Проблема контролю над ядерними озброєннями та роззброєння на поч. XXI ст.

 

1.Вісь "Берлін - Рим - Токіо": зміст, мета, етапи формування.

У 1922 р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером націонал-соціалістична робітнича партія. Позиція Франції погіршилась і вона починає переговори з СРСР і укладає франко-радянський пакт про ненапад у 1932 р. У 1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область. Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30-х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна завершилася: Ефіопія стала італійською колонією. Влітку 1936 р. в Іспанії почалась громадянська війна. Франко підтримали Італія та Німеччина. Протягом 1936-1939 р.р. було здійснено спільну італо-німецьку інтервенцію в Іспанії.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії зблизила обидві фашистські держави та сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку, хоча Муссоліні к Гітлеру прихильно не ставився, а той, в свою чергу, навіть після 1936 планував гіпотетичні військові дії проти Італії, якщо вона пручатиметься в австрійському питанні. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій­ський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайсько­му басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Іта­лією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць – 25 листопада 1936 р. – в Бер­ліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо­мий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж са­ме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 ро­ків. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних до­говорів, які б суперечили духові даної угоди». «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу ре­акцію протесту в СРСР.

6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Все ж, Італія залишалась складним союзником.

Тоді Гітлер вирішив домогтися визначеності, хоча б у відносинах з Муссоліні. 6 травня 1939 р. Ріббентроп зустрівся з італійським міністром закордонних справ Чиано в Мілані. Чіано передав думку Муссоліні: треба уникати великої війни ще два роки. Ріббентроп легко погодився: це заспокоювало італійських союзників, але ні до чого не ставило за обов'язок Німеччині. Зненацька Муссоліні запропонував укласти військовий союз. Гітлер, з яким здивований Риббентроп зв'язався по телефоні, негайно погодився. 22 травня 1939 року "сталевий пакт" між Німеччиною й Італією був підписаний у рейхсканцелярии.

Після початку війни Німеччина мала потребу в міцному співробітництві із своїми союзниками. "Антикомінтернівський пакт" не забезпечував його в достатній мері. Він не передбачав обов'язкової взаємної військової допомоги країн-учасниць або інших спільних дій. В умовах існування радянсько-німецького блоку питання, зокрема, у Сталіна, викликала його спрямованість. Японія, будучи одним з ініціаторів "антикомінтернівського пакту", була зацікавлена в підтримці Німеччини як проти Радянського Союзу, так і проти США. Але на перше їй було важко розраховувати через радянсько-німецький альянс, а співробітництва проти США "антикомінтернівський пакт" не припускав.

Ідея підтримати Японію в Азії, у всякому разі, проти Сполучених Штатів, восени 1940 р., коли було ясно, що США будуть активно допомагати Великобританії, здавалася Берліну доцільним. Німеччина не могла виключати й майбутнього зіткнення з Радянським Союзом, але в той момент така перспектива проглядалася більш смутно, ніж боротьба з США й Британії. Надзадачею німецької дипломатії було об'єднати всі тоталітарні держави, включаючи Радянський Союз, на базі протистояння з Великобританією й США. Але з'єднати в одній блоковій структурі СРСР й Японію з їх множинними геополітичними протиріччями в Монголії, Маньчжурії й Китаєві було надзвичайно складно. Крім того, Німеччина почувала себе досить упевненої, щоб говорити з Москвою більш твердо, ніж вона це робила восени 1939 р. Союз зі Сталіним здавався усе ще важливим, але не обов'язковою умовою здійснення німецьких планів світової перебудови. З літа 1940 р. у німецькій тактиці з'являється нова риса - прагнення зберегти взаєморозуміння зі СРСР при одночасному посиленні політичного тиску на нього. У зв'язку з останнім Японія могла представляти для Німеччини великий інтерес.

Тому німецька дипломатія приступилася до реорганізації мережі своїх дипломатичних союзів. 27 вересня 1940 р. у Берліні строком на 10 років був підписаний Потрійний пакт Німеччини, Італії і Японії, що передбачала всебічну взаємну підтримку учасниць у випадку, якщо одна з них виявиться в стані конфлікту із третьою державою, що не брала участь у момент підписання в європейській війні або китайському конфлікті. Тобто Японія не була зобов'язана негайно вступати у війну проти Британії, але Німеччина й Італія зобов'язувалися підтримати Японію у випадку її війни зі США. Крім того, Берлін і Рим визнали "керівництво" Японії в справі встановлення "нового порядку" у східно-азіатському просторі, що означало відмову Німеччини від претензій на колоніальні володіння переможених нею Франції (Індокитай) і Голландії (Індонезія). За це Японія погодилася на включення в договір ст. 5, що особливо обмовляла, що новий союз не був спрямований проти СРСР. Крім того, чисто формально, Токіо зафіксував своє визнання гегемонії Німеччини й Італії в Європі.

2.Формування ялтинсько-потсдамської системи МВ, її витоки та базові засади

Ялтинська (Кримська) конференція проходила з 4 по 11 лютого 1945р. за участю делегацій СРСР, США та Великої Британії, на чолі з Сталіним, Рузвельтом та Черчилем.

Мета конференції: координація військових дій для прискорення остаточного розгрому нацистської Німеччини та її беззастережної капітуляції, завершення війни з Японією та визначення основних принципів повоєнного врегулювання. На конференції були ухвалені рішення про спільну політику і плани примусового здійснення умов капітуляції Німеччини на засадах документів, вироблених Європ. консультативною комісією, які визначили зони окупації Німеччини, механізм управління “Великим Берліном”та контрольний механізм для всієї Німеччини, а також надання в ньому місця для Франції. Було вирішено знищити збройні сили Німеччини, покарати воєнних злочинців, ліквідувати нацистську партію, скасувати гітлерівські закоги та установи, змусити німеччину сплачувати репарації. Для втілення цих цілей союзники вирішили окупувати Німечину. Кожній з трьох держав, а також Франції (була виділена окрема окупаційна зона з брит. та амер. зон окупації), надавалися свої зони окупації: східна частина Німеччини – СРСР, північно-західна – Великої Британії, південно-західна – США.

Було вирішено створити в Москві спец. комісію з репарацій з метою розробки рішення про їхні обсяги та форми вилучення; за основу була взята радян. пропозиція, за якою загальна сума репарацій мала становити 20 млрд. дол., а частка СРСР – 50%.

Обговорювалося польське питання. Було вирішено, що східний кордон Польщі проходитиме по “лінії Керзона”, а на заході і півночі вона отримає “суттєве прирощення території”. Польський тимчасовий уряд вирішено було реорганізувати та ввести до його складу демократичних діячів з самої Польщі та з еміграції.

З югославського питання було вирішено прискорити введення в дію Угоди про створення єдиного уряду і тимчасового парламенту, укладеної в листопаді 1944 між маршалом Тіто і прем’єр-міністром югослвського уряду в еміграції Шубашичем.

11 лютого 1945 було підписано угоду трьох великих держав з питань Далекого Сходу, згідно з якою СРСР давав згоду вступити у війну проти Японії через 2-3 місяці після капітуляції Німеччини на умовах збереження статус-кво Монгольської Народної Республіки, передача СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, створення радян. воєнно-морської бази в Порт-Артурі (Китай).

Під час роботи конференції було вирішено створити постійну раду міністрів закордонних справ СРСР, США та Британії (РМЗС) для вирішення проблем повоєнного мирного врегулювання.

З метою остаточного опрацювання й прийняття Статуту ООН було вирішено провести в США 25 квітня 1945 конференцію ООН за участю країн, які підписали “Декларацію Об’єднаних Націй” або оголосили війну державам “Осі” до 1 березня 1945. Державами, які запрошувалися на конференцію, визначалися США, СРСР, Англія, Франція та Китай. Було також досягнуто домовленості, що Українська РСР та Білоруська РСР стануть засновниками ООН.

Важливе значення мала узгоджена союзниками “Декларація про визволену Європу”, яка передбачала погодження політики трьох держав у вирішенні екон. та пол. проблем визволених європейських країн, формування в них демократичних урядів шляхом проведення вільних виборів, до завершення яких мав діяти тристоронній контроль держав-союзниць. Також була зроблена заява “Єдність в організації миру, як і у веденні війни”.

Потсдамська (Берлінська) конференція – 17 липня – 2 серпня 1945. СРСР представляв Сталін, Британію на почаику конференції Черчиль, але він програв вибори у 1945 і його замінив лідер лейбористської партії Етлі, США – Трумен (Рузвельт помер 12 квітня 1945).

Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеччини: демілітарізація, демонополізація, демократизація, денацифікація.

Було визначено західний кордон Польщі по лінії річок Одер – Західна Нейсе, що означало передачу Польщі Данцига (Гданська) і тієї частини Східної Прусії, що не була поставлена відповідно до рішень Берлінської конференції під управління СРСР (тобто Кенігсберга й прилеглого району). Рішення щодо західного кордону Польщі стало наслідком згоди СРСР на прийняття англ-амер. підходу до питання німецьких репарацій.

Судетську область було повернуто до складу Чехословаччини, Австрія відродилася як самостійна держава, відновлено попередній румуно-угорський кордон.

На конференції було опрелюднено Потсдамську декларацію США, Англії та Китаю щодо Японії, а також підтверджено готовність СРСР вступити на боці союзників у війну з Японією.

В Потсдамі не приймалося рішень щодо державного розчленування Німеччини, хоч висувалися відповідні численні пропозиції американської та англійської сторін. Розкол Німеччини відбувся лише чотири роки по тому.

Важливий елемент Ялтинсько-Потсдамської системи – далекосхідна підсистема. Її елементи: Сан-Францискський договір (1951), договір АНЗЮС (1951), американо-філіпінський договір безпеки (1951), радянсько-китайський договір 1950 року.

Основні характеристики Ялтинсько-Потсдамської системи:

1. Біполярність;

2. Розподіл сфер впливу між двома наддержавами і прагнення до його порушення;

3. Децентралізація насильства (стабільність на центральному та глобальному рівнях, що підтримувалося наддержавами, нестабільність на регіональному та субрегіональному рівнях);

4. Неможливість збройних сутичок між наддержавами. Замість цього регіональні кризи, війни;

5. Розпад колоніальних імперій;

6. Світ перестає бути переважно євроцентристським;

7. Формування єдиного світового простору внаслідок розвитку транспорту та засобів комунікації;

8. Формування єдиного інформаційно-телекомунікаційного простору;

9. Військова психологія в міжнародних відносинах;

10. Виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;

11. Ідеологізація міжнародних відносин.