Українська і51ідліііііічл справа в Канаді

Рекомендована література до геми

БілецькийЛ. Українські піонери в Канаді: 1891 — 1951 — Вінніпег: Комітет Українців Канади, 1951. — 128 с

Войценко О. Літопис українського життя в Канаді. — У 5-ти т. -Вінніпег, 1961-1973.

Войценко О. До початків українського видавничого руху в Канаді // Ювілейний альманах для відмічення праці "Українського Голосу". - Вінніпег, I960. - С 77-89.

Видання Івана Тиктора та концерну "Українська преса": Бібліографічний покажчик. 1923—1977. —Львів, 2000. (Розділ "Канадський період діяльності 1. Тиктора". — Вінніпег, 1948—1977).

Змієнко-Сенишин Г. Пересаджені квіти України. — К.: Наша культура і наука, 2001. — 196 с

Історія "Українського Голосу" в біографіях його основоположників / Упорядник А. Фігус-Ралько. — Вінніпег: Тризуб, 1995. — 112с.

Марунчак М. Історія українців Канади. У 2-х т. — Вінніпег, УВАН.-Т. 1.- 1968. -466 с; Т. 2. - 1974.-512 с.

Марунчак М. Студії до історії українців Канади. — У 5-ти т. — Вінніпег, 1968-1969.

Тимошик М. "Лишусь навіки з чужиною...: митрополит Іларі-он (Іван Огієнко) і українське відродження. — К.: Наша культура і наука", 2000. - 548 с

Тимошик М. Українське друкарство в Канаді: історія і сучасність //Друкарство. — 2001. — №4. С 18-23.

Тимошик М. 90-річчя "Українського Голосу" у контексті історії української журналістики // Українське журналістикознавство. — 2001.-№2. -С. 6-9.

Фігус-Ралько А. Українська Канада. — К.: Наша культура і наука, 2001. — 142 с; 2-ге вид., доп.: К.: Наша культура і наука, 2003. — 184с

Ярмусь С Журналістичний профіль. — Вінніпег, 1999. — 340 с.

Тема 17

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ НА ЕТАПІ СТАНОВЛЕННЯ (1990-2003)

Організаційний аспект

Законодавчий аспект

Тематичний,

мовний

та географічний

аспекти,

45(i __________________ ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Важко сказати, як назвуть колись цей період української історії майбутні його небайдужі дослідники. Назвуть тоді, коли все заспокоїться й відстоїться, систематизується й проаналізується з висоти вже пережитого часу. Коли впаде в бездонне провалля усе пінисто-наносне, аморально-брутальне, коли чесне й величне, патріотичне й високодуховне відсторониться самотужки від кон'юнктурного й цинічного, владного й примітивного, коли легше буде розпізнавати справжні й фальшиві людські цінності.

Нинішні ж літописці сучасності, аналізуючи складні й суперечливі процеси нашого буття "гарячими слідами", свідками й учасниками яких вони є самі, попри запрограмовану неупередженість, об'єктивно не можуть позбавитися певного нальоту пристрасності й суб'єктивізму. Тому й з'являлися в періодиці такі діаметрально протилежні терміни й визначення як "парад суверенітетів" і "період втрачених можливостей", "остання спроба утвердження української незалежності" і "загроза втрати України".

Період розвалу найбільшої і найтривалішої в часі її існування російської радянської імперії та становлення на її теренах самостійних держав призвів до корінної ломки в усіх сферах суспільного, економічного й духовного життя, що породило в свою чергу надзвичайно велику кількість проблем. Надто ж у культурно-духовній і освітньо-науковій галузях, зосібно і в такій специфічній ділянці як видавнича справа.

На етапі становлення нової системи видавничої справи в Україні ці проблеми доцільно розглянути в кількох аспектах, а саме: організаційному, законодавчому, тематичному, мовному і географічному.

§ 1. Організаційний аспект

Формування До здобуття Україною незалежності в 1991

нової структури році існувало 25 державних видавництв. За
видавництв останні десять років більшість їх залиша-

за типологічними ється в підпорядкуванні державних органів.
ознаками Однак їхній вплив на ринку видавничої

продукції з кожним роком має тенденцію до скорочення. Так, за даними Книжкової палати частка дер-

 

Органілаціімінії аспект

жавного сектора вітчизняного книговидання вже у 1997 році становила: за кількістю назв — 46,6, за накладами — 59,4 відсотка.

Якщо за радянських часів видавничу структуру складали лише видавництва і друкарні системи колишнього Держ-комвидаву та кілька малопотужних відомчих видавництв (розміщених, як правило, у столиці та найбільших обласних центрах), то сьогодні її активно й постійно поповнюють нові потоки суб'єктів видавничої діяльності.

Якою ж виглядає нині структура видавництв України за головними типологічними ознаками?

За формою власності. Серед найпоширеніших можна виділити:

• державні видавництва;

>•'■ • приватні видавництва, засновані на власності окремого громадянина України, з правом найму працівників;

• колективні видавництва, засновані на власності колективу, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;

• спільні видавництва, засновані на базі об'єднання майна різних власників;

• видавництва, засновані на власності юридичних осіб.
За підпорядкованістю. Це — самостійні видавництва різних

форм власності, а також підрозділи різноманітних підприємств, установ і організацій з правами видавничої діяльності. В останньому сегменті картина виглядає особливо строкатою:

• фірми;

• асоціації;

• спільні підприємства;

• приватні підприємці;

• редакції газет і журналів;

• редакційно-видавничі підприємства^*'

• поліграфічні підприємства;

• наукові організації;

• науково-дослідні інститути;

• навчальні заклади;

• громадські, релігійні організації та товариства. :иц >'
Усього в Україні на початок нового тисячоліття їх налічу
валося понад 1500 (проти 705 у 1996 році). Однак переважна
їх більшість — малопродуктивні (випускають від однієї до

видлшшчл снрлил ііі::ши;жпоі укрлііш

Організаційний аспект

45!)

 

кількох назв на рік). В останні роки помітна тенденція до збільшення кількості видавництв, які протягом року не надрукували жодної книжки (у 1997 — 788 проти 252 у 1996 році).

Формування.:■ Відпрацьована в Україні десятиліттями
нової системи г-', система книгорозповсюдження, яка давала
збуту •:<: змогу через мережу об'єднання "Укркни-

видавничої га" донести друковане слово до найвідда-

продукції ^V1 ■■ ленішого сільського магазину, на початку 90-х років XX століття розвалилася. Перед.!•;;. • видавництвами та видавничими організаціями виникла потреба створення альтернативноїдистрибу-ційної мережі, пошуку нових форм і методів роботи з потенційним покупцем, замовником чи споживачем друкованої продукції.

Мережа продажу друкованих видань в Україні на початок третього тисячоліття мала таку структуру:

• відділи маркетингу видавництв;

• книжкові магазини різних форм власності;

• книготорговельні фірми;

• дрібнооптові книготорговельні організації;

• лотки й кіоски з продажу друкованої продукції;

• інтернет-магазини;

• книжкові базари;

;. • книжкові ярмарки;

• книжкові клуби;

• прямий продаж без посередників;

• фізичні особи-книгоноші; ч

• книжкові відділи непрофільних торговельних підприємств;

• відділи "книга-поштою" при фахових періодичних виданнях.

Загострення проблеми ста нда ртизації у видавничій справі

Однією з організаційних проблем періоду становлення нової видавничої системи в Україні є цілковите безладдя і хаос, яке панує в питанні стандартизації видавничої продукції. Проведений аналіз засвідчує

цілковиту неузгодженість, самодіяльність і навіть ігнорування цієї важливої справи більшістю видавців нової генерації.

Простежуються три підходи. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, продовжує користуватися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала група, в якій домінують приватні видавництва, взяла за основу розроблений наприкінці 90-х років у Росії комплект нових видавничих стандартів. І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє свої видання, як заманеться.

Причина полягає в тому, що практично вже більше десяти років українське книговидання розвивається без власних видавничих стандартів. Держава від початку 90-х років, практично відмовившись від старого, багато в чому виправданого і потрібного, контролю в цій важливій ділянці інформаційного простору, досі не спромоглася через свій галузевий орган — Держкомтелерадіо України — запровадити взамін чогось дієво нового.

S 'is

ГТЪРАТУРНЕ РЕДАГУВАННЯ

..-">

ПіЗфучпики,ч літературного редагування кііїнських професорів Романи Іішіічсіікати Володимира Різуна

Як відомо, в радянські роки стандарти з видавничої справи розроблялися в Москві, друкувалися там величезними, як на сьогодні, накладами (кожен стандарт виходив окремим ви-

4(i() ______________________ ІІИДЛІЯІНЧЛ СПРАВА ІІГуіА.'ІКЖІ ІОЇ УКРАЇНИ

данням у кількості від 20 до 50 тисяч примірників; крім того, кілька перевидань витримав і збірник довідково-документальних матеріалів, виданий всесоюзною Книжковою палатою) і централізовано доставлялися через відповідні республіканські органи до кожного видавництва. У республіках деякі нормативні документи перекладалися або прилаштовувалися відповідно до їхніх мовних особливостей. За дотриманням кожним видавництвом стандартів прискіпливо стежив спеціальний підрозділ Держкомвидаву України — Головне видавниче управління, працівники якого періодично готували тематичні огляди випущених видань. Тема стандартизації, культури видань у цілому постійно була присутньою на сторінках авторитетного на той час часопису "Друг читача".

З набуттям Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати нові видавничі стандарти Російської держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З іншого боку, "прилаштувати" старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про розумне використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення в середині 90-х років XX ст. при Державному комітеті із стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номером 101 (ТК—101) "Технологія поліграфії". Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі видавничої діяльності, формних і друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувально-палітурних процесів книжкового і газетного виробництв.

Структура цього Комітету включає чотири підкомітети і одну робочу групу. Підкомітети: "Видавнича діяльність", "Технологія книжкового виробництва", "Технологія газетного виробництва", "Технологія спеціальних видів друку". Окрема робоча група має назву "Бланки цінних паперів і документів суворого обліку".

 

4(і1

.Законодавчий аспект

Таким чином, розробкою видавничих стандартів покликаний займатися окремий підкомітет, створений на базі Національного науково-виробничого об'єднання "Книжкова палата України". Проте потужності цього комітету є недостатніми. Зволікання із розробкою нових стандартів для видавничої справи в Україні негативно позначається на загальній культурі, перешкоджає залученню вітчизняної друкованої продукції до загальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації держави чи конкретного видавця в цьому книжковому морі.

Законодавчий аспект

Сучасний стан Рівень розвитку демократичних процесів
українського У цілому і освіти зокрема тієї чи іншої краї-

книговидання ^{ни в} західному світі прийнято визначати
у статистичному такими цифровими показниками, які ха-
иимірі ' рактеризують динаміку випуску друкова-

ної продукції надушу населення.

Спробуємо на початку з'ясувати за цими показниками рівень розвитку цих процесів в Україні за останні десять років, скориставшись нижче поданою таблицею (перша колонка — рік, друга — кількість книг у примірниках):

 

	- 3,2
	- 2,6
	— 2,4
	— 1,7
	- 1,01
	- 1,33
	- 1,01
	— 1,1
199S	- 0,88
	- 0,36
	- 0,89
	- 0,9
	- 0,9

іаким чином, після кількарічного тупцювання на місці (0,33-0,86 примірника книги надушу населення за один рік), ми, "завдячуючи" значному скороченню в останні роки

ВИДАВНИЧА СПРАВА ИКЗЛЛКЖНОІ УКРАЇНИ

За комода вч и іі аспект

 

кількості населення країни (з 53 до 49 мільйонів), нарешті, майже дотягнулися до рубежу однієї книги на душу населення.

Цей показник є дуже принизливим для країни, яка свого часу серед перших у Європі запровадила книгописання, а згодом і книгодрукування, і книгами якої захоплювалася пізніше вся Європа. Як тут не згадати історичного факту, за яким донька Ярослава Мудрого, будучи посватана за престо-лонаслідника Франції, привезла з берегів Дніпра до цієї країни в середині XI століття один з найцінніших батькових подарунків, якому судилося стати... національною святинею французького народу. Була то Біблія, написана тогочасною давньоукраїнською мовою, на якій згодом, за прикладом Анни Ярославни, присягали на вірність своєму народові наступні після неї французькі королі.

Наведені вище цифри потребують порівняння. Так, у царській Росії (за даними статистики 1913 року) на душу населення щороку виходило друком 2 книги, за роки існування Радянського Союзу — 4. В нинішній Росії — 3,8, Білорусі — 5,5, Польщі — 9,5, Німеччині — 12.

У переважній більшості країн Західної Європи щороку випускається в середньому 12—16 книг на душу населення. І це за умови, що тамтешні громадяни мають значно більші можливості одержувати інформацію іншими засобами, передусім завдяки вільнішому і дешевшому доступу до комп'ютерної мережі.

Ще один показник, який не може не тривожити, — випуск дитячої літератури: він склав за рік 0,16 примірника. Тобто, на шестеро юних громадян припадає всього лише одна книга, створена й видрукувана в Україні.

Статистичні дані засвідчують і таку тривожну тенденцію як зменшення протягом року питомої ваги книг державною мовою в загальному обсязі випущеної літератури за накладами (у 2000 році — 61,4 відсотка, у 2001-му — 60,8). Сьогодні на вітчизняному ринку російськомовна книга посіла панівне становище: з урахуванням завезеної з-за кордону, близько 90 відсотків — за назвами та 70 — за накладами. Де вже тут говорити про так звану насильну українізацію, про яку постійно торочать у російськомовних засобах масової інформації немало некультурних, шовіністично налаштованих крикунів?!

Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності невпинно скорочувалася. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло (без врахування видань за держзамовленням та відомчих для службового користування) близько 9 млн примірників книг, то 2000 року — на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі — 150, у Росії — 300 млн примірників книг за один рік.

Зрозуміло, що внаслідок нестачі вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, випущеною тими ж сусідами. А це, за даними лише митних органів, — близько 55 млн книжок, які щороку завозяться в Україну для перепродажу передусім з Росії та Білорусі.

І ще одна вражаюча цифра: щорічно з України відпливає близько 400 млн гривень у кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки до-морощених владних покровителів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування зарубіжного виробника. І це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається від нестачі інвестицій.

Занепокоєння викликають, власне, не самі ці цифри. Насторожує інше: послідовна й підсилююча тенденція щодо консервації цього становища. Маємо, так би мовити, проблему з довгою бородою, яку нікому не вдається за останні десять років хоча б укоротити. Для глибшого розуміння ситуації, що склалася, варто бодай фрагментарно окреслити той суспільно-політичний фон, який визначав характер діяльності видавців і поліграфістів України в останнє десятиліття розвитку держави.

Коротка Коли проаналізувати підшивки української

ретроспектив періодики минулого десятиліття щодо за-
причин значеної проблематики, то навіть за тоном

і витоків самих заголовків газетних публікацій мож-

проблсми ^на відчути, що приносила вітчизняним

видавцям і книгорозповсюджувачам дика, не контрольована державою стихія, в яку тією ж державою бездумно було кинуто все, що вкладається в таке архіважливе і стратегічно сильне поняття як національне друковане сло-

464__________________ ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

во — надбання вікової мудрості народу, запорука його самобутності, сили волі.

Спробуймо прочитати, задуматися над такими заголовками:

"За бідну культуру замовимо слово "("Вечірній Київ", 1990. 27 жовтня).

"Захистити друковане слово " ("Літературна Україна", 1991. 4 липня).

"На шляху до остаточного щезання?'Доля української книги в суверенній Україні" ("Літературна Україна". 1993. 9 вересня)

"Прощавай, українська книжко " ("Сільські вісті". 1996. 12 липня).

"Закон, якого так довго чекали, "доб'є"книговиробників" ("Киевские ведомости". 1996. 28 серпня).

Події, що визначали стан видавничої галузі, хронологічно розвивалися так.

1990 року, у відповідь на проголошення Україною державного суверенітету, Росія в односторонньому порядку скоротила поставки в республіку товарів, визнаних нею як стратегічна сировина. Передусім це стосувалося паперу. Через це призупинилася діяльність цілого ряду видавництв. Саме тоді творча, наукова і видавнича еліта, згуртувавшись, своїм відкритим зверненням вирішила привернути увагу державних мужів і громадськості до можливої катастрофи національного книговидання.

5 липня 1991 року Президія Верховної Ради України прийняла постанову щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, згідно з якою Кабінету міністрів було доручено передбачити пільгове оподаткування видавництв та торговельних організацій, які видають і реалізують літературу, що виходить українською мовою. Як результат — із січня 1992 року від сплати податку звільнялися ті видавництва, що здійснювали випуск літератури українською мовою та мовами національних меншин, якщо ця література становила не менше 70 відсотків загального їхнього виробництва.

Таким мудрим рішенням тодішній Голова Верховної Ради •України і майбутній перший президент суверенної України Леонід Кравчук назавжди увійшов в новітню історію україн-

 

4И5

.Закоиодшииш апіект

ського друкарства, як прозірливий державний діяч, який по-справжньому оцінив вагу і значення українського друкованого слова для становлення державності й утвердження української національної ідеї. Однак своєрідний ренесанс новітнього українського книговидання тривав недовго.

Сформований після виборів нового президента Леоніда Кучми новий склад Кабінету міністрів відмінив цю пільгу для вітчизняних видавництв з 1 січня 1994 року. Українська книга в умовах різкого зменшення державного замовлення, відсутності дотацій та пільг ставала економічно не вигідною, а для багатьох видавців — і непотрібною.

Особливо загрозливою ця тенденція стала з 1996 року, коли Росія, турбуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогом більшості високорозвинених держав світу, нульову ставку податку доданої вартості на всю друковану продукцію. Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити цей простір, довела величину цього податку до 20 відсотків, зрівнявши книгу з виробами будь-яких інших галузей народного господарства і опинившись за цим показником практично у хвості усіх держав світу.

Середина 90-х років увійде в новітню історію безрезультатною боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його представників позитивно зрушити це питання через зміни в законодавчому полі. В цю пору велася неприхована боротьба і в комісіях парламенту, і в міністерських коридорах, і серед видавців за підготовку цивілізованого Закону про видавничу справу.

Під час розробки у 1995 році концептуального варіанту проекту Закону України "Про захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової інформації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників" здійснювалися неодноразові спроби відновити існуючу до 1994 року законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 відсотків літератури українською та іншими мовами національних меншин. Однак вони виявилися невдалими.

1995 рік. Парламентом України було "провалено" Закон про видавничу справу, на який покладалися великі надії. Народний депутат України другого скликання Петро Осад-

30 — 7-1165

ВИДЛШШЧЛ СПРАВА ІІГ.ЗЛЛКЖИОІ УКРАПІМ

Зикоіюдаччии аспект

 

чук так пояснює причину неприйняття парламентом цього закону:

"Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б прийнято".

Українське Тривожними тенденціями розвитку україн-

"видавниче" ського книговидання в умовах переходу до

законодавство ринку переймається в середині 90-х років і Рада Європи Рада Європи. У квітні 1996 року за її сприяння в Києві проходить представницька Міжнародна конференція "Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи".

Спеціальною резолюцією вона констатувала наявність таких тенденцій в українському книговиданні, на які не могли не реагувати місцеві державотворці. Суть цих тенденцій полягала в наступному:

• знизилася до критичної межі кількість освітніх та нау
кових видань (за назвами і накладами), що спричинило
до поглиблення кризи освіти і науки в державі;

• припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільо-
; вих видавничих проектів, покликаних забезпечити по
повнення фондів бібліотек, що стало головною при
чиною різкого зубожіння останніх і, відтак, обмеження
інформованості населення та зниження його інтелек
туального потенціалу;

• падає авторитет країни в очах європейської спільноти, яка почала сприймати Україну як державу, де влада не опікується книгою, освітою, культурою;

• Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників та протекціоністські закони своїх держав, мають змогу поставляти до нашої держави значно дешевшу та якіснішу в поліграфічному відношенні книжкову продукцію;

• втрачаються кваліфіковані фахівці, а відтак знижується загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростає

кількість підприємств, які припиняють видання книжок і перепрофілюються;

• прогресує занепад поліграфічних підприємств, спричинений значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням обладнання, пов'язаним з браком коштів на його модернізацію;

• стрімко зросла собівартість української книги, внаслідок чого вона стала недоступною для пересічного читача.

Виходячи з аналізу кризового стану книговидання і кни-горозповсюдження в Україні, Міжнародна конференція, за безпосередньої участі зарубіжних фахівців, рекомендувала органам законодавчої та виконавчої влади вжити у цьому питанні заходів, які б відповідали задекларованим Конституцією України принципам побудови демократичного суспільства. Йшлося зокрема про:

• законодавче визнання книги насамперед явищем культури, а вже потім предметом матеріального виробництва;

• введення нульової ставки податку на додану вартість для видань на всі технологічні процеси їх виробництва і спрощення процесу оподаткування книги в цілому;

• проведення незалежним громадським органом, створеним із професіоналів галузі і вчених, розподілу на конкурсній основі державних субсидій на виконання програм видання літератури за державним замовленням;

: • зниження для видавництв, книготорговельних установ та бібліотек ставок на перевезення, поштову пересилку книжкової продукції;

• стабільне виділення коштів для закупівлі бібліотеками і державними освітніми закладами періодичних та неперіодичних видань;

• фінансову підтримку наукових досліджень у галузі книгознавства і поліграфії.

Подібні рекомендації базувалися на аналізі законодавства щодо друкованого слова, яке в переважній більшості країн світу передбачає у цій сфері суттєві пільги. Варто детально проаналізувати податкову політику таких держав щодо друкованого слова, аби наочно переконатися, що там прийнято таке законодавство, яке визнає високу духовну, просвітницьку, державотворчу і цементуючу суспільство функцію книги.

зо*

468 ВИДАВНИЧА СПРАВА ІІК.'ЇАЛЕЖІІОЇ УКРАЇНИ

Натомість нерозуміння цієї проблеми, небажання українських законодавців прийняти такий закон мимоволі виставляє їх справді посміховищем у Європі.

Податок У цілому характер сучасного законодавчого

на друковане поля нашої держави щодо друкованого
слово слова найкраще виокремити, проаналізу-

за рубежем вавши ось цю таблицю (за вибірковими

і в Україні ■-'' Даними Центру розвитку друкарської справи (Будапешт) та Міжнародної асоціації видавців):

 

4(І9

Зикоін'Д"»'""' аспект

К аїн=> Податок на друковану Стандарі	"ний податок
	продукцію, % для інших галузей,	% '
	Країни з досить високою ставкою податку
	на друковану продукцію (ставка зрівняна з іншою продукцією)
Ізраїль
Чилі
Україна
Болгарія
Данія
Швеція

 

Країна