Історія України як наука та навчальна дисципліна. Періодизація курсу і його історіографія.

Історія України як наука та навчальна дисципліна. Періодизація курсу і його історіографія.

Історія – наука про життя і розвиток суспільства. Як і кожна наука має об ‘ єкт і предмет. Обєкт – це вся історична реальність.

Предмет – це та частина історичної реальності, яка викликає інтерес. Предметом історії України є суспільний, економічний, політичний, культурний та державницький розвиток укр. земель, починаючи з давніх часів і до сьогодні.

Історіографія (з грецького – опис історії) – вивчає історію історичної науки.Перше питання про укр. як народ який має сх. до держав в друг. Пол. 19 ст. поставив і вивчав укр. історик Костомаров. В своїй праці «Дві руські народ. «він виділив 2 групи словянських племен: пн. і. пд. Руси. Він відмітив відмінність в мові та характері. Пн. Руси схильні підкорятися (абсолютна монархія). Пд. руси характеризуються незалежністю (козацька держава), не було кріпосного права до 1692 р. Після Костомарова продовжували справу Антонович і Грушевський. Антонович продовжував історію укр. народу, доводив: Київська Русь не належить до Росії, а створювалася українцями. Вивчав козацькі часи. Грушевський на рубежі 19 – 20 ст. створював наукову схему праці «Історія України – Русі «На початку 20 ст. в Україні історично утворилося 2 напрямки: народний і державний. Вони проіснували до поч. 30 – х років. Замість них історикам була запропонована рад. історіографія. В основі рад. історіографії панувала універсальна періодизація. В основі її одна сусп. формація змінювалася іншою.

В історії поділяють на 5 періодів (ладів):

- первіснообщинний

- рабовласницький

- феодальний

- капіталістичний

- соціалістичний.

За рад. історії, історія України як предмет не викладалася. А була історія СРСР. Феодальний лад тривав з 9 по 19 ст. потім народжуватися капіталізм.

На початку 90 – х років 20 ст. рад. періодизація була змінена новою періодизацією.

Періодизація історії України:

1.Проісторична і рання історія;

2.Княжа доба

3.Литовсько – руська (польська)

4.Доба козацько – гетьманської держави

5.Доба культурно – національного і державного відродження України

6.Радянська доба: міжвоєнна ситуація, 2 світова війна, перебудова.

Головне історичне джерело – археологія.

Періодизація історії – це життя, діяльність, боротьба певних державних структур від найдавніших часів до сьогодні.

Види історичних джерел: літопис – Нестор – літописець, Галицько Волинський літопис 13 ст., Київський літопис – 12 ст., козацькі – Самовидця, літературні джерела.

Внутрішня політика київських князів.

Внутрішня політика князів Київської Русі була спрямована на придушення повстань свого народу, який не хотів миритися з великими податками, накладеними на них князями. Княгиня Ольга знайшла новий засіб поповнення державної скарбниці. Вона збирала великі податки з мисливців, бджолярів.

Другим напрямком внутрішньої політики було запровадження християнства. Ольга їздила по країні і, не лише вводила нові податки, а й пропагувала нову віру, встановлюючи символи християнської віри-хрести.

Князь Володимир продовжував політику запровадження християнства на Русі. Церква і монастирі отримали на Русі великі привілеї, отримували частину княжих прибутків.

Запровадження християнства мало позитивне значення:

-тісніше об’єднувалися землі навколо Києва

-спияло створенню могутньої самодержавної країни

-християнство сприяло зміцненню зв’язків Київської Русі з Візантією.

-християнство зміцнювало великокнязівську владу (говорилося, що князі-від Бога)

-християнство мало вплив на розвиток культури, мистецтва, освіти, письменності.

За часів правління Ярослава Мудрого (1034-1054) було побудовано близько 400 церков, а митрополитом був призначений «русин» Іларіон.

Було побудовано Софіївський собор-головний храм давньоруської держави.

Західноукраїнських землях.

В 30-ті роки міжнародне становище СРСР стає більш стабільним. Радянський союз був визнаний США, ввійшов до ліги націй, був підписаний договір про взаємодопомогу на випадок війни між СРСР, Францією та Чехословакією. Німеччина почала політику загарбання країн Європи. 1939 р.-Німеччіна окупувала Чехословаччину, Албанію. Уряд радянського союзу змушений був іддти на переговори з Німеччиною, щоб не допустити війни біля свої кордонів.

23 серпня-укладено пакт Молотова-Рібентропа про не напад на союз строком на 10 років. У таємному проток було сказано, що до союзу відходять Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва, а Польша відходить до Німеччини.

Початок другої світової війни – 1 вересня 1939 р. Німеччина окупувала Польшу.17 вересня 1939 р. Радянські війська почали наступ на західну Україну щоб приєднати ці землі до східної України. Радянський уряд вважав себе визволителем українськи земель від польського гніту.В жовтні 1939 – декларація про воз”єднання західної України і радянської України у складі радянського союзу.22 червня 1941 р. без попередження Німеччина напала на СРСР. 1-й період(22.06.41-19.11.42)- називається початковий період війни.Його характеризують так:1)Відступ;29червня 1941 р. приймається постанова ЦКВКП(б) і РНКпартійним і радянським організаціям та прифронтових областей.2-й період: корінний перелом в ході ВВВ(19.11.42-43)Наказ №227 влітку 1942р.-«Ні кроку назад!».19 листопада 1941р.-почався контрнаступ під Сталінградом –вважається днем Артилерії.3-й пер.-(1944-9 травня 1945р.-завершення війни в Європі.

4-й (3.08.45.-2.09.45)-війна з мілітариською Японією.

Сталінська політика на західних землях.

Заборона діяльності українськи партій, наукових закладів

Закривались бібліотеки

Жорстокий терор проти українського населення

Передача землі селянам

Безплатна медична допомога

У червні 1940 до складу СРСР війшли Бессарабія та північна Буковина.

В об’єднання східної і західної України у складі СРСР мало велике позитивне значенняі за багато століть своєї історії українці отримали можливість жити в складі однієї держави.

48.Напад Німеччини на СРСР. Україна в планах загарбників.

22 червня 1941 р. фашист­ська Німеччина раптово напала на СРСР. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розг­ромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних окру­гах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднан­ня до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів. Основними причинами поразок Червоної армії на по­чатку війни були раптовість фашистського нападу; ма­теріальна непідготовленість до війни, незавершеність про­цесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзни­ків, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпоро­шення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівниц­тва тощо. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Ки­їв, наголошуючи, що наступ на столицю України — «без­посереднє стратегічне завдання». На території України групі німецьких армій «Пів­день протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. Незважаючи на те, що у радянських частинах було в 1,5 рази більше гармат і мінометів, у 5 разів — танків і в 2,4 раза літаків - втримати німців на радянсь­кому кордоні не вдалося. Більше двох місяців (липень—вересень) тривала обо­рона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецьки­ми військами Південно-Західного фронту захисники Ки­єва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше усклад­нювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі бро­ньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внас­лідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. Велике стратегічне і політичне значення мала оборо­на Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій про­тивника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести обо­ронні бої на Кримському півострові. Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. По­гана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії. Поразки радянських військ в Україні та Криму змі­нили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегіч­ною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., після за­хоплення гітлерівцями м. Свердловська, вся територія Української РСР була оста­точно окупована.

Наслідки.

22 червня 1941 р.почалася Велика Вітчизня­на війна. Територія України була повністю оку­пована військами Німеччини та її союзника­ми протягом 1 року й 1 місяця (до 22 липня 1942 р.). З перших днів війни на західних кордонах України роз­горілися кровопролитні бої. Головний удар німці завда­ли в напрямку Львова і Луцька. У тяжких умовах рап­тового нападу німецьких військ прикордонники і війська Південно-Західного фронту чинили відчайдушний опір. У прикордонних битвах гітлерівська Німеччина завдала першої поразки Червоній армії. За короткий час німці за­хопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію.Спостерігалися величезні втрати на початку війни: протягом першого дня війни на радянських аеродромах було знищено 1200 бойових літаків; за 3 тижні війни розгромлено 28 радянських дивізій; у середині липня 1941 р. Південно-Західний фронт утра­тив 2500 танків із 4200; в авіаційних частинах до 11 липня 1941 р. залишилося всього 250 літаків; 3,8 млн солдатів і офіцерів загинули або потрапили в полон. 23-29 червня 1941 р. — відбулася найбільша танкова битва почат­кового періоду війни в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно. З обох боків брало участь 2 тис. танків. Війська Південно-Західного фронту втратили в боях і на марші понад 80% бойових машин.. 7 липня — 19 вересня 1941 р. — відбулася Київська оборонна операція радянських військ. На початку липня фронт біля Житомира і Новограда-Волинського тимчасово стабілізувався, але через прорахунки радянського командування Південно-Західний фронт потрапив в оточення. Проти нього наступали 40 німецьких дивізій групи армій "Південь". Трагічні наслідки для Південно-Західного фронту принесла заборона верховного головнокомандувача зали­шити напівоточений Київ. Лише 17 вересня Ставка винесла рішення про здачу Києва. Проте було вже пізно — вороже кільце замкнулося. 19 вересня гітлерівці зайняли Київ. Під Києвом було втрачено чотири радянські армії. У полон потрапило 665 тис. радянських- солдатів та офіцерів, багато загинуло. 20 вересня 1941 р. у нерівному бою на Полтавщині за­гинули командувач Південно-Західного фронту М. Кирпонос, член військової ради М. Бурмистренко та багато інших командирів і рядових бійців. Новим командувачем Південно-Західного фронту призначили С. Тимошенка. 5 серпня — 16 жовтня 1941 р. — оборона Одеси радян­ськими військами. Вересень — жовтень 1941 р. — Донбаська оборонна опе­рація радянських військ, яка закінчилася їх відступом і захопленням ворогом м. Харкова. 25 жовтня 1941 р. — німецькі війська захопили м. Харків. ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р. — оборона Сева­стополя. 16 листопада 1941 р. — під тиском противника війська 51-ї армії змушені були залишити Крим та евакуюватися на Таманський півострів. Неокупованим залишився лише невеликий клаптик кримської землі з Севастополем. 12 травня 1942 р. — контрнаступ радянських військ у районі Харкова, який закінчився поразкою. Противник оточив три радянські армії, в полон потрапили 240 тис. червоноармійців. Німці знищили або захопили понад 2 тис. гармат і майже 1400 танків. 22 липня 1942 р. радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся те­риторія України виявилась окупованою німецько-фашистськими військами.

Отже, перший період радянсько-німецької війни закінчився по­разкою радянських військ в Україні та її окупацією. У стратегічних і фронтових оборонних операціях першого періоду війни, які були проведені на території України і Криму, Червона армія втратила понад 2 млн вояків. За такої ситуації воєнні операції, проведені на території України як військами агресорів, так і Червоною армією, що чинили опір, мали кровопролитний характер.

СРСР і УРСР.

У період «хрущовської відлиги» в процесі реформу­вання тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час ви­ведено з рівноваги. Однак реформаторського потенціалу суспільства виявилося недостатньо не тільки для її зни­щення, а навіть для збереження окремих вдалих лібе­ральних хрущовських проривів. В січні 1966 р розпочалася економічна реформа суть якої полягала в розширенні самостійності підпри­ємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підп­риємствами; встановленні економічно обґрунтованих цін; матеріальному стимулюванні трудових колективів залеж­но від результатів їхньої праці. У цей період на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5% підприємств України, а 1970 р. їх було вже 83%. Але ця реформа швидше розладнала старий господарсь­кий механізм, ніж створила новий, так як показники економ розвитку почали стрімко падати. Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збе­реження авторитаризму в політиці, поява нового культу— «культу сірості» в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному гос­подарстві Радянського Союзу і України, зокрема, але го­ворити про «застій» в економіці достатніх підстав немає. Від 1965 до 1985 р. всі основні показники економічного розвитку республіки зростають. Зростаючі масштаби важкої індустрії ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Госпо­дарський механізм командно-адміністративної системи раз по раз почав пробуксовувати. Ситуація особливо загостри­лася, коли в 60-ті роки у світі розгорнулася науково-тех­нічна революція. Командно-адміністративна система не змогла присто­суватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, по­ряд з іншими факторами, стало однією з головних при­чин затухаючого, диспропорційного економічного розвит­ку. Тільки за 15 років (від 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшилися більш як удвічі. Знизилася ефективність гос­подарювання. Крім зазначених вище причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали виявлятися негативні наслідки низки важливих довгостро­кових тенденцій: 1. Несприятлива демографічна ситуація — а) знижен­ня приросту населення; б) міграційні процеси, основний напрямок яких — переселення із сіл у міста; в) динаміка вікового скла­ду розвивалась по лінії постаріння населення України. 2. Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті пра­ці. Захисна функція заробітної плати переважала над стиму­люючою, що не сприяло активізації людського чинника на виробництві. 3. Криза організації праці. Тобто нездатність існуючої системи забезпечити ефективне, раціональне використан­ня людських ресурсів та інтелектуального потенціалу. 4. Катастрофічна екологічна ситуація. У цей час щорічно промисловими об'єктами в атмосферу та вод­ний басейн викидалося понад 10 млн тонн шкідливих ре­човин. Екологічну ситуацію в республіці ускладнювало нераціональне розширення посівних площ у сільському господарстві. Катастрофічні екологічні процеси посилили гостроту демографічних проблем, оскільки питома вага населення республіки, зайнятого у галузях із шкідливими для здо­ров'я умовами праці, становила в Україні 53%. 5. Значна зношеність основних виробничих фондів. Основні виробничі фонди України зношувалися швидше, ніж загалом по країні, оскільки частка старих підпри­ємств була вищою. А от за темпами зростання основних виробничих фондів республіка займала 1986 р. останнє, 15 місце у Радянському Союзі. Водночас у соціальній сфері України пог­либилися негативні тенденції: 1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій — лише 14%. 2. Загострення житлової проблеми. За 1981 — 1985 рр. у республіці черга, що налічувала 1,5 млн осіб, не зменши­лася, і на обліку за станом на 1987 р. перебувало понад 2 млн сімей, які потребували поліпшення житлових умов. 3. Зниження рівня охорони здоров'я. За період 1970—1985 рр. показни­ки смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а природний приріст населення України змен­шився у 2,2 раза. Отже, для соціально-економічного розвитку України в період від 1965 до 1985 р. були характерні диспропор­ційність та затухання. Кризові яви­ща дедалі більше поглиблювалися під впливом особли­востей функціонування господарства республіки.

Історія України як наука та навчальна дисципліна. Періодизація курсу і його історіографія.

Історія – наука про життя і розвиток суспільства. Як і кожна наука має об ‘ єкт і предмет. Обєкт – це вся історична реальність.

Предмет – це та частина історичної реальності, яка викликає інтерес. Предметом історії України є суспільний, економічний, політичний, культурний та державницький розвиток укр. земель, починаючи з давніх часів і до сьогодні.

Історіографія (з грецького – опис історії) – вивчає історію історичної науки.Перше питання про укр. як народ який має сх. до держав в друг. Пол. 19 ст. поставив і вивчав укр. історик Костомаров. В своїй праці «Дві руські народ. «він виділив 2 групи словянських племен: пн. і. пд. Руси. Він відмітив відмінність в мові та характері. Пн. Руси схильні підкорятися (абсолютна монархія). Пд. руси характеризуються незалежністю (козацька держава), не було кріпосного права до 1692 р. Після Костомарова продовжували справу Антонович і Грушевський. Антонович продовжував історію укр. народу, доводив: Київська Русь не належить до Росії, а створювалася українцями. Вивчав козацькі часи. Грушевський на рубежі 19 – 20 ст. створював наукову схему праці «Історія України – Русі «На початку 20 ст. в Україні історично утворилося 2 напрямки: народний і державний. Вони проіснували до поч. 30 – х років. Замість них історикам була запропонована рад. історіографія. В основі рад. історіографії панувала універсальна періодизація. В основі її одна сусп. формація змінювалася іншою.

В історії поділяють на 5 періодів (ладів):

- первіснообщинний

- рабовласницький

- феодальний

- капіталістичний

- соціалістичний.

За рад. історії, історія України як предмет не викладалася. А була історія СРСР. Феодальний лад тривав з 9 по 19 ст. потім народжуватися капіталізм.

На початку 90 – х років 20 ст. рад. періодизація була змінена новою періодизацією.

Періодизація історії України:

1.Проісторична і рання історія;

2.Княжа доба

3.Литовсько – руська (польська)

4.Доба козацько – гетьманської держави

5.Доба культурно – національного і державного відродження України

6.Радянська доба: міжвоєнна ситуація, 2 світова війна, перебудова.

Головне історичне джерело – археологія.

Періодизація історії – це життя, діяльність, боротьба певних державних структур від найдавніших часів до сьогодні.

Види історичних джерел: літопис – Нестор – літописець, Галицько Волинський літопис 13 ст., Київський літопис – 12 ст., козацькі – Самовидця, літературні джерела.