Фаза третья: соглашение о постоянном статусе и окончание конфликта

Целью этой фазы плана является "консолидация реформ и стабилизация палестинских структур власти, эффективная работа палестинских служб безопасности и палестино-израильские переговоры по установлению постоянного статуса Палестины в 2005 году". Будет созвана вторая международная конференция, на которой будут утверждены соглашения, достигнутые Израилем и Палестиной об окончательных границах, статусе Иерусалима, беженцев и поселений. Далее ожидается, что арабские государства восстановят "нормальные отношения с Израилем". На этом этапе будет полностью завершен арабо-израильский конфликт.

Дорожня карта – fail

А. Шарон заявил, что если разработанный План «Дорожная карта» провалится, то Израиль будет готов пойти на односторонние меры для обеспечения безопасности своих граждан. Он сказал, что если через пару месяцев палестинцы не начнут выполнять своих обязательств, тогда Израиль инициирует одностороннее размежевание, при котором «часть поселений будет перемещена». Шарон не назвал те поселения, которые будут «перемещены», ограничившись фразой, что речь идет о тех населённых пунктах, «которые при любом возможном раскладе будущего окончательного соглашения не будут включены в территорию Израиля». Он также заявил, что «процесс размежевания приведет к улучшению уровня жизни и поможет усилить экономику Израиля», и что «односторонние шаги, которые Израиль предпримет в рамках программы размежевания, усилят безопасность жителей Израиля и помогут ЦАХАЛу и силам безопасности в исполнении труднейших задач, стоящих перед ними».

План одностороннего размежевания — план отделения Израиля от Палестинской национальной администрации (ПНА), предложенный премьер-министром Израиля Ариэлем Шароном. Предусматривал вывод всех еврейских поселений и подразделений Армии Обороны Израиля с территории сектора Газа, а также вывод ряда поселений из Самарии.

Одобрен кабинетом министров 6 июня 2004 г., утверждён решением Кнессета 26 октября 2004 г. и осуществлён в период с 15 августа по 23 сентября 2005 г. 22 августа 2005 г. все жители еврейских поселений покинули сектор Газа. 12 сентября 2005 года Газу покинул последний израильский солдат. «Одностороннее размежевание» завершилось 23 сентября 2005 года ликвидацией военного лагеря Дотан близ Дженина. В результате, из сектора Газа выведено 21 еврейское поселение, из Самарии — 4.

 

Білет № 22

1.Українське питання в міжвоєнний період.

2. Ялтинська конференція та її рішення.

3. Становлення пост-біполярної системи МВ. її основні характеристики.

 

1.Українське питання в міжвоєнний період.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х років характеризувалося глибокою кризою. Тривалі військові дії призвели до економічної руїни. Загострювала ситуацію й воєнно-комуністична політика радянської влади, що призвела до дезорганізації господарських зв'язків. Промисловість і торгівля були націоналізовані, приватна торгівля заборонена. Конфісковану в поміщиків землю передали селянам, але водночас запровадили продрозкладку, за якою з урожаю кожному члену селянської родини залишали невелику норму, а решту відбирали в державні фонди. Таким чином селянин втрачав зацікавленість у підвищенні врожайності. Періодично вибухали стихійні селянські повстання, на Півдні України ширився махновський рух.

Серед керівництва країною росло розуміння, що подальше проведення політики "воєнного комунізму" може призвести до селянської війни. Тому на X з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. було ухвалено рішення про заміну розкладки натуральним податком, поклавши початок системі заходів в аграрній, промисловій, торговельній, фінансовій сферах, яку назвали " неп " (нова економічна політика).

Це була політика компромісу, вимушеного відступу від негайного будівництва комунізму, її суть полягала у відновленні товарно-грошових відносин в економіці. Крім заміни продрозкладки натуральним, а згодом і грошовим податком, що давало можливість селянам продавати надлишки своєї продукції на ринку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду та приватну власність, іноземні концесії. Практично припинилося заснування нових колгоспів і радгоспів. Підприємства важкої промисловості об'єднувалися у трести, на рівні яких запроваджувався госпрозрахунок. Водночас "командні висоти" в економіці, такі, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися під контролем держави.

Впровадження непу позитивно вплинуло на розвиток усіх галузей народного господарства. За планом ГОЕЛРО розпочалося спорудження в Україні кількох досить великих на той час електростанцій. У 1928-1929 рр. показники по виробництву електроенергії, кам'яного вугілля, сталі, прокату, об'єм валової продукції сільського господарства виросли порівняно з 1913 р. Зростав товарообіг у торгівлі. Проте функціонування непу не було безхмарним, він не означав повного повернення до ринкової економіки. Тому, по мірі завершення відбудовчого періоду, в надрах самого непу загострювалися притаманні йому протиріччя.

Щодо державно-політичного життя республіки, то слід зазначити, що за Конституцією 1919 р. Українська СРР вважалася незалежною державою, але в реальності її суверенітет був дуже обмежений. Роль центру відігравала Російська Федерація, яка контролювала Україну за допомогою комуністичної партії, складовою частиною якої була КП(б)У. Радянські республіки (в тому числі й Україна) фактично утворювали разом з Російською Федерацією єдину державу. Цьому сприяли також раніше підписані міжреспубліканські договори.

У червні 1919 р. між РСФРР і УСРР, іншими радянськими республіками був заключений воєнно-політичний союз, який передбачав створення єдиних збройних сил, об'єднання оборонних галузей економіки. Наступного року, у грудні 1920 р. РСФРР і УСРР уклали договір про воєнний і господарський союз, у преамбулі якого зазначалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенітет" одна одної, усвідомлюють необхідність об'єднати свої сили для оборони та в інтересах господарського виробництва. Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх "уповноважених". Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР.

Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювали суверенітет України. Подальше зростання централізації управління призводило до посилення керівної ролі органів РСФРР у вирішенні навіть суто українських питань.

Договірні відносини радянських республік були доповнені укладанням на початку 1922 р. дипломатичного союзу. Відповідно всі вони уповноважили делегацію РСФРР представляти їх інтереси на Генуезькій конференції. Цей крок був вимушеним у зв'язку з позицією західних держав, що об'єктивно посилювало позиції Росії, водночас обмежувало можливості України.

Українські керівники одними з перших звернули увагу на хиби, притаманні системі договірних відносин. X. Раковський ще в червні 1921 р. надіслав телеграму В. Леніну з проханням врегулювати взаємовідносини між наркоматами РСФРР і УСРР. Це питання систематично обговорювалося на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У. Однак, не дивлячись на позицію ряду лідерів національних радянських республік, яким з допомогою В. Леніна вдалося завадити прийняттю сталінського плану утворення союзної держави на засадах "автономізації", тобто добровільній відмові від здобутого суверенітету і проголошення I Всесоюзним з'їздом Рад Союзу Радянських Соціалістичних Республік добровільним державним об'єднанням рівноправних суб'єктів, централізаторські тенденції продовжували посилюватися. Вони знайшли своє закріплення в Конституції СРСР, прийнятій у 1924 р. згідно Основного Закону Україна, як і інші національні республіки по суті втрачала суверенітет, дедалі перетворюючись на складову унітарної держави.

Хоча структура Радянського Союзу й не давала змоги республікам, що входили до його складу, влаштовувати власні справи на свій розсуд (остаточні рішення приймалися в Москві), все ж Україна вперше з часів козацької Гетьманщини XVIII ст. стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Наявність, хай й формальних, атрибутів державності значно полегшало справу здобуття незалежності України на початку 90-х років XX ст.

Також слід звернути увагу на те, що на початку 20-х рр. допускалися ще певні прояви політичного плюралізму. Так, в Україні довше, ніж у Росії, існували різні політичні партії (боротьбисти, укапісти), які впливали на політику КП(б)У, примушуючи її пристосовуватися до особливостей і специфічних умов соціально-економічного й національно-культурного життя республіки.

У 20-х роках з метою підтримки неросійських народів керівництво країни проводило політику коренізації. В Україні ця політика називалася українізацією. У державному апараті почали працювати переважно українці. Українська мова стала державною, запроваджулася в усіх установах і навчальних закладах. Видавалася велика кількість українських книг, газет і часописів. Водночас ішов процес національного і культурного відродження національних меншин, що мешкали на території республіки. Створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці (райони, сільські Ради) - німецькі, російські, польські, єврейські, болгарські та ін. Функціонували сотні національних шкіл, бібліотек, хат-читалень, десятки клубів, діяли театри, виходили газети. Проте так тривало недовго. Вже наприкінці 20-х років, після перемоги над троцькістами і "націонал-ухильниками" на чолі з О. Шумським починаються судові політичні процеси і репресії в Україні.

Наприкінці 20-х рр. позначилися суттєві зміни й у економічній політиці. За роки непу так і не була демонтована створена в період "воєнного комунізму" централізована система управління економікою. Особливо яскраво це виявилося під час так званої хлібозаготівельної кризи 1927-1928 рр. З метою запобігання подібних криз Й. Сталіним було висунуте гасло форсованої індустріалізації і колективізації сільського господарства. На реалізацію цього гасла і були спрямовані дії уряду у подальші роки.

Наслідки індустріалізації для України не можна оцінити однозначно. З одного боку, відбулися значні позитивні зрушення: вихід республіки на якісно новий рівень промислового розвитку; зміни у структурі народного господарства на користь промисловості; досягнення промисловістю України за цілим рядом ключових індустріальних показників європейського та світового рівня; урбанізація; швидке формування національного робітничого класу. Але, з іншого боку, форсована індустріалізація стимулювала появу цілої низки негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва; побудова і реконструкція підприємств-монополістів; заморожування значних коштів у незавершених об'єктах; диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу України; наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

У сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація, при цьому роль аграрного сектора полягала в "обслуговуванні" процесу індустріалізації і в збереженні в країні більш-менш стабільної ситуації з продовольством. А цього можна було досягти тільки шляхом примусового усуспільнення землі та засобів виробництва, позбавлення селян прав розпоряджатись вирощеною продукцією через обов'язкові поставки державі за значно заниженими цінами. Все це й було здійснено за допомогою колективізації. Отже, її головним результатом став здійснений індустріальний стрибок, за який український народ заплатив занадто дорогою ціною - мільйонними жертвами насильницького розкуркулення і голоду 1932-1933 рр., а також втратою селянами відчуття господаря, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектора.

Проведення форсованої індустріалізації та колективізації сприяло зміцненню в Україні, як і в СРСР в цілому, тоталітарної системи. В політичній сфері це супроводжувалось утвердженням єдиної комуністичної ідеології, монополізацією влади більшовицькою партією, усуненням з політичної арени інших політичних партій, зрощенням правлячої партії з державним апаратом, масовими репресіями.

Після закінчення Першої світової війни, коли проходив процес розвалу імперій, українці виявилися нацією, що зазнала нових тяжких випробувань. Після розпаду Австро-Угорщини значні території України потрапили під владу різних держав, зокрема Сх. Галич. відійшла до Польщі, Пн. Буковина - до Румунії, а Закарпаття - до Чехословач.

Тяжким було становище понад 5 млн укр.населення Польщі (майже 15 % мешканців країни). Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали права вступати до нього.

Тяжким були й соціально-економічні умови. Населені українцями землі (близько 25 % території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і були змушені купувати дорогі готові товари. Не сприяли поліпшенню справ і такі заходи польського уряду, як колонізація (переселення поляків до Галичини й Волині) та "пацифікація" ("умиротворення" українців). Усі ці обставини призвели до значного збільшення виїзду за межі України, появи масової політичної еміграції.

Проти політики польського уряду виступила Українська Військова Організація (УВО), яка діяла в підпіллі з 1921 р. У 1929 р. з неї була сформована Організація Українських Націоналістів (ОУН) на чолі з Є. Коновальцем. ОУН боролася проти польської окупації, в тому числі й терористичними методами.

У Польщі нелегально діяла також Компартія Західної України (КПЗУ), яка була розпущена Комінтерном у 1938 р. Активно працювали "Просвіти", що гуртували близько півмільйона українців, підпільні факультети вузів під керівництвом акад. В. Щу-рата, українська кооперація тощо.

Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. В межах країни жило близько 790 тис. українців. Після анексії Румунією Буковини остання втрачає права, які мала під владою Австрії. Румунський уряд закрив усі українські школи і навіть відмовлювалися визнавати українців за окрему націю - українців називали "громадянами румунського походження, що забули рідну мову". Але урядові так і не вдалося зовсім заглушити національно-культурне життя: відновлялися українські культурні товариства, театри, хори, студентські гуртки. У 1927 р. утворилася Українська національна партія під проводом В. Залозецького. У середині 30-х років оформився націоналістський табір на чолі з Орестом Зибачинським і Денисом Квітковським.

Порівняно кращі умови існування українців були в Чехословаччині. Внаслідок підписаної в м. Скретоні (СІНА) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами емігранти із Закарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу Чехословаччини за умов надання Закарпаттю прав автономії. Хоча Чехосло-ваччина не проводила щодо меншостей на своїй території відкритої політики дискримінації й асиміляції, проте питання з автономією було вирішено тільки в 1938 р. після Мюнхенського пакту.

Таким чином, незважаючи на тяжкі умови, національне життя в Західній Україні ніколи не припинялося. Західні українці продовжували бути чутливими до питань державного самовизначення.