Проблеми реформування та еволюція НАТО після завершення «холодної війни».

Новий клімат безпеки в Європі.

4 квітня 1989 року Альянс святкував сорокову річницю підписання Північноатлантичного договору. Ця подія збіглася з глибокими змінами, що сталися у відносинах між Сходом і Заходом та у міжнародних відносинах в цілому. Водночас відбувалися далекосяжні зміни клімату безпеки. Північноатлантичний альянс відіграв провідну роль у створенні умов для перетворень, які описані на цих сторінках. Забезпечивши основу колективної оборони та спільної безпеки держав-членів та зберігаючи стратегічний баланс у Європі протягом холодної війни, Альянс гарантував їх свободу і незалежність. Згідно з Північноатлантичним договором він продовжує виконувати ці ключові функції, але додає до них нові завдання. Він розбудовує підвалини, які створив для сприяння стабільності, що базується на спільних демократичних цінностях та повазі до прав людини і верховенстві права на усьому континенті.

Початки змін у кліматі безпеки.

Низка не менш важливих подій позначала розвиток відносин Захід - Схід протягом 1980 - х років. Серед них: розгортання у Європі ядерної зброї середнього радіуса дії після прийняття у грудні 1979 року рішення про паралельний розвиток ядерної модернізації і контролю за озброєннями; підписання у грудні 1987 року Вашингтонського договору, який привів до широкомасштабного знищення американських та радянських ракет наземного базування середнього радіуса дії; перші ознаки змін у Східній Європі, пов'язані з виникненням і визнанням у серпні 1980 року, незважаючи на подальші невдачі, незалежного профспілкового руху "Солідарність" у Польщі; наслідки грудневого 1979 року вторгнення СРСР в Афганістан і остаточне виведення радянських сил звідти у лютому 1989 року; призначення у березні 1985 року Михайла Горбачова на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС.

У березні 1989 року в рамках НБСЄ у Відні розпочались нові багатообіцяючі переговори з питань контролю над озброєннями між 23 країнами, членами НАТО та Організації Варшавського договору, які стосувалися скорочення звичайних збройних сил у Європі (ЗЗСЄ). Саміт НАТО, який пройшов у Брюсселі наприкінці травня 1989 року, набув особливого значення на тлі цих подій. Були опубліковані дві принципові заяви щодо політики Альянсу, зокрема, декларація з нагоди сорокової річниці Альянсу, у якій були визначені цілі та напрями політики, якими мали керуватися члени НАТО протягом п'ятого десятиріччя його існування; а також всебічна Концепція контролю за озброєннями та роззброєння.

Декларація саміту 1989 року містила багато надзвичайно важливих елементів. У ній були визнані зміни, що відбувались у Радянському Союзі та інших східноєвропейських державах, та окреслений підхід Альянсу до подолання розділення Європи і досягнення далекосяжної мети формування справедливого та мирного європейського порядку.

Події кінця вісімдесятих

Протягом вісімдесятих років продовжували відбуватись події великого значення для всього європейського континенту та міжнародних відносин у цілому. Наприкінці 1989-го та на початку 1990 року вдалося досягти значного прогресу у реформі політичних та економічних систем Польщі та Угорщини, а у Німецькій Демократичній Республіці, Болгарії, Чехословаччині та, після запеклої боротьби, у Румунії були здійснені кроки до свободи і демократії, які перевершили усі сподівання.

Трансформація Альянсу. Нові інститути.

Рада північноатлантичної співпраці. На тлі цих подій 1991 рік позначився інтенсивними візитами й дипломатичними контактами між НАТО і країнами Центральної та Східної Європи, що відповідало рішенням, прийнятим главами держав та урядів країн НАТО в Лондоні. Публікація Римської декларації у листопаді 1991 року заклала підвалини для переведення цих еволюційних відносин на міцнішу інституційну основу. Прямим наслідком цього рішення стало створення в грудні Ради північноатлантичної співпраці (РПАС), яка звела країни - члени НАТО і спочатку дев'ять країн Центральної та Східної Європи на новому консультативному форумі. У березні 1992 року до РПАС приєднались усі країни-учасниці СНД (див. нижче), а на початок червня 1992 року - Грузія та Албанія.

Перше засідання РПАС відбулося 20 грудня 1991 року, якраз коли припинив існування Радянський Союз.

Водночас дискусії з приводу заходів, спрямованих на посилення ролі НБСЄ у забезпеченні стабільності і демократії в Європі, зокрема пропозиції, що були включені у Римську декларацію Альянсу, привели до підписання на саміті НБСЄ у липні 1992 року Гельсінського документа ("Завдання змін"). У документі, поміж іншого, описувались нові ініціативи щодо створення форуму НБСЄ для співпраці в галузі безпеки та щодо її миротворчої діяльності, Північноатлантична рада та Рада північноатлантичної співпраці висловили беззастережну підтримку цих ініціатив.

Рада євро-атлантичного партнерства (РЄАП). Рада євро-атлантичного партнерства (РЄАП) була створена у 1997 році на заміну Раді північноатлантичної співпраці. У ній беруть участь 19 країн - членів Альянсу і 27 країн-партнерів Рада представляє собою форум для проведення регулярних консультацій і співпраці. Засідання періодично проводяться на рівні послів, міністрів закордонних справ та міністрів оборони.

Глави держав та урядів 46 країн - членів Ради також зустрічаються в разі потреби, як вони це зробили у Вашингтоні в квітні 1999 року. Саміт РЄАП у Вашингтоні надав можливість відкрито обговорити питання співробітництва в рамках РЄАП в галузі безпеки в ХХІ сторіччі. Керівники держав зосередились на ключових викликах безпеці в межах території РЄАП, зокрема, на ситуації в Косові.

Глави держав і урядів ухвалили два документа, пов'язаних з подальшим розвитком програми "Партнерство заради миру". Перший з них, "Політично-військова структура проведення операцій ПЗМ під проводом НАТО", стосується питань участі країн-партнерів у процесі політичних консультацій та прийняття рішень, оперативному плануванні та організації управління майбутніми операціями під проводом НАТО, в яких вони братимуть участь. У другому документі який називається "До партнерства у ХХІ сторіччі - вдосконаленого і більш дієвого партнерства", розглядаються основні елементи, покликані зробити програму "Партнерство заради миру" (ПЗМ)більш дієвою.

Важливим досягненням РЄАП стало створення Євро - атлантичного центру координації заходів з реагування на катастрофи (EADRCC), що було включено в план дій на пропозицію Російської Федерації. Центр був відкритий у червні 1998 року і до нього негайно звернувся Верховний комісар ООН з питань біженців з проханням надати допомогу Албанії в облаштуванні біженців з Косова. У відповідь на ескалацію кризи біженців в регіоні, що розпочалася наприкінці березня 1999 року, НАТО і країни-партнери почали надавати узгоджену гуманітарну допомогу. EADRCC також зіграв важливу роль в координації гуманітарної допомоги під час повеней у Західній Україні.

 

Білет № 17

1. Питання про відкриття "другого фронту" в Європі в 1941-1944 рр.

2. Берлінські кризи 1948-1949 рр. та 1958-1961 рр.

3. Еволюція відносин між Україною та Росією.

1. Питання про відкриття "другого фронту" в Європі в 1941-1944 рр.

Другого фронту проблема в Другій сві­товій ВІЙНІ — питання про відкриття союзни­ками СРСР фронту в Європі в період Великої вітчизняної війни 1941-45; одне з найгостріших у відносинах між провідними членами антигіт­лерівської коаліції. Д. ф. п. постала практично одразу після нападу Німеччини на СРСР 22.06.1941. Уже 27.06.1941 посол СРСР у Вели­кій Британії Майський у бесіді з членом брит. уряду лордом Бівербруком поставив питання про необхідність початку бойових дій в Європі брит. військами проти Німеччини. 18.07.1941 Й. Сталін у листі до В. Черчілля також поставив питання про відкриття Другого фронту в Півн. Франції. Але брит. керівництво не бажало фор­сувати його вирішення, оскільки побоювалось посилення впливу СРСР у повоєнному світі й поширення його контролю на країни Центр.-Схід. Європи, відтак прагнуло вступити в бойові дії на континенті в той час і в тому місці, що найбільшою мірою відповідатимуть інтересам Лондона. Водночас існували об'єктивні перешкоди для швидкого відкриття Другого фронту. Амер. армія ще була на стадії перебудови, бри­танська, що зазнала значних втрат при відступі з Франції в 1940, не встигла відновити сили; у союзників не було матеріал, засобів для здійс­нення десантної операції великих масштабів.

Після вступу США у війну проти Німеччини амер. керівництво виявило певну підтримку рад. вимог про відкриття Другого фронту. Рішен­нями амер.-брит. конференції на Ньюфаунд­ленді в серпні 1941 перемога в Європі була про­голошена першочерговим завданням союзників, після чого вони перейшли до практичної фази планування операцій. У грудні 1941 генерала Д. Ейзенхауера було призначено відповідальним за підготовку операції союзників з висадки у Франції. Під його керівництвом було розроб­лено та представлено у квітні 1942 брит. стороні два плани висадки в Європі: 1943 (операція «Раундап») і 1942 — у разі розгрому рад. армії та виходу СРСР із війни (операція «Следжхам-мер»). За основу було прийнято план операції «Раундап», водночас брит. сторона зберегла певні застереження навіть щодо терміну висадки в 1943. У результаті, замість відкриття Другого фронту в Європі, на Вашингтонській конфе­ренції 22.12.1941-14.01.1942 було прийнято рі­шення про висадку амер. та брит. військ у франц. Півн. Африці (операція «Торч»). Під час візиту наркома закорд. справ СРСР В. Молотова до Вашингтона в червні 1942 в амер.-рад. комюніке терміном відкриття Другого фронту було визна­чено 1942; аналогічні зобов'язання було взято й брит. керівництвом. Але в серпні 1942 Велика Британія та США переглянули свої наміри й повернулися до планів операцій лише в Півн. Африці. Під час свого візиту до Москви 14.08.1942 В. Черчілль передав рад. уряду мемо­рандум, у якому повідомлялось про неможли­вість відкриття 1942 Другого фронту в Європі та про початок операції «Торч» у жовтні того ж року. Брит. й амер. керівництво заявили про перене­сення терміну висадки в Європі на весну 1943.

Під час Касабланської конференції 1943 Велика Британія та США не прийняли рішення про відкриття Другого фронту в Європі. Було ухва­лено завдати ударів на Сицилії та на півдні Італії (операції «Хаскі» та «Аваланш»). У травні 1943 у Вашингтоні Ф. Рузвельт і В. Черчілль домови­лись перенести відкриття Другого фронту в Єв­ропі на травень 1944. Під час Квебекськоїконфе­ренції 1943 лідери Британії та США підтвердили дату висадки в Півн. Франції (операція «Овер-лорд») — 1.05.1944. Попри вимоги СРСР, пи­тання про укладення зобов'язуючої угоди між союзниками щодо терміну відкриття Другого фронту не було включено в порядок денний Московської конференції міністрів закорд. справ Великої Британії, СРСР та США (див. Московські конференції 1941, 1943). Конкретні рішення щодо Д. ф. п. були ухвалені на Теге­ранській конференції 1943. Вона взяла до уваги, що операцію «Оверлорд» буде здійснено протягом травня 1944 разом з операцією в Півд. Франції. Другий фронт у Європі було відкрито висадкою амер.-брит. війську Нормандії 6.06.1944.