Національно-визвольний рух в роки війни.

Головною причиною Першої світової війни ста­ло протистояння двох воєнно-політичних блоків європейських держав — Антанти (Велика Бри­танія, Росія, Франція) і Троїстого союзу (Авст­ро-Угорщина, Італія, Німеччина), які прагнули до світового панування. Відповідно війна мала не­справедливий загарбницький характер. 1 серпня 1914 р. вважається днем початку війни. Німеччина прагнула розгромити Росію і загарбати значну кількість тери­торій (частину Польщі, балтійські землі), а також всі українські землі, які повинні були увійти до складу майбутньої Великонімецької імперії. Австро Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, на Пів­нічній Буковині й Закарпатті, а також захопити територію Волині й Поділля. Царська Росія прагнула розширити територію держави до Карпатських гір. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Воєнні дії відбувалися на західноукраїнських землях. Для Росії початок війни був успішним. У серпні—вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, під час якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Східну Галичи­ну, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення. Перша світова війна мала загарбницький характер. Вона пере­творила українські землі на об'єкт загарбання й театр жорстоких воєн­них дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців були мо­білізовані до російської армії, а 250 тис. українців з Галичини й Буковини — до австро-угорської. Воєнне протистояння обох імперій — Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось масови­ми репресіями проти українців, розкололо націо­нально свідоме українство на прибічників і про­тивників війни як серед українців воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської ім­перій. Відверто проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Укра­їнська Рада (ГУР), до складу якої входили ра­дикальна, соціал-демократична, націонал-демо-кратична партії. Вона закликала українців підтримати воєнні зусилля Австро-Угорщини проти Росії. Очолив Раду К. Левицький. З ініціативи ГУР у 1914 р. було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС) кількістю 2,5 тис. осіб, що взяв участь у бойових діях про­ти російської армії. У травні 1915 р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалася в За­гальну Українську Раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада вимагала від австрій­ського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німець­ка та австро-угорська влада не підтримали ідеї незалежної України.Паралельно з ГУР політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз Визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. У жовтні 1914 р. СВУ видав програму «Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. СВУ головну ставку робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, бажав поразки Росії у війні. 1915 р. діячі СВУ почали видавати українською мовою у столиці Болгарії Софії газету «Робітничий прапор». Велику агітаційно-пропагандистську ро­боту СВУ розгорнув у таборах для військовополонених. Його діячі виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії, друкували статті, а головне — налаго­дили регулярне видання українською та іншими мовами науково-популярних брошур з історичного минулого та сучасного України. У червні 1918 р. СВУ припинив свою діяльність. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим серед українських організацій своєю метою проголосив утворення самостійної української держави. На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували у Києві «Карпато-русский освободительний комитет». Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні струк­тури під час окупації Галичини. Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Представники всіх національних меншин у Думі висловили лояль­ність до російського уряду. У зв'язку з тим, що українці не мали свого представництва в Думі, редактор журналу «Украинская жизнь», що вихо­див у Москві, С. Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно виконувати свій обов'язок перед російською державою. У питаннях зовніш­ньої політики С. Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту. Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українсь­ких діячів до російського самодержавства не пом'якшувала його упередже­ності до України. Це переконувало українців, що тільки в межах національ­ного руху можна розв'язати українське питання. Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націо­налістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України.