Українська лексикографія. Історичні словники.

Українська лексикографія”

ЛЕКСИКОГРАФІЯ (грец.????????????, від??????? — словник і????? —пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов’язана з лексикологією. Лексикологія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос, тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.

Староукраїнська лексикографія. До часів Київ. Русі належать невеликі рукописні словники: «О именЂхъ и гл?емыхъ жидовьскымь?азыкъмь», «РЂчьжидовьскаго?азыка, преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачаться переважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов’ян. слова:«Тълкъ о неразоумны(х) словесе(х) псалтырных» та ін., розкривається символ, або алегор. зміст деяких слів у Псалтирі: «Тълкованиіє неоудобь познава?ємомь въ писаныхъ рЂчемь», де перекладено малозрозумілі старослов’ян. лексеми. На Русі перекладали також греко-візант.тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж 14 — 17 ст. Перший церковнослов’ян. укр. словник невід. автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов’ян. слів,небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано тй попередні лексикогр. праці. Вокабули розміщено за алфавітом (проте внутр. абеткування не витримано), імена введено у формі наз. в. одн.,дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.Етапним в історії укр. лексикології став перший друк, словник — «ЛексисъсирЂчь реченія въкратцЂ собран(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускій діялекть истол(ъ)кованы» Лаврентія Зизанія (Вільно,1596). У пам’ятці — 1061 словникова стаття. В реєстрі — церковнослов’ян слова, перекладені староукр. літ. мовою, тому ця праця — перша спроба нормалізації лекс. складу двох мов. У «Лексисі...» уперше використано екземпліфікацію (приклади в тексті), застосовано паспортизацію, з якої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов’ян. книг Біблії і творів правосл. патристики. Вокабули розміщено за абеткою, яка нерідко порушується у зв’язку з прагненням автора розробляти поряд зі словом його деривати. Тех. засіб розмежування реєстру й перекладу — кома — дуже невиразний, бо часто застосовується й між словами в перекладній частині. Багатозначні вокабули й лексеми з відтінками в значенні Лаврентій Зизаній передає кількома еквівалентами, часом виділяючи значення й відтінки за допомогою індикаторів «и тыж», «албо», «или», «и» та ін. Іноді дається поглиблене пояснення розкриттям етимології реєстрового слова, зіставленням слов’ян, лексем з грец. та латинськими. У цьому словнику вперше слова проакцентовано. Неоціненне значення в історії укр. есійній) церковнослов’ян. мові, Єпіфаній Славинецький наводив відповідники з рідної української, створював нові слова за укр. й церковнослов’ян. зразками, кальки, залучав запозичення, тлумачив такі лексеми. Перекладну частину дуже збагатили укр. лекс. еквіваленти й тлумачення, вміщені іноді поряд із церковнослов’янськими. Велика кількість реєстрових слів, особливо з побуту, сфери матеріальної культури, медицини, ботаніки, зоології, географії тощо, перекладена тільки укр. еквівалентами. Хоч «Лексиконъ латинскій» залишився в рукопис, списках (найдавніший датовано 1642), він став базою для створення нових вітчизн. і зарубіж. словників. У кін. 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій»(первісний список датується 1650) — церковнослов’ян.-лат. словник (бл. 7500 статей). Осн. джерело вокабул «Лексикона словено-латинского» —«Лексиконь...» Памва Беринди. Автори використали також польс.-лат.-грец.словник польс. філолога Г. Кнапського. У реєстрі «Лексикона...» Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського засвідчується чимало укр. лексики. Це — одне з найб. зібрань церковнослов’ян. лексики 17 ст. У Москві Єпіфаній Славинецький уклав свою третю лексикогр. працю —«Книга лексиконъ греко-славено-латинскій» (дата створення невід.; в рукопису). До староукр. періоду примикає творчість лексикографа поч. 18 ст. І. Максимовича, який уклав великий лат.-церковнослов’ян. (укр. редакції) словник «Dictionarium latino-slavonum» (1724, залишився в рукопису).Українська лексикографія кінця 18 ст. — 1917.З появою нової укр. л-ри та літ. мови на нар. основі починається новий період в укр. Л. її основою в 19 ст. стала укр. жива розмовна та літ. мова. Збільшується кількість видаваних словників. До «Енеїди» І. Котляревського 1798 Й. Каменецький додав укладене ним «Собраніє Малороссійскихъ словъ, содержащихся въ ЭнеидЂ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарЂчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ Россійскихъ, но не употребительныхъ», що мало 972 слова. Тут подано чимало й таких специфічно укр. слів, яких немає в «Енеїді». Напр., тільки серед 77 слів на літеру «Б» їх 23: Байбакь «сурокъ», Баглаи «лЂнь», Байбаракъ «крытый тулупъ», Барканъ «заборъ», Биндюга «роспуски» тощо. Тому можна гадати, що укладач мав дещо ширшу мету, ніж допомогти читачам «Ене’щи» зрозуміти мову твору. У 3-му вид.«Ене’щи» 1809 І. Котляревський до цього словника додав ще 153 слова і мінив його назву на «Словарь Малороссійскихъ слов, содержащихся в Энеиде..."».Практика диференц. словничків-додатків до укр. видань у 1-й пол. 19 ст.набуває значного поширення. Виходять: «Словарь малороссійскаго языка (218 слів) при «Опыте собранія старинных малороссійскихъ пЂсней» М. Цертелєва (1819), «Словарь» (понад 500 слів) при зб. «Малороссійскія пЂсни» М. Максимовича (1827, у вст. частині до «Словаря» автор висловлює думку про потребу підготовки докладного укр. словника), «Объяснительный Історичний словник — словник, у якому подається з поясненням та документацією лексика давніх писем, пам'яток.Зміст [сховати]

1 Історичні словники української мови

1.1 Словник Є. Тинченка

1.2 Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.

1.3 Словник української мови XVI — першої половини XVII ст.

2 Примітки

3 Література

 

[ред.]

Історичні словники української мови

[ред.]

Словник Є. Тинченка

В українському мовознавстві першою спробою створення історичного словника був короткий словник (бл. 13 000 слів), укладений Євгеном Тимченком на базі 34 джерел і 60-тисячної картотеки ще на поч. 20 ст.[1].

У 1919 створена Комісія для складання історичного словника української мови (при УАН) на чолі з Тимченком, яка мала скласти реєстр словника на підставі всього мовного матеріалу пам'яток української мови від найдавніших часів до 19 ст. Позаяк завдання виявилося надто широким, комісія ухвалила видати зібраний матеріал у 4-5 томах.

У 1930 і 1932 вийшли друком 2 частини 1 -го тому «Історичного словника українського язика» (понад 10 000 слів від «А» до «жяловати»). Словник побудо­вано на багатому матеріалі, в ньому використано близько 400 пам'яток. Однак добір їх здійснено некритично: мало використано рукописних джерел, а також пам'яток 14—15 ст., поза увагою залишилося чимало цінних джерел, розмежування українських і білоруських пам'яток проведено за територіальним, а не за мовним принципом.

[ред.]

Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.

У 1977—1978 вийшов друком «Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.» (т. 1-2; премія ім. І. Я. Франка, 1981) за редакцією Лукії Гумецької. Словник створено на базі 939 пам'яток виключно ділового стилю. Він побудований за принципом тезауруса. У ньому представлена вся апелятивна та ономастична лексика. Застосовано ряд нововведень: у заголовне слово винесені всі фонетичні і графічні варіанти; запроваджена цифрова статистика при кожному реєстровому слові, його значеннях, відтінках, фонетичних і дублетних граматичних формах; послідовно враховані мовні факти з різних територій поширення української мови; поданий повний перелік усіх граматичних форм та ін.

[ред.]

Словник української мови XVI — першої половини XVII ст.

З 1975 група мовознавців Інституту сусп. наук АН УРСР (від 1993 — Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича HAH України) у Львові готує «Словник української мови XVI — першої половини XVII ст.» [1983 опубл. пробний зошит, а в 1994—2004 вийшло 10 випусків (А—3)].