Нова економічна політика в Україні.

Особливістю НЕПу в Україну було її пізніший початок. У 1921 р. ситуація в України майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнював валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше продовольчих ресурсів сугубо силовими, перевіреними в роки війни методами. Як і при продрозверстки, в роки громадянської війни, практикувалося взяття заручників, терор і залякування селян. Таким чином, реально НЕП почався в Україну лише на початку 1922 р. Голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 рр.., Ще більш відстрочив нормалізацію обстановки в сільському господарстві. Таким чином, спроба радянського керівництва затягти з введенням в Україну НЕПу пояснювалася його прагненням якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами Україні. Інтереси українського селянства при цьому не бралися до уваги. У цьому й полягає особливість переходу до НЕПу в Україну.

3. Значення НЕПу.

У цілому НЕП сприяв активізації економічної діяльності населення. Зросли обсяги товарної продукції, пожвавилися торгові зв'язки між містом і селом. Перспектив у НЕПу не було: в умовах тоталітарного режиму НЕП був приречений, тому що він базувався на двох несумісних елементах: ринкові відносини в економіці і жорсткої адміністративно-командної системи в політичній організації суспільства.

найголовніше - метою більшовиків було аж ніяк не надання економічної свободи громадянам, а використання економічної активності населення для зміцнення економічного фундаменту своєї влади, що виключало, в принципі, будь-яку господарську самостійність та ініціатив

Голодомор в Україні 1921—1923 — масовий голод в південних областях України в 1921—1923 роках, спричинений діями влади Радянської Росії, а також неврожаєм і вивозом хліба на експорт радянською владою. До кінця 1922 Україна (як Українська Народна Республіка, так і УССР) формально були незалежними від Радянської Росії, що не заважало владі останньої скеровувати війська Червоної армії для грабунку української землі.

На цьому політичному і насильницькому фоні державного тероризму і розвинувся голод. Його поширенню сприяли також посуха і неврожай, що 1921 року охопили найважливіші зернові регіони Росії — Поволжя і Північний Кавказ, а в Україні її південні степові райони. На півдні України восени 1920, взимку і весною 1921 випало лише 3/4 звичайної норми опадів. Катастрофічне становище було у Катеринославщині, Донеччині, Запоріжжі, Одещині, Миколаївщині і Харківщині. За рахунок північних і правобережних районів, які менше постраждали від неврожаю в Україні було зібрано 300 млн. пудів зернових або 30 % врожаю 1916 р.

Протягом багатьох десятиліть у радянських шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише райони Поволжя. Так оголошувалося тоді і перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю Південну Україну, звідки масово вивозився хліб на Північ Росії і на експорт, Москва мовчала. На жаль, тоді західний світ так і не перейнявся трагедією українського селянства, страшний голод поширювався далі півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1 890 000 осіб, у березні — 3 250 000, в червні — 4 103 000. За доповіддю представника Комітету Нансена, акредитованого у Женеві, на півдні України взимку 1922 року голодувало 8 000 000 селян[5].

Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертельних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то вмерло — 5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з'явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього — 7323.

40.Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік — Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки — Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром — Центральним комітетом Російської комуністичної партії більшовиків (ЦК РКП(б)). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву «договірної федерації».

Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду Генерального Секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації.

В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Х. Раковський та нарком внутрішніх справ М. Скрипник. На відміну від них, перший секретар Центрального комітету комуністичної партії більшовиків України (ЦК КП(б)У) Д. Мануїльський підтримав Сталіна. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало Х. Раковському: 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а 1936 р. — репресовано.

В. Ленін відкинув сталінський план і розробив власний, за яким усі республіки, включаючи Російську Федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади. На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу зі складу СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР, яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема.

IX Всеукраїнський з’їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.

Формально СРСР був федерацією, але фактично — унітарною централізованою державою. Україна втратила рештки державного суверенітету й перетворилася на звичайну адміністративну одиницю СРСР.

 

41. У 1917—1920 pp. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов'язковість вивчення української мови, історії та географії України.

Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з підозрою ставилась до проявів національного життя і перекреслила українізацію народної освіти. Неспроможні досягти потрібного результату мирними засобами, більшовики вдавались до насильницьких дій і командних методів. Так, Всеукраїнська вчительська спілка, яка не сприймала радянських реформ у шкільній справі, була розпущена. Така ж доля спіткала національні культурно-освітні організації — "Просвіти". Вони були особливо популярними на селі й об'єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину.

Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто в ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Активна боротьба розгорнулася за вищу школу. Передусім на навчання приймалися вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них з'явились інститути народної освіти. Оскільки вступ до вузів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було відкрито робітничі факультети.

У добу гетьманату було створено Українську академію наук. її першим президентом став В. Вернадський. Після встановлення радянської влади деякі видатні вчені емігрували, але більшість продовжувала плідно працювати.

 

42. Нелегко складалася творча доля українських письменників і поетів. Вони вболівали за українську національну революцію, болісно переживали події громадянської війни. У цей час на повен голос заявили про себе талановиті поети Павло Тичина, Володимир Сосюра, Василь Чумак. Ще один з обдарованих поетів— Олександр Олесь — назавжди залишив Батьківщину.

Багато зробив для розбудови української культури гетьман П. Скоропадський. Відкривалися українські університети, бібліотеки, театри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Нові музично-драматичні установи та творчі колективи з'явилися в Україні і в 1919-1920 pp.

Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мар'яненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.

Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об'єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук (перший ректор академії), Василь та Федір Кричевські, О. Мурашко, Г. Нар-бут. Георгій Нарбут є автором проектів грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.

У роки революції і визвольних змагань в середовищі українських віруючих і духовенства зріло прагнення мати самостійну (автокефальну) церкву. Однак Російська православна церква намагалась не допустити втрати контролю над єпархіями колишньої царської імперії.

Проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі у січні 1918 р. не дозволили більшовики. Більшовицька партія розгорнула запеклу боротьбу з релігією та церквою. Храми і монастирі закривались, віруючі і духовенство зазнавали переслідувань. Ідея проголошення УАПЦ стала частиною українського національно-визвольного руху.

 

43.Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

 

44.Події української революції і боротьби за збереження державної незалежності справили

істотний вплив на релігійне життя України. Російська православна церква (РПЦ), в лоні якої перебувала більшість віруючих України, відреагувала на крах самодержавства відновленням Московського патріархату, скасованого ще Петром І, і спробами зберегти свій контроль над усіма єпархіями колишньої імперії. У свою чергу, в середовищі духовенства і віруючих України стало поширюватися прагнення до демократизації церковного життя і повернення до статусу незалежності (автокефалії) Української православної церкви. Цей статус московські церковники за допомогою царату знищили в XVII ст., перетворивши православ'я на знаряддя русифікації і зміцнення імперського контролю над Україною.

Вперше бажання мати цілком незалежну від РПЦ Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) було висловлене на Подільському та Полтавському єпархіальних з'їздах, що відбулися навесні 1917 р. Наприкінці весни 1917 р. з ініціативи протоієрея Василя Липківського було засновано «Братство воскресіння», яке очолило рух за утворення УАПЦ. З часом воно перетворилося на Всеукраїнську православну церковну раду, що прийняла рішення про скликання Всеукраїнського православного собору.

Собор розпочав роботу в січні 1918 р. Але зміна політичної ситуації і захоплення Києва більшовиками не дозволили делегатам дійти логічного рішення - проголошення автокефалії.

Короткочасне панування більшовиків на початку 1918 р. в Україні супроводжувалося терором проти духовенства. В січні 1918 р. в Києві було вбито митрополита Київського і Галицького Володимира.

У червні 1918 р., за гетьмана П. Скоропадського, Всеукраїнський православний собор відновив роботу. Тепер у його складі переважали делегати промосковської орієнтації, які ухвалили, що православні єпархії в Україні залишаються під юрисдикцією Московського патріархату. Проте опір прибічників автокефалії не був зламаний. У жовтні 1918 р. на 3-й сесії Собору виступив О. Лотоцький, член УПСФ, якого гетьман перед цим призначив міністром віросповідань. Новий міністр був відомим українським істориком церковного права, діячем національно-визвольного руху. Від імені уряду він виступив за проголошення автокефалії української православної церкви. Цей заклик реакційне духовенство зустріло вороже.

Після приходу до влади в Україні Директорії ідея автокефалії, нарешті, стала перетворюватися в реальність. 1 січня 1919 р. Директорія УНР, виходячи з принципу, що в незалежній державі повинна бути і незалежна церква, проголосила автокефалію Української православної церкви. Але політична нестабільність 1919 р. не дозволила реалізувати це рішення.

Установивши в 1919 р. контроль над Україною, більшовики повернулися до антицерковної політики. Наприкінці січня 1919 р. Раднарком УСРР ухвалив «Закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви». Цей закон передавав у руки держави храми: і все церковне майно, надавав органам влади право закривати небажані їм храми. Атеїстичне керівництво більшовицької партії повело наступ на релігію і церкву. Тисячі священиків і віруючих стали жертвами червоного терору. Частину храмів і монастирів було закрито, релігія оголошувалася «опіумом для народу», віруючі ставали неповноправними громадянами. Разом з тим, не маючи змоги покінчити з релігією і церквою водночас, держава дозволила діяльність багатьох релігійних громад. Серед них були і автокефальні, які тоді ще не були об'єднані в окрему церкву. Власті йшли на поступки значною мірою під тиском віруючих, а також із метою внести елементи конфронтації в церковне середовище України і одержати додаткові важелі впливу на церкву.

Таким чином, у 1917-1920 рр. відбулися глибокі зміни в становищі церкви в суспільстві. Після перемоги більшовиків вона перетворилася на об'єкт переслідувань і репресій. За цих обставин у православ'ї України посилювався розкол, формувалися передумови для створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

 

45-46. Перехід від «воєнного комунізму» до нової економічної політики.

Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила до 4 млн

осіб. Промисловість була зруйнована, обсяг її продукції зменшився майже в 9 разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913 р. знизилась в 13 тис. разів.

Однак причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики «воєнного комунізму», яка підірвала матеріальну заінтересованість виробників у результатах своєї праці. Україна особливо постраждала від цієї політики. її багаті ресурси нещадно експлуатувалися Червоною армією, і не тільки нею. Як зазначалося у резолюції V конференції КП(б)У (листопад 1921 p.), господарський занепад ніде не досягав такого рівня, як в Україні.

Формально вся влада в УСРР належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Водночас реальна влада рад неухильно знижувалася і в перспективі звелася до суто декоративних функцій. Уся повнота влади була зосереджена в руках ЦК КП(б)У і РНК, які були виконавцями волі ЦК РКП(б) і члени яких призначалися московським керівництвом. Так, першим секретарем ЦК КП(б)У на початку 1921 р. було призначено росіянина В. Молотова, а головою РНК УСРР — болгарина X. Раковського.

Останньою легальною опозицією в Україні була Українська Комуністична партія (УКП), що виникла в 1920 р. внаслідок виходу лівого крила з УСДРП. Серед лідерів були А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Однак ця партія була малочисельна і не мала впливу на політичне життя.

Політика «воєнного комунізму» та економічна криза спричинили масове незадоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства. Проти більшовиків боролися селянські повстанські загони Мордалевича, Орлика, Левченка, Марусі, Каленика та ін. Найбільшим було формування Н. Махна. Після перемоги над Врангелем у листопаді 1920 р. командування Червоної армії вирішило ліквідувати свого вчорашнього союзника і несподівано вдарило по махновцях. Однак, незважаючи на те що 60-тисячну армію очолив сам М. Фрунзе, загін Махна до серпня 1921 р. завдавав відчутних ударів червоноармійцям.

Подібні процеси відбувалися і в Росії: «антоновщина», кронштадтське повстання та ін. Більшовицька влада опинилася перед перспективою нової громадянської війни — тепер уже з російським і українським селянством.

Ще на початку 1921 р. більшовицьке керівництво не мало наміру відмовлятися від «воєнного комунізму». У лютому 1921 р. пленум ЦК КП(б)У визнав недоцільною і непридатною для України заміну продрозкладки продподат-ком. Однак московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше здійснення політики «воєнного комунізму» може призвести до селянської війни. На X з'їзді РКП(б) в березні 1921 р. Ленін переконав делегатів прийняти рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системі заходів, які згодом назвали новою економічною політикою (неп).

Це була політика компромісів, вимушеного відходу від негайного будівництва комунізму за Марксом. Крім заміни розкладки натуральним і грошовим податками, що давало змогу селянам продавати надлишки власної продукції на ринку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду і приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на рівні трестів. Практично призупинилося заснування нових колгоспів і радгоспів, набув розвитку кооперативний рух. Однак більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки — важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля — залишалися під контролем держави. Ленін вважав, що за збереження диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалізму над капіталізмом.

Рішення, прийняті партійним з'їздом у Москві, були обов'язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком. Розмір продподатку становив 117 млн пудів зерна проти запланованих раніше продрозкладкою 160 млн пудів. Але і це було багато для злиденного села, яке потерпало від голоду.

Незважаючи на всі труднощі, у 1922 р. здебільшого вдалося покінчити з голодом (щоправда, він був знову штучно створений в 1923 p.), ліквідувати повстанський рух селянства.

Хоча земля залишалася державною власністю, згідно із земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 p., її передавали в приватне користування або в оренду селянам. Збагнувши вигоду і зрозумівши перспективу, практичні селяни швидко відновили свою продуктивність. У 1925— 1926 pp. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг промислового виробництва.

Неп зумовив певні успіхи й у внутрішній політиці. Було припинено масові розстріли. Влада проголосила амністію повстанцям і членам некомуністичних партій. Українським

політичним емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну.

Водночас не слід ідеалізувати і перебільшувати значення непу. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. У 1922 р. Ленін заявив на XI з'їзді РКП(б), що відступ закінчено. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною. Політичні репресії, хоч і в менших масштабах, тривали і в роки непу.

Розвиток промисловості України в умовах непу

9 серпня 1921 р. Ленін підписав «Наказ Ради народних комісарів про впровадження в життя засад нової економічної політики». Це означало початок нового курсу в розвитку промисловості. Держава повинна була утримувати переважно великі підприємства. Дрібні заводи і фабрики передавалися у приватне господарювання або в оренду. Фактично всю промисловість контролювала держава. Перевагою серед орендарів користувалися організації — кооперативи, комнезами, артілі тощо. За порівняно короткий час в Україні було здано в оренду 5200 підприємств (майже половину наявної кількості).

На підприємствах, які відносили до «командних висот», парткерівництво вирішило налагодити господарювання без капіталістів, але методами, пристосованими до ринкових відносин. До цього підприємства були просто виконавцями волі керівництва. Вони працювали за нарядами, під них одержували сировину, матеріали, паливо, пайки для робітників, відповідно до нарядів безкоштовно здавали вироблену продукцію. Прагнучи оживити підприємства і боячись самого терміна «ринкова економіка», більшовики застосували термін «комерційний розрахунок». Він не прижився, бо насторожував нових власників, і тому було введено назву «господарський розрахунок».

Більшовики змушені були тимчасово відмовитися від строгої регламентації промисловості («главнізму») і перейти до впровадження госпрозрахункової трестівської системи.

Великі заводи і фабрики у власність або в оренду не передавалися навіть трудовим колективам (хоча більшовики декларували: фабрики і заводи робітникам), Нові методи полягали в тому, що керівники державних підприємств діяли не за нарядами, а самостійно, пристосовуючись до ринкових відносин. Керівник мав забезпечити самоокупність

виробництва. Коли цього не досягали, держава покривала збитки з бюджету.

На госпрозрахунок переводилися не окремі заводи і фабрики, а певна їх група, яка утворювалася за галузевою або галузево-територіальною ознакою. Таке об'єднання підприємств прибрало назву «трест» (за схожістю з капіталістичними об'єднаннями, учасники яких втрачали виробничу, комерційну, а часом і юридичну самостійність). Окремі фабрики і заводи як складові тресту не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи, без права самостійного виходу на ринок.

Уже восени 1921 р. почали з'являтися перші трести. Так, величезний трест «Донвугілля» об'єднував переважну більшість великих шахт Донбасу, і на початку 1923 р. кількість робітників тресту сягала 94 тис. осіб. Услід за трестами почали виникати синдикати — організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, організація оптових ярмарків і відкриття товарних бірж створювали ринок засобів виробництва.

На перше місце за темпами відбудови вийшла спочатку дрібна і кустарно-реміснича промисловість. Велика промисловість, особливо кам'яновугільна, відставала. Тому уряд поставив за мету відродження Донбасу. Вже у 1925/26 господарському році Донбас давав 20 млн т вугілля (78% довоєнного рівня).

Із середини 20-х років почали будувати районні державні електростанції для обслуговування потреб районів.

Інтенсивно розвивалося машинобудування. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великі заводи сільськогосподарського машинобудування, які постачали свою продукцію і за межі України.

У 1925—1926 pp. вперше було перевищено довоєнний рівень промислового виробництва і з'явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств.

Наука і техніка в 20—30-ті роки. Розвиток цивільної авіації

20—30-ті роки стали переломними у розвитку багатьох наук. У галузі фізико-математичних наук окреслилися як головні напрями: дослідження будови речовини, дослідження проблеми енергії та створення нової фізичної картини світу. Вони знайшли своє відображення у квантовій теорії М. Планка, теорії відносності А. Ейнштейна, у вченні про нову модель атома.

Особливих успіхів досягла ядерна фізика, стрімко пройшовши шлях від створення моделі атома (Н. Бор), відкриття радіоактивності (Е. Резерфорд) до експериментів реакції поділу ядер урану (Е. Фермі). Відкриття в 1932 р. нейтрона (Дж. Чедвік), передбачення існування нових елементарних часток (мезонів) дали змогу наблизитися до пояснення сил, що діють усередині ядра. У 1934 р. було відкрито штучну радіоактивність (І. та Ф. Жоліо-Кюрі), що започаткувало застосування радіоактивних ізотопів у фізиці, біології, медицині, техніці. Досягнення ядерної фізики стали визначальними й для інших наук.

У 20—30-ті роки виникли такі галузі наукових знань, як хімічна фізика, біофізика, біохімія, геофізика і геохімія. Розвиток природознавства відкривав нові можливості для розвитку продуктивних сил. Особливо динамічними були процеси в машинобудуванні, авіації. У повсякденне життя мешканців міст входить електрика, виробництво електроенергії стає важливою галуззю економіки.

В Україні в цей час плідно працював академік В. Вер-надський. Політичні здобутки у галузі теорії диференцій-них та інтегральних рівнянь мав академік М. Кравчук, вчитель майбутнього генерального конструктора космічних кораблів С. Корольова.

Значним був внесок українських інженерів, винахідників, конструкторів, учених у розвиток світової ракетної, аерокосмічної, авіаційної наукида техніки. Найбільш відомими у цій галузі стали О. Засядько, Ю. Кондратюк (О. Шаргей), С. Корольов, В. Глушко, В. Челомей, А. Люлька, І. Сікорський, К. Калінін та ін. Концепція Ю. Кондратюка через кілька десятиліть була використана американцями при посадці на Місяць.

Після закінчення громадянської війни набирає розвитку цивільна авіація. 1 травня 1921 р. було організовано авіалінію Москва—Харків. У травні 1924 р. започатковано Державні авіамайстерні №7 (ДАМ №7), конструкторський відділ яких створив перший серійний літак ¦Коник-Горбу-нець».

Для координації зусиль щодо створення пасажирського і транспортного повітряного флоту Рада праці і оборони (РПО) СРСР 9 лютого 1923 р. створила Раду з цивільної авіації. 12 березня 1923 р. в Харкові було засновано Товариство авіації та повітроплавання України та Криму.У квітні 1923 р. створено акціонерне товариство «Укр-повітрошлях». У квітні-травні відбулися пробні польоти, а з 25 травня почалися регулярні рейси на лініях Харків— Полтава—Київ та Харків—Кіровоград—Одеса загальною протяжністю 1090 км.

У1928—1929 pp. на повітряних лініях України та СРСР іноземні машини замінили літаками К-4, К-5, збудованими під керівництвом визначного українського авіаконструктора К. Калініна.

Сільськогосподарське виробництво в роки непу

З початком непу і впродовж 1922 р. українське селянство припинило організовану збройну боротьбу проти радянської влади.

Різними методами і засобами, як репресивними, так і економічними, радянська влада зуміла домогтися ліквідації бунтівного потенціалу селянства. Важливою ланкою в цьому процесі виступали комнезами. Завдяки їм село було штучно поділено за майновою ознакою і створено резерв для формування нижчих ланок партійно-державного апарату. Неп ліквідував реквізиції продукції. Селянське господарство вже знало, які податки мало сплатити впродовж року і яка частина продукції залишиться в його розпорядженні. З'явилася матеріальна заінтересованість у збільшенні виробництва. Стан анархії та свавілля періоду продрозклад-ки призупинився. За здану державі продукцію селяни вже отримували не квитанції, а стійку валюту — червонець.

У 1923 р. внаслідок завершення основних робіт у галузі аграрної реформи основною фігурою на селі утвердився се-лянин-власник. Бідняцько-середняцькі господарства за рахунок передання їм земель поміщиків збільшили свої наділи в півтора раза. Більш-менш справедливий перерозподіл землі відбувся і за трудовою нормою. Землі наділяли стільки, скільки могла обробити сім'я без наймитів.

У травні 1923 р. всі податки із селянських господарств були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. За ці гроші держава купувала у селян зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових грошей одержувала держава. Проте тенденція до розвитку ринкових відносин була нестабільною. Справа в тому, що з року в рік дедалі більша частина незаможних селян звільнялася від податків. У 1925—1926 рр. податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств (майже всі незаможники). Водночас заможні господарства переоподатковувалися і не були заінтересовані в нарощуванні виробництва продукції на продаж. Після знищення високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село втратило можливість забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт, значно знизилися можливості насичувати внутрішній ринок продовольством.

Радянське керівництво розуміло, що переобтяження податками заможних (фермерських) господарств негативно позначиться на товарній продукції сільського господарства. Водночас в основі оподаткування були не економічні, а політичні розрахунки. Звільнивши від оподаткування незаможних селян, партія створювала свою соціальну базу на селі для здійснення програми створення радгоспів і колгоспів.

У 1923 р. Ленін зробив спробу ревізувати партійну програму у найбільш вразливій частині — перетворення у сільському господарстві. У статті «Про кооперацію» він фактично ревізував ідеї економічних засад свого ж вчення про комунізм. Так, в перші роки непу Ленін ототожнював торгівлю і ринок тільки з капіталізмом. Кооперацію він розглядав як капіталістичну, а не соціалістичну форму господарювання. Проте кооперація не може існувати без ринку і товарно-грошових відносин. Кожний товаровиробник-ко-оператор є власником і може працювати самостійно.

Спираючись на півторарічний досвід непу, Ленін у згаданій статті почав стверджувати протилежне тому, що зазначав раніше. Він робить висновок, що лад цивілізованих кооператорів за суспільної власності на засоби виробництва — це лад соціалізму, підкреслюючи необхідність визнати докорінну зміну точки зору щодо кооперації. Із цих висновків для партії, яка збиралася будувати соціалізм, вимальовувалася така перспектива: замість того щоб колективізувати селян-власників, організовувати колгоспи, треба створювати умови для розгортання кооперативного руху. Кооперативи не потребували відчуження власності, і селяни охоче йшли до них. Складалася ситуація, яка вступала у протиріччя із програмою партії. Партійне керівництво розуміло, що селяни-власники ніколи добровільно не погодяться на колективізацію.