Пакт Молотова-Ріббентропа та політика СРСР щодо країн Балтії в 1939-1940 рр.

У промові Сталіна 10 березня 1939 р. на з'їзді комуністичної партії не помічено різких нападок на Німеччину. На його думку, німці змогли провести свої силові акції в основному через слабкість західних країн. Він дав зрозуміти, що між Німеччиною й СРСР не існує жодного приводу для конфліктів. Все говорить за те, що ініціатива зближення між Німеччиною й СРСР виходила саме від останнього і що призначення 3 травня Молотова на посаду народного комісара закордонних справ мало на меті усунути перешкоду, яку могла б поставити на шляху до цього зближення сама особа Литвинова. 17 квітня, вперше після свого призначення в червні 1938 р., російський посол Мерекалов зустрівся з німецьким державним секретарем фон Вайцзекером і заявив, що СРСР не скористався з непорозумінь між Німеччиною та західними демократіями і що немає ніяких причин для того щоб німецько-радянські відносини не кращали. Трохи пізніше він поїхав до Москви разом з радянським військовим аташе. Але німецький уряд, здавалося, не збирався скористатися з цих сприятливих обставин. 20 травня, в Москві, німецький посол фон дер Шуленбург був прийнятий Молотовим і розмовляв з ним про можливість відновлення економічних переговорів, а Молотов наголошував на політичних питаннях. Німці дуже вагались і прагнули діяти якомога обережніше, боячися, що за цим ховається якийсь маневр.

Схоже на те, що Німеччину підштовхнула прискорити переговори ухвала 14 липня про початок воєнних переговорів між СРСР, Францією та Англією. Можливо також, що на неї вплинула невдала спроба укласти воєнний союз із Японією. Попередні переговори торкалися переважно питання про зони впливу. Гітлер вирішив напасти на Польщу 1 вересня, тож треба було діяти швидко. 12 серпня, в день, коли почалися воєнні переговори з західними країнами, СРСР запропонував, щоб якась високопоставлена німецька особа приїхала до Москви. Ріббентроп сказав, що він може приїхати особисто, і Молотов дав на це згоду 15 серпня. 18 серпня Молотов погодився з принципом договору про ненапад разом з додатковим протоколом про розмежування зон впливу обох країн. 19 серпня Шуленбург двічі бачився з Молотовим, який запропонував для візиту Ріббентропа дати 26 і 27 серпня. 20 серпня 1939 року Гітлер надіслав особисту телеграму Сталінові, наголошуючи в ній на «нестерпній напруженості» між Німеччиною й Польщею і просячи перенести дату візиту німецького міністра на 22 чи 23 серпня. Сталін телеграфував Гітлерові, що він згоден на 23 серпня.

Ріббентроп поїхав, наділений Гітлером повноваженнями для підписання договору, який набирав би чинності негайно. Це дозволяло дуже швидко провести переговори, що почалися зразу по приїзді Ріббентропа пополудні 23 серпня, а вночі пакт було підписано. Документ складався з двох частин. Першою з них був договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялося, що обидві країни хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої строни, яка розв'язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками або арбітражу. Договір, що вступав у дію негайно, укладено строком на десять років з автоматичним подовженням ще на п'ять років, якщо жодна зі сторін не денонсує його за рік до закінчення його терміну.

Набагато важливіший був таємний протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття 1 відносила до російської зони впливу Фінлядію, Естонію й Латвію «в разі політико-територіальних змін». Литва входила до зони впливу Німеччини. Обидві країни визнавали інтереси Литви щодо Вільна. Стаття 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії Нарев—Вісла—Сян, і в ній також додавалося: «Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв'язуватимуть це питання шляхом дружніх домовленостей». Стаття 3 відзначала «інтереси СРСР щодо Бессарабії». Німеччина заявляла, що не має ніяких політичних інтересів у цьому регіоні.

Пакт Молотова-Ріббентропа розв'язав Німеччині руки для початку WWII, а СРСР дав можливість підготуватись до неминучного конфлікту з Німеччиною. В.Суворов взагалі стверджує, що Сталін планував нападати першим.

28 вересня 1939 року в Москві підписано ще і договір про дружбу і кордони з таємним протоколом. За цим протоколом уочнювалися сфери впливу, і СРСР розповсюджував свій вплив на всі три прибалтійські республіки.

Радянський Союз швидко скористався з таємних протоколів від 23 серпня й 28 вересня. Вже 18 вересня агентство ТАРС звинуватило Естонію в недотриманні нейтралітету. Один за одним керівники трьох Прибалтійських країн мусили приїхати в Москву і підписати пакти про ненапад з СРСР: 28 вересня — Естонія, 5 жовтня — Латвія, 10 жовтня — Литва. Це були, власне, договори про взаємодопомогу. Естонія й Латвія віддавали СРСР морські й повітряні бази. Всі три країни надали Радам право утримувати збройні сили на їхній території. Вільно з його округою було повернене Литві (27 жовтня).

СРСР чекав вдалої нагоди довершити надбання у Прибалтиці відповідно до таємного протоколу, не вступаючи у війну на боці Німеччини. Такий шанс з'явився після капітуляції Франції у 1940 році. Під час французької кампанії СРСР вів себе тихо, радянський уряд був не дуже радий швидким перемогам Німеччини. Але радянська преса й далі підносила важливість німецько-радянського договору.

14 червня Радянський Союз вручив ультиматум Литві, 19 червня — Латвії та Естонії. Ці країни, як відомо, на цей час уже були окуповані радянськими військами, чисельність яких сягала близько 90 тисяч чоловік. В ультиматумах було взято за привід загрозу Червоній армії з боку місцевого населення. В них вимагалося заарештувати деяких міністрів. Були створені нові уряди під контролем Деканозова в Литві, Вишинського в Латвії та Жданова в Естонії. Ці уряди не були чисто комуністичними. Але вже 14 липня тут відбулися нові вибори за зразком радянських, по єдиних списках кандидатів з числа комуністів і їхніх симпатиків. Новообрані парламенти зажадали негайного приєднання Прибалтійських країн до Радянського Союзу. 1—8 серпня спеціальна сесія Верховної Ради прийняла ці країни до складу СРСР як нові республіки. Це була справжня анексія.

 

Близькосхідне врегулювання в 80-і рр.

1982 р. - Ізраїль вторгається в Ліван, щоб розгромити палестинських бойовиків і знищити штаб-квартиру ОВП (Організації звільнення Палестини).

 

1983 р. - Частковий вивід військ з Лівану. Окупованими залишаються південні райони.

 

1987 р. - Початок палестинського повстання - так званої інтифади - на Західному березі Йордану й у секторі Газа. Спочатку палестинці кидають в ізраїльських солдатів й єврейських поселенців камені, потім у хід ідуть гранати й автомати. Ізраїльська армія відповідає гумовими й бойовими кулями. Під час цих зіткнень гине близько 20 тисяч чоловік. Більшість із них палестинці.

Проблема реформування ООН.

На сучасному етапі світ змінився: розпалася біполярна система, Німеччина і Японія – могутні держави, з’явилися нові конфлікти і нові засоби їх вирішення. ООН потрібно реформуватися аби відповідати сучасним вимогам. Так секретаріат організації є непомірно великим та відтягує помітну частину бюджету на організаційні питання, також і сама система фінансування недосконала, і як наслідок – фінансові кризи. Органи ООН уже не відповідають реаліям – так пов’язані з деколонізацією уже не потрібні, а от у галузях М. тероризму, екології, боротьби з наркотиками – прогалини. Вимагають перерозподілу також сфери дії між ООН та регіональними організаціями, які не мали реальної сили та майже не існували за часів її створення – відповідно зараз ООН може і має концентруватися лише на справді глобальних проблемах людства. Зараз на першому місці оперативність: ООН має оптимізувати ресурси. Це планується зробити за рахунок реформування структури та правових основ організації. Основною проблемою є неузгодженість позицій щодо шляху реформування багатьох великих країн.

Реформування особливо жорстко постало як питання на 49-50ій сесіях ГА. Були створені експертні комісії (Мориса Стронга) та керівний комітет з питань реформ. 1997 – доповідь Кофі - «По­новлення Організації Об'єднаних Націй: програма реформи» - три типи заходів реформування: структури й системи управління секретаріату; структури міжурядових органів; підходів до розробки стратегій і політики ООН. Основою є запровадження посади першого заступника Генсекретаря, створення Групи старших керівників, перебу­дова роботи Секретаріату в межах секторальних груп, які включали б усі департаменти, фонди і програми ООН, ство­рення Групи стратегічного планування. Розподіл по групах: мир і безпека; економічні й соціальні питання; співробітництво в цілях розвитку; гуманітарні пи­тання; права людини. Створені Виконавчі ко­мітети з перших чотирьох проблем, а права людини поділили між ними як комплексну проблему. Активно об’єднувалися споріднені департаменти та адм. підрозділи. Кількість посад в 1999 скоротилася на 25%. Передбачалося створити оборотний кредитний фонд з капіталом до 1 млрд дол. за рахунок добровільних внесків та інших джерел.

Новий підхід до вироблення ГА політики: тематичний підхід ГА та комітетів. Також тепер питання формулюються за 2 роки до обговорення.

Існує також проблема реформування системи мандатів РБ на миротворчу діяльність та посилити власні сили ООН і їх участь в порівнянні з М. коаліціями. Також балансувати ефект економічних санкцій проти військових галузей на цивільне населення. Ключове питання – розширення складу РБ. Найзапекліші дискусії – на скільки розширити і хто має отримати статус постійного члена, а також обмеження чи ліквідація права Вето. Варіанти:

- збільшити кількість постійних членів на п'ять (ФРН, Японія і три країни від Азії, Африки і Латинської Америки);

- збільшити склад Ради Безпеки на п'ять постійних і чотири непостійних члени від регіонів;

- ввести до складу Ради Безпеки п'ять постійних членів без права вето;

- статус постійних членів мають отримати не окремі країни, а ре­гіональні організації (ЄС, ОАЄ, ОАД та ін.);

- статус постійних членів країни від Азії, Африки і Латинської Америки повинні отримувати на ротаційній основі.

В 2005 році США створили експертну групу з реформування ООН, яка видала свою доповідь: „Американські інтереси в ООН”. Засобом їх досягнення став бюджет – адм Буша пообіцяла скоротити фінансування ООН на 50% якщо та не відповідатиме критеріям США, наприклад не буде придушено опозицію до Ізраїлю, але ці законопроекти ще не підписані.

В 2005 році на 60ій асамблеї ГА було проведено саміт абсолютної більшості голів Д-членів, під гаслом „Шансу раз на покоління на нові сміливі рішення в галузі реформування ООН”. Основними цілями визначені – досягнення цілей „Декларації Тисячоліття”, права людини, мир, демократія, безпека і боротьба з тероризмом.

Білет № 15

1. Політика Японії на Далекому Сході у 30-і рр. XX ст.

2. Радянсько-американські відносини у 80-і рр. XX ст.

3. Проблема та етапи розширення ЄС.