Українська мова: роль і місце серед інших мов світу.

Українська мова: роль і місце серед інших мов світу.

Серед майже 10 тис. мов і діалектів, які налічується у сучасному світі, більшість не мають писемності і державного статусу, ними послуговується незначна кількість мовців.Українська мова належить до давньописемних мов із понад тисячорічною писемною традицією. Нині вона входить до другого десятка (а вірніше посідає 21 місце) найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 млн. людей. Це мова не лише тих, хто мешкає в Україні, а і мільйонів українців, розпорошених далеко по всіх континентах.Наша мова належить до східно0слов'янської підгрупи слов'янської гілки індоєвропейської сім'ї мов і найближчою до неї є білоруська. В українській мові багато слів і граматичних форм спільних з російською і польською мовами.

Провідну роль у культурному розвиткові українського народу та його мови відіграла Наддніпрянщина, яка в XIV ст. разом із Галицько-Волинською землею дістала назва „Мала Русь" або давніша назва - Україна (тобто „внутрішня країна", земля, заселена своїм народом, а не окраїна Російської імперії).Жодна мова не захищена від впливу і проникнення до неї інших (зазвичай сусідніх) мов. Українська мова, в основі лексичної системи якої лежить давня східнослов'янська лексика ніколи не була відгороджена від інших мов. Найдавніші запозичення можна знайти ще й у праслов'янській мові. Ці запозичення походять з готської або діалектів прагерманської мови (напр. верблюд, віск, дар, капуста, князь, лев, млин, рама, скло, стадо, тин, труба, хліб, хміль, черешня, шолом тощо).

Багато запозичень із латинської мови (напр. алібі, бурса, вакації, гумор, документ, лінгвіст, медицина, оренда, термін, університет, юрист), грецької мови (напр. абітурієнт, автомат, баня, бібліотека, граматика, догма, кит, левада, мак, миска, озон, океан, політика, схема, театр, телеграма, техніка, утопія тощо), із західноєвропейських мов пізнішого періоду запозичень найбільше- з англійської мови (напр. автобус, бокс, ескалатор, лідер, менеджер, нокаут, пікнік, спорт, тролейбус тощо);- з голландської (напр. боцман, гавань, дрейф, картуз, лоцман, трап, трос - морська тематика, тощо)- з італійської (напр. бомба, гондола, віолончель, композитор, піаніно, соло тощо)- з німецької (напр. бутерброд, варта, гвинт, ланцюг, марка, слюсар, фарба, цегла, шахта, штраф тощо)- з польської (напр. вельможа, гріш, достаток, перепрошую, реляція, хлопець, хлоп тощо)- з французької (напр. аванс, багаж, інженер, квартира, монтаж, одеколон, партизан, сюжет, рагу, шантаж тощо)

Основа єдності народу - унормована, кодифікована загальнонаціональна мова, стрижнем якої є літературна мова, що вироблялася впродовж віків і увібрала в себе всі місцеві говірки, говори та діалекти. Українська літературна мова сформувалася на ґрунті середньо наддніпрянських говірок. Основоположником її став Іван Котляревський, який Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти.А Тарас Григорович Шевченко своїм творчим подвижництвом доповнив набуток Котляревського. У розвиток української літературної мови в XIX-XX ст. вагомий вклад внесли такі письменники як Іван Франко, Леся Українка, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Максим Рильський, Володимир Винниченко, Павло Тичина, Олесь Гончар, Ліна Костенко та сотні інших талановитих майстрів українського слова.

Чужоземні дослідники часто підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською.

Маємо ряд історичних фактів, що свідчать про престижність української мови:У Великому Литовському князівстві вона була державною мовою; як актова мова використовувалася в Молдавському князівстві; бахчисарайські хани листувалися нею із турецькими султанами. В 1934 р. в Парижі було проведено своєрідний конкурс мов світу, на якому українська мова посіла 3 призове місце після французької та перської. Українську мову вивчають в багатьох університетах світу, наприклад, в Канадському інституті українських досліджень, Гарвардський інститут українознавчих студій, тощо.

А з утвердженням Незалежності України зростає міжнародний авторитет української мови як державної.

Періодизації історії української мови.

Питання 3: Періодизація історії української мови (за О. Шахматовим, за Історією української мови. Вступ. Фонетика, за Ю. Шевельовим, за Г. Півтораком)

Хронологія за Шахматовим

- до 6-ого століття – праслов’янська (спільнослов’янська) мова

- 7-8-е ст. – праруська (прасхіднослов’янська, спільносхіднослов’янська) епоха

- 9-10-е ст. – епоха діалектного розгалуження східнослов’янської мови на північну (укр.), середньоруську (білоруська) та південноруську (російська) групи

- 11-12-е ст. – мовні об’єднання східного слов’янсьтва – спільні мовні явища

- з 13-ого ст. та пізніше – епоха формування трьох східнослов’янських мов як окремих мовних систем

- 14-е ст. – мова української народності

- з 18-ого ст. – мова української нації

Хронологія за колективом авторів академічного видання Історія української мови. Вступ. Фонетика Тут кожен з періодів надто великий, хоча залежність від офіційної доктрини простежується легко.

- до 6-ого ст. нашої ери був спільнослов’янський (праслов’янський) період

- 6-8-е ст. – давньослов’янський період = період активних процесів, що ведуть до виникнення окремих мов і груп мов

- 14-20-е ст. – це новослов’янський період, розвиток окремих слов’янських мов і закриплення їх у літературі

Хронологія Юрія Шевельова

Він виділяє періоди історії мови не з огляду на історію суспільних формацій. Його хронологія заснована лише на фактах зовнішніх, характеру писемних фіксацій, з урахуванням наслідків суспільних подій та чинників, значущих в історії українського народу.

- 6-7-11-е ст. – протоукраїнська мова (до початку писемного періоду)

- середина 11-14-ст. – староукраїнська мова

- 15-середина 16 ст. – раня середньоукраїнська мова (від 1385-ого року, коли Литва і Польща стали однією державо, до 1574 року, коли був надрукований у Львові Апостол Івана Федоровича)

- від середини 16 – половини 18 ст. – середньоукраїнська мова (від Люблінської унії 1569 року = угода про об’еднання Польщі і Великого князівства литовського в єдину державу – Річ Посполіту)

- 18 ст. – пізня середньоукраїнська мова (від полтавської битви 1709 року до видання Котляревського Енеїди 1798 року)

- кінець 18 ст. – сучасна українська мова

Хронологія за Григорієм Петровичем Півтораком

Він останнім часом багато уваги приділяє проблемам періодизації історії української мови. Його періодизація ґрунтується на виділенні визначальних особливостей української мови. Він розрізняє 3 періоди формування української мови:

Праслов’янський період дав у спадок ряд морфологічних ознак, що спочатку були властиві мовленні всіх слов’ян і потім в інших мовах змінилися. В українській ж вони збереглися повністю. Деякі виявилися спільними з білоруською мовою.

Ряд переважно фонетичних ознак сформувався в 6-10 ст. Тому що в пам’ятках давньокиївської писемності вони фіксуються вже не як описки, а як міцно закриплені.

Період 11-12 століть та пізніше, коли зникли зредуковані та внаслідок цього відбулися перетворення найбільш показові та специфічні для української мови.

Процес становлення української мови в основному завершився ще в домонгольський період (до нападу монголів).

 

Українська мова середньоукраїнського періоду. Мовні особливості пам’яток доби Великого князівства Литовського, часів української «культурної революції» кін. XVI –XVII ст., періоду поступової колоніалізації України Російською імперією.

ранньосередньоукраїнський період ХV—ХVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських

середньоукраїнський період середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови

пізньосередньоукраїнський період ХVIІІ ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях.

Після монг.-татар. навали західні і більша частина пд.-зх. земель Давньої Русі підпали під панування Литви та Польщі. У Вел. князівстві Литовському як літературна використовувалася мова «руська», що в основі своїй була староукр. літ. мовою княжої доби, але з виразним впливом живих народнорозм. елементів, білоруських — у Зх. Русі, українських — у Пд. Русі (див. Західноруська писемна мова). Руська мова була визнана у Литві і в Молд. князівстві офіційною, про що свідчать грамоти 14 — 15 ст., Литовський статут, у якому записано: «А пиcap земьски мает поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим языком и словы». Характерні ознаки цієї наддіал. мови: фонет. перехід г, к, х, в з, ц, с, сполучення ры, лы, почасти твердість p. Вона вироблялася як нормат. мова, якою користувалися у канцеляріях Києва та Волині, пн.-сх. Поділля, Галичини, Молдови. Староукр. мова ділових документів 14 — 15 ст. відбиває такі поняття народнорозм. практики, як вага, важити, бачити, борзость (швидкість), братаник (син брата), буковина, вжиток, вольность, глинар (той, хто обмазує глиною хату), допомагати, дякувати, зброя, нащадок і т. п.

У 16—17 ст. церк.-реліг. твори писалися книжною мовою, яку називали словенською, слов’яноруською, а пізніше слов’яноукраїнською. Але й на культових пам’ятках позначався вплив живої нар. мови; вони перекладаються або «простою», або книжною укр. мовою (Учительні Євангелія, Пересопницьке Євангеліє). У перекладах Євангелій замінюються незрозумілі старослов’янізми, вживаються звичні для народнорозм. мови синтакс. конструкції, фразеологізми, тобто слов’янорус. мова демократизується. Особливо відчутний цей процес у полем, л-рі — жанрі, що розвинувся як відповідь на політику насильницької полонізації та окатоличення українців («Перестороги» Йова Борецького, «Палінодії» Захарії Копистенського, творів Івана Вишенського). Іван Вишенський відстоює переваги слов’янорус. мови порівняно з латинською як знаряддям католицизму. Залежно від жанру літ. твору Іван Вишенський користувався також «простою мовою» з великою кількістю народнорозм. слів.

Жива розм. мова укр. народу знаходила відображення у фолькл. записах, в інтермедіях до драм Якуба Гаватовича. У діловій мові 17 ст. засвідчується заміна латинізмів, полонізмів народнорозм. формами. Слов’янорус. тип мови переважає у літописах [Густинський літопис (1670)], істор.-оповідній, оратор. прозі. Представниками останньої були Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський. Реліг.-панегір. вірші, шкільні драми створювалися високим стилем книжної укр. мови, тобто слов’яноукр. мовою.

Той факт, що в 16 — 17 ст. жанрові різновиди л-ри послуговувалися різними мовами, спричинився до затримання старослов’ян. мови в конфесійному стилі. Біблію не було перекладено народнорозм. мовою; її мова, відмінна від живої народної, сприймалася як самост. високий стиль літ. мови. На цей час припадає розвиток науки про мову — створення «Граматики словенської» та словника «Лексис, сирЂчь реченія...» Лаврентія Зизанія (1596), граматики Мелетія Смотрицького (1619), «Лексікона славеноросского» Памва Беринди (1627). У 2-й пол. 17 — на поч. 18 ст. триває жанрова диференціація укр. писемності (ділова мова — акти міських урядів, універсали гетьманських, полкових, сотенних канцелярій; мова шкільних драм, ліричних пісень, бурлескних віршів, віршованої сатири тощо). З’являється істор. проза, козацькі літописи, а в 2-й пол. 18 ст. — різножанрова творчість І. Некрашевича, Г. Сковороди. В усіх стилях і жанрах функціонували обидва типи староукр. літ. мови — слов’янорус. (слов’яноукраїнська) і «проста мова». Навіть твори одного жанру писалися або «простою мовою» (літопис Самовидця), або слов’яноукраїнською (літопис Граб’янки). «Проста мова», зауважує П. Житецький, була наслідком «взаємодії між мовою книжною — слов’яноруською і народною». «Проста мова» різних жанрів і в різних авторів неоднаково засвідчувала вплив живої нар. мови. У 18 ст. сусп., реліг., культурні умови в Лівобереж. Україні спричинилися до того, що обидва різновиди староукр. літ. мови занепадають. Мовні реформи рос. царя Петра І були спрямовані на те, щоб у друкованих в Україні реліг. текстах не було ніяких відмінностей порівняно з моск. практикою. Від серед. 18 ст. у Центр. і Лівобереж. Україні мовою ділового спілкування стає російська. Староукр. книжна мова використовується часом як високий стиль у л-рі, проте її витісняє у худож. творчості нар. мова (твори, написані в народнопісен. стилі).

1798 виходить друком «Енеїда» І. Котляревського, від якої починає історію нова українська літературна мова. Два джерела нар. мови — розмовно-побутове і фольклорно-пісенне — розбудовуються у творчості наступників І. Котляревського — П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, поетів-романтиків, які своєю практикою збирання укр. фольклору, теор. настановами вводити рідну мову в культур, обіг сприяли виробленню норм нової укр. літ. мови (див. Роль письменників у розвитку української літературної мови).

Функції мови в суспільстві.

Мова — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування.Мовознавство

Розрізняють людську, формальну і тваринну мови. Наука, яка займається вивченням мови називається мовознавством або лінгвістикою.

Функції мови

У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.

Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.

Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.

Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.

Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.

У працях окремих авторів виділяються також:

функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна.

Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под.

В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.

Функціональний підхід до мови сприяв становленню теорії мовлення, він породив функціональну стилістику, функціональну граматику тощо.

[ред.]

Типи функцій мови

У сфері спілкування провідною функцією є комунікативна. У мовленнєвій діяльності вона реалізується в одному з трьох можливих варіантів:

індивідуально-регулятивна функція (функція впливу);

колективно-регулятивна функція (радіо, газета, ораторське мовлення) — реалізується в умовах «масової комунікації», немає зворотного зв'язку;

саморегулятивна функція (під час планування власної поведінки).

Разом з тим у мовленнєвій діяльності можуть реалізовуватися потенційні характеристики мовлення, які не завжди притаманні будь-якому мовленнєвому акту, т.т. факультативні. Вони ніби нашаровуються на функції мови.

Кожне мовленнєве висловлювання, окрім комунікативної, «інтелектуальної» тощо спрямованості, може мати додаткову спеціалізацію.

Це:

поетична (естетична);

магічна (у первіснообщинно му суспільстві — табу, евфемізми);

фатична (функція контакту);

номінативна (найменування чогось, реклама);

діакретична (використання мовлення для корекції чи доповнення певної мовленнєвої ситуації).

Поняття літературної мови

Українська мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:

А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

(Приведіть приклади використання літературної мови.)

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літератуної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші писменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:

-- Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;

-- мова Г.Квітки-Основ”яненка – на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння систетичності і соборності” літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до зусадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді)

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм.

Мовна норма

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.

Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови.

Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

Ознаки наукового стилю.

Науковий стиль.

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

логічна послідовність і доказовість викладу;

узагальненість понять і явищ;

об’єктивний аналіз;

точність і лаконічність висловлювань;

аргументація та переконливість;

однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

залучення цитат і посилань на першоджерела;

як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

монологічним характером текстів;

переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий)із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

Епістолярний стиль.

Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).

Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Основні ознаки

• наявність певної композиції:

• початок, що містить шанобливе звернення;

• головна частина, у якій розкривається зміст листа;

• кінцівка, де підсумовується написане,

• іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Правила оформлення сторінки

Для зручності обробки документа з усіх боків сторінки залишаються вільні місця, так звані поля. Поле з лівого боку - 35мм, воно використовується для резолюції та інших позначок, а також дає можливість вільно читати текст підшитого до справи документа. Праворуч залишається поле не менше 8мм (це зберігає текст від пошкодження).

Поле верхнього кінця сторінки повинно мати 20мм. На ньому розміщуються відмітки діловода. На нижньому кінці сторінки поле не повинно бути меншим за 16мм.

Якщо текст документа займає більше, ніж один аркуш паперу, то на наступний аркуш паперу не можна переносити лише підпис. Крім підписів там має бути не менше двох рядків тексту.

Нумерація сторінок проставляється починаючи з другої сторінки. Номери сторінок позначаються на верхньому полі без крапок і тире.

4. Реквізити адресата.

Реквізити 1-9 стосуються автора документа таж званого адресанта.

1. Державний герб. Свідчить про те, що документ видано органом державної влади або державного управління.

2. Емблема організації або підприємства - найчастіше використовується товарний знак (знак обслуговування). Наприклад, охорони здоров'я, торгово-промислова палата (чаша з крилами Меркурія), підприємства - постачальники (товарні знаки).

3. Зображення державних нагород (Московське торговельне об'єднання "Дитячій світ", Вінницький універмаг).

4. Код підприємства, установи або організації за класифікатором підприємства та організації - верхній правий кут

5. Код форми документа за класифікатором управлінської документації - нижче коду організації, верхній правий кут.

6. Назва вищої організації або засновника.

7. Повна назва автора документа.

8. Назва структурного підрозділу.

Це реквізити, які визначають авторство документа. Мають бути позначені в документі у повній відповідності до правових актів: статутів або положень про підприємство.

Під час оформлення цих реквізитів слід пам'ятати, що символічні назви підприємств пишуться в лапках ("Дитячій світ", кооператив "Меркурій")

9. Індекс підприємства зв'язку, поштова та телеграфна адреса, номери телефону, факсу, рахунку у банку розміщуються тільки в бланках для листів. Порядок та форма запису повинні відповідати поштовим правилам міністерства зв'язку.

Ці відомості потрібні для виконання розрахунково-грошових операцій та вивільнення від постійної інформації тексту документа.

Ділова бесіда.

Структура ділової бесіди

Ділова бесіда складається з п'яти фаз:

1. Початок бесіди.

2. Передача інформації.

3. Аргументація.

4. Спростування доводів співрозмовника.

5. Ухвалення рішень.

Дуже важливою частиною бесіди є її початок. Ініціаторові бесіди потрібно виробити правильне і коректне відношення до співрозмовника, оскільки початок бесіди - це «міст» між партнерами по діловій комунікації. Завдання першої фази бесіди: встановлення контакту із співрозмовником; створення приємної атмосфери для бесіди; привертання уваги до предмету співбесіди; пробудження інтересу до бесіди; перехоплення ініціативи (у разі потреби).

Якщо це ваша перша зустріч із співрозмовником (співрозмовниками), то доречно почати розмову із взаємного представлення та представлення своїх делегацій, взаємної розповіді про свої організації. Далі можна перейти до справи.

Якщо ви вже знайомі із співрозмовником і йдеться про продовження діалогу, то хорошим початком може бути короткий огляд подій з часу вашої минулої зустрічі.

Хорошою темою для початку ділової бесіди може стати обмін думками про загальну професійну тему - скажімо, про стан фінансового ринку або про нові тенденції і технології видавничої справи. Важливо побудувати розмову так, щоб ця загальна тема була близька до теми наміченої основної розмови і дозволяла незабаром перейти до неї.

Дослідниками виділені чинники, які дозволяють діловій бесіді пройти успішно:

* Професійні знання - дають можливість для реалізації високої об'єктивності, достовірності і глибини викладу інформації, а також для володіння ситуацією.

* Ясність - дозволяє пов'язати факти і деталі, уникнути двозначності, плутанини, недомовленості.

* Наочність - максимальне використання ілюстративних матеріалів (документів, інформаційних джерел, таблиць, схем і ін.), загальновідомих асоціацій і паралелей - знижує абстрактність викладу інформації.

* Постійна спрямованість - слід постійно тримати в голові основні завдання бесіди і в якійсь мірі знайомити з ними співрозмовника.

* Ритм - підвищення інтенсивності бесіди у міру наближення її до кінця.

* Повторення - повторення основних положень і думок допомагає співрозмовникові сприйняти інформацію.

* Елемент раптовості - продумана, але несподівана для співрозмовника ув'язка деталей і фактів. * "Насиченість" міркувань - необхідно стежити за тим, щоб в ході бесіди чергувалися "зльоти", коли від співрозмовника потрібна максимальна концентрація, і "спади", які використовуються для передиху і закріплення думок і асоціацій у співрозмовника.

* Рамки передачі інформації - французький письменник і мислитель Вольтер якось сказав: "Секрет бути нудним полягає в тому, щоб розповідати все".

Нарада.

Ділова нарада (збори)

1. Нарада як вид організації ділового спілкування групи

2. Етапи підготовки і проведення зборів

3. Протокол наради

4. Література

1. Нарада як вид організації ділового спілкування групи

Ділова нарада (збори) - усна комунікативна взаємодія групи людей (колективу). У цьому виді спілкування сполучаються різні жанри:ораторський монолог (вступне і заключне слово ведучого, виступи учасників, доповідь), бесіда (обмін інформацією, висування й обговорення ідей при «мозковій атаці»), дискусія.

Ефективність зборів багато в чому залежить від таланту організатора - від його мовленнєвої майстерності й управлінських здібностей. Нерідко збори проводить сам керівник.Виділяють наступні основні задачі ділових нарад:1)З'ясувати, проаналізувати стан справи (як виконується намічене, що відбувається в колективі...); обмінятися інформацією з обговорюваних питань, скоординувати зусилля і зробити організаційні висновки. Цим задачам відповідає інформаційний тип зборів.2)Проінформувати колектив про пошуки в рішенні проблем, про новий досвід і можливості його впровадження, переконати співробітників у правильності проведеної господарської політики. Для рішення цих задач призначенеі роз'яснювальні збори чи збори - інструктаж.3)Знайти колективне рішення проблеми, зібрати ідеї. Це тип зборів -проблемні чи «мозкова атака».4)Відібрати і прийняти конструктивні рішення. Це задача зборів –прийняття рішення.5)Дати учасникам необхідні знання, підвищити їхню кваліфікацію. Цей тип називається конференція чи навчальні збори. Якщо керівник зацікавлений у постійних контактах з колективом, він організує регулярні наради. За частотою проведення збори можуть бути також разовими і періодичними.

2. Етапи підготовки і проведення зборів

Збори - це групове спілкування, що керується, організується. Їх успіх на 90% залежить від підготовки, обмірковування структурних елементів комунікативного етапу і наступної оцінки та самооцінки. Докомунікативний етап Комунікативний етап Посткомунікативний

1.З'ясування необхідності наради 1.Вступне слово голови Аналіз зборів

2.Формулювання теми і мети 2.Обговорення проблеми (повідомлення, чи

бесіда -дискусія)

3.Розробка порядку денного, проекту рішення 3.Прийняття рішень

(факультативно)

4.Визначення і підготовка учасників 4.Підсумковий монолог голови

5.Призначення часу і місця проведення

Телефонна розмова.

початку розмови запитаєте, чи не завадили ви, не відірвали чи від важливих справ.

Телефонна розмова перш за все повинен бути коротким. Пам'ятайте: доки ви ведете неквапливу розмову з приятелем чи приятелькою, до вашого співрозмовника або до вас, можливо, не можуть додзвонитися по важливій справі.

Не ведіть по телефону порожньої балаканини. Якщо ви маєте потребу в душевній бесіді, краще зустрітися з одним віч-на-віч.

Якщо хтось неправильно набрав номер і потрапив випадково до вас, не грубо, а ввічливо відповідайте: "Вибачте, ви помилилися номером".

Корисно частіше згадувати, що телефон винайдений і для того, щоб не заходити до знайомих без попередження!

Дзвонити або не дзвонити?

Перш за все, ще до того, як ви наберете номер, слід подумати:

- Чи буде ваш дзвінок приємний?

- Чи не потурбувати часом того, кому телефонуєте?

- Чи заслуговує справу, за якою ви телефонуєте, того, щоб заради нього когось турбувати?

Коли дзвонити по телефону не прийнято

Не прийнято висловлювати по телефону співчуття: якщо у людини нещастя, йому треба прийти на допомогу, особистою присутністю і співучастю допомогти подолати страждання, зняти стрес, виконати деякі невідкладні справи за потерпілого. Якщо ви самі здорові, то обійтися співчуттям по телефону просто непристойно. Виняток може бути зроблено тільки для тих, хто хворий і сам потребує допомоги.

Співчуття

По телефону співчуття висловлювати не прийнято. Візит співчуття наноситься тільки в тому випадку, якщо ви впевнені, що він бажаний, або якщо близькі померлого потребують підтримки. Якщо повідомлення про смерть отримано ще до похорону, то треба надати померлому останні почесті і взяти участь в похоронах. Якщо ж з поважних причин це неможливо, треба вибачитися і висловити співчуття листом.

Час телефонних розмов

Час для телефонних розмов, звичайно, обмежена рамками робочого дня, якщо дзвінки суто ділові, і часом неспання, якщо це особиста розмова. Не рекомендується телефонувати раніше 8 години ранку в будні дні і раніше 10 годин - у вихідні, закінчуватися телефонні дзвінки повинні не пізніше 10 години вечора. Якщо ж вам відомі будь-які обставини, що коректують час телефонних розмов (ваш друг приходить додому пізно, в сім'ї є маленька дитина і т. п.), тим більше постарайтеся не докучати дзвінками в пізній час. У випадку, якщо справа не терпить зволікань, зробити пізній дзвінок допустимо, однак, якщо на п'ятий-шостий сигнал вам не відповідають, повісьте трубку і більше в цей день не дзвоніть.

Коли надмірна ввічливість недоречна

"Ввічливі" слова недоречні при зверненні до телефоністів, при отриманні довідки: тут потрібна чітка інформація, і довгі "підходи" до питання типу "не будете ви так ласкаві повідомити", "не відмовите ви мені в одному маленькому проханні" лише відтягують з'ясування суті питання. Звичайно, без "будь ласка" і "дякую" і тут не обійтися. Але ні слів привітання, ні прощання не потрібно.

Коли потрібна екстрена допомога людині, теж потрібно швидко і чітко викласти суть справи, не витрачаючи дорогоцінний час на "словесні реверанси". Крім того, в екстрених випадках кожен, хто має телефон зобов'язаний надати його для термінових переговорів.

Ну а дзвінки з менш важливих приводів навряд чи мають вестися з квартири сусідів. Можливо, вони люди делікатні і не можуть відмовити в проханні, але вам і самому потрібно розуміти: присутність чужого в надурочний час обмежує сім'ю, та і ваші таємниці навряд чи варто робити надбанням гласності. Краще пошукати телефон-автомат.

Як розпочати розмову по телефону