Врегулювання конфліктів на Африканському континенті в постбіполярний період.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Врегулювання конфліктів на Африканському континенті в постбіполярний період.



У 80—90-ті роки XX ст. в Африці відбувалися численні міждержавні та громадянські війни. До того ж 80-ті роки стали періодом боротьби в Африці між Радянським Союзом і його сате­літами та країнами Заходу, що серйозно позначалось на внутрішньому становищі в африканських державах та їх­ній зовнішній політиці. За час існування незалежних афри­канських держав (починаючи з кінця 50-х років XX ст.) на континенті сталося понад 35 збройних конфліктів, у яких загинули близько 10 млн. чоловік. У 90-ті роки воєнні дії велися на території понад як 15 африканських держав. Особливо широкого розмаху вони набули в Анголі, Ліберії, Сомалі, Чаді, Судані, Заїрі (тепер Демократична Республіка Конго), Бурунді, Руанді, Мозам­біку. Зокрема, великого розмаху набула громадянська війна проти уряду в Сьєрра-Леоне. Якщо говорити про міждержавні конфлікти, то від сере­дини 1998 р. між Ефіопією та Еритреєю з деякими паузами триває повномасштабна війна.

Перша група причин виникнення конфліктів - суперечності, що виникають при встановленні й регу­люванні відносин сили на різних рівнях. На міжнародному рівні йдеться про вплив великих держав на виникнення конф­ліктів, що було притаманним для біполярного світу. США та СРСР заради збереження балансу сил або його порушення на власну користь підтримували дружні їм режими чи угрупован­ня. Такі втручання часто провокували загострення конфліктів.

У 90-ті роки склалася протилежна ситуація — конфлікти та війни спалахували через зникнення страху перед втручан­ням наддержав. В Африці розгорнулася боротьба за лідерство на регіональному рівні, формувалися нові центри сили, що могло призвести до сутичок між ними (конфлікти між Уган­дою та Суданом, прагнення Нігерії перетворитися на чільну державу Західної Африки тощо). На внутрішньодержавному рівні чинник сили виявляється у тому, що багато країн Афри­ки ще перебувають на етапі свого становлення, не досягли позитивного суверенітету (негативний суверенітет — фор­мально-правове визнання держави членами світового спів­товариства; позитивний суверенітет — здатність уряду нової держави до ефективного громадянського управління суспіль­ством, що гарантує стабільність, законність, громадянський мир та правопорядок).

Друга група — соціально-економічні чинники. Ідеться про боротьбу за матеріальні ресурси, які часто стають при­чиною конфлікту. До них можуть відноситись як природні багатства певної території, так і сама територія. Виникненню прикордонних конфліктів сприяє невизначеність певних діль­ниць офіційних кордонів колишніх колоній. Боротьба за терени та природні багатства спричинює і внутрішні конфлікти. Сепаратистські рухи етнічних груп прагнуть одержати у власне розпорядження певну територію з її ресурсами (боротьба населення провінції Казаманс (Сенегал), де зосереджено вирощування рису, в Шабі (Демократична Республіка Конго), де знаходяться великі поклади міді та інших корисних копалин тощо. Тяжке економічне становище робить боротьбу за владу, а відповідно за контроль над ресурсами дуже жорстокою.

Остання група — соціально-психологічні чинники, тісно пов'язані з другою. Ідеться про трайбалізм і міжетнічні від­носини, адже трайбалізм спричинюється побоюваннями ет­нічної групи за власні існування та безпеку, і прагнення верхівки цієї групи до привілейованого становища.

Основні типи миротворчих зусиль такі: прямі двосторон­ні переговори між учасниками конфлікту; посередництво (воно має, особливо за участю високорозвинутих держав, різні форми — тиск на відповідні уряди, непряме посе­редництво, пряме посередництво); багатосторонні перего­вори, коли головними форумами виступають ОАЄ та субрегіональні організації: воєнно-дипломатичне втручання; переговори про співробітництво. Досвід показує, що двосто­ронні та багатосторонні переговори в межах ОАЄ або субрегіональних організацій у багатьох випадках не сприяли успішному розв'язанню проблем, хоча вони й відіграють важливу роль у визначенні заходів з припинення протисто­яння. Це спричинене частим зіткненням інтересів великої групи держав і підтримкою ними позицій однієї з конфліктуючих сторін. Найкращого ефекту досягали тристо­ронні переговори або двосторонні переговори з посеред­ництвом. Воєнно-дипломатичне втручання здебільшого діяло як засіб, що мав підштовхнути сторони до столу переговорів.

Дедалі більшої уваги боротьбі з нестабільністю в Африці приділяє ООН, оскільки тамтешні сутички часто є викликом її зусиллям із забезпечення миру, процвітання та прав людини на земній кулі. Це вносить нові елементи в діяльність організації, адже вона створювалась для запобігання міждер­жавним конфліктам, а нині мусить усе частіше реагувати на внутрішні прояви нестабільності. У конфліктах, що спалаху­ють сьогодні, нерідко сторони прагнуть не тільки розбити армію супротивника, а проводять політику геноциду мирного населення і навіть цілих етнічних груп.

У 1970-1997 рр. у Африці відбулось понад 30 воєн, більшість з яких громадянські. Найбільшого розмаху набрали конфлікти в Східній та Центральній Африці, що викликано економічною та со­ціальною відсталістю, недемократичністю та нездатністю міс­цевих урядів забезпечити позитивний суверенітет, етніч­ними та релігійними суперечностями. В цілому протягом 80—90-х років загальна картина найзначніших конфліктів та їх врегулювання мала такий вигляд.

Східна Африка.

У Сомалі, як і в багатьох інших країнах, не сформувалася нація. Ця держава ут­ворилася внаслідок об'єднання колоній — Італійського Со­малі та Британського Сомалі. Значну частину населення складають кочовики-скотарі, що заважає внутрішній ста­білізації та сприяє виникненню територіальних претензій до сусідніх держав (Кенії, Ефіопії, Джібуті), де живуть або куди кочують подібні племена.

У жовтні 1969 р. владу в Сомалі захопив шляхом військо­вого перевороту генерал Мухаммед Сіад Барре. Лише у січні 1991р. його режим було повалено і відразу ж розгорнулася боротьба за владу. У травні 1991 р. партія Сомалійський національний рух проголосила незалежну «Республіку Сомаліленд». На теренах, що не ввійшли до «Сомаліленду», спалахнула боротьба за владу між двома ос­новними угрупованнями, лідери яких оголосили себе тимча­совими президентами: Об'єднаним сомалійським конгресом та Сомалійським національним альянсом.

З 1994 р. Ефіопія виступала посередником, намагаючись установити мир у країні. Але оскільки вона підтримувала опонентів правлячого клану, то успіху не досягла. Тоді ініціативу пере­хопив Єгипет. У грудні 1997 р. угруповання Махді і Айдіда підписали в Каїрі угоду про врегулювання ситуації. Вона передбачає скликання національної конференції з 465 осіб, яка визначить раду з 13 осіб, що обере президента та призначить перехідний уряд. Організації Махді та Айдіда повинні послати на конференцію по 80 делегатів, решта ж репрезентуватимуть інші клани. Проте представники останніх не бажають віддати владу в руки верхівки клану хавійє, що гальмує встановлення миру в країні.

Внутрішній конфлікт у Руанді прихований у далекому минулому. В регіоні сучасних Руанди та Бурунді корінним населенням були пігмеї тва. Згодом сюди прийшли землероби хуту й витіснили пігмеїв у ліси. У XV ст. цей регіон захопили войовничі скотарські племена тутсі, які створили феодальну державу, де вони були елітою, а хуту — експлуатованими. В 1897 р. німці загарбали Руанду та сусідню Бурунді й включили їх до складу своєї колонії — Німецької Східної Африки. Після Першої світової війни вказані території під назвою Руанда-Урунді перейшли під мандат Ліги Націй, яка передала їх Бельгії. Саме тутсі мали доступ до освіти, інших здобутків циві­лізації. Оскільки тутсі мусили ділитися з новими господа­рями, вони посилювали побори та репресії проти землеробів хуту.

Франція, намагаючись зміцнити власні позиції в Африці та розширити зону свого впливу, зробила ставку на хуту: давала освіту їхній верхівці, настроювала проти бельгійців та тутсі тощо. Коли в Африці у 50-ті роки розгорнулася боротьба за незалежність, хуту виступили проти тутсі, яких ототожнювали з колонізаторами. Виникла Партія визволення хуту, яка в 1959 р. почала повстання проти монархії тутсі. В умовах широкої громадянської війни бельгійці вирішили передати владу хуту, значна частина тутсі мусила покинути країну. Тільки в 1959 р. в країні від етнічної ворожнечі загинуло 100 тис. чоловік.

Коли в 1962 р. Руанда стала незалежною країною на чолі з президентом Грегорі Каібандою (хуту), тутсі були остаточно вигнані з державного апарату, армії та поліції. Внаслідок масових погромів вони тікали до Заїру, Конго, Танзанії та Уганди. Проблема руандійських біженців певною мірою ін­тернаціоналізувала міжетнічний конфлікт у Руанді. Незнач­на, найбагатша частина тутсі емігрувала до Європи (у Фран­цію, Бельгію, Швейцарію), США і Канади.

У сусідній Уганді тутсі та їхні політичні організації стали важливою складовою формувань молодого угандійського по­літика Йовері Мусевені, який розгорнув війну проти Мілтона Оботе, що повернув собі владу після скинення в 1979 р. Аміна. Коли Національна армія опору Й. Мусевені в січні 1986 р. прийшла до влади, в ній з 14 тис. бійців було 3 тис. руандійських біженців. У нових сприятливих умовах біженці на базі створеного в 1979 р. в Уганді Руандійського альянсу за національну єдність (РАНЄ) заснували 1987 р. Руан­дійський патріотичний фронт (РПФ). За заслуги в боях на боці армії опору руандійці-тутсі могли обіймати керівні по­сади в армії Уганди. Використавши сприятливі умови, РПФ розпочав роботу зі створення в Руанді підпільних організацій та військових баз. У 1990 р. в умовах зростання незадоволення корінного населення, перш за все баганда, статусом хуту збройні сили РПФ під командуванням Поля Кагаме вступили на територію Руанди. В країні спалахнула війна між урядом та РПФ. Руандійський уряд удався до посередництва пре­зидента Заїру Мобуту, та марно.

Ситуація змінилася, коли президент Хаб'ярімана пішов на значні поступки, підпи­савши у 1992 р. угоди про допуск РПФ до влади. 4 серпня 1993 р. у танзанійському місті Аруша було укладено договір про мир. Президент країни Хаб'ярімана та президент РПФ Кан'яренгве зобов'язались ліквідувати причини вій­ни, яка призвела до загибелі тисяч людей та втечі з країни 900 тис. чоловік при населенні 7,4 млн. Зокрема, угода передбачала злиття двох армій, що ворогували. При підписанні договору були присутні Президент Тан­занії, як посередник при врегулюванні конфлікту, спостерігачі від Бельгії, Франції, Великої Британії, США та країн регіону, президенти Бурунді та Уганди, а також Генеральний секретар ОАЄ Салім Ахмед Салім. Для ОАЄ цей договір став великою перемогою, оскільки вперше миротворчі зусилля африканців із врегулювання конфлікту на континенті (після провалів у Чаді, Конго, Сомалі, Мозамбіку Анголі та Судані) завершились успіхом.

Після підписання договору розгорнулися два процеси: під тиском і за допомоги ООН здійснювались кроки зі втілення в життя укладеної угоди, а одночасно впливові кола в країні готували геноцид тутсі. У межах першого процесу Рада Без­пеки ООН 5 жовтня 1993 р. ухвалила рішення спорядити миротворчу місію до Руанди (МІНУАР) на перехідний період до призначених на 1995 р. виборів. Передбачалося ввести перший контингент чисельністю 800 чоловік у Кігалі (сто­лицю) на шість місяців з метою забезпечення належних умов для роботи органів влади перехідного періоду. Головне завдання МІНУАР полягало в контролюванні за припиненням вогню між урядом та опозицією і поверненням біженців на батьківщину. На кінець грудня в Руанді вже було 600 «голубих касок» для гарантування безпеки в країні та виведення фран­цузького військового контингенту. До кінця січня 1994 р. мав утворитися перехідний коалі­ційний уряд, який би діяв до загальних багато партійних виборів. Але формування уряду затягувалось через політичні суперечки.

Франція, ПАР, Єгипет і країни колишнього Варшавсько­го Договору, кожна з них мала свої мотиви, постачали урядові Руанди багато зброї та військової техніки. При цьому зброя, що купувалась для армії, через місцеві органи влади роздава­лася членам міліції екстремістськи налаштованого цивільного населення. До цих загонів охоче йшли безробітні, безземельні селяни, навіть злочинці. Особливу роль у постачанні зброї відігравала Франція. Крім зброї, Франція виряджала до руан­дійських військ своїх інструкторів. Президент Міттеран дуже вороже ставився до РПФ, оскільки за нею стояла Уганда, яка на думку французів, діяла в інтересах Великої Британії. Загадкова смерть Хаб'ярімани 6 квітня 1994 р. в авіака­тастрофі разом з Президентом Уганди Сіпріеном Нтар'ямірою зруйнувала все зроблене заради миру в Руанді. Хаб'ярімана вважався досить поміркованим і обережним політиком.

Країну охопив кривавий міжетнічний конфлікт, повсюди знищували тутсі та поміркованих хуту, яких звинувачував у вбивстві Президента. Прелюдією до геноциду стало вбивство 10 бельгійців зі складу МІНУАР-1, щоб примусити ООН вивести з країни свої сили. 19 липня І994 р. РПФ, який переміг у громадянській війні, сформував Уряд національної єдності за участі низки партій. Президентом був призначений П. Бізімуніу (хуту). У листопаді 1994 р. сформовано (терміном на п'ять років) однопалатний пе­рехідний парламент з 70 депутатів. Тепер уже тутсі посіли керівні позиції в державі, особливо в армії та поліції.

ООН та ОАЄ докладали зусиль, щоб припинити геноцид, але їхні дії не були послідовними і до початку липня не являли собою чіткої системи. Рада Безпеки ООН спочатку вирішила скоротити свої сили в країні, проте в травні ухва­лила резолюцію про створення контингенту МІНУАР-2 чи­сельністю 5,5 тис. осіб і введення ембарго на постачання зброї. Фактично роль сил ООН відігравали французькі вій­ська, що здійснювали операцію «Бірюза» — за резолюцією від 22 червня 1994 р. Рада Безпеки ООН задовольнила про­хання Франції про участь разом з іншими країнами в гуманітарній операції у Руанді. В операції «Бірюза» загалом брали участь 3 тис. військовослужбовців, 500 з них виділили 7 африканських держав —Сенегал, Конго, Єгипет, Нігер, Чад, Гвінея-Бісау та Мавританія.

Важливим кроком ООН стало створення в листопаді 1994 р. Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді, щоб здій­снити правосуддя стосовно осіб, винних у геноциді, та сприя­ти національному примиренню в країні та субрегіоні в ціло­му. Цей трибунал являв собою перший випадок залучення міжнародно-правового механізму до розв'язання внутріш­нього конфлікту. Він притягнув до відповідальності 36 осіб, головним чином командирів бандформувань, з яких понад 30 чоловік перебувають у в'язниці в місті Аруші — штаб-квартирі Трибуналу. Процес судового розгляду справ триває з 1998 р.

У цілому можна зазначити, що без втручання світової та африканської спільноти, без їхньої допомоги, у тому числі матеріально-продовольчої, масштаби геноциду, його тривалість та кількість жертв були б значно більшими. Захід підтримує відносини з сучасним режимом Руанди, використовуючи від­носини, що склалися, у тому числі й допомогу по державній та недержавній лініях, як засіб тиску на уряд заради миру в країні. Небезпека нового загострення ситуації у ній існує донині. Станом на 1998 р. в Уганді, Заїрі тощо проживало 2,5 мли біженців-хуту з Руанди, продовжують діяти загони бойовиків-хуту, які мають свої бази в сусідніх країнах.

На відміну від Руанди громадянська війна в Судані має принципово іншу спрямованість. її мета — незалежність значної за площею південної частини країни. Відмітною рисою Судану є складна етнічна структура. Внаслідок особливостей історичного процесу північ країни, а це 2/3 її населення, більш розвинута, тому араби-мусульмани завжди посідали привілейоване становище — і до коло­нізації, і після здобуття незалежності — у політичному та економічному житті. При різних урядах південь завжди був занедбаним, у бюджетних асигнуваннях йому приділялось значно менше уваги, аніж півночі. Населення південних районів та його лідери виступали проти насильницької арабізації, вони поставили перед собою мету досягти незалежності. Ця боротьба розпочалася в 1955 р., коли Судан ще не був неза­лежною державою.

Найтривалішим у Судані виявився режим генерала Гафара Німейрі (1969—1985), що захопив владу шляхом збройного перевороту. У лютому 1972 р. він підписав Угоду про мир з представниками Визвольного руху Південного Судану (ССЛМ). Вона передбачала надання півдню країни автономії. Тоді ж було прийнято закон про амністію повстанцям, які складуть зброю. Результатом досягнутих домовленостей стало створення регіонального уряду для півдня країни з широкими правами. На жаль, процес мирного врегулювання було зірвано. Після невдалої спроби державного перевороту з боку лівих сил країни у 1981 р. автономію та уряд Південного Судану було ліквідовано. Оскільки впровадження мусульманського права для населення півдня виявилось неприйнятним, а ліквідація регіонального уряду викликала обурення, в країні знову спалахнула громадянська війна. Боротьбу повстанців очолила організація Визвольний рух народу Судану, Визволь­на армія народу Судану (СПЛМ/СПЛА). Встановленням миру в Судані опікуються ОАЄ, інші африканські організації та окремі країни, держави Заходу.

У критич­них ситуаціях у переговори втручався імператор Ефіопії Хайле Селассіє І. Коли за 10 років війна спалахнула після скасування угоди, посеред­ницька діяльність у Судані дуже ускладнилась. Новий про-марксистський уряд у Ефіопії активно підтримував СПЛМ, СПЛА, забезпечував діяльність його військових баз на своїй території. Судан, у свою чергу, підтримував сили антиурядової опозиції в Ефіопії. Напруженість між обома країнами сприяла загостренню становища в субрегіоні; сприятливішу внутріш­ню ситуацію в Судані у 1985—1989 рр. не було використано для врегулювання відносин «північ — південь».

У квітні 1985 р. група офіцерів, очолювана генералом А. Суар аль Дахабом, здійснила переворот. У 1986 р. військові провели вибори й передали владу цивільному урядові, сфор­мованому за результатами голосування. Проте у 1989 р. бригадний генерал О. Хасан Ахмед аль Башір здійснив чер­говий переворот і встановив ісламський за суттю режим особистої диктатури. Після падіння режиму Меіігісту Хайле Маріама в 1991 р. СПЛМ/СПЛА втратив підтримку Ефіопії, а ісламський уряд виявився особливо непоступливим, зважа­ючи на погіршення позицій противників. Однак широка міжнародна та африканська спільнота й надалі докладала зусиль до встановлення миру в Судані.

З 90-х років ОАЄ приділяє особливу увагу внутрішнім та міждержавним конфліктам у Африці. У великій мірі це спри­чинено позицією генерального секретаря ОАЄ Саліма А. Саліма, який бачив внутрішню, власне африканську природу цих конфліктів. На початку 90-х років за його особистою допомогою було врегульовано багаторічний конфлікт між Суданом та Ефіопією. Дві країни підписали угоди про при­пинення постачання зброї до Південного Судану з боку Ефіопії та на північ Ефіопії з боку Судану.

Досить активно діяла ОАЄ для припинення внутрішнього конфлікту в Судані, використовуючи для цього зусилля окре­мих своїх членів. Президент Нігерії Ібрагім Бабангіда, котрий обіймав посаду голови ОАЄ, виступив як посередник на переговорах. Два інтенсивних раунди переговорів про­ходили в Нігерії у 1992 та 1993 рр., але вони застряли щодо ключового питання відносин між релігією та державою, а також через відмову Башіра надати півдню будь-які права. В організації переговорів у першій половині 90-х років також брали участь представники Кенії, Уганди, Заїру та ЦАР.

У 1994, 1996—1998 рр. низку переговорів провела східноафриканська субрегіональна організація Міжурядова ад­міністрація розвитку (ІГАД), але її можливості значно змен­шилися через напруженість внаслідок збройного конфлікту між Еритреєю та Ефіопією, що спалахнув 1998 р. Відносно позицій інших держав, то Єгипет, що вороже ставиться до режиму в Судані через підтримку мусульманських екстре­містів на його території, насторожено стежить за тамтешніми подіями. Сусідні Конго, ЦАР, Чад тісно зв'язані з режимом Башіра, а Уганда та Еритрея підтримують СПЛМ та його союзника па півночі — Національно-демократичний союз.

Вашингтон неодноразово примушував ворогуючі сторони сісти за стіл переговорів. Невдовзі після обрання Буша президен­том у 1988 р. його адміністрація прийняла рішення про проведення узгоджених заходів з урегулювання ситуації в Судані. У лютому 1989 р. держсекретар Джеймс Бейкер публіч­но закликав СПЛМ/СПЛА та уряд у Хартумі передовсім установити мир у країні і для цього негайно домовитись про припинення вогню. В умовах згасання «холодної війни» ад­міністрація Буша була готова опікуватись правами людини більше за попередників. США активно використовував надан­ня продовольчої та іншої допомоги як засіб тиску. Пред­ставники держдепартаменту підгримували діалог з радян­ськими дипломатами задля спільних миротворчих зусиль у Судані. Підводячи підсумок, слід наголосити, що диктаторський режим Башіра продовжує нав'язувати півдню країни іслам і не погоджується на надання автономії. Отже, громадянська війна триває.

З травня 1998 р. в Африці відбувається збройний конф­лікт, фактично війна, між Ефіопією та Еритреєю. Безпосередньо його спричинили суперечки з приводу належності певних прикордонних територій, серед яких найбільшою с район Бадме. Конфлікт почався після введення військ на ці землі Еритреєю. Якщо дивитися на проблему ширше, чинником небезпеки стало прагнення Ефіопії будувати відносини з Еритреєю з позиції зверхності. Розгромивши італійські війська в Еритреї у 1941 р., Велика Британія тримала Еритрею під управлінням своєї військової адміністрації у 1941— 1945 рр. У 1945— 1952 рр. Еритрея була підопічною територією Великої Британії. У 1952 р. згідно з резолюцією ГА ООН Еритрея ввійшла до складу Ефіопії на правах автономії. Проте монархічний уряд Ефіопії, порушивши резолюцію ГА ООН, скасував цю автономію в 1962 р. ЗО років її народ змагався за незалеж­ність, з 1970 р. під проводом Народного фронту визволення Еритреї. Нарешті, за домовленостями між керівництвом Фронту та новим урядом Ефіопії, у 1993 р. Еритрея здобула незалежність.

У лютому 1999 р., після нового спалаху бойових дій і відступу військ Еритреї, керівництво цієї країни погодилось прийняти умови врегулювання, пропоновані ОАЄ. Вони пе­редбачають виведення військ Еритреї з району Бадме, роз­гортання в цьому районі міжнародної місії спостерігачів та поетапну демілітаризацію інших спірних прикордонних те­риторій. Проте згодом сторони почали по-різному тлумачити цей план. Ефіопія наполягала, що Еритрея повинна вивести свої війська з інших окупованих нею теренів, а вже після цього має відбутись припинення вогню. Еритрея домагалась негайного припинення бойових дій.

Протягом двох років, за деякими винятками, ефіопські війська зазнавали поразок. У травні 2000 р. ситуація змі­нилася докорінним чином — ефіопські війська розгромили вісім дивізій противника і наблизились до столиці Еритреї Асмери. Причина таких успіхів полягала у залученні до розробки операцій і командування збройними силами Ефіо­пії російських генералів та інших військових фахівців.

Західна Африка.

Ліберія. Політична криза та громадян­ська війна в цій країні мають низку відмітних рис. Зокрема, Ліберія ніколи не була колонією і, здавалося б, мала накопичити досвід формування демокра­тичного суспільства та держави. Етнічно Ліберія відрізняється від усіх африканських країн, крім Сьєрра-Леоне, тим, що її темношкіре населення поділяється на нащадків звільнених з рабства переселенців зі США та корінне насе­лення. Соціально заможна верхівка та політична еліта скла­даються саме з нащадків переселенців, з їхнього середовища завжди обирались президенти. Ліберія також являє собою приклад особливої активності окремих африканських держав, їхніх субрегіональних організацій та міжафриканських збройних сил у розв'язанні тамтешніх внутрішніх криз.

Політична дестабілізація в Ліберії почалася з того, що у квітні 1980 р. сержант ліберійської армії, виходець з народності кран Самюель Доу здійснив воєнний переворот, під час якого було вбито Президента Толберта та багатьох членів уряду. Вперше пред­ставник корінного населення очолив країну. Спочатку він зустрів підтримку населення, яке раділо закінченню режиму «апартеїду» в країні. У середині 80-х років корумпованістю, репресіями, створенням особливих умов для «своїх» з еліти племен кран та мандінго С. Доу викликав широке невдоволення в країні, яке швидко зростало після фальсифікації результатів президентських ви­борів Ї985 р. Найбільш помітною фігурою у боротьбі з ре­жимом С. Доу став колишній член його уряду Тейлор. Він заснував Національний патріотичний фронт Ліберії (НПФ) і в грудні 1989р. почав повстання на півночі країни. Його активно підтримали пле­мена гіо та мано. В країні спалахнула громадянська війна. В липні 1990 р. від Ч. Тейлора відокремився зі своїми при­бічниками бригадний генерал Джонсон, яккй створив Незалежний національний патріотичний фронт, а згодом на його базі — Незалежну демократичну партію. Тоді ж сили Джонсона частково захопили столицю Монровію та вбили С. Доу. Незабаром виникло ще декілька угруповань, які схопились у боротьбі за владу.

Відразу ж громадянська війна в Ліберії набула міжнарод­ного виміру. По-перше, внаслідок масового руху біженців, по-друге, через інтереси сусідніх країн, які підтримували ті чи інші сили в Ліберії. Кот-д'Івуар, Буркіна-Фасо та Лівія підтримали Ч. Тейлора. Так, через Буркіна-Фасо Тейлор отримував зброю. Нігерія була рішуче налаштована проти угруповання Ч. Тейлора, оскільки мала дружні відносини з режимом С. Доу. ЕКОВАС здійснило безпрецедентне втру­чання в справи Ліберії, оскільки тамтешня війна деста­білізувала ситуацію в субрегіоні та могла спровокувати збройні виступи опозиційних сил в інших країнах. Ініціативу перебра­ла на себе Нігерія, оскільки вона претендувала на вплив в суб­регіоні Західної Африки. В серпні 1990 р. Постійний комітет ЕКОВАС з посередництва прийняв рішення створити зброй­ну Групу контролю за припиненням вогню (ЕКОМОГ), щоб у мирних умовах реорганізувати уряд Ліберії.

Створення ЕКОМОГ не мало відповідної правової бази і супроводжувалось ускладненням відносин між країнами субрегіону. По-перше, Постійний комітет з посередництва, за­снований з ініціативи Президента Нігерії Ібрагіма Бабангіди на саміті ЕКОВАС у травні 1990 р. як його загальний орган, отримав повноваження втручатись як посередник у випадку міждержавних суперечок, а в Ліберії конфлікт був внутрішнім. По-друге, франкомовні країни Західної Африки розцінювали рішення Постійного комітету як реалізацію гегемоністських прагнень Нігерії в субрегіоні: постанову про створення ЕКОМОГ ухвалили лише країни —колишні колонії Великої Британії. Такі члени Постійного комітету, як Того і Малі, спочатку виділили сили, а потім їх відкликали, а Президент Буркіна-Фасо засудив прийняте рішення. Сенегал та Кот-д'Івуар взагалі не висловили власної позиції, лише Гвінея надала символічний контингент. Навіть більше, франкомовні країни підтриму­вали повстанців, з якими воювали сили ЕКОМОГ (підрозділи Нігерії, Гани, Сьєрра-Леоне та Гвінеї). У 1990—1995 рр. дії ЕКОМОГ з установлення миру і створення коаліційного уряду позитивного результату не дали, оскільки Група вважала, що мир у Ліберії настане після розгрому сил Тейлора. Лише в червні 1995 р. відбулася зустріч Ч. Тейлора з главою військового уряду Нігерії Санью Абачою.

У вересні 1995 р. під прямим тиском ЕКОВАС, тобто передовсім Нігерії, в Абуджі угруповання, що воювали між собою, підписали мирну угоду. Згідно з нею утворювалась Державна рада з 6 чоловік, до якої ввійшли керівники На­ціонального патріотичного фронту Ліберії (НПФЛ), Об'єдна­ного визвольного руху Ліберії за демократію (УЛІМО-К) та Ради миру Ліберії (ЛПК) УЛІМО та ЛПК фактично репрезентували інтереси колишніх прибічників режиму С. Доу.

Укладена угода передбачала роззброєння сторін до кінця 1995 р. і проведення виборів до серпня 1996 р. Але оскільки всі учасники угоди прагнули очолити мирний процес, її виконання було зірвано. В грудні 1995 р. бої спалахнули з нового силою. Тому Нігерія та її союзники по ЕКОВАС мусили організувати ще одні переговори в Абуджі та прий­няти угоду Абуджа-2. Вона включала принципові нові мо­менти: на її здійснення відводилось значно більше часу та передбачались санкції проти порушників (заборона висувати свої кандидатури на виборах і порушення кримінальних справ трибуналом за військові злочини). Відтоді дійсно роз­горнувся процес мирного врегулювання. У лютому 1997 р. військові організації трансформувались у політичні партії.

19 липня 1997 року під контролем спостерігачів ООН та ЕКОВАС на президентських виборах у Ліберії переміг Тей­лор. Слід підкреслити, що, попри всі недоліки, встановлення миру в Ліберії є чи не найяскравішим успіхом зусиль африканських держав та ОАЄ задля припинення громадянсь­кої війни в одній з країн континенту.

Вироблені миротворчі технології та прийоми являють собою цінне надбання для їхнього подальшого розвитку та застосування. Нагромаджено цінний досвід для майбутнього створення міжафриканських миротворчих збройних сил на базі виділених для цього національних формувань. Грома­дянська війна в Ліберії засвідчила, що первинність принципу прав людини над принципом суверенітету дозволяє успішно протистояти громадянським війнам у Африці. 1 нарешті, приклад Ліберії доводить, що ЕКОВАС досягло успіху за­вдяки застосуванню примусу, важеля, якого позбавлена ОАЄ.

Серйозним джерелом громадянської війни в Західній Аф­риці є Сьєрра-Леоне. Від 1991 р. там триває повстання, очолюване Революційним об'єднаним фронтом (РОФ) під проводом Санко. Це угруповання, що змагається не так за владу в країні, як за утримання у своїх руках районів, де видобувають алмази. Саме цю територію повстанці захопили в 1991 р., вигнавши ліванців, котрі кон­тролювали торгівлю діамантами. В травні 1997 р. внаслідок перевороту Президента Каббу було повалено. Уряд сформу­вав союзник Санко — майор Корома. У вересні 1997 р. сили ЕКОМОГ (війська Нігерії) почали воєнні дії проти Короми і в лютому 1998 р. скинули його. На початку січня 1999 прибічники Санко знову захопили Фрітаун, вимагаючи звільнити свого ватажка, ув'язненого в жовтні 1998 р. Нігерійські війська в статусі сил ЕКОМОГ незабаром удруге зайняли столицю.

У липні 1999 р. під тиском представників Нігерії та інших членів ЕКОВАС, а також представників ООН у Ломе було підписано мирну угоду між урядом та РОФ. Угода передбачає входження представників фронту до урядових структур, перетворення РОФ на політичну партію та роззброєння опо­зиції. Було амністовано практично всіх учасників бандформувань.

Для нагляду за виконанням угоди до Сьєрра-Леоне виру­шили військові спостерігачі ООН. У жовтні 1999 р. для допомоги у справі реалізації Ломейської угоди утворено Мі­сію ООН у Сьєрра-Леоне (ЮНАМСІЛ), яка в січні 2000 р. вже налічувала 4300 вояків і 220 військових спостерігачів. У лютому Рада Безпеки ООН прийняла рішення збільшити її чисельність у два рази через ускладнення в роззброєнні 45 тис. бойовиків та дотриманні припинення вогню, а також через виведення персоналу ЕКОМОГ.

У травні 2000 р. повстанці відновили бойові дії і навіть захопили як заручників 500 службовців ООН, щоправда, згодом їх було звільнено. Війну в Сьєрра-Леоне остаточно припинити не вдалося. Але безперечно, що без втручання ООН та ЕКОМОГ втрата цієї невеличкої африканської країни були б набагато більшими.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.55.22 (0.068 с.)