Політика українізації в 20-ті роки: причини, хід і наслідки.

У 1920-ті рр. складовою частиною національ­но-культурних процесів в Україні була політика коренізаціі, що проводилася ВКП(б) в роки непу. При здійсненні політики коренізаціі в Україні ви­діляються два аспекти: українізація і створення умов для розвитку національних меншин. Українізація — політика, спрямована на під­готовку та виховання партійно-державних кад­рів української національності; урахування націо­нальних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття мережі українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури; випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії України, географії; відродження й розвиток національних традицій культури.Політика українізації запроваджувалась партійним керівництвом на під­ставі рішень XII з'їзду РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р. Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійних органів над національними окра­їнами, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до дек­ретів ВУЦВК у 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і визнача­лась необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення політики українізації було створено комісію на чолі з секре­тарем ЦК КП(б)У В. Затонським. Від самого початку ця політика наштовхувалася на опір з боку русифіко­ваної верхівки КП(б) України. У партійному керівництві виникла теорія боротьби двох культур, яку обстоював секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Від­повідно до неї українська культура визнавалася селянською і відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Цьому протистояли нарком освіти УРСР О. Шумськийі його помічники М. Скрипник і Г. Гринько, які були прихиль­никами національного відродження і прагнули перетворити українізацію на ефективний важіль національного відродження. Завдяки їх діяльності про­цес українізації проходив успішно. Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Ак­тивними прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій,М. Куліш, М. Хвильовий, інші діячі культури й мистецтва. З 1925 р. відбувалась політика українізації партії більшовиків й держав­них органів.У 1929 р. в УРСР більша частина шкіл і технікумів перейшли на українську мову викладання. Тираж українських газет з 1924 по 1927 рр. збільшився у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. Національна мова впроваджувалась у школах командного складу. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних мен­шин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Ре­спубліку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єв­рейські райони. У 1938 р. політику коренізаціі в Україні було згорнуто остаточно. Висновок. У своїй політиці більшовики враховували процес українського національного відродження, прагнули його контролювати за допомогою по­літики українізації і спрямувати в русло соціалістичного будівництва. Однак у 1930-х рр. процес національного відродження почав виходити за межі існуючої тоталітарної системи, тому політика коренізаціі була згор­нута.

Початок Другої світової війни. Політика сталінського режиму на

Західноукраїнських землях.

В 30-ті роки міжнародне становище СРСР стає більш стабільним. Радянський союз був визнаний США, ввійшов до ліги націй, був підписаний договір про взаємодопомогу на випадок війни між СРСР, Францією та Чехословакією. Німеччина почала політику загарбання країн Європи. 1939 р.-Німеччіна окупувала Чехословаччину, Албанію. Уряд радянського союзу змушений був іддти на переговори з Німеччиною, щоб не допустити війни біля свої кордонів.

23 серпня-укладено пакт Молотова-Рібентропа про не напад на союз строком на 10 років. У таємному проток було сказано, що до союзу відходять Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва, а Польша відходить до Німеччини.

Початок другої світової війни – 1 вересня 1939 р. Німеччина окупувала Польшу.17 вересня 1939 р. Радянські війська почали наступ на західну Україну щоб приєднати ці землі до східної України. Радянський уряд вважав себе визволителем українськи земель від польського гніту.В жовтні 1939 – декларація про воз”єднання західної України і радянської України у складі радянського союзу.22 червня 1941 р. без попередження Німеччина напала на СРСР. 1-й період(22.06.41-19.11.42)- називається початковий період війни.Його характеризують так:1)Відступ;29червня 1941 р. приймається постанова ЦКВКП(б) і РНКпартійним і радянським організаціям та прифронтових областей.2-й період: корінний перелом в ході ВВВ(19.11.42-43)Наказ №227 влітку 1942р.-«Ні кроку назад!».19 листопада 1941р.-почався контрнаступ під Сталінградом –вважається днем Артилерії.3-й пер.-(1944-9 травня 1945р.-завершення війни в Європі.

4-й (3.08.45.-2.09.45)-війна з мілітариською Японією.

Сталінська політика на західних землях.

Заборона діяльності українськи партій, наукових закладів

Закривались бібліотеки

Жорстокий терор проти українського населення

Передача землі селянам

Безплатна медична допомога

У червні 1940 до складу СРСР війшли Бессарабія та північна Буковина.

В об’єднання східної і західної України у складі СРСР мало велике позитивне значенняі за багато століть своєї історії українці отримали можливість жити в складі однієї держави.

48.Напад Німеччини на СРСР. Україна в планах загарбників.

22 червня 1941 р. фашист­ська Німеччина раптово напала на СРСР. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розг­ромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних окру­гах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднан­ня до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів. Основними причинами поразок Червоної армії на по­чатку війни були раптовість фашистського нападу; ма­теріальна непідготовленість до війни, незавершеність про­цесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзни­ків, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпоро­шення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівниц­тва тощо. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Ки­їв, наголошуючи, що наступ на столицю України — «без­посереднє стратегічне завдання». На території України групі німецьких армій «Пів­день протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. Незважаючи на те, що у радянських частинах було в 1,5 рази більше гармат і мінометів, у 5 разів — танків і в 2,4 раза літаків - втримати німців на радянсь­кому кордоні не вдалося. Більше двох місяців (липень—вересень) тривала обо­рона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецьки­ми військами Південно-Західного фронту захисники Ки­єва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше усклад­нювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі бро­ньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внас­лідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. Велике стратегічне і політичне значення мала оборо­на Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій про­тивника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести обо­ронні бої на Кримському півострові. Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. По­гана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії. Поразки радянських військ в Україні та Криму змі­нили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегіч­ною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., після за­хоплення гітлерівцями м. Свердловська, вся територія Української РСР була оста­точно окупована.