Словники 2 пол. Хіх ст. – поч. ХХ ст.

Словники 1 пол. XIX ст.

Особливості словників 1 пол. ХІХ ст.:

1. Були додатками до інших праць чи художніх творів, окрім словника Ів.Войцеховича „Собраніе словъ малороссійскаго нарhчія” (1823).
2. Залишилися ненадрукованими.

1798 рік – „Собраніе малороссійскихъ словъ, содержащихся въ Энеид h ...” (Санкт-Петербург, українсько-російський словник, 1-е і 2-е видання (1798 рік, 1808 рік) містило 972 слова, 3-є видання (1809 рік) – 1125 слів).

Для того, щоб до читача „Енеїди”, насамперед російського, дійшло значення кожного слова, його семантичні відтінки, щоб читач зрозумів „Енеїду” в цілому, до „Енеїди” був доданий цей словник.

Українські слова подані в алфавітному порядку. Місце наголосу здебільшого не позначено.

Способи пояснення слів:

1. Українське слово пояснювалось одним російським словом чи словосполученням: або – или, веснянки – весеннія пhсенки...

2. Українське слово пояснювалось кількома синонімічними російськими словами: гадка – дума, забота...

3. Українське слово пояснювалось описово: вырій – мhсто, куда улетаютъ птицы на зимовье...

У словнику, крім незрозумілих архаїчних та вузькодіалектних слів, таких, як: ласощохлист – сластолюбецъ..., пояснюються деякі слова іншомовного походження: барило – франц. слово Baril, боченокъ …

Деякі слова пояснені не точно: комора – лавка, уродливый – дородный …

Це перший українсько-російський словник з реєстром лексики нової української літературної мови.

 

1818 рік – „Краткій малороссійскій словарь” Олексія Павловського (Санкт-Петербург, українсько-російський, 1131 слово).

Словник при граматиці поділений на 4 частини:

1. „Простые слова” (абыхто, багато, бажаю).

2. „Слова, принаджежащіе къ натуральной исторіи” (акгрусъ, бабакъ, бузокъ, воло…).

3. „Имена, даемые при крещеніи”.

4. „Фразы, пословицы и приговорки малороссійскіе”. Цей розділ становить першу спробу збирання і публікації фразеологічного матеріалу української мови.

На всіх словах реєстру поставлені наголоси.

Словник Олексія Павловського точніший, ніж Котляревського: у Котляревського волоцюга – волокита, а у Павловського волоцюга – бродяга. Але є і помилки: несмачный – сваренный безъ сала, мяса и масла, скрізь – сквозь.

Лексику автор бере з літературних творів і з живої народної мови. Крім загальновживаних слів, трапляються і діалектні слова північноукраїнського наріччя: карватка – кружка, брышкаю – чванюся, величаюся...

Хоча словник був доданий до граматики, проте з граматикою не був зв’язаний, так, наприклад, як словник Котляревського з „Енеїдою”. По суті це була окрема праця, а не додаток до граматики.

 

1823 рік – „Собраніе словъ малороссійскаго нар h чія” Ів.Войцеховича (Москва, українсько-російський, 1173 слова).

Це перший українсько-російський словник, який не був додатком до якоїсь праці.

У ньому додержаний алфавіт. Українські слова подані з наголосами, а при значному числі їх автор подає граматичні пояснення (употр. только в множ., междометия) і вказівки на сферу вживання слова (слово детское; слово поносительное).

Вади словника:

1. До окремих слів автор подає іноді курйозну, невдалу етимологію цих слів: гайдомака – разбойник, живущий в лесу (от слова гай и дом).

2. Наголоси іноді поставлені неправильно: баштб, губъть.

3. Чимало друкарських помилок: стельма н ъ – стельма х ъ, тру с ъ – тру д ъ.

4. Автор не дав жодних пояснень до вживаного ним в українських словах правопису, як читати: д h жка, заст h жка, бат о гъ, дзв о нъ, ганч о рка.

М.Максимович, Б.Грінченко вказували на помилки у цьому словнику.

Але вперше в історії української лексикографії Ів.Войцехович почав подавати граматичні та стилістичні ремарки (примітивні щоправда).

1827 рік – словничок до „Малороссійскихъ п h сенъ” М.Максимовича (Москва, українсько-російський, понад 500 слів).

На всіх українських словах поставлені наголосі. При багатьох словах дано посилання на інші мови, і не тільки на слов’янські. Словничок містить надійний лексичний матеріал, зібраний з джерел народної творчості, з добрим перекладом слів.

При деяких словах реєстру автор ухиляється від прямих завдань лексикографа, вдаючись до етнографії.

 

Ненадруковані словники 30-40-х років ХІХ ст.:

1836 рік – „Словник української мови з покажчиком коренів слів (букви а, б, в, г)” Л.Боровиковського.

1835 рік – „Словарь малороссійскаго нарhчія сравнительно съ другими славянскими нарhчіями” А.Метлинського. Всього словник має 450 сторінок і містить 4 500 слів. На звороті обкладинки вказані використані джерела (всіх – 13), це переважно українські видання починаючи з 1808 („Енеїди”) до 1833 року („Повісті” Квітки-Основ’яненка). Обсягом він значно більший за всі попередні лексикографічні праці 20-30-х років ХІХ ст., містив слова, яких немає навіть у словнику Б.Грінченка. Крім того, в ньому бачимо деякі нові прийоми опрацювання матеріалу – приклади вживання українських слів, а також посилання (навіть із зазначенням сторінок) на використані джерела.

1840-1842 рр. – „Словарь малороссийского или юго-восточного русского языка…” П.Білецького-Носенка (українсько-російський, 20 000 словникових статей). Автор у передмові пише, що він не вносив у свій словник українських слів, однакових з російською, а тільки ті, які або цілком відмінні, або відрізняються від російських вимовою, а значить і правописом. Не стояв він імовірно осторонь процесу нормалізації літературної мови. Це видно насамперед з того, що Білецький-Носенко орієнтується на мову Полтавщини і прилеглих до неї українських губерній. До того ж автор словника подавав українські слова відповідно до вимови („как говорять в Малой России и Южной России”), користуючись російським алфавітом. Заперечення рецензента М.Максимовича проти такого правопису (Максимович обстоював етимологічний правопис) Білецький-Носенко відкидає, вказуючи на те, що його, Білецького-Носенка, правопис робить українські слова зрозумілими для українського читача, а в правописі етимологічному вони стають зрозумілими для росіян, але незрозумілими для українців. Цей словник використав Б.Грінченко.

 

Граматики 1 пол. ХІХ ст.

1818 року у Петербурзі надрукована перша граматика нової української мови Олексія Павловського „Граматика малороссійскаго нар h чія, или Грамматическое показаніе существенн h йших отличій, отдалившихъ малороссійское нар h чіе от чистаго россійскаго языка, сопровождаемое разными по сему предм h ту зам h чаніями и сочиненіями”.

Композицію праці О.Павловського складають дві частини: перша – граматична, друга – лексико-фольклорна (у три з половиною рази більша від першої). У вступному слові під назвою „Вмhсто предисловія” читач знаходить історичну довідку про український народ, його минуле, про українську мову з короткою характеристикою її фонетичних і морфологічних ознак у порівнянні з російською мовою. Автор написав, „что это наречие имеет черты, позволяющие видеть в нем отдельный язык”. Перша частина має два розділи: Глава 1. О буквахъ; Глава 2. О частяхъ рhчи. У другій частині (с. 22-144 граматики) подаються загальнолітературні лексичні і фольклорні матеріали. С. 22-24 – глава „О сочиненіи и стихотворствh малороссійскомъ”. Подальші сторінки (25-114) – це ілюстративний матеріал, з якого можна б скласти і синтаксис, і просодію, і орфографію, і крім того, значно розширити прикладами фонетику, орфоепію, морфологію. На с.24-77 вміщений „Краткій малороссійскій словарь” на 1131 слово, далі – „Фразы, прословицы и приговорки малороссійскіе” (с.78-86); тексти пісень „Гомінъ, гомінъ по дуброві” та поема „Вакула Чмыръ” (с.93-106). У кінці – „Общіе замhчанія” (с.106-114), де автор дає естетичну оцінку мови, говорить про нову і запозичену лексику, про жартівливі звороти та про слова, які дуже вдало характеризують речі (недогарокъ, ослінъ, кресати, весільні), висловлює думку про цінність говорів і потребу їх збереження.

Граматика О.Павловського була першою граматикою нової української мови не тільки за часом, але й за змістом (рукопис був готовий 1805 р.; 13 років „розглядався” Російською академією наук). Павловський першим висловився про джерела нової української літературної мови, вбачаючи їх у фольклорі та живій розмовній мові міста.

Говорячи про вимову звуків („букв”), Павловський відзначає особливості приголосних і голосних української мови:

/г/ як латинське h: гуляю, гарный, Горпына;

/г/ як латинське g, яке він передає сполученням двох букв кг: кгуля, кгвалтъ, кгрона;

/л/ як в: вовкъ, сказавъ, молывся;

/ф/ як хв: хварба, хворый;

/дж/, /дз/: джыкгунъ, дзвінъ, дзыклыкъ;

/h/ як і: ніжный, літо, сіно;

/е/, /о/ як і: шість, осінь, піпъ, стіл;

/ц/ як /ц’/ в кінці слова: палець.

Із морфологічних рис: ступенювання прикметників – суфікс –ійшій, префікс- пре або най-;

Ор.в. числівників – двома, пьятьма.

Павловський першим сформулював фонетичний принцип правопису як основний: „слова малороссийские следует писать теми буквами, какими они произносятся”. Приклади українських слів і форм Павловський подає фонетичним правописом, що викликало заперечення Максимовича, Цертелєва, Метлинського.

О.Павловський першим в українській орфографії став послідовно передавати на письмі голосний [і], незалежно від його походження й позиції у слові, однією літерою і: стілъ, гомінъ, літо, дощі, ні, ходімо. Таким чином, він перший запровадив єдине орфографічне правило, єдину норму для позначення на письмі звука [і] в українські мові.

Правило написання літери і для передачі на письмі звука [і] будь-якого походження в частині позначення [і] з [е] та [о] спопуляризовала „Русалка Дністровая” (1837), а в усій повноті – видання П.Куліша кінця 50 – поч. 60-х рр. і в 70-х роках воно остаточно закріпилося у виданнях Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві.

О.Павловський першим запровадив єдину орфографічну норму в позначенні сучасного українського звука [и] незалежно від його походження [ы] та [и], почав послідовно передавати його однією літерою ы (тыждень, маты, візьмы). Хоч ця норма пізніше й набула іншої реалізації (тиждень, мати), вона, безперечно, відбивала тенденцію до встановлення єдиних національних норм української літературної мови, і в цьому її позитивне значення.

У питанні про передачу на письмі українського голосного [и] О.Павловського наслідували П.Гулак-Артемовський та деякі інші представники харківської групи письменників. Але дещо пізніше, коли вчені точніше визначили акустично-фізіологічну природу українського [и], його в усіх позиціях стали позначати на письмі літерою и. Уперше у такому значенні цю літеру використала „Русалка Дністровая” (син, язик), а закріпилась з ним вона в українській орфографії тільки з кінця 50 – початку 60-х років ХІХ ст., зокрема завдяки правописній практиці журналу „Основа” (редактор П.Куліш).

О.Павловському належить також перша спроба диференціювати способи позначення на письмі голосного [е] після твердих приголосних (нехай, цегельня) і після м’яких та j (використав для цього h: насіньнh, буваh, окраhць).

За традицією, що склалася в XVII ст. й була продовжена в творах Котляревського, Павловський писав іŏ для позначення [о] після пом’якшеного приголосного (сіŏгодні, лопуціŏкъ) та в сполученні з попереднім [j]: іŏго, іŏму. Після нього такого написання дотримувались Є.Гребінка, К.Шейковський та інші, поряд з ё у Гулака-Артемовського (сёгодня, ёму), П.Куліша (народного, ёму). Сполучення ьо та йо у сучасному звуковому їх значенні вперше використала „Русалка Дністровая” (всьо, ройом), а спопуляризував в „Южном русском сборнике” А.Метлинський (1848), хоч остаточно закріпилося воно в українській орфографії тільки в 2 пол. ХІХ ст.

1822 рік – „Прибавленіе къ Грамматик h малороссійскаго нар h чія” О.Павловського.

 

Більше в Східній Україні, як і в Росії узагалі, у ХІХ ст. граматики української мови не з’являлися, українська мова була повністю усунена зі школи та офіційного вжитку.

 

У той же час на західноукраїнських землях на поч. ХІХ ст. посилюється увага до рідної мови, виявом чого, зокрема, стало вивчення її граматичної будови.

· Так, відомий галицький культурний діяч І.Могильницький протягом 1822-24 рр. написав „Грамматику язика славеноруского”, у передмові до якої аргументовано, на рівні тогочасної науки, довів самостійність української мови серед інших слов’янських мов. Однак його граматика залишалась до 1910 року неопублікованою (крім вступної статті, що вийшла друком 1829 р. у Львові у скороченому варіанті польською мовою і 1838 р. – російською мовою у Петербурзі).

· 1830 р. у Будині (Будапешт) видана латинською мовою праця „Граматика слов’яно-українська” закарпатського вченого М.Лучкая, об’єктом висвітлення в якій була українська мова в порівнянні зі старослов’янською, подана з додатком зразків закарпатських говірок української мови. Перевагою ї перед іншими граматиками було запровадження ілюстративного матеріалу.

· 1834 р. у Перемишлі надрукована німецькою мовою „Граматика руської або малоруської мови в Галичині” Й.Левицького, де обґрунтовується єдність української мови у Східній і Західній Україні (проте сама граматика не була оригінальною, а компілятом рукописної граматики І.Могильницького і граматики російської мови Паппе, спрямована на вивчення язичія).

· 1846 р. у Перемишлі польською мовою вийшла „Граматика руської мови” Й.Лозинського.

· 1849 р. у Львові опублікована „Грамматика руского #зыка” Я.Головацького, яка з усіх до того написаних граматик української мови була найбільш змістовною, у ній на належному тогочасному науковому рівні аналізувалися як загальноукраїнські фонетичні й граматичні явища, так і діалектні, переважно властиві галицьким говорам.

Граматики ХХ ст.

У 20-х роках було сформульовано принцип граматичної нормалізації – народність, що означав обов’язковість норми, що спирається на загальнонародну мову. Особливістю 20-х років в утвердженні цього принципу була у наявності двох тенденцій:

1. Одні граматики спиралися на вузькодіалектні риси (принцип граматичного натуралізму).

2. Інші розпочали майбутню тенденцію зближення близькоспоріднених мов.

Після 1917 року почали відкриватися українські школи, а отже, зростала потреба в граматиках української мови. Вже 1917 року перевидаються згадані вище праці П.Залозного та Є.Тимченка, виходять у Києві:

· „Початкова граматика української мови” О.Курило (ч.1-2, 1917-1918), що використовувалась як основний шкільний підручник з мови в школі і на курсах підготовки вчителів-словесників до 1924 року, витримала сім перевидань. Вивчення будь-якої теми починалося з аналізу прикладів (спостереження над мовою), виконання усних і письмових вправ, що мали підводити до усвідомлення граматичного явища, після цього наводилися відповідні визначення, правила.

· „Украинская грамматика” М.Грунського (Київ, 1918),

· „Початкова граматика до науки читання й письма” С.Черкасенка,

· „Українська граматика. Підручник для середніх і вище початкових шкіл” П. і П.Терпило.

· „Курс украинского язика” І.Огієнка (1918), багата фактичним матеріалом, з висвітленням сучасних фонетичних і морфологічних явищ в історичному аспекті,

· „Граматика руського язика” Івана Панькевича (1-е вид. – Мукачів, 1920; 2-е вид. – Прага-Братислава, 1932; 3-е вид. – Прага, 1936).

Тоді ж опубліковані:

· призначена для вчителя „Практична граматика української мови” В.Сімовича (Раштатт, 1918), а в дещо повнішому викладі матеріалу – його ж „Граматика української мови” (Київ-Ляйпциг, 1919), автор орієнтує на східноукраїнські загальнонародні явища.

· „Украинскій языкъ. Краткій очеркъ исторической фонетики и морфологии” С.Кульбакіна (Харків, 1919), це перший посібник з історії української мови для студентів.

У наступні роки посібники для різних типів шкіл і самоосвіти, що містили, крім граматичного, і фонетичний матеріал або й розділи з лексики та фразеології, почали виходити під ширшою за своїм значенням назвою:

· „Українська мова для шкіл соцвиховання” О.Синявського (1923), відомості з граматики й правопису подавалися тут на основі тексту, було багато завдань з розвитку (усного й писемного) мовлення. Основний спосіб вивчення матеріалу – спостереження над мовою;

· „Українська мова” П.Горецького та І.Шалі (Київ, 1926, 1929),

· „Українська мова” М.Грунського та Г.Сабалдира (1926),

· „Українська мова” М.Наконечного (Харків, 1928), Микола Наконечний є фундатором орфоепічних норм української мови,

· „Підвищений курс української мови. Підручник для педвузів” за ред. Л.Булаховського (Харків, 1931), це була чи не єдина найпопулярніша граматика для вищих навчальних закладів,

· „Норми української літературної мови” О.Синявського (1931),

· „Граматика української мови” А.Шевчука, І.Бойківа, О.Радченка (ч.1 – Морфологія, 1933),

· „Граматика української мови” В.Ващенка (синтаксис, 1938),

· „Граматика української мови” А.Загродського (ч.1- Фонетика і морфологія, 1938),

· „Граматика української мови” А.Загродського (ч.2 – Синтаксис, 1946), ця граматика була найпопулярнішою у середній школі, витримала 14 перевидань, користувалися нею до 1959 р.

Після 1945 року українська мова дістала можливість творення граматичних норм під опікою спеціальної інституції АН України, зокрема Інституту мовознавства ім. О.Потебні. Був створений відділ граматики, який приступив до підготовки колективної монографії з проблем граматики, нею стала „Сучасна українська літературна мова” за ред. І.Білодіда.

· „Курс сучасної української літературної мови” за ред. Л.Булаховського (1951),

· „Курс сучасної української літературної мови” М.Жовтобрюха і Б.Кулика (ч.1, 1959; 4-е вид. – 1972),

· „Сучасна українська літературна мова” за ред. І.Білодіда (т.1-5, 1979-1983) – два томи присвячені граматичній системі сучасної української мови,

· „Нариси з функціонального синтаксису української мови” І.Вихованця (1993),

· „Граматика української мови. Морфологія” О.Безпояско, К.Городенської, В.Русанівського (1993),

· „Граматика української мови. Синтаксис” І.Вихованця (1993),

· „Сучасна українська літературна мова” за ред. М.Плющ (1993),

· „Синтаксис сучасної української мови” І.Слинька, Н.Гуйванюк, М.Кобилянської (1994).

Академічної граматики української мови ще не написано.

1798 рік – „Собраніе малороссійскихъ словъ, содержащихся въ Энеидh...” (Санкт-Петербург, українсько-російський словник, 1-е і 2-е видання (1798 рік, 1808 рік) містило 972 слова, 3-є видання (1809 рік) – 1125 слів).

Це перший українсько-російський словник з реєстром лексики нової української літературної мови.

 

1818 рік – „Краткій малороссійскій словарь” Олексія Павловського (Санкт-Петербург, українсько-російський, 1131 слово).

 

1823 рік – „Собраніе словъ малороссійскаго нарhчія” Ів.Войцеховича ( Москва, українсько-російський, 1173 слова).

Це перший українсько-російський словник, який не був додатком до якоїсь праці.

1827 рік – словничок до „Малороссійскихъ пhсенъ” М.Максимовича (Москва, українсько-російський, понад 500 слів).

 

Ненадруковані словники 30-40-х років ХІХ ст.:

1836 рік – „Словник української мови з покажчиком коренів слів (букви а, б, в, г)” Л.Боровиковського.

1835 рік – „Словарь малороссійскаго нарhчія сравнительно съ другими славянскими нарhчіями” А.Метлинського. Всього словник має 450 сторінок і містить 4 500 слів.

1840-1842 рр. – „Словарь малороссийского или юго-восточного русского языка…” П.Білецького-Носенка (українсько-російський, 20 000 словникових статей).

 

1855 рік – „Словарь малорусскаго нарhчія” О.Афанасьєва-Чужбинського (Санкт-Петербург, українсько-російський, 6 000 українських слів).

1861 рік – „Опытъ южнорусскаго словаря” К.Шейковського (Київ, українсько-російський, був задуманий на 4 томи (по 4 випуски в кожному) з реєстром на 36 тисяч слів).

1861 року у Києві вийшов тільки перший випуск 1 тому, в якому було вміщено 1 481 словникову статтю. У 1884-1886 роках, було видано ще два випуски словника – від букви Т до букви Ю. Інші матеріали, зібрані К.Шейковським, загинули під час пожежі.

 

1861 рік – „ Словарь малороссійскихъ идіомовъ, или собраніе словъ несходныхъ съ русскими” М.Закревського (Москва, українсько-російський, включає лексику від А до Я і має 11 127 реєстрових слів).

 

На Західній Україні вийшли такі словники:

· 1867 рік – „Нhмєцко-руский словарь” О.Партицького (Львів, 30 000 німецьких слів, українських же щонайменше 50 000 слів).

· 1877 рік – „Знадоби до словаря южноруского” Ів.Верхратського (Львів, близько 2 500 слів, переважно тлумачний словник з елементами порівняльного та етимологічного словників).

· 1882-1886 рр. – „Малоруско-німецкий словарь” Є.Желехівського та С.Недільського (Львів, 65 000 українських слів).

· 1883 рік – „Русько-мадярский словарь” Ласлова Чопея (Будапешт, 20 000 слів).

1873 р. з’являється українська лексикографічна праця „Слoвниця української (або югово-руської) мови” Фортуната Піскунова (Одеса, українсько-російський, 8000 слів).

 

1874 рік – „Опыт русско-украинскаго словаря” М.Левченка (Київ, російсько-український, 7 500 російських слів).

Це перший російсько-український словник, оскільки до 1874 року в Україні укладалися тільки українсько-російські словники.

1893-1898 рр. – „Словарь росийсько-український” М.Уманця та А.Спілки (Львів, російсько-український, 4 томи, 36 000 – 37 000 слів).

 

1897-1899 рр. – „Русско-малороссійскій словарь” Євгена Тимченка (Київ, російсько-український, ≈40 000 слів).

1907-1909 рр. – „Словарь української мови” за ред. Бориса Грінченка (Київ, українсько-російський, 68 тисяч слів).

Граматики 1 пол. ХІХ ст.

1818 року у Петербурзі надрукована перша граматика нової української мовиОлексія Павловського „Граматика малороссійскаго нарhчія, или Грамматическое показаніе существеннhйших отличій, отдалившихъ малороссійское нарhчіе от чистаго россійскаго языка, сопровождаемое разными по сему предмhту замhчаніями и сочиненіями”.

1822 рік – „Прибавленіе къ Грамматикh малороссійскаго нарhчія” О.Павловського.

 

На західноукраїнських землях:

· Так, відомий галицький культурний діяч І.Могильницький протягом 1822-24 рр. написав „Грамматику язика славеноруского”. Однак його граматика залишалась до 1910 року неопублікованою.

· 1830 р. у Будині (Будапешт) видана латинською мовою праця „Граматикаслов’яно-українська” закарпатського вченого М.Лучкая.

· 1834 р. у Перемишлі надрукована німецькою мовою „Граматика руської або малоруської мови в Галичині” Й.Левицького.

· 1846 р. у Перемишлі польською мовою вийшла „Граматика руської мови” Й.Лозинського.

· 1849 р. у Львові опублікована „Грамматика руского #зыка” Я.Головацького.

На Східній Україні:

• „Коротка граматика української мови” П.Залозного (ч.1-2, 1906-1913),

· „Коротка граматика для школи” (ч.1, 1907; перевидана 1917) та „Українська граматика для школи” Г.Шерстюка (1912, перевидана 1933),

· „Українська граматика” Є.Тимченка (Київ, 1907; 2-е видання – 1917),

· „Граматика українського язика” І.Нечуя-Левицького (ч.1 – Етимологія, ч.2 – Синтаксис, 1914),

· „Українська граматика для учнів вищих класів гімназій і семінарій Придніпров’я” А.Кримського (т.1-2, 1907-1908).

З теорії і практики навчання української мови у школах Галичини -

Стефанія Яворська, канд. пед. наук, доцент кафедри української мови і літератури Слов'янського державного педагогічного інституту

У XIX ст. в Галичині складалися несприятливі умови для розвитку «народної руської мови». З 1803 року українська мова перестала викладатися як предмет в університеті Львова на філософському і богословському відділах. «На полі рускаго письменства панував в тім періоді цілковитий умственний застій, а доказом того єсть факт в язиці рускім видано друком в літах 1796-1814 р. в Австро-Угорщині лише шість невеличких публікацій, а з того чотири в Галичині». На думку членів «президії губернії у Львові... руська мова то нарічє, котрим пишуть зовсім нічого або дуже мало, через те воно ще зовсім не вироблене і не може бути предметом шкільної науки. Ним тілько обтяжено би науки, а се не потрібне». Мова викладання мала бути польська [9; 5,7].

1823 р. I. Могильницький (1777-1831) написав «Грамматыку языка славено-руского» у двох рукописах: кирилицею і скорописом. Це була перша граматика української мови в Галичині. Підручник побачив світ лише в 1910 р. Обсяг його — 136 сторінок. Складається із вступу і чотирьох частин [10]. У вступі подані дефініції «думання, говорення і граматики славянські, вага граматики української мови» [10; 13]. Перша частина — «Ортоепія» — розділ про фонетику. Друга частина «Етимологія» (граматика), третя — «Ортоґрафія» і четверта — «Синтаксіс». Завершують підручник приповідки, словничок («словарець»).

«Писмена» (букви) автор ділить на «самогласныє» і «согласныє». Усіх букв 43. Перша частина закінчується знаками «разділєнія членовъ: запятая, точка съ запятою, двоєточїє, точка, спочиватєлная (тире); знак вопроситєлный, знак зватєлний або оудивитєлный (выкрык) і знак вміститєлный» (дужки).

Відмінюваних частин мови названо п'ять: іменник, прикметник, числівник, заіменник, дїєслово; «невідмінні части мови — нарічїє, предлогъ, союзъ, мєждомєтїє».

Мова підручника, — суміш церковнослов'янської і народної мов. Крім граматики, автор підготував і видав підручники для українських народних шкіл, зокрема «Букваръ славено-руского языка» (1827).

1831 року галичанин Йосиф Левицький написав граматику «руської» мови, що вийшла друком у Перемишлі в 1834 році, перевидана у 1849 і 1850 роках під заголовком «Граматика языка руского въ Галиціи. Розложена на питаня и отповіди». В основі побудови видання — граматика Антона Могильницького. О. Левицький розрізняє вісім частин мови, до іменників зараховує прикметники і числівники, а дієприкметник вважає окремою частиною мови. Термінологія видання подібна до термінології старих граматик. До рекомендацій, критичних зауважень і порад рецензентів (О. Лозинського, Я. Головацького) автор не дослухався, замість того, щоб виправити недоліки, погіршив зміст підручника, видавши його у 1850 р. другим накладом [3].

Осип Левицький, як зазначає М. Возняк, усе життя був «на розпутю межи народньою мовою і великорущиною та церковнославянщиною». За життя був «правдивим диктатором у справах граматики та правописи», і після смерті його вважали великим авторитетом. На думку Кочубінського, доцента «Імператорського Новоросійського університету» підручник Левицького (1834) — це «лучшая грамматика для местного языка». У ній автор уживає сам і радить уживати назви «русин, Русь, руский». Проте Левицький не мав сталих поглядів щодо церковнослов'янської мови і живої розмовної. Роздвоєння у поглядах на народну мову відчутне в обох граматиках. Мова підручника — «мішанина, де побіч себе стоять форми дуже далекі від себе» [3; 119,121]. Праця Левицького — перша друкована в Галичині граматика української мови [2; 79]. Примірник граматики зберігається в бібліотеці наукового тва ім. Шевченка у Львові.

У 1845 р. вийшов із друку підручник І. Вагилевича «Грамматика языка малорусского в Галицїи». Українську мову автор поділив на два наріччя: галицьке та київське, подав характеристику кожного з наріч. Книжка складена на основі граматик Греча і Востокова (часто це звичайне копіювання) [1; 3].

М. Возняк зазначає, що автор неясно розумів взаємозв'язок української мови з польською і великоруською, мав прихильність до правопису XVI і XVІІ ст., «безцеремонне натягував українську звучню, морфологію і складню до законів великоруської мови», змішував живу народну і староруську мови — усе це з «зробило його граматику підручником макаронізму», що «вигнав» на довгий час живу мову з нашої публіцистики, літератури й науки [3; 119].

У 1844 p. Львівська консисторія оголосила конкурс на кращий шкільний підручник. Теофан Глинський 1845 року надіслав на конкурс «Граматику малу руского языка для шкіл парафіяльних Галициї», писану живою розмовною мовою [2]. Підручник складався із вступу, двох частин і додатку [4]. Перша частина присвячена матеріалу про «писмена, склади, слова», друга — «о частих мови (науках)». Автор визначає такі частини мови: «імє річи (существител/ное), імє прикладне (прилагател^/ное), імє числытел/не (личбовнык), заімок (містоімініє), слово часове, передімок (предлог), прислівце (нарічіє), співник (союз) і викрыкник (междометіє)».

За взірець Т. Глинському слугувала граматика польської мови Корчинського (видана у Львові 1826 р.). У багатьох випадках — це переробка, а найчастіше — переклад цієї польської граматики. З неї Т. Глинський узяв багато польських граматичних термінів, слів і конструкцій. Цю ж граматику Корчинського Глинський узяв за основу, створивши у 1845 р. «начальныя правила малорусской Грамматики» (назва запозичена у Греча). Рукопис Глинського було відправлено автору для доробки. Книжка так і не була надрукована. За висловом М. Возняка, вона «була підручником церковнославянського та великорусько-українського макаронізму». Рукопис зберігається у Львівській бібліотеці [3; 130]. Там же знаходиться рукопис граматики руської мови Йосифа Лозинського, написаний 1833 року, і його прохання до цензури дати дозвіл на його друк. Дозвіл Лозинський отримав 13 липня 1833 року, але не надрукував, оскільки на той час змінилися його погляди на окремі питання: підручник потребував переробки [3].

Граматика була подана до друку 1837 року, пізніше — 1844, але дозволу на друкування її цензор В. Левицький не дав. Річ у тім, що В. Левицький був прихильником церковнослов'янської мови і не міг погодитися з Й. Лозинським, граматика якого була написана живою розмовною мовою. Лише 1846 року книжка Й. Лозинського вийшла в Перемишлі під назвою «Граматка язика руського, написана Йосифом Лозинським». Отже, через тринадцять років після написання вона побачила світ. Ця книжка мало чим відрізнялася від рукопису 1837 року. Правда, вона ґрунтовніша, подекуди виправлена, але основні погляди в ній на історію народу, на руську і церковнослов'янську мови, на діалекти, на азбуку не змінилися [9].

Граматика написана польською мовою. У вступі подано стислу історію «Руси». Автор — прихильник діалектів, він боронить народну мову і називає церковнослов’янську мову мертвою. На думку автора, для розвитку руської мови «треба брати мову з уст простого народу, треба її уняти в певні й одностайні правила», очистити від чужих слів, збагачувати її піснями, прислів'ями, приказками. Цьому мала сприяти нова граматика, оскільки граматика О. Павловського стисла і недокладна, а граматика М. Лучкая спиралася переважно на угорсько-карпатський говір. Не зараджувала справі і граматика Й. Левицького. «Я подаю лише такі правила, які знайшов у самій мові, які собі мова сама визначила...», крім того «граматика руської мови повинна показати прикмети, якими вона ріжнить ся від иньших нарічий», що й буде характеризувати її [9; 46].

Й. Лозинський вбачав завдання граматики у тому, щоб навчити добре розуміти мову, творити нею і писати. Автор твердить, що руська мова «неписьменна», «живе лише в устах народу» і обирає матеріалом для себе лише народні пісні, прислів'я, приказки [9; 47].

У книжці Й. Лозинського з деякими змінами вжита кирилиця, очевидно, лише тому, що друкарня не мала гражданського шрифту. Латиною автор не послуговується.

Граматика Й. Лозинського започаткувала «азбучну війну».

Сучасній освіченій людині варто, мабуть, ознайомитися з «азбучною війною», її розвоєм у Галичині в 30-х роках XIX ст., щоб досконаліше знати історію української мови. Те, що для нас нині несуттєве, тоді «захоплювало всі живі руські уми, будило з дрімоти, спонукувало думати про долю мови та народу, що говорить цією мовою». Передусім ішлося про найперші потреби мови, про її письмо, бо самої літератури, крім народних пісень, ще, фактично, не було [9; 31].

Перша «війна» за азбуку мала вплив і на майбутнє, на створення галицького москвофільства і українофільства. Одні боронили кирилицю і робили це з прихильності до церковнослов'янської мови. Після 30-х років вони дійшли думки, що руська і російська мова — одна й та сама; ті ж, що нехтували кирилицю, відділяли церковну мову від живої української («руської») і надалі надали перевагу мові національній, прихильникам живої народної мови. Боротьба цих двох напрямків припадає на 30-ті роки XIX ст.

Лозинський, бажаючи прислужитися своєму народові, зпоміж трьох, можливих тоді, головних проектів: утвердити кирилицю, відкинути її й упровадити гражданку або узаконити латинську азбуку (на польський лад) — вибрав третій, на його думку, найрадикальніший. У статтях про введення «абецадла» до руського письменства, Лозинський писав, що до 1834 р. не було граматики руської мови, усі писали відповідно до правил старослов'янської мови (про що свідчать уривки статей з літератури у граматиці Левицького). Небагато можна було взяти і з граматики Павловського. Лозинський наводить кілька доказів, що підтверджують перевагу польської азбуки над кирилицею.

Такі висновки Лозинського викликали полеміку, що тривала багато років.

Питання про заміну руської азбуки на польське абецадло — це були питання бути чи не бути? русинам у Галичині. Коли б Галичина у 30-х роках прийняла польське абецадло — пропала б українська індивідуальна народність, пропав би руський дух, і з Галицької Руси зробилася б друга Холмщина [9].

Йосиф Левицький написав польською мовою різку статтю проти проекту Лозинського на захист кирилиці, відповівши Лозинському образливо, що русини здавна питали по-руськи і руськими буквами. «Ми, русини, повинні писати так, як писали наші прадіди», — такими словами завершувалася стаття Левицького. Лозинський відповів, але цензура не допустила його статтю до друку. У статті Лозинського читаємо: «Граматики народної ми досі не мали,...як і літератури, письменники не подали нам взірців для науки руської мови... Приймаючи латинські букви, ми не потребуємо доконче приймати польську правопись; можемо позаводити інші зміни, які нам потрібні. Але через латинську азбуку руська мова стала би приступна Європейцям, особливо Полякам. Сама кирилиця не вдержить народу.., якщо не польську азбуку, то нехай приймуть красшу гражданку, а не кирилицю. Не все від прадідів треба приймати; ми повинні поступати наперед польську азбуку, нехай приймуть красше гражданку, а не кирилицю» [9; 36].

Проти проекту священика Й. Лозинського була спрямована і брошура М. Шашкевича, видана 1836 року під назвою «Азбука і абецадло». Проте деякі сумніви залишалися і в Шашкевича, і в інших учених. Та це й не дивно: розв'язати питання азбуки було нелегко, оскільки кожна мала свої недоліки [9].

Третя стаття — відповідь Й. Лозинського, що зі змінами нарешті була надрукована, завершується таким висновком: «...Пишім кождий по своїй думці, а часові лишім побіду; хоч би оті наші гадки не втрималися, то наші праці не будуть безкорисні, бо лишаться памятки до мови» [9; 42].

У 1837 р. «Русалка Днїстровая» виступила на захист кирилиці, возвеличуючи її (єї то чудне дїло, що ми є доси Русинами). «Азбучна війна» затягнулася на кілька літ.

1876 року Лозинський писав про свій давній проект азбуки руської: «…По тій статьи Русины якъби изъ сна обудилися и до свого самосознанія приходили» [9; 43].

Взагалі думка реформувати кирилицю, пристосувати її до живої мови хвилювала в першій половині XIX ст. не тільки галичан, а й Східну Україну. Згадаймо І. Котляревського, О. Пав