Криза розрядки. Друга холодна війна.

12 грудня 1979 р. В Політбюро ЦК КПРС Л. Брежнєв, Д. Установ, Ю. Андропов, А. Громико схвалили рішення про втручання СРСР у громадянську війну в Афганістані.

Реакція США була негативною – остаточно поховати розрядку. Дж. Картер висловив рішучість змусити СРСР заплатити за акцію. «Каральні заходи» США: відміну постачання, відмову західних держав від участі в Олімпіаді у Москві 1980 року; посилення військової присутність в Індійському океані та Перській затоці; відмова від зустрічі з представниками СРСР; за­борона радянським суднам ловити рибу в американських водах; відмова СРСР в отриманні кредитів із-за кордону, а також високих технологій; посилилення зв'язків з країнами, що побоювалися «радянської агресії», особливо з Китайською Народною Республікою, яка засудила дії СРСР в Афганістані і у спілці з Пакистаном почала допомагати силам опору.

США мо­білізували країни світу проти політики Радянського Союзу в Афганістані, особливо в ООН. У 1980 р., незважаючи на протести СРСР, до порядку денного чергової сесії Генеральної Асамблеї було внесене афганське питання. Резолюція вимагала негайного виведення радян­ських військ з Афганістану. Більшістю у дві третини голосів ГА засудила дії СРСР.

1980 р. – строк Кар­тера скінчився. Р. Рейган ще в виборах 1976 р критикував розрядку, і знову зробив критику СРСР своїм гаслом. По обранні він: відродив антирадянську риторику (1982 – у парламенті ВБ заявив, що місце марксизму-ленінізму на смітнику історії; назвав СРСР „Імперією Зла”), продовжив бойкот переговорів з СРСР, посилив своє збройне втручання в Лат Америці користуючись зайнятістю сил СРСР. Нова холодна війна зірвала ратифікацію підписаного в 1979 році договору ОСО-2, який стосувався Міжконт.Бал.Ракет з Розділл.Головн.Част. та Страт.Бомбард., але сторони все ж дотримувалися його. Рейган також мав свій підхід до політики «гарантованого взаємного зни­щення», започаткувавши програму-обман СОІ(1983) з метою економічного виснаження СРСР в погоні за нездійсненним проектом захисту території від ядерних ракет з космосу. Взагалі Рейган він стратегію дезінформації СРСР у всіх військових сферах аби примусити його нарощувати військову потугу і „озброїтися до смерті”. Для цього він започаткував „Нову воєнну стратегію”, мета якої – досягти повної та незаперечної переваги над СРСР, але насправді змусити СРСР збільшувати власну армію. Проводилися операції накшталт „Влучного Стрільця”(1983) – навчань НАТО в ході в Європу були доставлені і розгорнуті макети МБР, і інформацію про яку було злита СРСР через подвійних агентів – що призвело до приведення сил СРСР в Європі у повну бойову готовність. Було також розроблено „комплексний стра­тегічний план» ведення затяжної ядерної війни проти СРСР”(1982). В рамках плану було сформоване «центральне командування» (СЕНТКОМ), до сфери якого входило 19 держав Азії та Африки, а також значна частина Індійського океану, Перська затока і Червоне море.

В свою чергу СРСР з 1981 проводив розвідувальну операцію „Раптовий ядерний напад” – шукалися найменші побіжні ознаки його підготовки. Активна робота велася з 1981 по 1984, але відмінена лише в 1991.

З 1980 західні держави припинили переговори з СРСР про заборону випробувань ядерної зброї початі в 1977. В 1983 відбулося т.зв. „Подвійне Рішення НАТО” розмістити в Європі ракети середнього радіусу „Першинг-2”, аби тиснути ними на СРСР і змусити його прибрати свої СС-20 в обмін на їх прибирання (нульовий варіант). Також у 1984 США запропонував підписати договір заборони хімічної зброї, по якому інспектувалися б всі хімічні підприємства у власності Д. (всі в СРСР), але не приватні (більшість в США).

СРСР теж блокував переговори: так конференцію НБСЄ(1984) із заходів зміцнення довіри він зірвав виставивши в ультимативній формі «широкомасштаб­ну програму миру і безпеки»(зменшення військових бюджетів).

Відносини також погіршив інцидент 1 вересня 1983 р. над Сахаліном радянський винищувач збитий південнокорейський пасажирський літак «Боїнг». Рейган засудив СРСР, а згодом СРСР засудила в РБ ООН і ін. МО.

В збройних акціях після 1980 року позиції були такі:

Фолклендські Війна: США підтримали ВБ (хоча з Арг. були пов’язані „Договором Ріо”), СРСР – надавали інформацію Арг., попри те що до того звинувачували її в антикомунізмі.

Близький Схід: США – за Ізраїль, СРСР – за Арабські країни. В Лівії (контр Ізраілській країні) постійно військова напруженість – США патрулювали повітряні та морські кордони, збиваючи літаки та катери. 1986 – після вибуху на дискотеці в Німеч. США бомбардували Триполі і порт Бенгазі. Каддафі – персональний ворог Рейгана. Акції проти громадян США.

Гренадська Інтервенція 1983: поавлення США марксистського режиму Бішопа, аби не допустити другої Куби та будівництва злітної смуги, можливо для страт. Бомбард.

В Польщі захід надавав підтримку Солідарності – в 1981 році мало не дійшло до військових дій – запроваджено було „військовий стан”.

 

Питання ядерного роззброєння у другій пол..80-х - на поч. 90-х рр.

Договір про без'ядерну зону в Південній частині Тихого океану (Договір Раратонга).

Основні зобов'язання держав-учасників Договори зводяться до наступного:

· не робити й не здобувати будь-яким шляхом ядерні вибухові пристрої, не мати такі пристрої й не мати контролю над ними;

· не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві або придбанні ядерних вибухових пристроїв;

· не допомагати й не заохочувати держави до виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою;

· не надавати матеріалів, що розщеплюються, і устаткування, призначених для використання або виробництва таких матеріалів, будь-якій державі для мирних цілей, якщо вона не є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї або не має угоди про контроль із МАГАТЕ;

· не розміщувати на своїй території ядерних вибухових пристроїв;

· не проводити випробувань на своїй території ядерних вибухових пристроїв, не допомагати й не заохочувати жодної із держав проводити такі випробування;

· утримуватися від поховання радіоактивних відходів й інших радіоактивних речовин у територіальних водах і відкритому морі.

Договір відкритий до підписання 6 серпня 1985 року. Набув чинності 11 грудня 1986 року. У цей час до складу учасників Договору входять 13 держав. Протокол до Договору Раратонга підписаний всіма п'ятьма офіційними ядерними державами[23].

У листопаді 1985 р. в Женеві відбулася зустріч М.С. Горбачова і президента США Р. Рейгана, що поклала початок відновленню політичного діалогу двох провідних держав світу. Сторони заявили про свою відмову домагатися військової переваги один над одним. Була досягнута домовленість про розширення відносин між СРСР і США. СРСР оголосив мораторій на випробування ядерної зброї. Призупинилося розгортання ракет середнього радіуса дії в Європейській частині СРСР. Була виведена радянська військова техніка з території НДР. У СРСР почалися скорочення Радянської Армії, конверсія військового виробництва.

У жовтні 1986 р. в Рейк'явіку відбулася зустріч М.С. Горбачова і президента США Р. Рейгана, в центрі якої знаходився питання про скорочення і контроль над озброєннями. У результаті в грудні 1987 р. у Вашингтоні був підписаний радянсько-американський Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності на території Європи, що належали обом сторонам. 2 грудня 1989 під час зустрічі на Мальті М.С. Горбачов і президент США Д. Буш заявили, що їхні країни більше не є супротивниками.

Після паузи, що тривала близько року, Радянський Союз і США в листопаді 1984 р. оголосили про готовність розпочати переговори, які охоплювали б питання стратегічних озброєнь, ядерних засобів у Європі, а також питання космічних озброєнь. Остаточне узгодження дати початку переговорів і кола розглянутих на них питань було проведено в січні 1985 р., а перша сесія переговорів була відкрита 12 березня 1985 р. Подальший хід переговорів, а також істотні зміни в радянсько-американських відносинах, що відбулися в другій половині 80-х років, були безпосередньо пов'язані зі змінами в радянському керівництві, які стали наслідком того, що в березні 1985 р. пост Генерального секретаря ЦК КПРС зайняв М. С. Горбачов. Практично відразу після зміни радянського керівництва була почата підготовка радянсько-американської зустрічі на вищому рівні, що відбулася в листопаді 1985 р.[27,C.88]. Незважаючи на те, що в ході зустрічі не вдалося досягти ніяких конкретних домовленостей, сторони визначили коло проблем, потребуючих вирішення. Найбільш серйозним питанням, із приводу якого СРСР і Сполучені Штати не змогли досягти розуміння, стала програма створення систем протиракетної оборони, яка здійснювалася США. Радянський Союз наполягав на припиненні або істотному обмеженні робіт у цій галузі, а Сполучені Штати відстоювали своє право продовжувати розробку протиракетних систем. Однієї зі спроб радянського керівництва докорінно змінити зміст радянсько-американського діалогу стала обнародувана в січні 1986 р. широкомасштабна програма скорочення ядерних озброєнь, відповідно до якої вся ядерна зброя повиннa булa бути ліквідована до 2000 р[17,C.103]. Незважаючи на те, що програма в цілому була явно нереалістична, основні міри, які пропонувалося здійснити на першому етапі скорочення-ліквідація ракет середньої дальності й скорочення вдвічі числа стратегічних згодом послужили основою для позиції СРСР на переговорах про скорочення озброєнь. Пропозиції про скорочення стратегічних озброєнь і засобів середньої дальності були висунуті Радянським Союзом у ході радянсько-американської зустрічі у верхах у Рейк'явіку, що відбувся в жовтні 1986 р. У ході цієї зустрічі була досягнута принципова домовленість про 50% скороченні всіх компонентів стратегічних сил, у тому числі радянських важких ракет. Крім цього Радянський Союз знову виразив готовність піти на виключення засобів передового базування США із числа стратегічних носіїв. Радянський Союз також зняв вимогу про облік ядерних засобів середньої дальності Франції й Великобританії й виразив готовність піти на повну ліквідацію всіх радянських й американських ракет середньої дальності в Європі. Однак ці пропозиції Радянського Союзу були пов'язані з обмеженням діяльності по створенню протиракетних систем, зокрема із зобов'язанням про невихід з Договору по ПРО протягом десяти років. Оскільки США відмовилися піти на обмеження робіт в області ПРО, Радянський Союз зняв свої пропозиції. У березні 1987 р. Радянський Союз пішов на те, щоб відокремити досягнення домовленості про ракети середньої дальності в Європі від питання про дотримання Договору по ПРО. Результатом цього рішення стало досить швидке досягнення остаточної домовленості про повну ліквідацію ракет середньої дальності. При цьому в ході переговорів сфера дії Договори була розширена й СРСР і США домовилися про повну ліквідацію ракет, дальність яких лежала в межах від 500 до 5500 км. Договір про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності (Договір РСМД) був підписаний 8 грудня 1987 р. і набув чинності 1 червня 1988 р[16,C.106]. Відповідно до Договору Радянський Союз ліквідував всі ракетні комплекси " Піонер" (SS-20), а також ракети Р-12 (SS-4) і Р-14 (SS-5) і оперативно-тактичні ракети, дальність яких перевищувала 400 км. Оскільки скорочення стратегічних сил як і раніше було вв'язано з обмеженням діяльності США по створенню протиракетної оборони, переговори про стратегічні озброєння проходили складніше. До червня 1988 р. сторонам вдалося погодити основні положення можливої угоди. Передбачалося скоротити кількість стратегічних носіїв до 1600 одиниць у кожної зі сторін, а кількість боєзарядів - до 6000. При цьому на ракетах морського й наземного базування повинне було залишитися не більше 4900 боєзарядів. Радянський Союз також підтвердив свою із удвічі скоротити кількість важких ракет. Були погоджені також обмеження на сумарну закинуту вагу і правила заліку боєзарядів на бомбардувальниках, не оснащених крилатими ракетами. Наступною важливою подією, що визначила подальших хід переговорів, стало рішення Радянського Союзу відмовитися від ув'язування питання про невихід з Договору по ПРО з висновком угоди про скорочення стратегічних озброєнь. Про це рішення було оголошено у вересні 1989 р. Крім цього, СРСР погодився не включати в сферу дії майбутнього договору крилаті ракети морського базування. Незважаючи на те, що нові пропозиції СРСР означали усунення основних перешкод на шляху до укладання договору, для його остаточного укладення потрібно було ще біля двох років.

СНО-1 (СТАРТ-1) Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між СРСР і США був підписаний 31 липня 1991 р. Договором передбачалося, що протягом семи років після вступу його в дію обидві сторони скоротять кількість своїх ядерних боєзарядів до 6000 одиниць. На момент під­писання Договору Радянський Союз мав 10 271 ядерний боєзаряд, США — 10 371. З 6000 одиниць ядерних зарядів згідно з Договором кожна із сторін може розміщувати не більше, ніж 4900 одиниць на міжконтинентальних ракетах і 1100 одиниць на балістичних ракетах для рухомих комп­лексів.

Поряд із скороченням ядерних боєзарядів Договір СНО-1 пе­редбачав скорочення їх носіїв. Сторони зобов'язалися ско­ротити свої міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), балістичні ракети на підводних човнах (БРПЧ) і важкі бом­бардувальники (ВБ) до рівня 1600 одиниць. На момент підписання Договору Радянський Союз мав 2500 носіїв, із них: МБР — 1398, БРПЧ — 940, ВБ — 162. США володіли 2222 носіями, з них: МБР — 1000, БРПЧ — 648, ВБ — 574. При цьому сумарна закинута вага розгорнутих МБР і БРПЧ кожної зі сторін мала бути скорочена на 50%. Дозволялася модернізація важких МБР, але заборонялося виробництво і розгортання нових ракет такого типу. Скорочення надлишку ядерних озброєнь проводилось у три етапи. Перший етап тривав 36 місяців з моменту ратифікації Договору, другий — 60 місяців, третій — 84 місяці.

Договір СНО-1 дійсний протягом 15 років з моменту вступу в дію, а потім може бути продовжений на період до п'яти років. СНО-1 передбачає процедури оповіщення при створенні нових типів ракет та їх випробуванні.

СНО-1 став базовим документом для розробки нових договорів щодо скорочення ядерних озброєнь, таких як СНО-2 і СНО-3.

СНО-2 (СТАРТ-2). Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних і наступальних озброєнь був укладений між Росією і США 3 січня 1993 р. Його підписанню передувала рамкова домовленість, досягнута у червні 1992 р. між президентами Росії та США, про подальше скорочення стратегічних насту­пальних озброєнь. Цей договір закріплював нову стратегічну ситуацію, що склалася у світі після розпаду СРСР. Рівноправною зі США стороною в ньому виступала Росія. Незважаючи на те, що Росія була правонаступницею ядерної спадщини СРСР, їй належало лише 69,4 % колишнього ядер­ного радянського потенціалу. Відтак СНО-2 мав зафіксувати новий рівень стратегічного паритету Росії та США, на базі якого мала зберігатися стратегічна стабільність між цими ядерними країнами у наступному столітті. Збереження ядерного потенціалу на рівні, дозволеному СНО-1, Росії було не під силу.

Головним у Договорі є зобов'язання сторін до 27 грудня 2007 р. скоротити свої ядерні боєзаряди до рівня 3000—3500 оди­ниць і повністю ліквідувати ракети наземного базування з головними частинами індивідуального наведення, що розділюються (РГЧІН). Згідно з Договором, кожна із сторін має скоротити кількість ядерних боєзарядів, розміщених на МБР та БРПЧ, до рівня 1750 одиниць, а також переобладнати 100 важких бомбардувальників на без'ядерні носії. Але якщо в Договорі СНО-1 за важким бомбардувальником зараховувався тільки один ядерний заряд (хоча в дійсності він міг нести до 24 таких зарядів), то Договір СНО-2 враховував усю цю кількість. Договір передбачає проведення скорочень у два етапи. Сенат США ратифікував його у 1996 р., тоді як Держ­дума РФ — лише у 2000 р. Термін дії СНО-2 — 15 років.

При виконанні всіх умов Договору СНО-2 стратегічні сили США будуть налічувати 3500 ядерних боєзарядів, з яких 500 одиниць (14 %) буде розміщено на носіях наземного базування, 1728 одиниць (50 %) — на носіях морського базу­вання, 1272 одиниці (36 %) — на носіях повітряного базуван­ня. Відповідно Росія може мати 3277 ядерних боєзарядів, з яких 795 одиниць (24 %) припадає на носії наземного базування, 1744 одиниці (53 %) — на носії морського базування, 738 одиниць (23 %) — на носії повітряного базування.

До розпаду СРСР, в липні 1991 р. був підписаний останній радянсько-американський Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Договір СНО-1). Його недоліки відомі. Головним їх них є умовний підрахунок озброєнь, практично зводить нанівець спочатку оголошений намір сторін вдвічі скоротити свої стратегічні потенціали. Цей та інші недоліки Договору (різний підхід до обмеження охоплюються документом видів СНО, висновок за дужки встановлених кількісних меж крилатих ракет морського базування, відмова США підтвердити свою прихильність до Договору по ПРО), по суті, ставили під питання відповідність цього Договору принципом рівності і однаковою безпеки - США забезпечили собі можливість досягнення військово-стратегічного переваги над СРСР, не виходячи формально за рамки прийнятих зобов'язань.

Відповідно до Договору СНО-1 більш суворому обмеженню піддаються міжконтинентальні балістичні ракети наземного базування (МБР), які традиційно є основою стратегічної мощі СРСР (тепер Росії). Найбільш щадні скорочення встановлені для важких бомбардувальників, по яких потрійну перевагу на боці США. Саме тому з американського наполяганням в сумарний граничний рівень ядерних зарядів (6000 од.) Зараховувався лише 50% ракет, для яких був оснащений кожен бомбардувальник. Що стосується крилатих ракет з дальністю менше 600 км і ядерних бомб, то незалежно від реального навантаження умовно вважається, що кожен бомбардувальник, оснащений для цих видів озброєнь, несе тільки один ядерний заряд.

Нічим не виправданий висновок за дужки Договору стратегічних крилатих ракет морського базування (КРМБ). Радянська сторона спочатку поставила питання про їх повну заборону. Американці дали згоду лише на те, що сторони будуть інформувати одна одну про плани розгортання КРМБ. Правда, при цьому сторони домовилися, що число таких ракет не перевищуватиме 880 одиниць. Ця межа відповідав планами Пентагону, а у СРСР плани були значно скромніші.

Після розпаду Радянського Союзу дуже постала проблема розподілу його ядерної спадщини та недопущення її розкрадання різними військовими формуваннями та країнами. Ядерну зброю отримали Росія, Білорусія, Україна та Казахстан. США, вважаючи що лише Росія зможе контролювати ЯЗ, та розуміючи, що вона єдина з чотирьох ніколи не відмовиться від неї, чинили тиск на Казахстан, Білорусь і Україну, аби ті стали без'ядерними державами, приєдналися до СНО-1. В березні 1992 р. на Мінській зустрічі глав держав СНД не вдалося підписати відповідну угоду, адміністрація Дж. Буша запропонувала свій варіант, котрий мав забез­печити якомога швидше виведення ядерної зброї з колишніх радянських республік. В квітні 1992 р. США висунули проект додаткового п'ятистороннього Протоколу до Догово­ру СНО-1, який був підписаний усіма учасниками 23 травня 1992 р. в Лісабоні - Лісабонського протоколу – Україна, Росія, Білорусія та Казахстан стали правонаступниками Договору СНО-1. У Протоколі Білорусія, Україна і Казахстан засвідчили свої зобов'язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерних держав в якомога короткий термін. Також США заручилася односторонніми заявами пре­зидентів Білорусі, Казахстану і України – приєднатися до ДНЯЗ, вивести стратегічну ЯЗ до Росії, що і було зроблено.

В 1993 році США і Росія підписали СНО-2 – про подальше обмеження стратегічної ЯЗ до рівня 3500 боєзарядів. США ратифікували у 1996, Росія ні – через розширення НАТО, але виконує. Строк до 2007 року.

В 1995 безстроково було пролонговано ДНЯЗ,(185 учасників, діє з 1968) за яким ЯЗ можуть володіти лише 5 „Ядерних Держав” – США, Росія, ВБ, Франція, Китай, але дозволяються „мирні ядерні вибухи”.

В 1996 році підписано Договір про Всебічну Заборону Ядерних Випробувань (включно мирних) (ДВЗЯВ), підписали 5 Я.Д. та Ізраїль, але не підписали Індія, Пакистан, Пн. Корея і не ратифікували США, Росія, Китай => не діє.

1995 – Бангкокський Договір – Без’ядерна зона в південно-східній Азії(не підписали ВБ, Росія, Франція, Китай).

Білет № 2