ТОП 10:

Проблема розширення НАТО на Схід.



НАТО розширення на Схід— один із на­прямків трансформації НАТО в умовах присто­сування до нового військ.-політ. середовища 1990-х. Метою процесу розширення НАТО за рахунок країн Центр. та Схід. Європи прого­лошено поширення безпеки на весь євроатлан­тичний регіон. Із поч. 1990-х НАТО активно розвивала та інституціалізувала відносини з краї­нами Схід. Європи і СРСР. Створення в 1991 Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС) було покликано закріпити партнерські відносини, що почали формуватись між колиш­німи супротивниками в дип. та військ. сферах. У січні 1994 на Брюссельському саміті НАТО було проголошено про відкритість Альянсу для вступу інших європ. д-ав і започатковано іні­ціативу, спрямовану на поглиблення співробіт­ництва з можливими кандидатами — програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Вона стала першим механізмом, який забезпечив реаліза­цію між країнами-членами НАТО та країнами, що бажали приєднатися до Альянсу, співробіт­ництва на засадах, що діють усередині НАТО. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганізації збройних сил тощо.

На відміну від РПАС співробітництво за програмою ПЗМ відбувалося за форму­лою «16+1»: кожна країна-партнер отримувала можливість обирати межі та ступінь співробітництва з альянсом у полі­тичній та військовій сферах. До програми приєдналися всі країни ЦСЄ, колишнього Радянського Союзу та європейські нейтральні держави, хоча спочатку ставлення до програми де в кого було досить скептичним (насамперед це стосується Центральноєвропейських політиків). Україна стала першою країною СНД, що приєдналася до програми, підписавши в лютому 1994 р. так званий «Рамковий документ», а в травні того ж року передавши до штаб-квартири НАТО «Презентаційний документ», який остаточно конкретизував участь раїни у ПЗМ.

26.09.1995 на розгляд країн-членів НАТО було представлено «Дослідження з питань розши­рення НАТО», у якому визначались політ. та військ. аспекти розширення НАТО на Схід, а також окреслювались напрямки співпраці з країнами, що не мають планів вступати до НАТО. Велику увагу було приділено розвитку особливих відносин із Росією, що мали здійс­нюватися паралельно з розширенням Альянсу; водночас наголошувалось, що в питанні розши­рення Росія не може втручатися в процес прий­няття остаточних рішень. Щодо процедури вступу зазначалось, що в НАТО статусу асоційо­ваного членства запроваджуватись не буде, і тому виконання всіх передумов є необхідним для вступу. До таких передумов було, зокрема, від­несено обов'язкове розв'язання усіх міжетніч­них і територ. суперечок мирними засобами. Одночасно із заходами розвитку діалогу з країнами-кандидатами та внутр. адаптації Альянсу до розширення відбувався процес формування політики НАТО, спрямованої на подолання можливих негативних наслідків роз­ширення. Ця політика включала налагодження конструктивних відносин з Росією та непря­ме забезпечення безпеки для тих країн, які не будуть прийняті до НАТО у числі перших. 10.12.1996 країни-члени НАТО виступили із заявою, що вони не мають намірів, планів та причин розміщувати ядерну зброю на території нових членів Альянсу, а також жодної потреби змінювати будь-які аспекти ядерної політики. США також зобов'язувались продовжувати переговори про скорочення стратегічних ядер­них арсеналів. Навесні 1997 було внесено зміни до програми ПЗМ, спрямовані на посилення механізму політ, консультацій з країнами-парт-нерами, що залишаться за межами розшире­ного НАТО, того-таки року були підписані Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО та РФ 1997 і Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО 1997. 30.05.1997 програми співробіт­ництва у РПАС та ПЗМ було об'єднано в інституційних рамках Ради євроатлантичного парт­нерства (РЄАП), яка остаточно визначила новий рівень співробітництва НАТО з країнами-парт-нерами. Практична реалізація планів розши­рення НАТО на Схід розпочалась на Мадридсь­кому саміті НАТО 1997, коли було ухвалено рішення про запрошення Польщі, Чехії та Угор­щини розпочати переговорний процес щодо вступу до НАТО. На Вашингтонському саміті НАТО 1999 ці країни підписали Вашингтонсь­кий договір 1949 і вступили до НАТО. Празький саміт НАТО 2002 ухвалив рішення про початок другого етапу розширення, на якому 29.03.2004 до Альянсу приєдналися Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія.

 

Білет № 28

1.Війна США у В'єтнамі.

2.Карибська криза.

3."Нове політичне мислення" у зовнішній політиці СРСР.

 

Війна США у В'єтнамі.

До 2-ї світової війни Індокитай(В’єтнам, Лаос, Камбоджа) - колонія Франції. 2 вересня 1945 року в Ханої Хо Ші Мін проголосив утворення Демократичної Республіки В’єтнам, ( ДРВ - лише північна частина В’Єтнаму) Франція не бажала з цим миритися. Так, з вересня 1945 року розпочалася колоніальна війна. Французькі збройні сили захоплюють Сайгон та інші великі місця Південного В’Єтнаму, маючи намір перетворити Південний В’Єтнам на плацдарм для подальшого наступу на ДРВ. В 1950 році СРСР встановлює дип. відносини з ДРВ, наслідком чого був рішучий поворот політики США в Індокитаї, які спершу підтримували ДРВ і навіть пропонували свою фінансову допомогу. Відтоді, США почали постачати французьким військам зброю у великих розмірах:340 літаків, 1400 танків, тисячі тон боєприпасів. Франція і США, намагаючись залучитися підтримкою місцевих «авторитетів» створили маріонетковий уряд на чолі з колишнім імператором Бао Даєм і визнали лише Державу В’Єтнам (Південну частину). Але незважаючи на такі кроки Франція не змогла добитися перемоги у в’єтнамській війні і зазнала остаточної поразки під фортецею Дьєнб’єнфу в 1954р. В 1954р. – на Женевській нараді – рішення про припинення військових дій у В’Єтнамі, Лаосі, Камбоджі, - про встановлення тимчасової демаркаційної лінії між ДРВ і Південним В’Єтнамом, яка проходила близько 17 паралелі, - про проведення всезагальних виборів з приводу об’єднання В’єтнаму. За Женевськими угодами 1954 року Франція зобов’язалась вивести всі свої війська з Індокитаю.

США не приєдналися до Женевських угод і продовжували постачати в Південний В’Єтнам зброю і військову техніку. Так, припинення французької військової присутності у В’Єтнамі фактично означало надання поля діяльності Сполученим Штатам.

Отже, причини залучення США у війну:

1.Підтримка ДРВ Радянським Союзом, комуністична спрямованість В’Єтнаму. (стратегія «відкидання комунізму» при Ейзенхауері)

2. Дотримання концепції «доміно»: якщо впаде Індокитай – зазнає краху вся система американської присутності в регіоні (в Південно-Східній Азії).

Ще в ході роботи Женевської конференції в вересні 1954 року Манільським пактом (договір про колективну оборону в Південно-Східній Азії) започатковано створення військової організації СЕАТО:США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія + Пакистан, Тайланд , Філіппіни. Протокол розповсюджував дії СЕАТО на країни Індокитаю, що було прямим порушенням Женевських угод.

Так, з другої половини 50-х років США приступили до створення сильного Південного В’Єтнаму, щоб за допомогою маріонеткового уряду нанести поразку ДРВ і встановити свій контроль над всім Індокитаєм. В тому ж році Вашингтон направив в Південний В’Єтнам першу групу з 500 американських військових радників. В 1955 році Держава В’Єтнам (Південь)за підтримки США була перейменована в Республіку В’Єтнам, президент – Нго Дін Д’єм.

В Республіці В’Єтнам посилювався рух опору сайгонському режимові, що проводив політику жорсткого терору проти власного народу. Йшла громадянська війна. В 1960 році утворено Національний фронт визволення Південного В’Єтнаму. Розуміючи, що ситуація вийшла з-під контролю, США вдалися до розширення свого втручання у внутрішні справи В’Єтнаму і перейшли до більш активної збройної інтервенції. З 1961 року (прихід до влади Кеннеді) розпочалося швидке нарощування чисельності американської армії, було створено штаб американського командування з надання допомоги сайгонському режимові.

1964 рік став своєрідним рубежем в еволюції азіатської політики США. (До влади прийшов Джонсон в 1963р) Для того, щоб нанести поразку національно-визвольному руху В’Єтнаму, Сполученим Штатам необхідно було перейти до відкритої війни. Але не вистачало приводу. США потребували правового обґрунтування своєї військової агресії у В’Єтнамі. Але відсутність угоди між США і Південним В’Єтнамом, за якою США могли б офіційно відправити свої війська на допомогу сайгонському режиму стримувало їх дії. Юридично необґрунтованими виглядали посилання адміністрації на договір СЕАТО та протокол до нього від 1955 р., який лише в односторонньому порядку розповсюджував дію цього договору на країни Індокитаю. Тому, уряд США інсценував (згідно з радянськими джерелами) напад на американські військові кораблі в Тонкійській затоці. Тонкійський інцидент дозволив американській авіації нанести «відповідний удар» по ДРВ. Важливим правовим аргументом на користь законності військових дій(«інтервенції») стала так звана «тонкійська резолюція» конгресу США, прийнята 7 серпня 1964 року. В ній зазначалося, що конгрес підтримує «всі необхідні заходи для відбиття будь-якого збройного нападу проти військових сил США», а право оголосити війну надавалося і Президенту (а не тільки Конгресу).

В 1965 р. США офіційно розв’язали війну проти В’Єтнаму. З того ж року Брежнєв надсилає величезну кількість найсучаснішого озброєння у В’єтнам. Так, на кінець 60-х рр збройна інтервенція США в Південному В’Єтнамі зайшла у глухий кут, спричинивши внутрішньо-американську кризу( протиріччя у військових колах, масові демонстрації у Вашингтоні проти війни у В’Єтнамі, де гинули тисячі американців). Не відмовляючись від подальших спроб військовим шляхом вирішити на свою користь результат боротьби в Південному В’Єтнамі, США змушені були погодитися на переговори про можливість політичного врегулювання в Індокитаї.

В травні 1968 р в Парижі почалися переговори між представниками ДРВ та США, і в жовтні того ж року американський уряд заявив про повне припинення бомбардувань території ДРВ. В січні 1969р відбулася нарада по В’Єтнаму в складі делегацій ДРВ, Фронту національного визволення Південного В’Єтнаму, США та сайгонської адміністрації. В червні 1969р був утворений Тимчасовий уряд Республіки Південний В’єтнам, який визнав СРСР. Це було перше перемир’я після довгих років війни.

Прихід до влади Р. Ніксона ознаменував останній етап війни США у В’Єтнамі. Він висунув ідею розділення відповідальності, «партнерства» США з сайгонським режимом, згідно з якою південно-в’єтнамські війська , спираючись на американську фінансову допомогу і воєнні постачання, повинні були забезпечити стабільність режиму. Ця ідея стала основою «Доктрини Ніксона», проголошеної в липні 1969 р на о-ві Гуам. Принцип «партнерства» вилився в політику «вєтнамізації» війни у Південному В’єтнамі, згідно з якою американські війська поступово замінювалися південно-в’єтнамськими. Але військові плани адміністрації Ніксона не виправдали себе. США змушені були звернутися до політичного врегулювання.

Отже, 27 січня 1973 року після тривалих переговорів в Парижі біло підписано угоду про припинення війни та відновлення миру у В’єтнамі представниками ДРВ, Фронту національного визволення Південного В’Єтнаму, США та сайгонської адміністрації. Угода передбачала виведення американських військ із Південного В’Єтнаму, політичне врегулювання в Південному В’Єтнамі шляхом переговорів між двома південно-в’єтнамськими сторонами, організацію вільних демократичних виборів.

В квітні 1975 року сайгонський режим було повалено. Контроль над усією південно-в’єтнамською територією перейшов до Тимчасового революційного уряду, який став спадкоємцем Національного фронту визволення Південного В’Єтнаму.

В листопаді 1975 р в Хошіміні відбулася Конференція представників Півночі і Півдня В’Єтнаму з питань об’єднання країни. 25 квітня 1976 року відбулися всезагальні вибори. 2 липня ДРВ та Республіка Південного В’Єтнаму об’єдналися в єдину державу – Соціалістичну Республіку В’єтнам.

 

Карибська криза.

Карибська криза 1962— гостра міжнар. криза, що виникла в умовах «Холодної війни» між СРСР та США і була спричинена розмі­щенням рад. стороною ракетно-ядерної зброї на Кубі. У результаті переговорів навесні-влітку 1962 між СРСР та Кубою було досягнуто конфіденційної домовленості про розміщення на острові ракет середньої дальності з ядерни­ми боєголовками, засобів ППО і обслуго­вуючого персоналу. Куба в такий спосіб праг­нула захистити себе від можливої амер. агресії; для СРСР розміщення ракет поблизу від амер. території мало на меті забезпечити стратегіч­ний паритет зі США, які на той час мали кіль­кісну перевагу в ракетно-ядерному потенціалі та бази біля кордонів СРСР, зокрема, на тери­торії Туреччини й Італії. У ході таємної операції «Анадир» на Кубу було перекинуто 42 ракети середньої дальності з ядерними боєголовками та 40 тис. військ, контингенту. 14.10.1962 амер. розвідувальні літаки У-2 зафіксували на Кубі будівництво стартових майданчиків для ракет, а 16.10.1962 фотоматеріали разом із висновками військ, експертів були представлені Прези­дентові США Дж. Кеннеді. Небезпека розгор­тання рад. ракет на Кубі була сприйнята як над­звичайно серйозна, і США вдалися до жорст­ких дій у відповідь. 22.10.1962 було прийнято рішення про встановлення з 24.10.1962 «суво­рого карантину на всі види наступальної зброї, що перевозяться на Кубу», США розгорнули блокаду морську острова; була розпочата підго­товка до можливого вторгнення на Кубу та оголошений підвищений ступінь готовності в збройних силах. Одночасно 22-23.10.1962 через посла СРСР у США А Добриніна відбувся обмін листами між лідерами двох країн. Кен­неді попереджав про рішучість США усунути загрозу безпеці Зах. півкулі навіть силовим шляхом. Прем'єр-міністр СРСР М. Хрущов оха­рактеризував заходи США як агресивні, спря­мовані проти Куби та СРСР, і наголосив на про-типравності встановлення США контролю над судноплавством міжнародним торговельним; водночас наявність рад. ракет на Кубі він запе­речував. 24.10.1962 СРСР заявив рішучий про­тест проти встановлення блокади Куби та проти інших військ, заходів США і попросив негайно скликати Раду Безпеки ООН. Рад. збройні сили було переведено в стан підви­щеної бойової готовності. Вранці того ж дня два рад. судна під прикриттям підводного човна наблизилися до лінії блокади за 500 миль від Куби. їм назустріч вийшла група амер. кораблів на чолі з авіаносцем «Ессекс». Щоб запобігти прямому зіткненню, рад. керівництво віддало наказ суднам зупинитися на лінії блокади. Хрущов запропонував Кеннеді термі­нову зустріч, але той погоджувався зустрітися лише після усунення з Куби рад. ракет. 26.10.1962 Кеннеді віддав наказ про підготовку до вторгнення на Кубу. Того ж дня увечері Хрущов надіслав Кеннеді нового листа, в якому закликав Президента США проявити стриманість, щоб відвернути небезпеку ядерної війни між двома д-вами. Хрущов більше не заперечував наявність на Ку­бі рад. ракет і зазначав, що блокада позбавлена сенсу, оскільки вся ядерна зброя вже достав­лена на о. Кубу; він наголосив, що ракети зна­ходяться під контролем рад. офіцерів і не бу­дуть використані для нападу на США. Хрущов пропонував Кеннеді зняти блокаду і дати зобо­в'язання не вторгатися на Кубу; в такому разі СРСР забере з Куби ракетну зброю. Наступ­ного дня, ще не отримавши відповідь, Хрущов направив нове послання до Кеннеді, в якому вимагав, щоб американці забрали свої ракети з Туреччини. У відповідь Кеннеді заявив про готовність США зняти блокаду і дати гарантії ненападу на Кубу, якщо СРСР забере з острова наступальну зброю. Публічне обговорення «ту­рецького питання» не влаштовувало Кеннеді, оскільки формально бази в Туреччині були базами НАТО; водночас конфіденційно він дав зрозуміти, що не бачить нездоланних перешкод для вирішенні цього питання. 28.10.1962 СРСР прийняв амер. пропозиції.

7.01.1963 представники СРСР та США напра­вили Генеральному секретарю ООН спільний лист, в якому у зв'язку з врегулюванням кризи запропонували зняти це питання з порядку ден­ного Ради Безпеки. К. к. була вирішена політ, шляхом, завдяки активному та оперативному діалогу між сторонами, які розуміли катастро­фічність переростання конфронтації у відкри­тий збройний конфлікт. Невдовзі після розв'я­зання К. к. СРСР та США здійснили ряд кроків для зниження міжнар. напруги, були підписані перші рад.-амер. угоди у сфері забезпечення стратегічної стабільності (див. Договір про забо­рону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою 1963), угода про створення т. зв. «гарячої лінії» зв'язку між МОСКВОЮ та ВАШИНГТОНОМ.

3."Нове політичне мислення" у зовнішній політиці СРСР.

Нове політичне мислення— філос-політ, концепція зовнішньої політики СРСР у И-й пол. 1980-х; заснована на тезі про різноманітний, взаємозалежний і цілісний світ; проголошу­вала відмову від класово-ідеолог. конфронтації. Основні положення концепції були сформу­льовані в Заяві М. Горбачова від 15.01.1986, Делійській декларації (28.11.1986), у книзі М. Горбачова «Перебудова для нашої країни ідля всього світу» (1987) та його виступі на сесії Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1988. Основні принципи Н. п. м.: пріоритет зап-людських цінностей перед класовими; перехід від конфронтації до діалогу як основної форми міжнародних відносин; деідеологізація міжнар. відносин; повага права кожного народу на вільний вибір своєї долі; визнання неможли­вості військ, вирішення міждерж. суперечок і пошук балансу інтересів. У сфері військ, без­пеки планувалось здійснити невідкладні заходи, спрямовані на знищення зброї масового зни­щення, а потім і значне скорочення звичайних озброєнь; наголошувалось, що військ, доктрина СРСР матиме виключно оборонний характер. В екон. сфері проголошувався принцип рів­ності та справедливості міждерж. відносин як основа успішного розвитку всіх країн і регіо­нів. На практиці реалізація Н. п. м. в рад. зовн. політиці позначалась істотними протиріччями.

Нові підходи у цій сфері зовнішніх відносин випливали з проголошеної М. Горбачовим тези про необхідність «нового мислення». Малися на увазі нові погляди на світ як єдине ціле з тісним взаємозв'язком між його частинами. Саме під таким кутом зору необхідно було підходити до вирішення суперечностей і конфліктів, що неминуче виникали через незбіг різних інтересів, оскільки розвиток сучасних військових технологій, насамперед ядерних, призвів до переростання цієї проблеми у проблему виживання людства. З появою і нагромадженням нових озброєнь, доводив М. Горбачов, «людство втратило і своє безсмертя», бо якщо справа дійде до «ядерного потопу», «другого Ноєвого ковчега вже не буде».

У зв'язку з цим М. Горбачов закликав усіх політиків відмовитися від традиційних поглядів на війну як на продовження політики іншими засобами, тому що в сучасній ядерній війні вже не буде переможців. А отже, в міжнародних стосунках необхідно відмовитися від самого образу ворога, оскільки в сучасному світі, як в одному кораблі, «навіть противники змушені разом шукати шлях до спільної безпеки». Зіткнення ідей та інтересів мають знаходити свій вихід у мирному змаганні, що передбачає за певних обставин і співробітництво.

У такому контексті ідея перебудови, висунута радянським політичним лідером, стосувалася зовнішньої політики не лише СРСР, а й усього світу. «Перемогти повинні всі, інакше всі програють», — писав М. Горбачов у своїй книзі «Перебудова й нове політичне мислення для СРСР і всього світу», що була перекладена різними мовами й покликана роз'яснити міжнародному співтовариству суть реформи внутрішньої й зовнішньої політики Радянського Союзу.

У руслі концепції «нового мислення» керівництво СРСР висунуло завдання докорінно переглянути традиційні радянські погляди на зовнішню політику. Йшлося про те, що у цій сфері на зміну принципам ідеологічної нетерпимості й класової боротьби мали прийти інтереси виживання людства перед загрозою глобальних катастроф. Мирне співіснування країн з різним соціально-політичним устроєм мало розумітися вже не як специфічна форма класової боротьби, а як політика взаємних компромісів, зіставлення своїх позицій з позиціями інших, координація й об'єднання зусиль у вирішенні глобальних проблем. «Сучасні політики, —заявляв М. Горбачов, —мають бути здатні до сприйняття інтелектуального потенціалу інших країн та інших народів;. інакше їхня діяльність приречена на провінційність, на національну обмеженість або й щось гірше».

Можливості сприйняття нових ідей світовим співтовариством посилювалися з огляду на те, що вони мали певною мірою універсальний характер і стосувалися всіх держав світу — «великих» і «малих», що були розташовані на різних континентах й належали до різних соціально-політичних систем.

Щодо Європи М. Горбачов пропонував будувати всі стосунки між державами цього континенту, виходячи з ідеї про «спільний дім», і ставив завдання подолання розколу на дві частини, що склався тут історично. У зв'язку з цим він заявляв про готовність СРСР переглянути свої взаємовідносини з соціалістичними країнами Східної Європи в бік забезпечення рівноправних стосунків, котрі б виключали не лише утиски з боку Радянського Союзу, а й односторонню радянську гегемонію. Принципове значення в цьому плані мала відмова СРСР від «доктрини Брежнєва», що виправдовувала пряме, в тому числі військове, втручання у справи країн, котрі входили до сфери радянського впливу. Після часткових виборів у Польщі в червні 1989 р., у результаті яких правляча робітнича партія була позбавлена монополії на владу, лідери ряду ортодоксальних комуністичних режимів стали пропонувати силою повернути ПОРП керівну роль у Польщі. Виступ М. Горбачова в Раді Європи 6 липня 1989 р. остаточно підвів риску під цими спорами. «Будь-яке втручання у внутрішні справи, — заявив він, — будь-які спроби обмежити суверенітет держав — як друзів і союзників, так і кого б то не було — недопустимі».

Формулюючи завдання радянської зовнішньої політики щодо країн Азії й Азійсько-Тихоокеанського регіону, радянський лідер докоряв Міністерству закордонних справ у «надмірній американізації», зазначивши, що хороші стосунки з країнами АТР «не менш важливі для нас, ніж стосунки зі Сполученими Штатами», хоч «ніхто й не думає заперечувати головну роль, що належить США».

У сфері дипломатії М. Горбачов акцентував увагу на необхідності більшої відкритості й відмови від політичної заангажованості. Метою переговорів, наголошував він, має бути досягнення угоди на умовах взаємної поваги інтересів і поглядів одне одного.

Щодо розвитку взаємин держав у гуманітарній сфері лідер СРСР підкреслював необхідність рішучого повороту в бік реального дотримання прав людини, заявляючи про недопустимість надалі брати це поняття в лапки.

Такі заяви нового радянського керівництва розтоплювали кригу недовіри до СРСР з боку його близьких і далеких сусідів та створювали сприятливіший клімат для практичної дипломатії й подолання міжнародної ізоляції, пов'язаної з військовим вторгненням Радянського Союзу в Афганістан.

Не ідеалізуючи задуманого Горбачовим, очевидно, що вихідним для нього пунктом було розуміння того, наскільки життєво важливо для СРСР полегшити тягар гонки озброєнь, під яким задихалася країна. Тобто перед зовнішньою політикою була поставлена економічна мета: скорочення витрат на гонку озброєнь і одержання від Заходу солідних кредитів.

Найбільша заслуга Горбачова полягала в тому, що форс-мажорні обставини він використовував як відправний пункт для вироблення того «мислення», що було в дійсності революційним за духом, по оригінальності і масштабності бачення, що відповідало приголомшливій новизні проблем, що виникали в нових умовах. Це було передумовою політики зверненої в ХХІ століття, а саме розуміння світу, яким стояло відтепер керувати як єдиним цілим.

Часто М. С. Горбачову дорікають за його зовнішньополітичний курс, причому один з аргументів критиків при цьому полягає в тім, що останній радянський лідер був західником. Звичайно, це деякою мірою правильно, якщо мова йде про світогляд, однак регіональний аспект курсу Горбачова був у достатній мірі збалансований, і його не можна обвинуватити в інтересі лише в західному напрямку. Це, зокрема, доводиться активністю радянської дипломатії на афганському, китайському і японському напрямках. Активність на цих напрямках обумовлювалася як загальними установками курсу НПМ, так і внутрішніми факторами (останнє особливо помітно у випадку з Афганістаном). У цілому необхідно відзначити, що врегулювання на всіх цих трьох напрямках відповідало інтересам СРСР: у відносинах з Китаєм і Афганістаном треба було створити умови для нормалізації ситуації на кордонах СРСР, у відносинах з Японією важливе значення мав економічний фактор. Безумовно, не можна сказати, що усі з задуманого вийшло, але курс був обраний правильно і відповідав інтересам СРСР.

 

 

Білет № 29

1.Становлення блокового протистояння в Європі після Другої світової війни.

2.Французько-німецьке партнерство в європейських інтеграційних процесах.

3.Еволюція зовнішньої політики США в постбіполярний період.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.207.238.169 (0.012 с.)