Люблінська унія і її політичні наслідки для У країни.

Ідея об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею втілювалася в життя доволі довго: від 1385 р., коли між двома державами було укладено Кревську унію. Відтоді різноманітні угоди-унії обговорювалися й підписувалися вісім разів, позаяк кожна здержав мала вагомі причини для об'єднання. ВКЛ прагнуло здобути союзника в боротьбі з Московією. Виснажливі війни (особливо Лівонська війна 1558-1583 рр.) коштувала Литві значних територій та величезних людських. Українську, білоруську та литовську шляхту, крім того, приваблювала польська модель державності з прита­манними їй політичними правами та становими привілеями для шляхти. Українці схилялися до об'єднання з Польщею й через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, позаяк протидія можновладців Великого князівства Литовського спустошливим наскокам татарських та ногайських орд була неефективною. Праг­нули об'єднання і в Польщі: польська шляхта сподівалася в такий спосіб розширити свої володіння, адже в самій Польщі вільних зе­мель уже майже не було. Чергова унія обговорювалася на Люблінському сеймі 1569 р. Півроку польським і литовським послам не вдавалося дійти згоди. Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польським королів­ством в одну державу, своїми в Литовському князівстві мали пишатися тільки адміністрація та судочинство. Це змушувало литовських послів чинити опір: вони прагнули якомога повніше зберегти державну окремішність свого князівства. Врешті-решт, 1 липня 1569 р. сейм виніс ухвалу про унію двох держав: Великого князівства Литовського й Польщі. Нову державу - Річ Посполиту, утворену внаслідок унії, мав очолювати виборний король, спільний сейм і сенат. Уго­ди з іноземними державами належало укладати від імені Речі По­сполитої. Литовська й польська шляхта отримували право на во­лодіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідовува­лися митні кордони, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Найважливіший наслідок Люблінської унії для України -втрата державності, яка, нехай і в обмеженому вигляді, збе­рігалася у Великому князівстві Литовському. Саме тому унія за своєю суттю була актом загарбання Польщею українських земель. Після Люблінської унії на землях Київщини, Брацлавщини, Задніпров'я почали з'являтися нові господарі - польські шляхтичі, а разом з ними набули поширення фільваркова система господарювання з панщиною та закріпаченням, а також ка­толицьке віровчення. Проблеми віри та мови після Люблінської унії набули особливої гостроти. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому на Україні заснову­валися єзуїтські школи й колегіуми. Вони, безперечно, сприя­ли поширенню освіти: багато українців отримали змогу навча­тися в західноєвропейських університетах. Проте платою за ос­віченість часто-густо ставало зречення рідної мови й батьківсь­кої віри. Через те, що в XVI ст. представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, то ополячення шляхти озна­чало втрату Україною сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності. На українських землях, що відійшли після Люблінської унії до Речі Посполитої, запроваджувався адміністративно-територ­іальний устрій за польським зразком. Тож тепер у Речі По­сполитій на українських землях було 6 воєводств: Руське (з цен­тром у Львові), Белзьке, Подільське (Кам'янець), Волинсь­ке (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). Зовнішні зміни (новий адміністративно-територіальний поділ, поширення польських законів у політичному й госпо­дарському житті) поступово спричинили зміни внутрішні. Втрата українською шляхтою провідної ролі у суспільстві, посилення впливу католицької церкви, обмеження у використанні української мови, утиски українських ремісників збурювали українське суспільство, приводили в рух незнані раніше сили. Адже українцям після Люблінської унії, щоб залишатися окремим народом, треба було боротися за свою віру, мову, школу, господарські права, врешті, за власну державу, здатну захищати їх від зазіхань чужинців.