Проголошення Радянської влади в Україні. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Проголошення Радянської влади в Україні.



22.

Причини падіння Центральноі Ради

Внутрішні причини:

Господарська розруха, безладдя, анархія.Ілюзорна віра в демократичну федерацію народів
Росії, надія на замирення з більшовиками.Непослідовність, нерішучість у вирішенні нагаль-
них соціально-економічних проблем, зокрема зволікання з проведенням аграрної реформи.Нехтування необхідності створення регулярної боєздатної української армії.
Наявність протиріч усередині УЦР

Зовнішні: Байдужість країн Антанти до долі України Фактична окупація німецькими військами території України

Тиск з боку більшовиків.

 

29 квітня 1918 p. З'їзд хліборобів-землевласників передав владу генералу П. Скоропадському
30 квітня 1918 p. П. Скоропадський проголосив себе гетьманом України: зосе-редив у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував закордонними відносинами, був головнокомандую-чим армією та флотом

 

Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячівБув налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії.

Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

 

Основні причини падіння гетьманату. Основними причинами падіння гетьманату були:

- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

- вузька соціальна база гетьманату;

- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

- скрутне становище трудящих;

- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні

 

23 Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

Внутрішня політика

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Зовнішня політикаДиректорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

24. Пе́рший зимови́й похі́д — похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 — 6 травня 1920 рр.)

Учасники Першого Зимового походу 1919-1920 років

Головним завданням Зимового походу було збереження армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій.

Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР (6 листопада 1919 р. УГА відкололася і увійшла до складу Добровольчої армії генерала Денікіна) опинилися у так званому «трикутнику смерті» (Любар — Чортория — Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями — Червоною, Добровольчою та польською, до того ж вони потерпали від епідемії тифу.

6 грудня 1919 р. на військовій нараді у Новій Чорториї було остаточно вирішено здійснити армією УНР партизанський рейд тилами Денікіна. Зимовий похід тилами більшовиків і денікінців став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю.

Після розриву УНР з Польщею організована боротьба регулярних українських військ за незалежність України не припинилася.З інтернованих бійців УНР у польських таборах були сформовані загони добровольців,названі українською повстанською армією.У листопаді 1921р. ці загони розгорнули наступ в Україну,який одержав назву ДругогоЗзимового походу,або Листопадового рейду.Похід готувався в розрахунку на масове антирадянське повстання укр. селянства.Однак ці надії не виправалися.Незважаючи на несприйняття більшовизму,селянство після 7 років безперервної війни не було здатне на масову боротьбу.Біля містечка Базар на Житомирщині учасники рейду були оточені й розбиті.Лише невеличка частина на чолі з генералом Тютюнником вирвалася з оточення,а більшість потрапила в полон.359 полонених у присутності зігнаних з навколишніх сіл селян були розстріляні.Це сталося 23 листопада 1921р. Другим Зимовим походом закінчилася збройна боротьба військ УНР за незалежність України.

 

25. У квітні 1920 року почалася війна між Радянською Росією та Польщею, з нагоди якої польський уряд щосили намагався розширити кордони своєї держави за рахунок українських і білоруських земель, які перебували під радянським контролем. 22 квітня 1920 року у Варшаві, між головним отаманом С. Петлюрою та керівником Польщі Ю. Пілсудським, був укладений воєнно-політичний договір.

Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території в межах..., які будуть означені договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Отамана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі — кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі — східнім адміністративним кордоном Рівенського повіту на р. Прип’ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціяльна українсько-польська комісія. 3) Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772 року. 4) Польський уряд зобов’язується не укладати жадних міжнародніх угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов’язується УНР. 5) Національнокультурні права забезпечуються для обох національностей. 6) Аграрна реформа в Україні буде розв’язана конституантою. 7) Укладається військова конвенція. 8) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 9) Угода вступає в силу негайно по її підписанні. Документ чомусь «таємно» уклали представники Польщі та Дипломатичної Місії УНР і він не був опублікований і залишався таємним до 1926 року, коли його текст розшукав в архіві сенатор С. Шелухин. Як таємний, цей договір не був ратифікований.

Таким чином, Польща визнавала за Україною право на незалежність, але за це діставала Східню Галичину, Західню Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 року, Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці — підпорядковані польському управлінню. Український уряд зобов’язувався постачати польському військові харчування, коней, волів тощо. Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині, охопленої настроєм безнадійности.

Ризький мир — договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 представниками РРФСР і УРСР, з одного боку, та Польщі — з другого, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919 — 1920 років, санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір 1920.

Ризький мир був завершенням переговорів, які велися спершу (серпень 1920) у Мінську, а згодом (від 21 вересня 1920) у Ризі.

Договір складався з 26 статей і включав ряд додаткових протоколів і умов, які регулювали різні економічно-правові питання. Він уточнював державний кордон між Росією, Білоруссю і Україною з одного боку, і Польщею — з другого, який залишав за Польщею приблизно 180000 км2 на схід від Лінії Керзона. Обидві сторони визнавали незалежність України і Білорусі, «згідно з принципом самовизначення народів», та зобов'язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні справи другої сторони, а особливо не дозволяли на творення і перебування на своїй території організацій, які «присвоюють собі ролю уряду другої сторони або частини її території». РРФСР і УРСР забезпечували за поляками на своїй території повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права своїм меншинам російської, української і білоруської національності.

 

Окремі статті Ризького миру регулювали питання громадянства та репатріації. Обидві сторони зрікалися воєнних відшкодувань, а РРФСР і УРСР зобов'язувалися повернути Польщі різні воєнні трофеї і культурні та мистецькі скарби, бібліотеки й архіви, загарбані чи вивезені царським урядом, та виплатити їй 30 млн. золотих карбованців як винагороду за «активну участь» польських земель у господарському житті колишньої Російської Імперії. Ризький мир формально набрав чинности після обміну ратифікаційними документами в Мінську 30 квітня 1921 і був дійсний до 17 вересня 1939, коли його односторонньо анулював радянський уряд у зв'язку з окупацією Західної України і Західної Білорусі Червоною армією.

26. Махновський рух — збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918—1921 роках під час Громадянської війни під керівництвом Нестора Махна.Район операцій загонів Махна простирався від Дністра до західних меж Області Війська Донського. Столицею махновщини було село Гуляйполе (тепер місто, центр Гуляйпільського району Запорізької області) Катеринославської губернії. Своє основне завдання загони Махно та інших селянські отамани бачили в захисті інтересів дрібних землевласників під гаслами анархізму.Революційна повстанська армія України (махновців) (таку назву повстанська армія одержала 1 вересня 1919 року після переформування) вела збройну боротьбу проти австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії, білогвардійців, радянської влади.

27. В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.Поразка Директорії. На початку січня 1919 р. голова уряду УНР В Чехівський надіслав до Москви кілька телеграм, в яких запитував, чому російське військо без оголошення війни рушило на Україну Нарком закордонних справ Г Чичерін відповів так: російських військ в Україні немає, а воєнна акція на її території здійснюється між військами Директорії і радянського уряду, який є цілком незалежний Повторювався сценарій захоплення України, який успішно спрацював узимку 1917/18 р 4 січня 1919 р Троцький підписав постанову Реввійськради про утворення Українського фронту під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Перед ним ставилося завдання витіснити Директорію з Лівобережжя і оволодіти переправами на Дніпрі у районі Києва, Черкас, Кременчука й Катеринослава. Прогнозу-ючи наступ військ Антанти в глиб України, Троцький прагнув відстояти хоча б Лівобережжя Тоді ще важко було передбачити, як складеться доля нечисленного антантівського десанту Радянські війська швидко просувалися різними напрямками. Група під командуванням П Дибенка 27 січня захопила Катеринослав 2-а повстанська дивізія увійшла в Полтаву й, не гаючи часу, 1 лютого переправилася на правий берег Дніпра у районі Кременчука. Група Ю. Сабліна здобула ряд міст Донбасу і з'єдналася з радянськими військами, що стримували тиск білогвардійців Денікіна. Група військ київського напрямку, основу яких становила більша частина 1-ї повстанської дивізії, 12 січня зайняла Чернігів, а 5 лютого вступила до української столиці Більшість провідних діячів УНР не бажала йти на формування єдиного з Антантою антирадянського фронту їхні антибільшовицькі настрої, підсилені безкомпромісною позицією Раднаркому, не бралися до уваги. Важило те, що Антанта була в тісному союзі з Денікіним, який заперечував існувань самостійної України, котра за тих обставин опинилася між молотом і ковадлом Навіть такого борця за національну справу, як М. Грушевський, охопив відчай, і він відійшов від політичної діяльності. В. Винниченко також хотів залишити пост голови Директорії, але наштовхнувся на опір керівництва своєї партії, котре розглядало такий крок, як дезертирство. Після вимушеного переїзду з Києва до Вінниці почалися переговори з Антантою, спрямовані на досягнення негайної угоди. Французьке командування висунуло ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучити з її складу представників соціалістичних партій, реорганізувати армію УНР і підпорядкувати її союзному командуванню нарівні з Добровольчою армією Денікіна. Не бажаючи виходити з Директорії, Петлюра заявив, що припиняє своє членство у соціал-демократичній партії Винниченко передав повноваження голови Директорії Петлюрі й виїхав за кордон, в еміграцію. Чехівський подав у відставку, й на посаді голови уряду його замінив С. Остапенко. Хоч Директорія все ще формально існувала, одноособова влада сконцентрувалася в руках Петлюри, який продовжував безкомпромісну боротьбу з більшовиками Але вона була малоуспішною, оскільки Антанта Директорії не допомагала, як і раніше. Переслідувані радянськими військами петлюрівці 6 березня залишили Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка.

 

 

28. Наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінщина захищала інтереси перш за все великоруських поміщиків і підприємців, які добивалися реставрації імперських порядків у дещо реформованому вигляді. Вони не мали на меті збереження української національної держави. Все перші кроки білогвардійців в Україні засвідчили їх прагнення знищити всі сліди існування у недавньому минулому не лише УСРР, а й УНР. Україна була поділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. Відновлювалося національне гноблення. Українська мова дозволялася лише у приватних навчальних закладах. Деякі українські газети і журнали закривалися, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, вводилася цензура. Було видано наказ про зняття портретів Т.Шевченка в установах. Його бюст у Києві група чорносотенців скинула з п'єдесталу і розбила. За наказом денікінців знімали написані українською мовою вивіски. При денікінцях фактично припинила свою діяльність Українська академія наук, бо на її утримання не відпускалися кошти і вона була позбавлена приміщення. Одночасно денікінці культивували національний розбрат, ворожнечу, ненависть до національних меншин. В Україні при денікінцях було влаштовано 400 єврейських погромів, жертвами кожного з яких були десятки, а то й сотні людей. Організаторами та учасниками погромів було білогвардійське офіцерство, козаки, солдати, чорносотенне міщанство. Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Поява у тій чи іншій місцевості білогвардійців супроводжувалася масовими стратами. В'язниці були переповнені. Лютували військово-польові суди. Своїми розправами контррозвідка сіяла серед населення жах. В Одесі без суду й слідства було страчено близько 3 тисяч чоловік. У Києві на третій день після захоплення міста денікінцями ув'язнено було 700 чоловік, а через 13 днів - 1700. головний контингент в'язнів - комуністи, члени інших соціалістичних партій, чекісти, радянські службовці.

 

29. Після укладення 2 жовтня 1920 року з представниками РРФСР у своїй ставці, місті Старобільську, чергового союзного договору, Махно направив на Південний фронт свою кращу кінну дивізію Марченка. Толстовські погляди і селянське походження визначили призначення Черного представником штабу фронту в махновських військах. Командуючий Фрунзе розумів, що більшовика-ортодокса із робітників анархісти не приймуть, а з колишнім толстовцем із селян порозуміються. А в ініціативності й хоробрості свого представника він не сумнівався: ці його якості були оцінені ще Будьонним. У дивізії посланця Фрунзе прийняли добре, тим паче, що один із командирів, Павленко, виявився його старим другом: вони воювали на німецькому фронті в одному взводі. Черний швидко здружився із командиром дивізії Марченком і начальником штабу Гавриленком. Останній і посвятив його у сповідувану військами Махна концепцію «народної війни», розроблену ним разом з іншими штабістами і схвалену радою анархістів та самим «батьком». Назва була змовлена тим, що це була війна, яку веде сам озброєний народ, а не його правителі. Її стратегію і тактику визначили незвичні для фахівців умови. Головним було отримання перемоги з мінімумом втрат, як це, зазвичай, заведено у професійних військових (козаків), а не в арміях мобілізованих солдат. Озброєному народові перемога ціною великих втрат не потрібна. Тому не треба старатися знищити ворога. Перемога без втрат прийде, коли змусити його здатися в полон або втікати, а не захищатися до кінця. Це визначило застосування єдиного ефективного способу досягнення перемоги — прориву або обходу, з виходом у тил, знищенням штабів та обозів і рухом далі. Оточити рухоме військо, що прорвалося, не можна: — воно знайде дірку в будь-якому кільці, а залишений позаду ворог без патронів і хліба довго воювати не буде. Ці ж аргументи на користь маневрової війни наводили потім у своїх роботах де Голль і Гудеріан. Оборону ця війна відкидала. Захищають міста і фортеці генерали, а не народ, селяни. Припустимою є лише тимчасова рухома оборона, що прикриває відхід від сил переважаючого ворога. Для цього народний геній винайшов тачанку. Її кулемет, повернений назад, прикривав відхід вогневим валом. Гавриленко стверджував, що тільки так воювали Наполеон і Суворов. І Кутузов також не оборонявся, а вивів армію, навіть здавши Москву. Наслідуючи їхній приклад, Махно всіх своїх перемог досяг такою тактикою. А бійців він беріг, оскільки, намагаючись воювати інакше, втратив би довір'я народу. Взяті міста не втримував, а залишав, поповнивши запаси зброї та отримавши контрибуцію. Він сказав, що Марченко запропонував Фрунзе так розгромити Врангеля. Біла армія мала менше як 50 тисяч багнетів, а довжина фронту була більшою за 100 верст. Фрунзе мав майже трикратну перевагу, і тільки кінноти у нього було 40 тисяч. Якщо кинути її всю через Сиваш на Сімферополь, то білі залишать укріплення Перекопа й Чонгара і побіжать. Але Фрунзе запланував «надійну» лобову атаку цих укріплень. Гавриленко це рішення коментував так: «Йому і царським генералам солдатів не шкода. Одні загинуть, пришлють інших». Черний пригадав, що при його призначенні Фрунзе відгукувався про тактику прориву в тил як про «партизанщину». На заперечення, що саме так воював Будьонний, коли прорвався на Кавказ, він відповів, що цю авантюру, яка випадково вдалася, він би не дозволив. Потім, за «неавантюрним» планом Фрунзе, тисячі героїв полягли під кулеметами біля Перекопа. Незабаром до дивізії Марченка приєднався кулеметний полк Фоми Кожина і полки піхоти. Очолив ці сили командувач силами махновців на фронті Семен Каретник. Згідно з наказом Фрунзе йому належало перейти Сиваш, але не йти далі, а чекати взяття Перекопа. Хоч Фрунзе вважав, що махновці воюють «авантюрно», бойові дії вони почали грунтовно і навіть обережно. Всупереч наказу, Марченко відмовився послати через Сиваш кінний полк, за що Фрунзе облаяв його боягузом. Він послав спочатку розвідку, а полк увійшов у воду лише після її сигналу з іншого берега. Переправившись, махновці, згідно з наказом, зупинилися біля берега, в голому степу. Коли білі почали підтягувати війська і вести артилерійський вогонь, їхня військова рада ухвалила рішення — щоб уникнути непотрібних втрат, вийти з оперативного підпорядкування фронту і самостійно йти на Сімферополь. Після цього Черний був змушений повернутися у ставку Фрунзе, а махновці разом із кримськими селянами, що приєднувалися до них, незабаром увійшли в Сімферополь. Але потім більшовики їх роззброїли, солдатів відпустили, а Марченка, Гавриленка та інших командирів розстріляли. Ще перед форсуванням Сиваша вони не мали ілюзій щодо своєї долі. Марченко сказав Черному про те, що після розгрому Врангеля його буде розстріляно, але зробити нічого не може. «Батько» не вірить більшовикам, але змушений був укласти з ними союз, оскільки селяни їм вірять. А Марченко повинен виконувати наказ. Помилився він тільки у тому, що арештовував його не Черний, як він тоді передбачав. Фрунзе доручив це надійнішим, ніж колишній толстовець, людям. Про дружні взаємини Черного з махновцями ці «надійні» люди доповідали командувачу. Після взяття Перекопа його, від гріха подалі, було відіслано «в зв'язку із закінченням війни» в запасну кавалерійську дивізію, звідки прибув на фронт після лікування.На засіданні Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету 14 червня зазначалося, що махновщина, будучи тимчасовим супутником радянської влади, насправді завжди залишалася її потенційним ворогом; григор'євщина відрізняється від махновщини тим, що є активною, остання ж — уповільненої дії і більш тривалого розкладу. Махновські війська продовжували чинити опір денікінцям. Антонов-Овсієнко доповідав, що "Махно ще тримався, коли побігла сусідня 9-а дивізія, а потім і вся 13-а армія". Але радянське командування дбало лише про ліквідацію махновщини. Наказ Троцького про розгром Махна намагалося виконати командування 14-ї армії, але його випередив 3-й Кубанський кінний корпус під командуванням Шкуро. Стрімкий удар білогвардійців та захоплення ними Гуляйполя зірвали проведення з'їзду. 12 червня Ворошилов повідомив Троцькому: "Махновщину розбито Шкуро вщент. Окремі махновці голосять про захист і покору Радянській владі. Момент ліквідації цього гнойовика найзручніший. Наша біда — відсутність регулярних частин, якими треба зайняти махновський фронт та ліквідувати залишки банди. Повна відсутність спорядження, зброї і навіть продовольства у 14-й армії не залишає можливості сколочувати на місці з робітників надійні батальони. Стан фронту потребує екстрених заходів. Треба хоча б одну регулярну дивізію для швидкого очищення всього Донбасу. У протилежному випадку треба гонити до армії якомога більше спорядження, зброї, комсклад та політпрацівників. Натискайте на всі педалі. Тут потрібні швидкість і натиск".



30. Корні́ловський за́колот — невдала спроба генерала Корнілова у вересні 1917 встановити диктатуру в Росії.

Коли 25 серпня Корнілов направив на Петроград 3-й кінний корпус генерала Кримова, революційні сили столиці закликали робітників і солдатів до зброї й організовували розгром заколотницьких сил. За прикладом Петрограда демократичні організації створювали скрізь у країні революційні комітети, революційні штаби, комітети порятунку революції, комітети дії. Під їхнім безпосереднім керівництвом робітники та солдати ізольовували й знешкоджували осередки корнілівців, контролювали рух ешелонів і не пропускали до Петрограда війська, що рухалися на допомогу заколотникам.

У Києві ввечері 27 серпня, коли було одержано з Петрограда повідомлення про корнілівський заколот, на екстреному засіданні виконавчих комітетів рад робітничих і військових депутатів за участю представників різних партій було створено Комітет охорони революції, до якого ввійшли представники Генерального Секретаріату Центральної Ради, голови виконавчих комітетів рад робітничих і військових депутатів, командуючий військами КВО, начальник міліції, представники Центрального бюро профспілок і лівих політичних партій. Комітет охорони революції взяв у свої руки безпосередньо організацію відсічі контрреволюційним силам.Отже, завдяки рішучим діям солдатів, спроба підняти заколот штабом Південно-Західного фронту та надіслати сили на допомогу Корнілову була придушена. Корніловський заколот та його розгром зумовили зменшення авторитету Тимчасового уряду, який не зумів ні попередити заколот, ні організувати рішучу відсіч заколотникам. Посилився вплив більшовиків у радах, почалася так звана «більшовизація рад». Ради вимагали передати їм всю повноту влади. Більшовики, які в другій половині липня 1917 р. взяли курс на збройне повстання на своєму VI з'їзді, розпочали активну підготовку до повалення Тимчасового уряду. А народне господарство країни на осінь 1917 р. було у стані розрухи: зростало безробіття, безперервно зростали ціни на товари першої необхідності, трудящі маси голодували.


Передумови

З відомих на наш час документів (зокрема[10]) випливає висновок про свідому організацію керівництвом Радянської Росії (рос. Советской России, пізніше — СССР) винищення голодом саме українців. Голод організовувався на всіх їх етнічних землях, а не лише в межах УРСР. Організаційні дії та відкритий грабунок селян з застосуванням війська були розпочаті не пізніше 1920 року, з часу, коли Україна була, як зараз відверто пишуть, — «завоевана Красной армией в 1920»[11]. І першими організаторами і керівниками цих дій були В. Ульянов і Л. Бронштейн.

Селяни здають хліб у Баришівському районі Київської округи, 1930 рік

У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від третини до чверті зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби з цим явищем в грудні 1932 року було в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.

У Миколаєві збудували найбільший у Європі елеватор, 1930 рік

На фоні цього, продовольче становище українських сіл ставало все важчим. Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, внаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.

З іншого боку, зі збільшенням тиску на селян, активізовувався селянський рух опору. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Вони об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: «Верніть нам Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть СРСР!», «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!». В ті часи люди організовувалися як могли, були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла Україна» ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Прикладом таких подій, а також методів боротьби Радянської влади з селянами, можуть служити документально зафіксовані події у селах Устивиця та Федунка на Полтавщині.

Наслідки

У 1932-1933 роках український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших резуль-татів колективізації – голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продо-вольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними си-лами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не зали-шалося.

Уважне вивчення документів, багато з яких тільки нещодавно були розсекречені, дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. Це підписи тих, кого нам представляли жертвами сталінізму, стоять на постановах про знищення України голодом.

Навіть у першій декаді лютого 1933 року продовжувалися хлібозаготівлі, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства.

51. Злам З0—40-х років ознаменувався різкими пе­ремінами в житті українського населення на західноукраїнських землях, загарбаних після пер­шої світової війни Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Позбавлене реального права самостійно вирішувати свою долю, воно стало закладником політичної гри, яку вели між собою великі європейські держави — Німеччина, СРСР, Великобританія, Франція, Італія. За досягнутими закулісними угодами, Закарпаття було окуповане Угорщиною, а Західна Україна, Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії приєднані до СРСР.

Вирішальна роль у такому розподілі українських земель належала Німеччині. Гітлерівська дипломатія, намагаючись за будь-яку ціну ревізувати поверсальську систему і врахувавши складність національних відносин у Європі, використала факт перебування частини українських етнічних територій у складі кількох європейських країн і нерівноправне становище там української національної меншини як засіб тиску на їх уряди. Значно розширила такі можливості для Німеччини досягнута разом з Італією, Францією та Велико­британією Мюнхенська угода. Вона, поклавши початок розчленуванню і ліквідації Чехословаччини, істотно змінила співвідношення сил в Європі на користь фашистських держав. Скориставшись тим, що на роль учасників поділу "чехословацького спадку" настирливо претендували Угорщина і Польща, надмірного посилення яких, своєю чергою, особливо побоювалися Румунія та Югославія, німецьке зовнішньополітичне відомство прагнуло розпалити супереч­ності між вказаними державами на свою користь. Німеччина відразу дала зрозуміти їм, що тільки вона може бути арбітром між ними. За принципову згоду хортистської Угорщини приєднатися до антикомінтернівського блоку вже Ужгород, Мукачеве і Берегове.

2 листопада 1938 р. міністри дали згоду на передання їй південної Словаччини і частини Закарпаття.

Історичні передумови

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

58. похуй



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; просмотров: 322; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.73.68 (0.039 с.)