Формування нової видавничої мережі

Структура Поступ українців на шляху ствердження і

розбудови Української держави відбувався в умовах гострої політичної боротьби, з одного боку, у самому українському середовищі, з іншого — шаленого тиску шовіністичних кіл старої імперії, давніх і но-воявлених поборників ідеї "єдиної і неподільної".

Для книговидавничого руху в Україні цього періоду характерні дві головні організаційні ознаки: стихійність та інтенсивність розвитку.

На початку годі було говорити про якусь узгодженість дій видавців, чиюсь централізовану підтримку чи спрямування. Кожен пробував роботи те, що міг і вмів, до чого прагнув. Швидке розкуповування в книжкових крамницях практично всіх збережених передреволюційних видавничих запасів засвідчувало стрімке підвищення попиту саме на українську книгу. Тому інтенсивний ріст книговидавничого руху має об'єктивне пояснення.

Структура книговидавничих і книгорозповсюджуючих
осередків, які поклали в основу своєї програмної діяльності
ствердження своїми виданнями ідеї відродження нації, ак
тивізацію просвіти й освіти серед українського населення,
формувалася такими силами:,

 

"Українська абетка"

н оформленні Григорія ІІарбута.

Сапкт-1 Іетербург, 1917

jnj.iXlHX* JLOSJJIH МЛУЯ9ГЛ

етТЕГО'РҐ 1,1? ЮНУ

/. Видавничі спілки, товариства та інші підрозділи, які були створені в Україні після 1905року або ще наприкінці XIX століття. З розвитком революційної ситуації початку 1917 року вони сміливо вийшли з напівлегального становища й відразу почали нарощувати видання своєї продукції. Передусім, це видавництво "Вік" (історія його починається в Києві з 1895 року), видавнича спілка "Дзвін" (заснована в Києві 1907 року В. Винниченком, Ю. Тищенком та Л. Юркевичем), видавництво "Час" (засноване в Києві 1908 року В. Королівим-Старим), видавниче товариство "Криниця" (започатковане в Києві 1912 року), видавництво книгарні Є. Череповського.

2. Видавництва української книги, засновані поза межами України, але перенесені до Києва напередодні революції. Серед таких можна виділити "Благодійне Товариство з видання загальнокорисних та дешевих книг" (утворене в Петербурзі 1898 року, перенесене 1917 року до Києва), "Вернигора" (утворене 1916 року в Петрограді, незабаром перебазувалося до української столиці), "Друкарь" (засноване 1916 року в Петербурзі й наступного, 1917-го, разом з друкарнею перенесене до Києва).

3. Новоутворені видавництва та їхні підрозділи. Результативно відразу запрацювали: "Просвіта" з її однойменними видавничими осередками на місцях, "Всеувито" у Києві (Всеукраїнське видавниче товариство вчителів), "Сіяч" у Черкасах, "Промінь" у Смілі, "Боян" у Полтаві, Українське видавництво Є. Вирового у Катеринославі, "Союз" у Харкові, "Рідна Стріха" у Могилеві-Подільському), "Українська Громада" у Василькові, "Український комітет" у Кролевці.

ВИДАВНИЧИМ РУХДОІІИ VHP

формування попої индакішчої мережі

29»

 

Засношшки Як виглядає видавнича палітра нової доби

за підпорядкованістю або відношенням до засновників? Найпоширенішою юридичною формою існування видавництв та їхніх підрозділів стали спілки,товариства, приватні особи.

В умовах посилення політизації українського суспільства цілий ряд видавництв свідомо йшли на співпрацю з українськими партіями та організаціями з щирим бажанням допомогти ствердитися в свідомості людей ідеї відродження нації. Так, видавництво "Криниця" тісно співпрацювало з Українською партією соціалістів-революціонерів, "Вернигора" — з Братством самостійників, "Дзвін" фінансувався партією українських поступовців. Звідси — урізноманітнення видів видавничої продукції: книги, плакати, брошури, листівки, "метелики".

Досить поширеною була видавнича мережа "Просвіт". Розмаїтість у книгодрук вносили приватні видавництва, що ставили перед собою передусім комерційні інтереси. Цікаві нові сторінки історії видавничої справи можуть скласти персональні видавничі підрозділи видатних діячів українського відродження М. Грушевського, М. Загірної (Грінченко), Д. Дорошенка, В. Різниченка, де друкувалися переважно праці їхніх засновників.

Отож, незважаючи на ряд об'єктивних і суб'єктивних чинників (відсутність координації, брак друкарської техніки, паперу, підготовлених фахівців з числа редакторів, зрештою коштів), за короткий час видавнича мережа, починаючи від Києва, стала покривати практично всю Україну. В цілому ж тенденція до зростання кількості українських видавництв була такою: якщо 1917 року працювало 78 видавництв, то вже наступного їх число зросло до 104.

Про те, як, ким і на яких засадах засновувалися українські видавництва напередодні нової доби в історії України багато може розповісти уривок ось із цього архівного документа — статуту товариства "Українське видавництво у Катеринославі", підписаного і затвердженого катеринославським нотаріусом С. Снєгірьовим 28 березня 1916 року:

"1. Товариство на вірі під назвою "Українське видавництво в
Катеринославі" засновується в Катеринославі для видання й
"' продажу книг, брошур, газет, журналів, художніх листівок, кар-

ток та взагалі ріжних друкованих творів.

 

2. Товариство складається з особ, які підписали цю умову й поділяються на два гуртки: а) повних товаришів, що мают право порядкувати всіма справами Товариства, а на випадок банкротства Т-ва, крім своїх вкладок, відповідають за борги T-ва всім своїм майном, та б) вкладників, що довіряють першим свої грошові вкладки, не мають права порядкувати справами Т-ва і відповідають за його борги тільки внесеними вкладками.

3. Товариство має право на основі існуючих законів, правил, постанов та прав приватних осіб, набувати у власність рухоме й нерухоме майно, а також будувати або наймати помешкання, робити умови, потрібні для його діяльності, одкривати свої склади, крамниці, контори, агентства. [... ]

5. Кожна вкладка 25 рублів, які можна виплачувати частками, як визначать Загальні збори. Незалежно од числа внесених вкладок кожний спільник має тілько один голос, який, на випадок, коли не буде змоги особисто взяти участь у Загальних зборах, має право передати кому-небудь з спільників Т-ва, подавши кожного разу до Ради відповідну писану заяву. [... ]

8. Для керування справами Т-ва Загальні збори обірають щороку з числа повних товаришів Раду з 5 членів і 3-х кандидатів; всі справи в Раді вирішуються звичайною більшістю голосів; щоб постанови Ради були законними, треба, щоб на зборах її було не менш 3-х її членів.

9. Обов'язки Ради: 1) виконування постанов Загальних зборів;

2) приймання нових спільників; 3) пришукування матерьялу для
видань, організація його розгляду...; 4) організація сього діло
водства; 5) представництво на суді; 6) наймання помешкання;

7) наймання й увільнення служащих і призначення їм плати;

8) купівля й продаж потрібного для діяльності Т-ва матерьялу і взагалі рухомого й нерухомого майна; 9) видача, прийом і учот векселів на суму, не більш призначеної Загальними зборами;

 

10) видача довіреностей ріжним особам і складання кріпосних, нотаріальних і ріжних інших актів та умов по справах Т-ва;

11) скликання Загальних зборів; 12) організація контор і агентури Т-ва; 13) складання справоздання, обрахунків, трат і прибутків і попередній розгляд справ, що переглядаються на обміркування Загальних зборів, і взагалі завідування всіма справами Т-ва в межах наданих Загальними зборами прав.

10. У поміч Раді для редактування видань Т-ва Загальні збо
ри, якщо буде потреба, обірають Редакційну комісію, куди, як
досвідчені спеціалісти, за плату чи безплатно, можуть входити
також і запрошені Радою сторонні особи. [... ]

17. Чистий прибуток од підприємства поділяється так: 1) 20% йде на запасний капитал; 2) 30% — на основний капитал і

3) 50% — на видачу дивіденду спільникам Т-ва й на інші видат
ки, що ухвалюють Загальні збори. [... ]

23. Згідно з 59 ст. Статуту Торгового до Катеринославської Городської Управи повинна бути подана виписка з цієї умови, а також оповіщено друкованими циркулярами купецтво".

ИИДЛШІИЧИИ РУХ ДОБИ VIIP

Політика уіф^а'^{,мг|,к,,х} \'|>}ідів у шідишшчііі трапі

 

§ 3. Політика українських урядів у видавничій справі

Фінансова й ідеологічна підтримки

Незважаючи на нестабільність політичної ситуації, військовий стан та розруху, українські уряди доби Центральної Ради, Гетьманату та Директорії значної уваги в своїй роботі приділяли питанням освіти, культури, науки. Викладання в загальноосвітніх школах, вищих навчальних закладах поступово ставало україномовним. Додатково відкривалися українські гімназії, народні університети. Так, 5 жовтня 1917 року у Києві відбулося офіційне відкриття Українського народного університету, який очолив І. Ганицький. На його три факультети — історико-філологіч-ний, правничий і фізико-математичний — записалося майже півтори тисячі слухачів. У жовтні 1918 року в урочистій обстановці відкрився перший в Україні вищий заклад європейського типу — Кам'янєць-Подільський державний український університет. Почалася українізація державних інституцій, війська, церкви, громадських організацій.

Все це потребувало випуску значної кількості україномовної літератури — передусім розрахованих на різні верстви населення підручників, словників, довідників. На ці цілі,

скажімо, уряд Центральної Ради кілька разів виділяв без-відсоткові позики для малих приватних і кооперативних видавництв. А міністерство освіти уряду Директорії підтримало клопотання кооперативного вчительського видав-

Одпс:і ііоиу.ія|>мі|«^:шідаін. ^;
для ішіі'нчііія укрИйпсмсойибфи
періоду УІIP ' *

ниитва "Всеувито" про виділення йому довгострокової державної позики на суму три мільйони гривень для завершення роботи над випуском шкільних підручників і посібників.

При переважній більшості міністерств почали створюватися друковані органи, а при міносвіти — цілий видавничий відділ, який координував роботу видавництв, зокрема, з випуску навчальної літератури. За короткий час тільки підручників і посібників з вивчення української мови випущено близько 60 назв. Варто порівняти, що за всі попередні сто років такого роду видань в Україні було надруковано лише 11.

Наклади кожної з цих назв коливалися від 100 до 900 тисяч. А, скажімо, підручник для шкіл "Рідне писання: українська граматика", створений міністром освіти професором Іваном Огієнком вийшов накладом один мільйон примірників. Надрукування цього накладу потрібно було терміново віднайти два мільйони гривень. Кошти виділені спеціальним розпорядженням гетьмана Петра Скоропадського.

Варто навести ще один приклад з архівних документів, який свідчить, якої ваги надавали в міністерстві освіти уряду Директорії своєчасній доставці навчальної літератури в провінцію. У службовій записці, адресованій голові уряду, вимагалося, аби щойно віддруковані шкільні підручники, книги для позашкільної освіти, інформаційну та політичну літературу уряд своїм розпорядженням прирівняв до предметів першої необхідності, що забезпечував би їх першочерговий прийом залізницею для доставки на місця.

А ось цей приклад наочно демонструє, як високі урядовці прагнули впливати на уми розбурханого суспільства мудрим, виваженим, переконливим друкованим словом. 5 жовтня 1917 року під час урочистої церемонії відкриття в Києві українського народного університету, на яку зібралося кілька тисяч чоловік, професор Іван Огієнко виступає з оглядовою лекцією "Українська культура". Промова справила на присутніх таке враження, що Генеральний секретар військових справ С. Петлюра через свого старшину А. Чернявського забрав її текст для оперативного видання масовим накладом з метою просвітницької роботи серед солдатів Української армії. Книга побачила світ того ж року в друкарні Центральної Ради.

І5ИДЛШІИЧИИ РУХ ДОНИ МІР

Кгім'яііець-Подмьськіїіі як шідаимичіпі центр VIIP

 

Законодавча Процес українізації усіх сфер громадського

база для і культурного життя, що активно розпочав-

видавничої ' ■ ся за Центральної Ради і послідовно втілю-
спраіиі вався урядами Гетьманату та Директорії,

певною мірою гальмувався через зволікання з унормуванням української мови і проголошенням її державною. Цю проблему найбільше відчували видавці, автори, які дотримувалися різних правописних норм. Суть її найкраще викладена ось у цих словах відомого освітнього діяча і письменника С. Черкасенка: "Безладдя, яке панує тепер в українській орфографії і термінології, — се суще прокляття для сучасних упорядників шкільних книжок і підручників: що ні видавництво, що ні письменник, — то й відмінний правопис, і не знаєш, за ким іти, чого одержувати...".

Справа поліпшилася після прийняття урядом Директорії у січні 1919 року "Закону про державну українську мову в УНР". 17 січня унормований міністерством освіти правописний кодекс затверджується для обов'язкового вжитку по всій Україні.

Цієї ж пори українською владою було зроблено ще кілька важливих кроків в упорядкуванні видавничої справи. З метою реєстрації всієї друкованої продукції, здійснюваної на

території України, наукового її систематизування та обміну з іншими книжковими інституціями в Києві відповідним Законом Директорії створювалася Головна книжкова палата. Держава подбала, аби кожен друкований твір, в якому б

Репресований радянською шіадою популярним;;оі|шик українських ііірініи

регіоні він не з'явився у світ, був не тільки доступний для читачів найбільших книгозбірень, а й збережений для нащадків. Для цього на урядовому рівні приймається ще один закон "Про обов'язкове надсилання друкарнями, літограф-іями, металографіями та іншими подібними закладами до Повітових Комісарів примірників всіх видань". Згідно із цим законом, усі без винятку виробники друкованої продукції зобов'язувалися надсилати для цих цілей по 11 примірників кожного видання.