунт пропонувалося ґара, до контакт — дотик, до рефлектор — відбивач, до фильтр — цідило, до форсунка — прискавка, до шланг — кишка, до холостой (ход та ін.) — яловий тощо. Такі укр. відповідники здебільшого не закріпилися у вжитку. Проте низка слів — вимикач, двигун, літак, косинець, родовище, струм та ін. — увійшла до нормат. термінології. У цьому пуризмі укладачі орієнтувалися і на практику деяких ін. європ. мов, передусім нім. та чеської, в яких переведення іншомов. слів на рідномов. грунт становило одну з гол. засад формування нац. літ. мов. Осн. лексикогр. роботу проводили такі організації та установи: Комісія для складання словника української живої мови при УАН (у складі А. Кримського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського та ін.); термінол. словниками займалося Т-во шкільної освіти в Києві (1917), з 1918 — 19 — Термінол. комісії Укр. наук. т-ва в Києві та УАН, на базі яких 1921 утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з 1930 — Інститут мовознавства). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні укр.-російські: «Словник української мови» Д. Яворницького (т. 1, 1920, А — К, бл. 8200 слів), який був задуманий як доповнення до «Словаря...» за ред. Б. Грінченка і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали ін. знач.; «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка: 1924 його перевид. фотоспособом у Берліні в двох томах та 1925 — в одному томі малого формату, у 1927 — 28 здійснювалося його перевидання під назвою «Словник української мови» за ред. і з доповненнями С. Єфремова та А. Ніковського (вийшли т. 1 — 3 по літеру Н, потім видання було припинено), вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова та ін.; б) перекладні загальномовні рос.-українські: «Російсько-український словник» С. Іваницького і Ф. Шумлянського (т. 1 — 2, 1918, бл. 35 000 слів), який кілька разів перевидавався; «Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного, К. Німчинова і Б. Ткаченка (1926); «Російсько-український словник» ВУАН (відомий також під назвою «Академічний словник») за ред. А. Кримського та С. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського, що створювався членами Комісії для складання словника живої укр. мови і лишився незавершеним у зв’язку з політ. подіями: протягом 1924 — 33 вийшло окр. випусками три томи (по літеру П) із запланованих чотирьох. Незважаючи на певну недоопрацьованість укр. частини словника щодо адекватності перекладу та нормативності вживання (без належних семант. і стиліст. коментувань), він лишається багатим зібранням укр. лексики, а за обсягом укр. синоніміки значною мірою компенсував відсутність синонім. словника. Вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова, Г. Сабалдиря та ін., 1925 перевид. словник М. Уманця і А. Спілки; в) термінол. і галузеві словники, переважно рос.-українські (за П. Горецьким, лише термінол. словників вийшло 83) — мед. термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський, В. Кисельов та ін.), природничі (X. Полонський та ін.), ботанічні (О. Яната і Н. Осадца, В. Вовчанецький і Я. Лепченко та ін.), зоологічні (М. Шарлемань та ін.), хімічні (О. Курило, С. Зенкевич та ін.), фізичні (О. Курило, В. Фаворський, Г. Холодний та ін.), геологічні (П. А. Тутковський, П. Василенко та ін.), технічні, механічні, будівельні (В. Дубровський, Т. Секунда, М. і Л. Дармороси, К. Туркало, І. Шелудько, Т. Садовський, С. Будда та ін.), математичні (Ф. Калинович та ін.), юридичні (О. Курило, В. Леонтович і О. Єфимов та ін.), ділової мови (Є. Лінкевич та ін., за ред. М. Гладкого і К. Туркала; В. Підмогильний і Є. Плужник; М. Дорошенко, М. Станиславський, В. Страшкевич — укладачі найповнішого і найдокладнішого словника), військ, справи (В. Євтимович, С. і О. Якубські), шкільництва (П. Горецький та ін.) та ін. Серед цих словників слід згадати, зокрема, «Словник ботанічної номенклатури (проект)» (1928, лат.-укр. з укр. покажчиком, понад 25 000 укр. назв), багатий на синоніміку; г) з-поміж ін. типів словників виділяються «Історичний словник українського язика» за ред. Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А — Ж); «Німецько-український словник» І. Шаровольського (1927, бл. 20 000 слів), правописні словники (Г. Голоскевич, Г. Сабалдир, О. Ізюмов), кілька словників іншомов. слів (З. Пиптенко, Г. Бойків, О. Ізюмов та ін.).

Другий етап охоплює період з 1933 до серед. 50-х pp. і характеризується: по-перше, помітним звуженням словникар. роботи (зокрема, у зв’язку зі згортанням українізації, репресіями проти укр. мовознавців); по-друге, значним уніфікуванням укр. лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з нар. мови, «саморобних» відповідників з укр. коренями замість іншомов. слів тощо). Це діялося насамперед унаслідок розгорнутої кампанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» та «шкідництвом на мовному фронті» і відповідних офіц. настанов «не вносити штучної відмежованості української мови від російської». Словники укр. мови стали вже розумітися як лексикони не нац. мови в цілому, а вужче — тільки нормалізованої літ. мови. Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. У 1934 — 35 для «виправлення» справи випущено термінол. бюлетені (мед., матем., бот., фіз., виробничий), а для школи — кілька невеликих рос.-укр. галузевих словників. Осн. загальномовні словники цього періоду: «Російсько-український словник» (1937, бл. 45 000 слів; укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та ін.), орієнтований на «найуживанішу, найпотрібнішу» лексику обох мов. Такої ж назви словник 1948 за ред. М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського, значно повніший за обсягом (бл. 80 000). У цих словниках закладено осн. лекс. норми тодішньої і пізнішої укр. літ. мови, які здебільшого чинні й донині, за винятком низки явних русизмів (особливо в словнику 1948: безчасся, головокружіння, древесина, новомісяччя, портянка, різвий, добро пожалувати! та ін.) і деяких ін. категорій слів та окр. слів, які викликають дискусії ще й тепер.

Третій етап розвитку Л. (кін. 50-х — кін. 80-х pp.) характеризується: по-перше, значним розширенням словникар, роботи і появою ряду як традиційних для укр. Л., так і нових типів словників; по-друге, певним послабленням ідеол. тиску на неї (щоправда, зі значними коливаннями в різні роки). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні: «Українсько-російський словник» за ред. І. Кириченка (т. 1 — 6, 1953 — 63) — найповніший до 70-х pp. словник укр. мови (бл. 122 000 слів), з великим ілюстрат. матеріалом (проте наявність у ньому явних русизмів, таких, як забой, кумушка, нашенський, ненастя, получати, розлюбезний, трепло та ін., свідчить, що його укладачі ще не повністю позбулися практики поперед, років); «Українсько-російський словник» (1-е вид. 1964, за ред. В. Ільїна, бл. 65 000 слів); «Українськоанглійський словник» М. Подвезька (1957, бл. 60 000 слів) і «Польсько-український словник» за ред. Л. Гумецької (т. 1 — 2, кн. 1 — 3, 1958 — 60, бл. 100 000 слів); «Німецько-український словник» В. Лещинської та ін. (1959, бл. 50 000 слів); «Французько-український словник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) О. Андрієвської і Л. Яворської (кожен бл. 50 000 слів), «Російсько-український словник» (т. 1 — 3, 1-е вид. 1968, редактори томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський) — один з найповніших і найдокладніших рос.-іншомов. словників (бл. 120 000 слів); «Англо-український словник» М. Подвезька і М. Балли (1974, бл. 65 000 слів); «Болгарсько-український словник» І. Стоянова і О. Чмир (1983, 43 000 слів); «Чесько-український словник» (т. 1 — 2, 1988 — 89, бл. 80 000 слів) та ін.; б) тлумачний «Словник української мови» в 11 томах (1970 — 80) — найповніший і найдокладніший на сьогодні словник укр. мови (понад 134000 слів); в) термінол. словники — переважно російсько-українські, організацію створення яких покладено 1957 на Словникову комісію при АН УРСР під кер. Й. Штокала, а з 1969 — на Комітет наукової термінології АН УРСР. З 1959 по 70-і pp. видано бл. 30 галуз. рос.-укр. словників, серед яких виділяються «Російсько-український технічний словник» (1961, 80 000 слів-термінів) і «Російсько-український сільськогосподарський словник» (1963, понад 32 000 слів). З одномов. термінол. словників та енциклопедій передусім слід назвати «Енциклопедію кібернетики» в 2 томах (бл. 1800 термінів), видану Гол. редакцією УРЕ 1973; г) фразеол., пареміогр. і под. словники: у 1960 — 80-х pp. вийшло кілька словників — як одномовних (Н. Батюк, Г. Удовиченка та ін., найповніший з них «Фразеологічний словник української мови», т. 1 — 2, 1993, бл. 10 000 одиниць), так і перекладних (рос.-укр. І. Виргана і М. Пилинської, укр.-рос. і рос.укр. І. Олійника і М. Сидоренка, англо-укр. К. Баранцева, нім.-укр. В. Гаврися і О. Пророченко), словники крилатих слів А. Коваль і В. Коптілова, збірки нар. загадок, порівнянь, скоромовок І. Гурина, а також кілька великих збірок укр. прислів’їв та приказок (див. Прислів’я); ґ) діалектні словники, укладання яких активізувалося з 50-х pp.: вийшли словник полтав. говірок В. Ващенка, поліських — П. Лисенка, бойківських — М. Онишкевича; виходять матеріали до словника буков. говірок та ін.; на часі створення заг. (зведеного) словника укр. говорів; д) істор. та етимол. словники: «Словник староукраїнської мови 14 — 15 ст.» (1977 — 78, за ред. Л. Гумецької). В ІМ НАН України триває робота над «Етимологічним словником української мови» в 7 томах (опубл. т. 1 — 3 по літеру М, за ред. О. Мельничука, 1982 — 89); е) власних назв словники — укр.-рос. і рос.укр. «Словник власних імен людей» (кілька видань за ред. С. Левченка, потім Л. Скрипник); словник-довідник «Власні імена людей» Л. Скрипник і Н. Дзятківської (1986); «Довідник українських прізвищ» Ю. Редька (1969); «Словник українських псевдонімів і криптонімів» О. Дея (1969); «Словник гідронімів України» (1979); «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» (1985) та ін.; є) орфогр., орфоеп. і под. словники: орфогр. словники І. Кириченка, М. Стефанцева, С. Головащука, А. Бурячка; «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, Т. Зайцевої, І. Назарової, М. Пещак, В. Русанівського (1975, 1976; бл. 114 000 слів), ств. на основі 2-го вид. «Українського правопису»; «Словник наголосів» (1959, 1964) та «Орфоепічний словник» М. Погрібного (1984); «Українська літературна вимова і наголос» (відп. ред. М. Жовтобрюх, 1973), словники-довідники з культури мови (див. Ортологія); ж) словники, що відображають системні відношення в лексиці: словники синонімів А. Багмета, П. Деркача, фразеол. синонімів — М. Коломійця і Є. Регушевського, найповніший з них — «Словник синонімів української мови» у 2 томах, підготовлений в ІУМ НАН України (бл. 9 200 синонім, рядів, не опубл.); «Словник антонімів» Л. Полюги (1979); «Словник паронімів української мови» Д. Гринчишина і О. Сербенської (1986); з) словники мови письменника: «Словник мови Шевченка» (т. 1 — 2, 1964) і «Словарь языка русских произведений Шевченко» (т. 1 — 2, 1985 — 86), «Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка» (т. 1 — 3, 1978 — 79) та ін.

Четвертий етап (від поч. 90-х pp.) характеризується: по-перше, активізацією словникової роботи у зв’язку зі становленням України як самост. держави; по-друге, помітною відсутністю єдиних методол. засад і навіть орфогр. принципів (можна провести певні аналогії між цим етапом і 1917 — 33). З одного боку, безпосередньо продовжується лексикогр. практика попередніх років, у руслі якої перевидано кілька термінол. словників кін. 50-х — поч. 60-х pp. і видано кілька нових без належної ревізії лекс. норм укр. мови минулих років. З другого боку, наявна тенденція до повернення традицій укр. словникарства кін. 19 — 1-ї третини 20 ст. (з униканням іншомов. слів, посиленою увагою до нар. лексики, «куванням» слів) та правопису 1928. Найбільшого сусп. резонансу в цьому плані набув «Російсько-український медичний словник» О. Мусія, С. Нечаєва, О. Соколюка, С. Гаврилюка (1991, з кількома перевиданнями), де з кількох пропонованих укр. відповідників на ост. місці подається той, що вважався досі найприйнятнішим або й єдиним (рос. акушер — укр. пологознавець, бабич, акушер; рос. амбулаторний — укр. рухомий, приходячий, легкий, амбуляторний, амбулаторний). Між цими крайніми позиціями існують різноманітні проміжні, що об’єднуються, проте, прагненням (у кожному окр. випадку по-своєму реалізовуваним) до очищення укр. мови від невластивих їй елементів і відновлення її питомих рис. Лекс.-нормат. і правописні розходження посилюються також у зв’язку з перевиданням словників 1920-х pp. («Практичний російсько-українських словник» О. Ізюмова, два перевидання словника «Фразеологія ділової мови» В. Підмогильного і Є. Плужника, «Правописний словник» Г. Голоскевича) та виданням словників авторів з укр. діаспори («Практичний словник синонімів української мови» та «Російсько-український словник складної лексики» С. Караванського, США). У кількісному плані переважають перекладні загальномовні та термінологічні словники. Це, зокрема: акад. «Російсько-український словник наукової термінології» в 3 томах («Суспільні науки», 1994; «Біологія, хімія, медицина», 1996; «Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос», 1998) та термінол. і галузеві словники окр. авторів; «Англо-український словник» М. Балли (т. 1 — 2, 1996, бл. 120 000 слів). За ними — орфогр. словники: «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (1994, бл. 120 000 слів; ств. на основі 4-го вид. «Українського правопису») та ін.; словники нар. мови: «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» В. Чабаненка (т. 1 — 4, 1992); «Словник стійких народних порівнянь» О. Юрченка і А. Івченка. 1993 вийшов «Фразеологічний словник української мови» в 2 томах (2-е вид. — 1999). У 1996 — 97 з’явилися три різні перевидання «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка. Розпочалося видання «Словника української мови XVI — першої половини XVII ст.» [опубл. в. 1 — 6 по літеру Г, 1994 — 99], що укладається в Ін-ті українознавства НАН України у Львові. Вийшов «Словник синонімів української мови» (т. 1 — 2, 1999 — 2000).

Лексикогр. робота проводилася з 20-х pp. також за межами УРСР та України в цілому. Це переважно: а) перекладні загальномовні словники: «Мадярсько-руський словарь» (Ужгород, 1928), «Українсько-польський і польсько-український словник» Є. Грицака і К. Кисілевського (Львів, 1931), «Українсько-німецький словник» З. Кузелі і Я. Рудницького (Лейпциг, 1943), «Українсько-англійський словник» К. Андрусишина і Я. Кретта (Саскатун, Канада, 1955, останнє вид. 1990, бл. 95 000 слів); «Українсько-польський словник» за ред. С. Грабця і П. Зволінського (Варшава, 1957, 30 000 слів), «Словацько-український словник» П. Бунганича (Братислава, 1985), «Українсько-чеський словник» А. Куримського, Р. Шишкової, Н. Савицького у 2 томах (Прага, т. 1, 1994, т. 2, 1996, бл. 75 000 слів) та ін.; б) термінол. словники: «Медичний латинсько-український словник» М. Галина (Прага, 1926); «Ботанічний латинсько-український словник» Ст. Маковецького (Краків, 1936); «Німецько-український технічний словник» І. Жуковського, З. Кузелі (1943); «Вибірковий англійсько-український словник з природознавства, техніки і сучасного побуту» А. Вовка (Нью-Йорк, ч. 1 — 2, 1982) та ін.; в) нормативні словники: правописні словники К. Кисілевського (1934), О. Панейка (1941) та ін.; «Правописний словник» Г. Голоскевича (перевидання, Нью-Йорк, 1952, 1962); «Український стилістичний словник» І. Огієнка (Львів, 1924; це рекомендації щодо літ. слововживання з орієнтацією на мову «Великої» України); «Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» І. Огієнка (1934); г) істор. та етимол. словники: «Етимологічний словник української мови» Я. Рудницького (Вінніпег, т. 1 — 2, 1962 — 82); «Етимологічно-семантичний словник української мови» І. Огієнка (Вінніпег, т. 1 — 4, 1979 — 95); Г) інші типи словників: В. Ніньовський. «Український зворотний словник» (Едмонтон — Мюнхен, 1969); А. Орел. «Словник чужомовних слів» (т. 1 — 3, Нью-Йорк, 1963 — 66). Історію та питання теорії укр. Л. досліджували Б. Грінченко, П. Горецький, І. Кириченко, А. Москаленко, В. Ільїн, В. Ващенко, С. Левченко, Т. Зайцева, Л. Паламарчук, В. Німчук, С. Головащук, М. Пилинський, Б. Галас, О. Горбач, Я. Рудницький та ін. Вагомий внесок у створення словників укр. мови зробили І. Франко, Б. Грінченко, А. Кримський, М. Рильський. Осн. лексикогр. робота в Україні була зосереджена з 20-х pp. в ІУНМ, потім в ІМ, а з 1991 — в ІУМ. У1951 — 63 в ІМ виходило спец. лексикогр. видання — «Лексикографічний бюлетень». Див. також Словник, Діалектний словник, Етимологічний словник, Зворотний словник, Іншомовних слів словник, Історичний словник, Мови письменника словник, Орфографічний словник, Орфоепічний словник, Перекладний словник, Синонімів словник, Термінологічний словник, Тлумачний словник, Фразеологічний словник, Частотний словник та ін.

 

Літ.: Гринченко Б. Предисловие. В кн.: Грінченко Б. Словарь укр. мови, т. 1. К., 1907; Червінська Л. Ф., Дикий А. Т. Покажчик з укр. мови. X., 1929 — 30; Дослідження з мовознавства в Укр. РСР за сорок років. К., 1957; Касарес X. Введение в совр. лексикографию. М., 1958; Москаленко А. А. Нарис історії укр. лексикографії. К.., 1961; Problems in lexicography. Bloomington, 1962; Горецький П. Й. Історія укр. лексикографії. К., 1963; Пилинський М. М. Укр. рукописні словникові матеріали в бібліотеках і архівах Ленінграда. ЛБ, 1963, в. 9; Словари, изданные в СССР (библиогр. указатель): 1918 — 1962. М., 1966; Мовознавство на Україні за п’ятдесят років. К., 1967; Dubois J., Dubois С. Introduction a la lexicographic. Paris, 1971; Zgusta L. Manual of lexicography. Prague, 1971; Щерба Л. В. Опыт общей теории лексикографии. В кн.: Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. Ленинград, 1974; Паламарчук Л. С. Укр. рад. лексикографія. К., 1978; Новое в зарубеж. лингвистике, в. 14. Проблемы и методы лексикографии. М., 1983; Worterbucher. Dictionaries. Dictionnaires: Ein internationales Handbuch zur Lexikographie, Bd. 1 — 2. Berlin — N.-Y., 1989 — 90; Галас Б. К. Ф. С. Шимкевич як лексикограф і укр. словникарство (кін. XVIII — поч. XX ст.). Ужгород, 1995; Тараненко О. О. Новий словник укр. мови: Концепція і принципи укладання словника. К. — Кам’янець-Подільський, 1996.

О. О. Тараненко

Деякі граматичні відомості зустрічаються у «Букварі» Івана Федоровича, надрукованого у Львові 1574 і перевиданий в Острозі 1578. Його 2-й розділ називався «А сїя азбука от книги óсмочастныя, сирЂчь грамматикїи». 1586 у м. Вільно вийшла друком «Кграматика словеньска языка», що була публікацією відомої рукопис. ст. «О осми частЂхъ слова», написаної, імовірно, в Сербії у середині XIV ст. (звідти через Болгарію вона потрапила в Україну, до видання її підготували вчителі Острозької школи). Це перша у східних слов’ян друкована граматична праця; вона відіграла певну роль у популяризації елементарних граматичних знань і започаткувала формування граматичної термінології.

1591 видано у Львові книжку «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка. Совершаннаго искуства осми частей слова», написану учнями Львівської братської школи під керівництвом викладача грецької мови митрополита Арсенія. Вона двомовна — ліворуч подано текст грецькою мовою, праворуч — церковнослов’янський переклад із значним впливом українських говорів (зручно, треба, хлопятко та ін.); складається з 4 розділів: орфографія, просодія, етимологія і синтаксис.

1596 у Вільно видано «Грамматіка словенска...» Лаврентія Зизанія, у якій теж помітний вплив української мови (аби, нехай, маємо, мовимо і под.). Понад 20 років вона була єдиним підручником церковнослов’янської мови в братських школах України і Білорусі.

[ред.] Граматики Мелетія Смотрицького

Велике значення для розвитку граматичних знань у східних і південих слов’ян мала видана 1619 у м. Єв’ї біля Вільна праця «Грамматіки славєнския правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького; багато десятиліть вона служила основним посібником вивчення церковнослов’янської мови і відіграла значну роль у її засвоєнні у тій редакції, у якій вона тоді функціонувала в Україні та Білорусі. Граматика Мелетія Смотрицького справила великий вплив на наступні граматики української та російської мов. 1638 у м. Кременці опубліковано «Грамматїки или писменница языка Словенъского», що була скороченим викладом граматики Мелетія Смотрицького, її авторство приписується луцькому єпископові Афанасію Пузині.

[ред.] 1640 - 1800

1643 у Парижі з’явилася «Грамматыка словенская...» Івана Ужевича, написана латинською мовою і присвячена граматичному описові староукраїнської книжної мови, відомої під назвою «проста мова» (1645 у м. Аррасі був написаний інший її варіант; опублікований 1970 у серії «Пам’ятки української мови»).

[ред.] XIX століття

1818 у Петербурзі надруковано «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського, а 1822 — його ж «Прибавленіе къ ГрамматикЂ малороссійскаго нарЂчія». У них уперше описано фонетичну систему й морфологічну будову живої української мови. Більше в Східній Україні, як і в Росії узагалі, у XIX ст. граматики української мови не з’являлися, українська мова була повністю усунена зі школи й офіційного вжитку, не раз російський уряд забороняв українське друковане слово (див. Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876).

[ред.] Західна Україна

В той же час на західноукраїнських землях, що перебували під владою Австрії, на початку XIX ст. посилюється увага до рідної мови, виявом чого, зокрема, стало вивчення її граматичної будови. Так, відомий галицький культурний діяч І. Могильницький протягом 1822 — 1824 написав «Грамматику языка славеноруского», у передмові до якої аргументовано, на рівні тогочас. науки, довів самостійність української мови серед інших слов’янських мов. Однак його граматика залишалась (до 1910) не опублікованою (крім вступної статті, що вийшла друком 1829 у Львові у скороченому варіанті польською мовою і 1838 — російською у Петербурзі).

1830 у Будині (Будапешті) видана латинською мовою праця «Граматика слов’яно-українська» закарпатського вченого М. Лучкая, об’єктом висвітлення у якій була українська мова в порівнянні з старослов’янською;

1834 у Перемишлі надруковано німецькою мовою книжку: «Граматика руської або малоруської мови в Галичині» Й. Левицького, де обґрунтовується єдність української мови у Східній і Західній Україні (проте сама граматика компілятивна, спрямована на вивчення язичія);

1846 там же польською мовою вийшла «Граматика руської мови» Й. Лозинського.

1849 у Львові опубл. «Грамматика руского языка» Я. Головацького, яка з усіх до того написаних граматик української мови була найбільш змістовною, у ній на належному тогочасному науковому рівні аналізувалися як загальноукраїнські фонетичні й граматичні явища, так і діалектні, переважно властиві галицьким говорам.

В Галичині поступово зростає кількість шкіл з українською мовою навчання, для них створюються граматики, серед яких найпопулярніші:

«Граматика малоруського язика для шкіл парафіальних в Галіції» Т. Глинського (1845),

«Граматика руского язика» М. Осадци (1862),

«Методична граматика язика малоруского» П. Дячана (1865),

«Граматика руского языка» О. Партацького (1871),

«Граматика руского языка для школъ середныхъ» О. Огоновського (1889),

«Методична граматика рускої мови» І. Огоновського та В. Коцовського (1894).

Усі ці граматики орієнтовані на галицьку мовну практику.

1893 у Львові виходить наукова праця «Руська граматика» С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера, яка однак зазнала критики за штучне зближення авторами української мови з сербською й заперечення її спорідненості з російською. Повніше розглядається граматична система української мови в їхній праці німецькою мовою «Граматика руської (української) мови» (Відень, 1913).

[ред.] Початок революційної доби

Після революційних подій 1905 з’являється кілька граматик української мови шкільного типу в Східній Україні, а саме:

«Коротка граматика української мови» П. Залозного (ч. 1 — 2, 1906 — 1913),

«Коротка граматика для школи» та «Українська граматика для школи» Г. Шерстюка (ч. 1-2, 1907-1909; перевидано 1917-1933),

«Українська граматика» Є. Тимченка (1907),

«Грамматика українського язика» І. Нечуя-Левицького (ч. 1 — 2, 1914).

Проте використовувалися вони лише для домашнього навчання і самоосвіти, оскільки українських шкіл за Російської імперії не існувало.

Тоді ж виходить і «Украинская грамматика» А. Кримського (т. 1-2, 1907-1908). Вона адресувалася учням старших класів гімназій та семінарій Наддніпрянщини, але насправді перший том — це науково-дослідницька праця з української історичної фонетики, написана на великому фактичному матеріалі, вибраному з багатьох давньокиївських і староукраїнських пам’яток; другий том, присвячений морфології, є фактично навчальним посібником.

[ред.] Після жовтневої революції та радянська Україна

Після 1917 впали останні заборони української літературної мови. Почали відкриватися україномовні школи, а отже, зростала потреба в граматиках української мови. Вже 1917 перевидаються згадані вище праці П. Залозного та Є. Тимченка, виходять у Києві «Початкова граматика української мови» О. Курило (ч. 1 — 2, 1917 — 1918; сім перевидань), що використовувалась як основний шкільний підручник з мови майже десять років, а також «Украинская грамматика» М. Грунського, «Початкова граматика до науки читання й письма» С. Черкасенка, «Українська граматика. Підручник для середніх і вищепочаткових шкіл» П. і П. Терпило. В Одесі видано «Коротка граматика української мови для шкіл і самоосвіти» В. Мурського; у Житомирі — «Практический курс украинского языка. Для учительских курсов и старших классов средних учебных заведений» М. Гладкого, у Ромнах — «Українська граматика для самонавчання» М. Левицького.

Всі названі підручники орієнтувалися переважно на шкільні програми з мови. Тоді ж опублана призначена для вчителя «Практична граматика української мови» В. Сімовича (Раштатт, 1918), а в дещо повнішому викладі матеріалу — його ж «Граматика української мови» (Лейпціґ — Вінніпеґ, 1919). Багата фактичним матеріалом, з висвітленням сучасних фонетичних і морфологічних явищ в історичному аспекті була праця Івана Огієнка «Курс украинского языка», що вийшла в Києві 1918. У 1919 в Харкові побачив світ перший посібник з історії української мови для студентів «Украинскій языкъ. Краткій очеркъ исторической фонетики й морфологии» С. Кульбакіна.

У наступні роки посібники для різних типів шкіл і самоосвіти, що містили, крім граматики, і фонетики матеріал або й розділи з лексики та фразеології, почали виходити під ширшою за своїм значенням назвою:

«Украинский язык» О. Синявського (1923),

«Українська мова» П. Горецького та І. Шалі (1926),

«Українська мова» М. Грунського і Г. Сабалдира (1926),

«Українська мова» М. Наконечного (1928),

«Підвищений курс української мови. Підручник для педвузів» за ред. [[Леонід Булаховський|Л. Булаховського]] (1931),

«Норми української літературної мови» О. Синявського (1931),

«Курс сучасної української літературної мови» за ред. Л. Булаховського (т. 1 — 2, 1951),

«Курс сучасної української літературної мови» М. Жовтобрюха і Б. Кулика (ч. 1, 1959; 4-е вид., 1972) та ін.

У колективній праці «Сучасна українська літературна мова» (т. 1 — 5, 1979 —1983) два томи присвячені граматичній системі сучасної української мови.

1957 вийшла друком праця «Порівняльна граматика української і російської мов», призначена для студентів філол. ф-тів пед. інститутів республіки.

[ред.] Праці з історії граматики української мови

Опубліковано кілька праць з історії граматики української мови:

«Нарис історії української мови. Вступ. Фонетика і морфологія» П. Бузука (1927),

«Історія форм української мови» М. Грунського, М. Коваліва (1931),

«Історична граматика української мови» (1957),

«Нариси історичного синтаксису української мови» О. Безпалька (1960),

«Історична морфологія української мови» С. Бевзенка (1960),

«Нариси з історичної морфології української мови» С. Самійленка (ч. 1, 1964; ч. 2, 1970),

«Історична граматика української мови» М. Жовтобрюха (1970) та ін.

У колект. праці «Історія української мови» (т. 1 — 4, 1978 — 1983) два томи присвячені історії морфології та історії синтаксисові української мови.

[ред.] В сучасній Україні

У 1992 з’явилася праця «Нариси з функціонального синтаксису української мови» І. Вихованця;

1993 вийшло друком три нових посібники з української мови для студентів філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів.

«Сучасна українська літературна мова» за ред. М. Плющ (1994)

«Граматика української мови. Морфологія» О. Безпояско, К. Городенської, В. Русанівського (1994),

«Граматика української мови. Синтаксис» І. Вихованця (1994),

«Синтаксис сучасної української мови» І. Слинька, Н. Гайванюк, М. Кобилянської.

[ред.] Література

Студинський К. «Адельфотес», граматика, видана у Львові в р. 1591. ЗНТШ, 1895, т. 7, кн. 3;

Макарушка О. «Граматика» Мелетія Смотрицького. Л., 1908;

Возняк М. Галиц. граматики української мови першої половини XIX ст. Л., 1911;

Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія з 1596 р. ЗНТШ, 1911, т. 101, кн. 1;

т. 102, кн. 1; Ващенко В. С. Перша укр. граматика. УМШ, 1955, № 4;

Тисовський О. С. Перша граматика укр. загальнонар. мови. «Наук. зап. Інституту сусп. наук АН УРСР», 1957, т. 4;

Мовознавство в Україні за п’ятдесят років. К., 1967;

Наконечний М. Ф. Перша граматика «нової» літ. мови. «Мовознавство», 1968, № 5;

Кудрицький Є. М. Іван Ужевич — укр. граматист XVII ст. і його праця. «Мовознавство», 1970, № 1;

Белодед И. К. «Славян. грамматика» Ивана Ужевича 1643 г. ИАН СЛЯ, 1972, т. 31, в. 1;

Німчук В. В. Визначна пам’ятка вітчизн. друкарства. В кн.: Буквар Івана Федорова. К., 1975;

Жовтобрюх М. А. «Граматыка словенскаıа» Івана Ужевича — пам’ятка староукр. літ. мови. В кн.: Слово і труд. К., 1976; Німчук В. В. Граматика М. Смотрицького — перлина давнього мовознавства. В кн.: Смотрицький М. Граматика. К., 1979;

Німчук В. В. Системат. підручник церковнослов’ян. мови «Грамматіка словенска» Л. Зизанія. В кн.: Зизаній Л. Граматика словенська. К., 1980;

Розвиток мовознавства в УРСР. 1967-1977. К., 1980; Східнослов’ян. граматики ХVІ-ХVII ст. К., 1982;

Німчук В. В. Мовознавство в Україні в XIV — XVII ст. К., 1985;

Жовтобрюх М. А. Укр. граматика І. С. Нечуя-Левицького. «Мовознавство», 1989, № 1.

Лексикографом за фахом Борис Дмитрович Грінченко не був, проте коли в кінці 1895 року журнал «Киевская старина» вирішив видати словник української мови, роботу над яким розпочали ще

 

 

1907-1909 рр. – „Словарь української мови” за ред. Бориса Грінченка (Київ, українсько-російський, 68 тисяч слів).

У словнику подана лексика літературної мови ХІХ ст., фольклору, більшості українських діалектів. Особливий інтерес становить сільськогосподарська лексика, лексика української фауни і флори, народних промислів і ремесел, обрядів, народного вбрання, ігор, яка супроводжується описом, часто досить докладним, відповідних понять, завдяки чому словник є одночасно цінним етнографічно-енциклопедичним довідником. У словнику подаються власні назви – географічні (Україна, Америка, Крим, Київ тощо), історичні (Хмельниччина, Бруховещина тощо), клички тварин і т. ін.; до „Словаря” додано список особових імен українців (з варіантами, пестливими формами) – понад 1 тис. слів. Досить широко наводиться українська фразеологія, усталені в народі форми привітання, віншування тощо. Словник насичений багатим і часто унікальним ілюстративним матеріалом, зокрема великою кількістю прислів’їв та приказок.

„Словарь української мови” лишається в історії нашої культури і як практичне втілення внеску Б.Грінченка у вироблення українського правопису. Та орфографічна система, що була запроваджена в словнику, лягла, як відомо, в основу першого академічного українського правопису 1919-1921 рр., а відтак – і в основу сучасного правописного кодексу української мови.

Матеріали до словника збирав журнал „Киевская старина”. Але укладання словника не мало належної наукової основи, не базувалося на конкретних лексикографічних принципах. Матеріали не були відповідним чином систематизовані, упорядковані, точно обліковані. У такому вигляді на початку 1902 р. їх отримав Б.Грінченко, який зумів довести словник до такого рівня, що йому була присуджена Російською академією наук друга (перша взагалі не була присуджена) премія імені М.Костомарова „за лучший малоруский словарь”.

За своєю джерельною базою, добором лексичного матеріалу словник був зорієнтований на народну основу – „слова народної мови”, „народні слова”, а з діалектного боку – в першу чергу на південно-східне наріччя. Редакція „Киевской старины” поставила перед упорядником неодмінну умову залучати матеріали тільки тих творів і словників, що вийшли друком до 1870 р. включно, і тільки пізніше, на вимогу самого Б.Грінченка, погодилася дещо розширити ці рамки, дозволивши використовувати всю творчість письменників, що почали свою діяльність не пізніше ніж 1870 р., та всі словники української мови на вибір упорядника. Прямим наслідком такої орієнтації стала далеко не повна відповідність реєстру словника і фактичного стану української мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., збіднення словника, особливо тематичних груп суспільно-політичної, культурно-освітньої, наукової лексики. Це тим більше прикро, що саме цей період характеризується в житті України значними соціально-політичними та економічними змінами. Це стало причиною того, що на час свого виходу словник уже був застарілим.

Ще одна особливість, яку слід зазначити, – це обережний, критичний підхід упорядника до використання наявних матеріалів. Б.Грінченко намагався подавати в словнику лише ті слова й вислови, в реальному існуванні яких він був особисто впевнений, супроводжуючи їх, як правило, ілюстраціями і паспортизуючи за твором, місцевістю тощо. Через неможливість перевірити матеріал були неповно використані, зокрема, наявні словники української мови – деякі обмежено (наприклад, словники С.Желехівського, К.Шейковського, М.Закревського та ін.), деякі зовсім не залучалися, наприклад, словники О.Партицького, Ф.Піскунова та ін. Спроби створення української наукової та виробничої термінології, представлені в працях І.Верхратського та ін., також були зігноровані упорядником як такі „неологізми, які, здебільшого, можливо, не підуть далі словника, для якого видумані” (пригадаймо, що Б.Грінченко ставився негативно до т.зв. кованих слів (авторських неологізмів)).

За жанром „Словарь української мови” – це словник, по-перше, перекладний з елементами тлумачного; по-друге, філологічний з елементами енциклопедичного. За принципом побудови реєстру це словник алфавітного типу з деякими елементами гніздової системи.

Від часу виходу в світ „Словарь української мови” кілька разів перевидавався. 1924 і 1925 рр. у Берліні з’явилися перевидання його фотоспособом – у двох томах (1924 р.) і в одному томі малого формату (1925 р.). У 2 пол. 20-х років у Києві за редакцією Сергія Єфремова та Андрія Ніковського почало виходити нове видання словника, яке було задумане як виправлене і доповнене новими матеріалами (додатки, потреба в яких визначалася, зокрема, розвитком української мови, мали становити приблизно 10% щодо обсягу першого видання). З п’яти запланованих томів з’явилося три по літеру Н включно (1927-1928 рр.), а потім унаслідок посилення антиукраїнської політики влади видання було припинене (самі редактори 1929 р. були заарештовані у зв’язку зі справою Спілки визволення України). 1937 р. за редакцією заступника наркома освіти Андрія Хвилі вийшов один том (А-Ж), у який теж були внесені деякі зміни (зокрема, знята передмова до словника самого Б.Грінченка, вилучена літера Ґ), по