Структуруваніїя ранніх книжкових видань як елемент упорядницької праці видавців

Аналіз внутрішньої (змістової) структури ранніх українських друкованих книг засвідчує, що до творення їх вже тоді друкарі підходили творчо, сприймаючи видання не як суцільний набір текстових рядків та ілюстрацій, а як цілісну, логічно вивершену конструкцію, зручну для користувача. За результатами їхньої праці відчувається чітке розуміння ними подвійної природи книги — і як викінченого матеріального предмета зі своєю, виробленою ще творцям рукописних книг, формою та конструкцією, і як носія зафіксованих, також у певній формі, знань, понять, образів.

Таким чином, уже від початків раннього друкарства можна вести мову про виникнення в нашій редакційно-видавничій

УКРАЇНСЬКІ ДРУКАРІ

Офуктуруїшннії ранніх книжкових i-.ii.uun.

 

справі вимог щодо змістової структури побудови книги та її частин: вступної, заключної, службової та основного тексту. Таке раннє запровадження у друкарську практику елементів внутрішньої структури книги засвідчує, що за її творення бралися люди не лише добре підготовлені, висловлюючись сучасною мовою, з поліграфічного боку, а передусім з наукового, освітнього.

Розглянемо деякі складові внутрішньої структури книги, які поступово стали запроваджувати, як обов'язковий елемент, вітчизняні видавці в ранньому періоді існування друкарства. До таких елементів належали:

• передмови;

• післямови;

• ПОСВЯТЦ;

• титульні сторінки;

• фронтисписи;

• покажчики;

• повідомлення про помилки.

Передмови Урізноманітнення тематики першодруків,

зростання попиту на наукові видання обумовило появу передмов. їх можна умовно поділити на ііві групи. До першої відносяться короткі звернення до читача, що мають такі заголовки: "Чительнику", "Передмова.цо чительника", "До того, кто будет читати", "Предісловіе к книгу", "Сказаніє учително о составлении и ползе сей книги". Іншу групу додатків до основного тексту складали великі за обсягом і глибокі за змістом цілі наукові трактати, на написання яких автори витрачали нерідко більше часу, ніж на Складання основного тексту книги. Наявністю таких передмов особливо відзначаються лаврські друки. Саме такі передмоіз_И-_Трактати, викладені нерідко в полемічному стилі, викликали підвищений інтерес до традиційно богословських кн_Иг. Якщо мати на увазі, що авторами передмов були такі особистості як Петро Могила, Тарас Земка, Захар Копистенський, Памва Беринда, інші вчені з Острозької чи Київської ака.ц_ЄМій, то неважко уявити, як поміж українським духовенством і освіченими народними масами засівалися наукові, просвітницькі зерна.

Післямови Як своєрідний додаток — цікавий і по-

вчальний — сприймаються сьогодні при читанні стародруків післямови до цих видань. У них здебільшого йдеться про те, у яких умовах і за яких обставин проводилася робота над цією книгою. Нерідко складачі й автори просять вибачення у вимогливого читача за певні недоліки, які можуть зустрітися на деяких сторінках. Духом інтелігентності, толерантності, любові й поваги до читача, захоплення й вірності друкарській справі і справжнього благоговіння перед кожним друкованим витвором віє з таких давніх, пожовтілих від часу, але глибоко актуальних і повчальних сьогодні сторінок.

Посвяти Більшість видань мают_ь свої посвяти. Тут

ідеться про людей, які матеріально прилучилися до появи таких книг, у віршованій чялрозовій формі висловлюється їм довічн_а влячністьі захоплення їхнім благородним вчинком. Серед меценатів, скажімо, києво-печерськихдруків зустрічаємо імена КостянтинаДол-мата, Дмитра Голіцина, інших багатих можновладців, які не тринькали свої багатства на всілякі весел₀щі й не ховали їх,

І ІІСЛЯМОІШ "Часослоиа" llllSUl'illO.lbTU Фіо.чя 1491 року і:і напайкою друкарського :шака шідаїщл

,-...) А^"™^ч*^вь,с"^АКИПм»у'вмпі«<»і»г^т Ateyi^aW)Ii1;-I7HAff*i4etBJ.itiK.>re«Tfa

: ^4n«HW^<K0RbC*bU^hUJ64riniATPUb. _:(ito'rtb,ІЦЧ'ко(Ч^нп'\цп₍КОҐОрОАОу.

.см- Ж<ЧНГ jU'VTb Л«ЬАТЬА*ІА«* ЛІТО

УКРАЇНСЬКІ ДРУКАРІ

Структуруїіаііия ранніх книжкових видань

 

а вкладали у видання книг, будівництво шкіл, церков і монастирів. І саме такими вчинками вони й залишили вічний слід в історії, заслуговуючи доброго слова вдячності й поваги у нащадків. Так звані подячні посвяти нерідко подавалися в поетичній формі.

Титульні Наслідуючи приклад західних колег, укра-

сторінки їнські друкарі поступово вводять до своїх

друків титульну сторінку. Щоправда, роблять це з великим запізненням — з кінця XVI століття, тоді як на Заході цей книжковий елемент вводиться друкарями на сто років раніше. Для порівняння, в російській друкованій книжці титул з'являється ще пізніше — на початку XVIII століття. В українських виданнях титульний аркуш вперше віднаходимо в "Читанці" Івана Федоровича острозького видання 1578 року, а згодом — у Острозькій Біблії.

Зміст і перелік видавничих відомостей на титульних сторінках тривалий час не був уніфікованим — багато залежало від досвіду й бажання друкарів. Часом зазначалася лише назва твору без будь-яких дат і прізвищ, часом поруч з ім'ям автора стояли прізвища тих, хто матеріально уможливлював появу у світ книги. Не було на початку одності і щодо року та місця видання. В ряді українських стародруків цю інформацію знаходимо не лише на титулах, а й на останніх сторінках книг. Вперше в світовому книговиданні дату друку книги (на прикінцевій сторінці) зазначає суперник Гутенберга Шеффер, котрий відсудив друкарню першодрукаря, про що йшлося в попередньому розділі. Цікаво, що дати арабськими цифрами у нас з'являються з другої половини XVIII століття, раніше цифри проставлялися кириличними знаками. По-різному подавалося й літочислення: в одних випадках — від початку створення світу, в інших — від Різдва Христового.

Ранні друкарі поступово переконалися у важливості титулу, тому в подальшому з більшою вимогливістю підходять до його оформлення. Титул, таким чином, починає виконувати подвійну функцію: по-перше, дає читачеві головну інформацію про саму книгу (автор, місце і час видання, його зміст), по-друге, виконує естетично-художнє навантаження (прикра-

си з допомогою різноманітних архітектурних чи алегоричних форм, орнаментів тощо).

Поняття про розгорнутий титул, фронтиспис також варто розглядати від зорі вітчизняного друкарства. Хоча цей видавничий елемент тривалий час появлявся епізодично. Як правило, це високохудожні гравюри із зображенням євангелістів або сюжети з біблійної історії, що стосуються змісту всієї книги.

Що ж до самих гравюр, вміщуваних по тексту книг, то у давніх вітчизняних друках легко вгадується художній почерк майстрів-дереворитників з явно вираженими національними ознаками. В історичних джерелах зустрічаються свідчення про масове поширення цих гравюр як відбитків із київських стародруків серед значної кількості паломників Києво-Печерської лаври. На це, зокрема, звертає увагу дослідник давнього київського друкарства В. Стасов, досліджуючи долю гравюр на козацькі теми, опубліковані у згадуваній уже книзі на відзначення пам'яті українського гетьмана Петра Сагайдачного.

Покажчики Покажчики, як обов'язковий службовий

елемент книжкового видання, також запроваджуються українськими друкарями рано. Поділялися вони на предметні та предметно-іменні. Прикладом першого виду покажчиків може слугувати покажчик до книги "Бесіди Іоанна Золотоустого "київського видання 1623 року: "Оглавленіе изряднейших вещей в книзе сей". Зразок другого вміщується в "Номоканоні" видання приватної друкарні Михайла Сльозки у Львові 1646 року: "Творцы и Соборы, иже в сей книзе Номоканон приводятся и вспоминаются ".

Повідомлення Поява цієї складової змістової частини
про помилки книги свідчить про високий рівень книж-

кової культури основоположників цього напрямку людської діяльності. Вже на ранньому етапі існування українського друкарства було запроваджено практику наскрізного читання коректорами усіх відтиснутих аркушів видання напередодні передачі їх у палі-

УКРАЇНСЬКІ ДРУКАРІ

Редакторські та ин ин'.іш'и іншпі'.исдсіііін

І 93

 

турні майстерні. Про виявлені під час такого читання помилки друкарі вважали за необхідне повідомити майбутніх читачів. Спеціально додруковані сторінки з переліком "погрішеній" і потрібним правильним написанням доклеювалися до вже готового книжкового блоку. Нерідко на таких аркушах вміщувалися вибачення перед читачем і прохання не картати за це друкарів.

Класичний взірець такого вибачення, сповненого дух> інтелігентності, любові й переживання за свою справу як також глибокої поваги до невідомого читача, залишили майбутнім редакторам і друкарям творці київського видання "Те-ратургіми" польською мовою 1631 року. Вмішуємо його е цьому підручнику з подачі професора Якима Запаска:

"Деякі друкарські помилки подібні до злодія, який не входи™ дверима, а пролазить крізь щілину. Ці помилки проникли і в ті літературний город. Однак, православний читачу, їх легко розпізнати..., а розпізнавши, викинути, як викидає добрий пасту> паршиве ягня, як пасічник виганяє з бджолиного вулика оси, я» сіяч вириває з пшениці кукіль з тим, щоб перше не заражалс інших, другі не крали меду у робочих бджіл, а треті не чорнили не псували пшениці. А викинувши, вигнавши і вирвавши їх спокійно використовуй цю мою працю на користь своєї душі".

Ознаки І ще про одну особливість давнього україн-

україїи'ької ського друкарства хотілося б сказати окре-

cvi пості мо. Творцям давніх книжок притаманні рис»

в иершодруках патріотизму, прагнення залишити поміж рядками своє національно ідентифіковане "я", захистити й підтримати народну мову. Я кок ж любов'ю і повагою треба було пройнятися до свого народу аби, випускаючи книги переважно церковнослов'янською мовою, постійно пам'ятати й не відкидати мову українську — материнську мову свого народу! Тому-то в переважній більшості, скажімо, давніх лаврських друків вміщується на при-сторінкових полях переклад трудних для розуміння церковнослов'янських слів їх українськими відповідниками. Широке практикувалося додруковування таких перекладних слів ні окремих аркушах, які додавалися до книги.

Та й самі книги Києво-Печерської друкарні, особливо нг богословську тематику, рясніють так званими українізмами

яких не зустрінеш у подібних московських виданнях. В ряді книг київські друкарі подавали немало цитат Святого Письма тодішньою українською літературною мовою (скажімо, в такій книзі як "Хрест Христа Спасителя", в "Учительному Євангелії" 1637 року). А в "Тріоді постній "видання 1627 року цілі оповідальні статті (синаксарі) були подані літературною українською мовою. Такий переклад з грецької здійснив сам видавець і редактор "Тріоді..." Тарас Земка. У післямові до цієї книги Памва Беринда зазначає, що переклад на українську мову здійснено "за бажанням роду нашого Малої Росії благородних, гражданських та інших різного прошарку люду, які не вчилися слов'янській мові глибоко розумній". Далі в післямові зазначається, що коли Євангеліє перекладалося із давньоєврейської на грецьку, а потім на церковнослов'янську, то чому ж її не перекласти й на народну українську мову, адже, переконаний автор, "краще п'ять слів сказати з розумом, ніж тисячі слів самим язиком".

Що ж до книжок, адресованих народним масам, які охоче готували лаврські друкарі, то вони друкувалися також здебільшого тогочасною українською мовою. Йдеться про народні календарі та Букварі. До речі, останні, починаючи з 1664 року, близько двісті років — аж до заборони їх Москвою — виходили в світ з лаврської друкарні.