Західноукраїнська художня культура кінця ХІХ- поч.ХХ ст.

Живопис 19 століття

Хоча у XIX столітті головним центром освіти в Російській імперії і далі була Академія мистецтв у Петербурзі, багатьох художників приваблює Україна — «нова Італія», як її тоді називали.

Серед учнів Брюллова були й останні українські майстри класичного малярства — Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий та ін. Тарас Шевченко, геній українського слова, був за фахом художник. Його творчість охопила декілька галузей малярства: портретну, жанрову, пейзажну, релігійну. Як представник останньої доби класицизму (часи Бідермайєр), Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних речах. Правда, він не уникав і більших образів олійними фарбами (наприклад, «Катерина»), особливу ж малярську славу йому здобули портрети — елегантні жіночі, індивідуальні чоловічі.

Тісно пов'язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовського, який значну частину життя провів у рідній Феодосії і заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні».

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок.

Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Навіть після від'їзду до Росії, скучав за Батьківщиною та повертався до неї. Він часто гостював у маєтку «Качанівка» українських меценатів поміщиків Тарновських.

Живопис 20 століття

 

Трохи пізніше, ніж в Західній Європі в Україні на межі столітть з'являються художники-імпресіоністи, які прагнуть передати у творах витончене відтворення особистісних вражень та спостережень. Яскравим представником цієї генерації малярів був Микола Бурачек, відомий картинами Дніпра та Києва.

Яскравою сторінкою став український авангард початку 20 століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва 20 століття — неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.

Український живопис 60—80 років 20 століття, характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян. 20 століття подарувало ціле гроно талановитих майстрів народного живопису, які у своїй творчості розвивають барвисті й фантастичні образи, породжені уявою та реалізовані за законами стилістики народного малярства 18—19 століть і українського декоративного розпису. Це Ганна Собачко-Шостак, Параска Власенко, Наталя Вовк, Параска Хома, Марія Приймаченко, Никифор Дровняк, Катерина Білокур, Іван Сколоздря та ін.

 

35/ Модернізм в українській культурі

На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого – йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

- збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);

- орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм").

Традиційні тенденції в царині літератури – романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють “нову школу” української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська). І.Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком “модерним” європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М.Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного_об'єднання_футуристів.

 

Отже, нова течія – модернізм – була в Україні на початку ХХ ст. як своєрідна художня реакція на певне романтичне, реалістичне й натуралістичне відображення окремих життєвих колізій. Чітко визначеної межової хронології модернізм в українських літературі, театрі і драмі не має, але основне мистецьке навантаження робилося вже тоді на одиницю, а не на спільноту, масу, общину, народ, як було в попередні часи. Власне, увага цілком спрямовувалася на людину та її особисті проблеми, на індивідуальність у контексті загального соціального розвитку. Модернізм українських драматургів був якоюсь мірою відносним, поміркованим. Автори почасти відмовлялися від стереотипів, народницьких шаблонів, глухої тенденційності в подоланні естетичної глухоти, а найбільше – від форми мистецького мовлення і структурної будови творів. Критика й театрознавство початку ХХІ ст., спираючись на світові естетичні закони, розрізняють у цьому періоді кілька ознак, що вияскравлюють феномен українського модернізму.

Це, по-перше, значна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не тільки до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості сценічного мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (партіям, ідеологічним установам), а відтак і ствердження права митця творити за законами краси й довершеності.

М. Вороний, С. Єфремов, С. Петлюра, І. Стешенко, Г. Хоткевич, П. Карманський, І. Франко, М. Сумцов, С. Русова, Д. Дорошенко стверджували, що, оскільки український реалізм в мистецтві був здебільшого народницьким, тобто в основному розробляв сільську тематику, то антинародництво стало важливою засадою модерністів. На повну силу прозвучали заклики до оновлення та розвитку проблемно-ідейного діапазону літературних творів, якнайбільшого відходу від селянської тематики, від показу характерів тільки землеробів, а значить, і пропагування селянської мови. Пильна увага до різнобічного міського побуту, до життя інтелігенції, її мовної палітри означала переважно орієнтацію на культуру літературного мовлення. Однак і тема села не залишалася покинутою чи занедбаною, бо Україна й досі була аграрною державою у своїй основній частині.

Нарешті, на противагу реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права конкретної особистості, а не абстрактні інтереси неозначеної постаті чи громади, в жертву якій приносилися особисті поривання одиночок. І, насамкінець, дуже важливе застереження: модернізм як явище в Україні не означав житейської індиферентності або зневаги до розуму трудівника, його тривог і надій. Наскрізною дією в його основі проходить заклик іти в ногу з сучасністю, бути стійким, цілісним громадянином на своїй землі.

 

36/ модерн в архітектурі та образотворчому мистецтві україни.
Український архітектурний модерн, УАМ — один з українських оригінальних архітектурних стилів. Виник на початку XX століття. Існував і розвивався протягом майже 40 років (з 1903 по 1941 роки). В основі УАМ лежать народні традиції хатнього і церковного будівництва і досягнення української професійної архітектури і перш за все барокової, вплив якої, починаючи з 1910 — го року було помітним і навіть зростаючим. Сильним був також вплив європейського модерну.
Першим, хто став називати новий стиль «модернізований український стиль» почав, ймовірно, видатний митец у стилі УАМ Є. Н. Сердюк, за ним термін «український модерн» уводить Г. О. Коваленко. За данними В. В. Чепелика, найбільш часто вживаною у літературі назвою стилю є український модерн або її варіанти.
В основі УАМ лежать форми української народної хатньої і церковної архітектури. З цого приводу варто відзначити, що вперше елементи української народної архітектури почали використовувати професійні архітектори ще у XIX ст. (будинок Галагана у Лебединцях).

Успішний початок викликав рух за створення рідного стилю. Розвиток архітектури УАМ відбувався майже одночасно в усіх регіонах України. З 1903 року на перше місце в розробці теорії УАМ виходить О. Г. Сластіон. Він сформулював принципи морфології УАМ і всіляко сприяв розповсюдженню і утвердженню цього стилю. У Харкові при Літературно-художньому гуртку виникає Український художньо-архітектурний відділ, який ставить собі за мету «розповсюження українського стилю» і українського мистецтва взагалі, а також «збереження інших пам'яток України і відродження українського зодчества». Почесним головою гуртку був І. Ю. Рєпін, головою С. І. Васильківський. З'являються численні публікації у спеціалізованних і популярних журналах. Відзначалося своєрідність стилю і відповідність сучасному життю і новим запитам.
Окрім стилю УАМ в Україні були розповсюджені і інші стилі модерну, що походили з європейської традиції. Порівняно з європейським модерном УАМ відзначається більшою тяглісттю у часі: 38 років замість 20. Це обумовлено несприятливими умовами розвитку, вимушеними перервами.

Етапи розвитку українського архітектурного модерну:

• 1903 — 1917 — період бурхливого розвитку УАМ. Два різновиди — народний стиль (романтизм) і раціоналістичний модернізм (більш стриманий). Декор у архітектурі будівель був інтенсивний, живописний, у ньому були розвинені народні теми, збагачені мотивами, що прийшли від європейської архітектурної традиції.

• 1934 — 1941 роки. Певне пожвавлення у розвитку УАМ, але утиски продовжилися. Утиски стали одним з факторів, що припинили розвиток УАМ.

• Після 1941—1945 років елементи УАМ використовувалися окремими архітекторами, але їхні роботи нечисленні і маловідомі.

 

 

37/ українська культура в роки національно-визвольних змагань 1917-1921рр.

Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя. Разом з тим жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей і формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку. Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Проте інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і форм

«Просвіти»

Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації - «Просвіти», які найбільш активно діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі «Просвіт» охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. Завдяки діяльності «Просвіт» багато українців уперше дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне й соціальне визволення, прилучалося до скарбниці вітчизняної і світової культури.

«Більшовизація» культурно-освітньої діяльності

Нова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів..

Протягом громадянської війни склалася ціла система культурно-освітніх закладів, пристосована для проведення політичної лінії правлячої більшовицької партії. Цю роботу координував утворений на початку 1919 р. Народний комісаріат агітації і пропаганди, який спочатку очолював Артем (Ф. Сергєєв), а пізніше відома більшовичка з Росії - О. Коллонтай. Політико-освітньою роботою займався також позашкільний відділ Наркомату освіти УСРР. Під контролем цих органів працювала густа мережа закладів комуністичного спрямування - клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні, сільбуди тощо. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 15 тис. культурно-освітніх закладів. Прагнучи якнайширше охопити своїм впливом населення, особливо селянство, більшовики створювали мобільні засоби політичної агітації - агітпоїзди, агітмайданчики, агітпароплави, колективи яких організовували лекції, концерти, мітинги, друкували та розповсюджували брошури, листівки, газети, політичні плакати.

 

 

38/ українізаці: суть причини наслідки

Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після ХІІ з’їзду РКП(б) (1923р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації.

Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.

Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували Наркоматомосвіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження - Гринько, Шумський і Скрипник.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала.

Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно - художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою.

Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.

 

Наслідки українізації та її згортання

В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення.

Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин.

Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації. У 1933 р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

 

39. "Розстріляне відродження"-повернуті імена.

Термiн "розстрiляне Вiдродження" вперше запропонував дiаспорний лiтературознавець Юрiй Лавриненко, вживши його як назву збiрника найкращих текстiв поезiï та прози 20-30-х рр.
Це вiдродження було пов'язано з тим, що украïнськi митцi навiть за умов
замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi свiтового поцiновування (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Украïною своєï державностi, з датою украïнiзацiï та
рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905-1917 рр.

Головними лiтературними об'єднаннями були "Ланка" (пiзнiше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спiлка письменникiв захiдноï Украïни", ЛОЧАФ (об'єднання армiï та флоту). Найвпливовiшим був "Гарт", який пiзнiше був перейменований на "ВАПЛIТЕ" ("Вiльну Академiю Пролетарськоï Лiтератури"). Саме ВАПЛIТЕ в особi Миколи Хвильового розпочало славетну лiтературну дискусiю 1925-1928 рр. i перемогло в нiй, довiвши наявнiсть i необхiднiсть нацiональноï, специфiчноï украïнськоï лiтератури,
орiєнтованоï на Європу, а не на Росiю. Що ж визначало творчi шукання новiтньоï елiти й тематику ïï творчостi? Головними складниками ïï свiтогляду був бунт, самостiйнiсть мислення та щира вiра у власнi iдеали. В бiльшостi своïй це були
iнтелектуали, якi робили ставку на особистiсть, а не на масу. За ïх
зовнiшньою "радянськiстю" ховалися глибокi пошуки й запити. Подивiмося на деякi найцiкавiшi тексти.
У поезiï найцiкавiшими є шукання символiстiв Олександра Олеся i Павла Тичини.
Коли Комунiстична партiя СРСР зрозумiла свою поразку, вона почала дiяти
забороненими методами: репресiями, замовчуванням, нищiвною критикою, арештами, розстрiлами. Перед письменниками стояв вибiр: самогубство (Хвильовий), репресiï i концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (I. Багряний, В. Домонтович), емiграцiя (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творiв на уславлення партiï (П. Тичина, М. Бажан). Бiльшiсть митцiв була репресована i розстрiляна.
Твори здавалися до спецсховiв, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втраченi. Хоча й функцiонували у самвидавi (Iван Багряний),рукописних копiях, виходили за кордоном.
Трагiчна доля поколiння 20-30-х рокiв демонструє нам всю силу украïнського
духу, його творчий потенцiал, необхiднiсть свого шляху й незалежностi вiд впливу iнших культур.